БЕЗ БОГА. ХРИСТИЯНСТВО, ДЕХРИСТИЯНІЗАЦІЯ ТА ПОСТХРИСТИЯНСТВО

  • 29 березня 2010
  • 1820
БЕЗ БОГА. ХРИСТИЯНСТВО, ДЕХРИСТИЯНІЗАЦІЯ ТА ПОСТХРИСТИЯНСТВО

1

Юдео-християнська епістема. Багато хто нарікає на розвій атеїзму в нашу епоху, але вони помиляються. Ця епоха є нігілістичною, відверто нігілістичною. В чому різниця? Європейський нігілізм, – який дуже добре діагностував Ніцше, – передбачає завершення певного світу і проблематичність з’яви іншого. Настає проміжний період, самоусвідомлення розривається між двома світоглядами: з одного боку, юдео-християнський світогляд, а з іншого – світогляд, який ще не має імені, але який ми поки що назвемо постхристиянським. І ми не помилимося в оцінці, хоч у нас немає кращого епітету. Нам допоможе його знайти час і розвиток цього століття.

Отже, нігілізм. Немає цінностей, або більше немає цінностей. Немає чеснот, або більше немає чеснот. Нездатність чітко виявити етичні та метафізичні обриси: все видається добрим і прийнятним, так само злим і поганим; усе можна назвати гарним, так само потворним. Реальне видається менш справжнім, аніж віртуальне. Фікція замінює реальність. Історія та пам’ять більше не користуються успіхом у світі, що захоплюється теперішнім моментом, пориває зв’язки з минулим і не бачить майбутнього. Нігілізм позначає епоху, якій бракує картографії: компаси не працюють, а проекти, які допомагали б вийти з лісу, в якому ми загубилися, навіть не передбачаються.

Нігілізм простягається поміж двома цивілізаціями. Між пізньою римською імперією, яка водночас переживає кінець епістеми (язичницької та греко-римської), та першими століттями нової епістеми (християнської), яка ще не була визначена належним чином. Епікуреїзм існує поруч із гностицизмом, імперський стоїцизм співіснує з міленаризмами та апокаліптичними ідеями, що походять зі Сходу. Старий філософський раціоналізм доживає свої останні години і ділить епоху з різнобічними ірраціоналістськими течіями – герметизмом, містицизмом, астрологією, алхімією. Скажемо так: більше ніхто не знає, до якого святого прихилися…

Не можна не помітити, як наші часи схожі на цю так звану епоху «занепаду». Цей термін треба вживати з деякими застереженнями: він сучасний кожній епосі від Гесіода до Освальда Шпенґлера…  Сьогодні доводиться мати справу з новими репрезентаціями світу, небаченими схемами, тривожними перспективами: онтологічний і метафізичний космополітизм, планетарна екологічна небезпека, брутальна економічна глобалізація, панування ринку, що поєднується із запереченням гідності та людяності якнайбільшої кількості людей. Відтоді, як людина зробила перший крок на місяці у липні 1969 року, що дозволив поглянути на Землю з холодної зірки, ми знаємо, що космос – це одна з модальностей локального…

Що залишається від юдео-християнства в нашому повсякденному житті? Треба зазирнути до своєрідного «акту про стан помешкання», яке винаймали. Адже охолодження до релігійної практики у будні чи в неділю, реформістські нововведення Другого Ватиканського Собору, підрив довіри до висловів Папи про сексуальну мораль є лише знаками на поверхні: дехристиянізація має тільки позірну та формальну вагу. Більшість – агностики чи невизначені атеїсти, принагідні невіруючі або віряни за звичкою – досі віддають своїх чад у руки попів, щоб ті отримали релігійне хрещення, проходять обряд вінчання у Церкві (аби зробити приємне родичам!) або хоронять своїх близьких та рідних із благословенням у християнських (хоч і обраних з особистих міркувань) місцях.

Думати, ніби вплив християнства нині зменшується, є ілюзією. Ця ілюзія є до того ж збоченою, адже складається поверхове враження, ніби відбуваються глибинні зміни, тимчасом як насправді під тонким шаром публічної полуди зберігаються логіки, що протягом мало не двадцяти століть фундаментально просочували діяльність суспільства в Європі. Смерть Бога? Хитрість юдео-християнського розуму: труп, якого ніхто не бачив, є вигадкою, те, що створює Бога, зовсім не є мертвим, та й почувається чудово. Власне, це – смак до ірраціонального як відповідь на трагічний характер реального. Інакше кажучи, неминучість смерті відкриває широчезні перспективи перед смаком до ірраціонального …

Візьмемо до прикладу світськість (laïcité): звичайно, ця формула, виштампувана 1905 року, була досить суттєвим кроком уперед у контексті безмежного панування клерикальної влади в усіх царинах суспільства. Але якщо не додати до неї досвід нових битв, чи навіть нових перемог, тоді це призведе до стагнації, відтак до старечого маразму, перш ніж породити смак до чогось віджилого – прогірклість, закритість, простроченість, – із чим дуже часто асоціюють ідею світськості (laïcité). Здається, термін придатності вже закінчився, адже так і не було створено динамічної, поступальної, діалектичної, одним словом, постмодерної світськості.

Констатуємо: стара модель світськості досить часто полягає в тому, щоб переписати за допомогою неокантіанського словника юдео-християнські заповіді та євангелічну мораль. Замість закликів до Біблії та Нового Заповіту, якими релігійники розмахують в питаннях моралі – або в питаннях політики, але це одне й те саме, – на авансцену виступають так звані «чорні гусари республіки», дбайливці відокремлення Церкви від Держави, та освітяни, які, навіть особливо не здогадуючись про це, викладали у своїх курсах з моралі «Релігію в межах тільки розуму» Канта, відтак «Метафізику звичаїв» та «Критику практичного розуму», проціджених до стану моралізаторської моралі.

Хоч і послуговуючись відмінними словниками, своєрідними формулами та визначеннями, залучаючи активістів, які вважали себе опонентами релігії, вони насправді завжди обстоювали однакові з релігією цінності: шанувати батька й матір, самовіддано служити Батьківщині, залишати визначальне місце фігурі іншого – любов до ближнього або братство, – засновувати гетеросексуальну пару, поважати старих, любити свою роботу, надавати перевагу доброчинним чеснотам (милосердя та солідарність, співчуття та поблажливість, милостиня та взаємодопомога, добродійність та справедливість – замість злостивості тощо)… Ця робота над позначниками мала свої заслуги, але на рівні позначеного йдеться про здійснення однієї спільної справи.

І можна було б продовжити, показуючи, наскільки засновки французької юридичної так званої світської думки залишаються юдео-християнськими – провина є нібито результатом бажання і вільного вибору з допомогою вільної волі, що не знає жодних чинників, які детермінують вчинки людини. Звідси – віра в особисту відповідальність, яка відтак виправдовує покарання, а отже, спокутування. Інфернальний і збочений цикл… Те саме стосується біоетики, що функціонує сьогодні на ґрунті фантазмів, які походять від юдео-християнства: прославлення рятівної сили болю (неологізм salvifique вигадав Ватикан), потурання смерті через існування первородного гріха, ставлення до хвороби як до непізнаваного промислу Провидіння тощо… Те саме стосується педагогічної системи, світу естетики і будь-чого ще: епістема усіх цих континентів нашої цивілізації побудована на біблійних принципах.

Метафізичний суперник сидить не так у Ватикані – оперетковій державі, різновиді коміксів, – а радше в свідомості людей, навіть у несвідомому. Звичайно, на рівні індивіда, але також колективу, спільноти. Я не говорю про архетипи на кшталт юнґівських, але про ірраціональне перенесення, передачу, властиву суспільствам, які, навіть особливо не усвідомлюючи цього, впорскують юдео-християнську субстанцію (речовину) в ідентитарне тіло особи та групи. Ця епістема заслуговує на те, щоб її пізнавали, аналізували, скрупульозно розкладали та переборювали.

2

Необхідна дехристиянізація. Щоб продовжувати в логіці Просвітництва XVIII ст., – яка має значення не так як предмет археології, а як трансісторична модель, –  спробуймо витворити справжню постхристиянську світськість, що тепер турбується більше не про те, щоб революціонізувати словник, мову, літеру, але саму суть. Нова цивілізація не може створити цінності, не здійснивши етичну, метафізичну, онтологічну, політичну та іншу переоцінку… Що зберегти? І чому? Що можемо і що мусимо зруйнувати, подолати, зберегти, виправити, пристосувати до нинішніх умов? Згідно з якими критеріями? І якою буде користь?

Дехристиянізація не буває успішною, якщо вдається до насильницьких дій: гільйотина і Терор, вбивства непокірливих священиків, спалення церков, грабунок монастирів, ґвалтування монахинь, вандалізм предметів культу жодним чином не можна виправдати, якою б не була причина. Перевернута з голови на ноги інквізиція є так само неприйнятною чи виправданою, як і інквізиція католицької церкви свого часу. Прийняття рішення робиться іншими шляхами – шляхом теоретичного аналізу та відвойовування гегемонії, в грамшіанській манері, за допомогою ідей.

Кожен кінець цивілізації до настання наступної завжди становить неабияку небезпеку: в ньому, в цьому кінці цивілізації, буяє ірраціональне, тріумфує магічна думка, приймаються метафізично дешеві рішення. Втім, коли культура руйнується, після довгого процесу занепаду, це завжди приносить користь імпульсивним, інстинктивним, тваринним метастазам (які бурхливо розповсюджуються). Так ніби найвищий пік епохи мав би вибухнути магмою примітивних енергій. Після розуму приходить нерозумне.

Постмодерна світськість дозволила б прискорити рух і пришвидшити хід історії, щоб подолати європейський нігілізм. Щоб закінчити довготривалий цикл, щоб принаймні не мала місця довга і болісна агонія, і щоб смерть була швидкою і доброю, власне, не є корисним впадати в нерозумне терапевтичне шаленство в узголів’ї особи на смертному одрі, яка вже не має шансів щось очікувати від життя. Європа була християнською, вона такою залишається в силу звичок, які людство набуло, нібито йдеться про рефлекторну дугу, відокремлену від кори головного мозку.

Пост-християнському є чому повчитися у до-християнського. Тож привід для роздумів віднаходимо в етичних вченнях, альтернативних античному платонізмові: мораль честі, а не вини; аристократична етика, а не етика фальшиво універсальна; іманентне правило гри, а не трансцендентний процес; чесноти, що збільшують життєвість проти чеснот, які її зменшують; смак до життя, що відмовляється від некрофільних пристрастей; гедоністичний задум проти аскетичного ідеалу; контракт із реальним, а не упокорення небесам і т. д.

Відповідь нігілізмові не залягає в проекті реставрації. Дехто, беручи до уваги занепад християнства, доходить висновку про необхідність його відродження – або в традиційній формі, або додаючи якісь реформи, такі собі звичні домовленості з небесами. Звертаються до інтегризму або передбачають нову реформу. Американський імперіалізм глобального масштабу обирає фундаменталістське християнство і закладає в перспективу своєї боротьби, в лінію прицілу, ісламізм, що перетворився на ефективний опіум для культур і пригнічених меншин.

Отже, ці терміни альтернативи коливаються між монотеїстичними полюсами: юдео-християнським або мусульманським. Але можна воліти уникнути цієї зловісної безвиході, обираючи третє рішення: ні те, ні інше, але зовсім інакше місце, справжній атеїзм, що однаково відмовляє Торі, Новому Заповіту та Корану, щоб замість них обрати, надати перевагу Просвітництву розуму та ясності західної філософії. Проти релігії єдиної Книги, яка не терпить інші книги й причащається в ненависті до розуму, мислення, жінок, тіла, пристрастей, бажань, життя, надамо перевагу радше «Енциклопедії» Дидро та д’Аламбера…

Отож, відмовимося ж від фікцій, байок і звернімося до філософії – тільки якби вона не була, подібно патристиці, легітимацією фактичного стану речей, як це часто трапляється з інтелектуалами, що упадають перед американським лібералізмом, капіталізмом в усіх його формах та властями, що пришвидшують цей рух. Адже, як часто забувають, це поріддя колабораціоністської філософії, філософії, що співпрацює з релігією та державною владою, існує вже у XVIII столітті: вона гуртується навколо назви «антифілософія»; це певне число осіб, яких історія вже забула – Леларж де Ліняк, абат Бержьє, Жакоб Ніколя Моро, маркіз де Каракьолі і так далі… –  й вони ці «антифілософи» атакують тих, хто чинить опір: філософам Просвітництва – імена яких, до речі, ніхто не забуває…

Панівна історіографія, що вивчає епоху Просвітництва, безперечно, зберігає гарні яскраві відблиски, але найчастіше це теїсти, деїсти або пантеїсти, які роблять поступки духові християнської релігії. Я ж віддаю перевагу більш насиченому Просвітництву, часто забутому, що походить від щирих і непідробних, ясних і відвертих атеїстів – від абата Мельє до барона Гольбаха, минаючи Ламетрі та деяких інших. З ними розпочинається новий постхристиянський світ, у ті засадничі роки XVIII століття. Ми завдячуємо їм генеалогією атеїзму, вона заслуговує сьогодні на визначення, що знову утверджується проти імперії монотеїзмів. Цей постхристиянський атеїзм уможливлює відповідну мораль.

3

Постхристиянський атеїзм. Вислів «постхристиянський атеїзм» може здатися надмірним: вже сам іменник говорить про те, що ми подолали християнство й перебуваємо на виході з релігії. Але зважаючи на те, що вся наша епоха просякнута юдео-християнською епістемою, так чи так на атеїзмові лежить відбиток християнства, зокрема католицизму. Так що існує християнський атеїзм, і цей термін, незважаючи на оксюморонний характер, позначає реальний концептуальний предмет: звичайно, це філософія, що чітко заперечує існування Бога, але, попри те, на свій лад відтворює євангелічні цінності Христової релігії.

Так, смерть Бога може супроводжуватися мораллю, успадкованою від Біблії. Прихильники цієї своєрідної позиції відкидають трансцендентність. Однак вони обстоюють християнські цінності, відокремлені від їхньої теологічної легітимації, зберігаючи і звеличуючи їх в ім’я соціологічної виправданості. Небеса порожні – гаразд, із цим вони погоджуються, – але світові, стверджують вони, краще жити з любов’ю до ближнього, прощенням гріхів, милосердям та іншими, раніше освяченими чеснотами: щедрість, співчуття, жалісливість, вдячність, обережність, стриманість тощо…

Постхристиянський атеїзм зберігає принцип, що був отриманий від небезпечності Бога. Він не заперечує його існування, але зводить до його сутності – відчуження, що продукується людьми згідно з принципом гіпостазування [опредметнення абстрактних сутностей, приписування їм реального, предметного існування – пер.] їхніх власних нездатностей, неспромог. Ці неспромоги людини зосереджені в не-людській силі, яка обожнюється як нібито відокремлена від себе сутність. Згідно з принципом боваризму, люди не бажають бачити себе такими, якими вони є насправді: обмеженими в часі і просторі, в своїх силах, знаннях, владі. Відтак вони фікціонують, вигадують певного концептуального персонажа, якого наділяють атрибутами, що бракують їм самим. Отож, Бог є вічним, безсмертним, всесильним, всюдисущим, всезнаючим і так далі і тому подібне…

Тільки-но ця таємниця Господа Бога прояснюється, постхристиянський атеїзм переходить до наступного завдання. Він з не меншою старанністю розбирає цінності, успадковані від «Нового Заповіту», цінності, що перешкоджають справжньому розвою (суверенності) індивіда та обмежують, притлумлюють життєве розширення суб’єктивностей.

Мораль після бійні Першої світової війни, після жахіття нацистських таборів смерті, монструозності сталінських гулагів, після Хіросіми та Нагасакі, після державного тероризму фашизмів Заходу та комуністичних режимів Сходу, після Пол Пота, Мао, після геноциду в Руанді, і всього, що заюшувало кров’ю ХХ ст., не може більше обмежуватись закликами до бездієвої та безсилої добродушності («доброї душі» за Геґелем) через нібито неможливість реалізації, коли відсутні завдання, які можна було б реально втілити в життя. Отож, конструюймо хоч і дещо скромнішу мораль, але таку, що здатна продукувати реальні наслідки. Більше не етику героя та святого, але етику мудреця.

Переклад Андрія Рєпи

Лекція була прочитана 25 березня 2010 року в Конгрегаційній залі НаУКМА в рамках міжнародної конференції «Привид Бога: релігія, антиклерикалізм, атеїзм», організованої Науково-дослідним центром візуальної культури НаУКМА.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери