У пошуках заміського комфорту: неформальні практики новоселів київського передмістя

Овсіюк, Оксана

Соболєва, Олена

  • 21 грудня 2018
  • 1922

Оксана Овсіюк, Олена Соболєва

Сьогодні ринок житла в Києві та його околицях переживає підйом. Забудовники, залучаючи цілий арсенал рекламних ресурсів, пропонують широкий вибір комфортабельних апартаментів у мальовничих районах столичного передмістя. Яскраві рекламні образи, привабливі пропозиції інвестування, перспектива життя в зеленій, екологічно чистій місцевості неподалік від мегаполіса спонукають вкладати кошти в нове приміське житло «європейського» зразка.

На первинному ринку житла київського передмістя є як активна пропозиція, так і попит. Проте ідилічна картинка з рекламних щитів далеко не завжди втілюється в життя. Часто новосели відчувають невідповідність між очікуваннями та реальністю, між обіцянками забудовників та отриманим результатом. Покупці житла на первинному ринку нерідко стикаються з різними побутовими та юридичними колізіями. Іноді ці проблеми набувають резонансу в засобах масової інформації, проте найчастіше вирішуються без надмірного розголосу шляхом неформальних перемовин.

Досліджуючи взаємовідносини у сфері нерухомості, ми залучаємо концепцію неформальності та використовуємо поняття неформальні практики (Ledeneva 2018, Roy 2005). Численні дослідження суспільства в різних частинах світу доводять, що майже завжди одночасно зі світом формальних приписів та законів існує світ домовленостей та взаємної вигоди. Неформальні закони цього «паралельного» світу стають особливо актуальними, коли офіційних правил гри занадто важко дотримуватись або ж вони є недієвими.

Неформальні практики часто з’являються внаслідок порушення принципів моральної економіки — комплексу суспільних уявлень про справедливість, економічну доцільність та вигоду (Боулз 2016, Rupper 2006, Johnson 2018). Саме дослідження принципів моральної економіки та неформальних практик, що виникають під час розв’язання побутових проблем у новобудовах київського передмістя, перебуває в центрі уваги цієї розвідки.

 

"Майже завжди одночасно зі світом формальних приписів та законів існує світ домовленостей та взаємної вигоди."

 

Кейсом дослідження стало місто Ірпінь — київське передмістя, що зараз бурхливо розвивається. Житлова забудова ведеться тут як будівельними гігантами, що зводять цілі мікрорайони, так і маленькими компаніями, які будують невеликі будинки до п’яти поверхів. Фінансуються ці проекти, як правило, приватними інвестиціями людей, які бажають отримати відносно недороге та комфортне житло неподалік від столиці.

 

Інфографіка з рекламного сайту забудовника в Ірпені: окрім «сучасного планування» та «індивідуального опалення» компанія також пропонує покупцям «свіже повітря» та «паркову зону».

 

Під час дослідження було опитано 15 респондентів, зокрема проведено три експертні інтерв’ю. Глибинні інтерв’ю були доповнені іншими матеріалами, а саме результатами включеного спостереження, моніторингом соцмереж та ментальним картографуванням місцевості. Більшість наших співрозмовників — молоді люди віком 27—38 років, які переїхали в місто, придбавши квартиру в новобудові.

Аналіз відповідей дає можливість виділити три важливих аспекти, на які найбільше зважали респонденти, вирішуючи оселитися в Ірпені: багато зелених зон у місті, порівняно невисока ціна нерухомості, незначна віддаленість від столиці. Опитані інвестували в нові помешкання на різних етапах: хтось вкладав гроші в проект на початку будівництва, хтось придбав уже майже готову квартиру. Проте далеко не кожен новий мешканець залишився задоволеним якістю новопридбаного нерухомого майна. Інтерв’ю показали, що очікування респондентів як щодо пакета комунальних послуг, так і стосовно образу місцевості часто не справджувалися. Тоді мешканці, відчуваючи своє моральне право на «обіцяне», намагалися наблизити реальну ситуацію до бажаної, використовуючи неформальні механізми взаємодії один із одним, компаніями-надавачами послуг, різними контролювальними інстанціями або представниками влади.

 

Малюнок з рекламного сайту одного ЖК міста Ірпінь

 

Неформальні способи взаємодії далеко не завжди ініціюються «знизу». Сюди можуть бути залучені як державні, так і приватні структури. Щоб зрозуміти, з якими ситуаціями стикались наші співрозмовники, коли купували нові квартири в київському передмісті, розглянемо юридичні механізми інвестування в нерухомість, що регулюються законодавством, та неформальні юридичні практики, які застосовуються в реальності.

 

Приватні інвестиції на первинному ринку житла: юридичний аспект

Українські закони пропонують урегульовану та детально пропрацьовану процедуру залучення приватних інвестицій у житлове будівництво. Законом України «Про інвестиційну діяльність» передбачено декілька форм інвестування та фінансування будівництва приватними особами. Це створення фондів фінансування будівництва (ФФБ), фондів операцій із нерухомістю (ФОН), інститутів спільного інвестування (ІСІ) та випуск цільових облігацій. Це легальний спектр форм залучення інвестицій. Усі інші способи в законі «Про інвестиційну діяльність» заборонені. Легальні механізми передбачають залучення фінансових посередників — банків або інших фінансових установ, які мають державну ліцензію. Саме вони повинні обслуговувати тимчасові організації, які керують будівництвом (ФОН, ФФБ, ІСІ) (Рибак, Азарова 2014). Легальна процедура достатньо забюрократизована та вимагає додаткових ресурсів від забудовників — часу та коштів. Тому на практиці будівельні фірми вдаються до напівлегальних механізмів. Як показують дослідження, це не рідкість на ринку житла в Києві й передмісті (Тимофеєва 2012).

Одна з неформальних схем будівельних компаній — укладання попереднього договору купівлі-продажу між забудовником та приватною особою, яка прагне інвестувати гроші в будівництво. Державне законодавство такі попередні договори не визнає. Цю ситуацію коментує наш респондент — експерт із юридичних питань Віктор: «Переважно ці документи — договори купівлі-продажу, причому складені за дуже дивною формою. Попередні договори не передбачені чинним законодавством. Нічого хорошого в них немає: коли укладаєш такий договір, даєш забудовнику гроші, а отримуєш чисті обіцянки»[1]. Таким чином, інвестор не отримує жодних гарантій не тільки якості житла, але й взагалі можливості його отримання або повернення коштів.

 

 

Інша схема — договори купівлі-продажу майнових прав на майбутнє житло. Вони належать до угод із високим рівнем ризику (Головченко та Головченко 2011). В таких договорах іноді навіть не вказують, на які саме майнові права вони поширюються. Значить, документ не дає інформації про те, що це саме право власності на квартиру. Такий договір залишає широке поле для маніпуляцій із документами для недобросовісних забудовників, а права інвесторів так само не захищені законодавством. Судова практика показує, що такі угоди не визнаються чинним законодавством (Petrovets).

Є й інші напівлегальні механізми залучення грошей інвесторів: договір про сумісну діяльність, договір купівлі-продажу заставної, попередній договір міни (Tymofeieva 2012).

На думку юриста Віктора, такі договори досить поширені в київському передмісті. Це підтверджують і наші інтерв’ю з мешканцями Ірпеня.

 

Причини існування напівлегальних схем інвестування

Чому підприємці йдуть на сумнівні схеми, знаючи про можливість бути притягненими до відповідальності, а інвестори свідомо погоджуються ризикувати своїми статками? Насамперед тому, що дотримання забудовником всіх вимог законодавства вимагає від нього більших капіталовкладень. Далеко не кожен власник будівельної компанії зацікавлений у легальній процедурі залучення інвестицій, адже вона передбачає тривалий бюрократичний шлях та додаткову оплату послуг фінансових компаній-посередників. Особливо це стосується не надто потужних забудовників, що, як правило, будують невеликі споруди. По-друге, будівельні компанії, пропонуючи такі договори, отримують свободу дій і практично не мають ніяких зобов’язань перед інвесторами. По-третє, державні органи контролю, хоч і знають про проблеми на ринку нерухомості, не втручаються в ситуацію. Довести протиправність дій забудовника досить проблематично. Для цього потрібні скоординовані дії місцевої влади, прокуратури та інших інстанцій. Такі взаємовідносини існують, зокрема, через правову необізнаність пересічних мешканців та прагнення отримати недороге житло: «По-перше, не всі знають. Дехто вважає, що якщо йому показали папери, то все добре. По-друге, є люди, яких приваблює низька ціна. Їм, в принципі, все одно (…) Це ж інвестування. Якщо вони знають, що забудовник у 90% чи навіть у 100% випадків здавав житло, то можна й ризикнути» (Віктор).

 

"Далеко не кожен власник будівельної компанії зацікавлений у легальній процедурі залучення інвестицій, адже вона передбачає тривалий бюрократичний шлях та додаткову оплату послуг фінансових компаній-посередників."

 

Такі сумнівні інвестиції часто приносять мешканцям багато проблем. Зокрема, забудовники невеликих багатоквартирних будинків широко практикують маніпуляції із житловими площами та їхнім юридичним статусом. Зупинімося на цьому моменті докладніше, оскільки він типовий для нашого кейсу.

 

 

Будівництво багатоквартирного житла під виглядом індивідуальної забудови

Поширеною практикою в Ірпені є зведення невеликих багатоквартирних будинків на земельних ділянках, відведених під індивідуальне будівництво. Законодавство таку схему не передбачає в принципі, адже проект багатоквартирного будинку має зводитись з дотриманням державних будівельних норм і повинен бути узгоджений в багатьох інстанціях. Однак це все ж відбувається. Інвесторам у такому разі продають право на володіння часткою в домі. Це дозволяє забудовнику оминути бюрократичну тяганину під час оформлення, а вирішення подальших юридичних нюансів часто лягає на плечі нових власників. Отримати дозвіл на індивідуальне будівництво значно простіше, аніж на спорудження багатоквартирного дому. Проте інвестори не завжди усвідомлюють, що реальне розділення нової власності між сусідами можливе тільки через суд, а це потребує часу та грошей — на консультацію з юристами, судовий збір, нотаріальні послуги тощо.

 

"Купуючи помешкання, новосели стають власниками не окремої квартири, а співвласниками частки приватного будинку."

 

Держава може боротися з такими підприємцями за наявності політичної волі, хоч це й потребуватиме певних зусиль. Є підстави вважати, що такі забудовники використовують корупційні канали, щоб «вирішити» питання з усіма інстанціями, які можуть висловити претензії до сумнівних проектів.

Отже, купуючи помешкання, новосели стають власниками не окремої квартири, а співвласниками частки приватного будинку. До того ж часто є своя специфіка користування комунальними зручностями (як водо-, газо-, електропостачання, водовідведення тощо), бо офіційно ці блага надаються одному приватному домогосподарству, а не мешканцям окремих квартир.

Деякі респонденти, купуючи житло в таких будинках, усвідомлювали можливі ризики. Проте бажання володіти сучасними апартаментами та довіра до забудовника виявилися сильнішими, аніж страх отримати юридичні проблеми в майбутньому:

Будинок, у якому я придбала нерухомість, від початку зводився як приватний… Забудовник просто купив ділянку, зводив там дім під виглядом приватного. Коли ми оформлювали попередній договір  про інвестування проекту, нам виділяли не квартиру, а квадратні метри. Під великим питанням було те, чи зможе забудовник перевести дім у фонд багатоповерхового будівництва. Йому це вдалося. Є певна процедура. Більшості також вдалося, але не всім… (Каріна).

Для когось така ситуація виявляється цілковитою несподіванкою. Мешканка такої новобудови Ярослава розповідає:

Згодом виявилося, що треба було ретельніше все перевіряти, тому що забудовник виявився нечесною людиною. Він купив землю в міськради під будівництво власного будинку. А насправді все розрослося в чотириповерховий будинок, два під’їзди, 108 квартир. І ми довго чекали всіх документів, остаточного договору продажу, розподілу квартир, який було зроблено через Донецький суд.

В такій складній ситуації люди вимушені були миритися з обставинами «і мали взяти те, що є», бо виявилися заручниками нечесності забудовника та власної легковажності.

 

 

Однак навіть коли покупцям відомі умови й вони йдуть на таку угоду свідомо, усі юридичні та фінансові наслідки неможливо передбачити. Мешканець Леонід розповідає, що процес розподілу спільної нерухомості через суд пройшов успішно, всі мешканці володіють вже окремими квартирами, а не частиною будинку. Проте відкритим залишається питання прав власності на підвал: «… тому що [підвал] оформлено на дружину забудовника. Коли ми заселялися, ніхто навіть не спитав, хто його власник». Новоселу Олегу довелося змиритися з незапланованими витратами, коли жителям будинку треба було розподіляти оплату електроенергії:

Він [забудовник] не зробив документи на електроенергію, і тому нам довелось скидуватись по досить великій сумі, щоб зробити проект поквартирного розподілу електроенергії, доплатити за ті кіловати, які він неправильно нарахував і не замовив на будинок. Влетіли трошки в гроші.

Самі респонденти нерідко простежують зв’язок між ціновою політикою забудовника та виникненням неприємних ситуацій: саме бажання зекономити приводить потенційних покупців до сумнівних забудовників. Мешканка проблемного будинку Ярослава точно пов’язує ці фактори: «А дім у нас дуже молодий, я б сказала, тому що низькі ціни. Власне, це підкупило і спокусило багатьох людей».

Опитування показали, що покупці часто не бачать або ігнорують потенційні ризики під час купівлі нерухомості на первинному ринку житла. Вони не враховують варіативності умов, які здатен запропонувати сучасний ринок нерухомості, не надають належного значення юридичній документації під час підписання угод, а також перевірці надійності підприємця-забудовника, водночас очікуючи отримати більш-менш стандартизований пакет послуг.

 

Комунальні «зручності» в незручних будинках

Найважливішими для життя в кожному багатоквартирному будинку є стабільне надання комунальних послуг — водопостачання, газопостачання, електроенергії. Саме цей мінімальний, але обов’язковий перелік «зручностей» майбутні мешканці очікують отримати «пакетом» під час купівлі квартири. В більшості випадків новоселам щастить: вони вселяються в новобудову з вже підключеними комунікаціями та узгодженими юридичними питаннями. В такому разі стосунки мешканців будинку з компаніями, що надають послуги, — «Ірпіньводоканал», «Київобленерго», «Київоблгаз» — лежать в офіційній, більш-менш стандартизованій площині й полягають у тому, що власник квартири самостійно укладає угоду про надання послуг із цими установами, а потім платить за тарифами. Будь-які питання, що стосуються можливої заборгованості, якості надання послуг тощо, вирішуються між укладачами угоди в індивідуальному порядку.

 

 

Проте іноді трапляється так, що комунікації в новобудовах підключені лише на папері. Таку ситуацію описує респондентка Ярослава:

За всіма документами будинок зданий в експлуатацію, тобто є й водопостачання, й водовідведення, й газопостачання, й електрика. Виявилося, що немає нічого.

У таких проблемних новобудовах стосунки між мешканцями будинку та компаніями-надавачами послуг складаються по-іншому. Нерідко, бажаючи задовольнити свої потреби, мешканці новобудов вдаються до неформальних практик. Так, житель Ірпеня Олег розповідає, що, опинившись в ситуації, коли забудовник неправильно оформив документи, а частину офіційних паперів взагалі загубив, питання з електро- та газопостачанням вдалося врегулювати лише завдяки додатковим витратам новоселів, наполегливості та тиску на «Київоблгаз»:

Він загубив і ті документи, які в нього були, навіть паспорти на лічильники. Це ж банально. Довелось просто купувати точно такі ж лічильники, бо на старі паспорти загублені, а без паспорта ніхто не прийме. Таким же чином він газ не підключив: недооформив і теж щось загубив. Але з газом було простіше, ніж з електрикою. Ми зібрались всім будинком та прийшли в газову контору. Після того, як там з’явилася толпа, вони швиденько зробили нам все.

Мешканка проблемного будинку Ярослава теж згадує, що в перші роки після заселення стосунки мешканців з «Київобленерго» відбувались у неформальній площині. Проблему з електропостачанням довелося вирішувати «по-людськи»:

Наш будинок ніде навіть не був на балансі… Тому ми роки два-три висіли просто в повітрі. Ми співпрацювали з «Київенерго» та домовилися. Дуже по-людськи все вийшло, що ми будемо платити за весь будинок. Нам обіцяли розділити ці всі рахунки, але щось це все заглохло і поки так.

Так само й «Водоканалу» довелося увійти в становище ошуканих людей:

…виявилось, що водопостачання теж у нас не міське, а забудовник просто поглибив робочу скважину і пустив так… В міську каналізацію наш забудовник врізався нелегально. І це виявилося тільки чотири роки по тому. Слава Богу, все наш управдом і активний комітет реструктуризацію зробили, тому що за ці чотири роки, що ми користувалися каналізацією ніхто ж не платив. Хто ж там знав? Тепер все легально або так, скажімо, напівлегально, тому що договори-то у нас є, якісь контракти підписані, книжечки з водоканалу, але тільки на водовідведення. І якщо щось трапиться з каналізацією, то всі ці проблеми ми будемо вирішувати самі, а не водоканал.

Коли забудовники не подбали про належне узгодження всіх юридичних питань, пов’язаних із забезпеченням будинку комунальними вигодами, ці важливі житлові проблеми вирішуються новоселами самостійно шляхом неформальних або напівформальних домовленостей та переговорів. Компанії-надавачі послуг («Ірпіньводоканал», «Київобленерго», «Київоблгаз») під тиском ошуканих власників нерухомості, як правило, йдуть назустріч мешканцям, шукаючи разом із ними легальні способи виходу із ситуації.

Фінансові стосунки мешканців таких будинків із компаніями-надавачами послуг, тобто оплата за надані блага, також мають свої особливості. Часто власники квартир у проблемних новобудовах вдаються до послуг активістів-мешканців того ж будинку. За їхнього посередництва відбувається насамперед оплата за спожиту електроенергію. Саме ці люди неформально збирають гроші за послугу в мешканців і сплачують єдину суму в «Київобленерго».

Це відбувається, наприклад, так:

Світло сплачує Олена Леонідівна. Вона знімає загальний лічильник у трансформаторі і платить за всіх. Пише, скільки кому накрутило, ми віддаємо гроші й вона платить… У неї книжка є. Вона записує, я розписався, що я сплатив, все від руки» (Леонід).

Схожу ситуацію описує мешканка іншого будинку:

Ми обов’язково платимо за спожиту електроенергію. Це все фіксується нашим управдомом. У нього є списки, і все чітко написано: не просто сума, а спожита електроенергія за тарифом… Люди нормально ставляться до того, щоб платити просто грошима. Ніхто не вимагає ні квитанцій, ні чеків від нього… В нього є ікселівські файли. Він потім їх роздруковує й вивішує в одному під’їзді й в іншому (Ярослава).

Попри відсутність офіційних підтверджень про сплату коштів, мешканці зазвичай дуже довіряють таким посередникам. Люди, які погоджуються на роль активіста, дуже часто виконують свої обов’язки на громадських засадах або за символічну плату.

 

Управління спільним побутом будинку

Незважаючи на те, проблемною виявилася новобудова чи навпаки — задовольнила всі очікування покупця, для нормального функціонування споруди та комфорту її мешканців надважливим є й управління житловим господарством будинку.
Як правило, найбільш поширеними способами в Ірпені є управління за посередництвом приватного ЖЕКу/обслуговчої компанії, створення ОСББ або ж неформальне керівництво активістом будинку. Перший спосіб найчастіше притаманний великим житловим комплексам чи будівлям з високою репутацією, тобто таким, які не мають масштабних нагальних проблем, що вимагають постійної комунікації людей між собою. Водночас, коли послуги приватних ЖЕКів не задовольняють мешканців дому або ж керівники компанії не хочуть співпрацювати з проблемними будинками, мешканці новобудов найчастіше об’єднуються у ОСББ (Об’єднання співвласників багатоквартирних будинків) та розпочинають самостійно управляти господарством будинку. Третій спосіб — управління будинку неофіційним активістом — зустрічається насамперед у невеликих будинках, які побудовані під виглядом приватних, а їхні мешканці разом змушені сплачувати за комунальні послуги.

 

 

Саме під час вирішення питань, пов’язаних з управлінням домом, мешканці найчастіше практикують неформальні механізми взаємодії. Насамперед це стосується прибирання під’їздів та прибудинкової території. Реальність часто не відповідає очікуванням мешканців. Іноді, як зазначають респонденти, обслуговча компанія виявляється не такою сумлінною, як хотілося б. Нерідко в невеликих житлових комплексах спільний фінансовий фонд не дозволяє утримувати найманих працівників, відповідальних за прибирання місць загального користування та догляд прибудинкової території. Саме тому обов’язки з утримання місць загального користування в належному стані часто лягають на плечі самих мешканців. Зрозуміло, що самостійний догляд, як правило, не регулюється жодними формальними правилами й переважно залежить від особистої ініціативи окремих мешканців. Так респонденти описують спільне прибирання коридорів та сходів в новозбудованому домі:

Ми вирішили, що кожен на своєму поверсі буде по черзі прибирати. Але оскільки ще тоді будинок був нерівномірно заселеним, було таке, що на одному поверсі живе 15 людей, а на іншому троє. А якщо на вулиці дощ, то все одно бруд. Спочатку ця схема працювала, потім перестала,бо це ж безкоштовно, а не завжди є час і сили. Потім прибирали в під’їзді ті, у кого у першого здавали нерви. Якщо вже зовсім брудно, то якось ми мили (Ярослава).

Таким чином, для мешканців проблемних новобудов неформальні домовленості стають чи не єдиним способом підтримувати чистоту будинку в належному стані.

По-іншому складається ситуація в будинках, господарством яких керує надійна компанія (приватний ЖЕК) чи потужне ОСББ. Ці питання, як правило, вирішує сама компанія чи ОСББ, наймаючи на роботу потрібних працівників, а потім беручи гроші з мешканців за ці послуги. Це влаштовує більшість мешканців: «Я була в ЖЕКу за три з половиною роки два рази — перепідписували договори. Ніяких проблем… Чого до них звертатися, якщо немає проблем?» (Анастасія)

Є в Ірпені й інші практики. Це й координація спільного використання парковки, й сусідський контроль за належним сортуванням сміття (в будинках, де це практикуються), й колективний контроль сусідів за сплатою комунальних боргів, й активна участь у озеленені та догляді за прибудинковою територією. Це зустрічається в будинках з різними формами управління комунальним господарством. Часто ініціативу в озелененні території довкола будинку проявляють самі мешканці — це стосується як будинків з ОСББ, так і таких, що керуються приватними компаніями або неформальними активістами.
Такими спільними діями та індивідуальною ініціативою мешканці наближають свій дім до бажаного стану. Ця неформальна активність мешканців показує й те, що вони ставляться до власних квартир не лише як до «товару», який вони придбали й користуються. Вони готові вкладати власний додатковий ресурс (час та гроші), бо починають ідентифікувати себе з певною місцевістю (будинком чи кварталом) та соціальною спільнотою (сусідами).

 

 

Отже, дослідження показало, що на первинному ринку житла застосовуються неформальні та напівформальні практики, в які залучені як новосели, так і будівельні компанії та відповідальні інстанції. Нелегальна житлова забудова завжди пов’язана з великими ризиками для приватних інвесторів. Проте можливість отримати нерухомість за спокусливу ціну надто приваблива, й інвестори зголошуються на сумнівні угоди. Водночас покупці не завжди розуміють можливі загрози. Напівлегальний характер житлової забудови, поширений у київському передмісті, призводить до невідповідності помешкань очікуванням покупців. У таких випадках, відчуваючи своє моральне право на обіцяне, новосели намагаються отримати побутовий комфорт через неформальні домовленості. Як наслідок, власники квартир змушені докладати непередбачених (і не для всіх посильних) фінансових і часових витрат, щоб їхні помешкання стали справді зручними для життя.

 

Ця стаття є частиною результатів дослідження київського передмістя в рамках наукового проекту з урбаністичної антропології передмістя («Нова київська сабурбія: моральна економіка комфортного життя та неформальні практики»), який реалізується командою відділу культорологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства та ГО «Центр прикладної антропології»[2]. Польові матеріали до цієї розвідки були записані у 2017—2018 роках Оксаною Овсіюк, Оленою Соболєвою та Тіною Полек серед мешканців міста Ірпінь.

 

Читайте також: 

Квартирная несправедливость: что не так с рынком вторичной недвижимости в Киеве (Лев Шевченко)

Жилье в Киеве: почему мне негде жить? (Алена Ляшева)

Квартальная застройка: как украинские девелоперы обманывают людей (Лев Шевченко)

Жилищный вопрос в Киеве и социальное неравенство: история проблемы (Семен Широчин)

 


Посилання

Johnson, C., 2018. “The moral economy of comfortable living: Negotiating individualism and collectivism through housing”. In: Belgrade Critique of anthropology, 38 (2), pp. 156–171.

Ledeneva, А., 2018. Introduction: the informal view of the world — key challenges and main findings of the Global Informality Project The Global Encyclopaedia of Informality. London, UCL Press, Volume 1. pp. 1–27.

Roy, A., 2005. “Urban informality: toward an epistemology of planning”. In: Journal of the american planning association, 71 (2), pp. 147–158.

Ruppert, E. S., 2006. The moral economy of cities: shaping good citizens. University of Toronto Press.

Боулз, С., 2016. «Моральная экономика: почему хорошие стимулы не заменят хороших граждан». В: Экономическая социология, Т. 17, 4, с. 100—129.

Головченко, В. і Головченко, О., 2011. «Питання легітимності ризиків за договором купівлі-продажу майнових прав на житло». В: Віче, 24, с. 5—7.

Полек, Т., 2016. «Із села в місто: на шляху до урбаністичної антропології в Україні». В: Антропологія простору: збірник наукових праць у 4 т. [наук. ред. Марина Гримич]. Т. 1: Культурний ландшафт Києва та околиць. Київ: Дуліби, с. 58–75.

Соболєва, О., Овсіюк, О., Полек, Т., 2017. «Антропологічне дослідження локальної міської спільноти Ірпеня». В: Українознавство, № 64, с. 214–223.

Рибак, А., Азарова, І., 2014. «Аналіз механізмів фінансування будівельних проектів в галузі житлового будівництва. Частина 1. Державні програми та фінансування». В: Управління розвитком складних систем, 17, с. 52—59.

Соболєва, О., Овсіюк, О., Полек, Т., 2017. «Антропологічне дослідження локальної міської спільноти Ірпеня». В: Українознавство, № 64, с. 214–223.

Тимофеєва, О., 2012. «Використання нелегітимних механізмів залучення коштів фізичних осіб у будівництві житлової нерухомості». В: Публічне управління: теорія та практика, 4 (12), с. 152—156.

 

Примітки

  1. Імена респондентів замінені з етичних міркувань.
  2. Див., наприклад, Полек 2016; Соболєва, Овсіюк, Полек, 2017. 

Залишити коментар