Перестати вважати, що ми добре знаємо одне одного: до білорусько-українського знайомства

2744
Андрій Возьянов
Статті автора

Найменше, що ми можемо зробити разом як інтелектуали й інтелектуалки з Білорусі та України — перестати вважати, що ми добре знаємо одне одного тепер, і визнати, що не знали одне одного добре ніколи.

Не те щоб дослідження про Білорусь українськими вченими, чи, навпаки, про Україну білоруськими, ніколи не проводилися; це об'єктивно не так. Проте якість знань одне про одного між представниками та представницями наукових й інтелектуальних спільнот, а також громадянського суспільства двох країн дуже переоцінена, що вже має свої наслідки в багатьох сферах суспільно-політичного життя.

Є багато причин, які ускладнюють обговорення цієї теми. Головна з них, станом на листопад 2022 року, полягає в тому, що Білорусь як держава причетна до російського вторгнення в Україну. У цій ситуації тим ціннішими є тексти українських авторів, які закликають до більш інтенсивної співпраці між дослідниками й дослідницями двох країн.

Крім того, можливості отримання інформації одне про одного дуже обмежені. В’їзд на територію Білорусі навряд чи може сприйматися громадянами України як безпечний; водночас українська держава обмежує в'їзд з Білорусі. Інституційно, політично та юридично дві країни розділені кількома бар'єрами з невеликою кількістю контактних зон, що залишаються переважно в третіх країнах.

Складно уявити позицію, з якої можна дозволити собі ґрунтовно говорити про білорусько-українське інтелектуальне знайомство. Така дискусія довго лишалася привілеєм як російських, так і західних оглядачів і найчастіше зводилася до простого порівняння. Водночас «тубільні» спостерігачі й спостерігачки зазвичай обговорювали інтереси власної країни (Білорусі чи України), або ж її відносини з Росією. Наразі ці позиції навряд чи допоможуть сформулювати ідеї, потенційно корисні для білорусько-української комунікації.

 

стіна на кордоні з Білоруссю

Стіна на кордоні Волинської області з Білоруссю — залізобетонний паркан з колючим дротом. Фото: t.me/tymoshenko_kyrylo

 

Нижче наведено кілька пунктів для пояснення тези, сформульованої в назві есе. Відразу зазначу, що моя аргументація не ґрунтується на популярних настроях, що поширюються у мережі (це потребувало б окремого глибокого дослідження). Натомість я виділяю пункти зі своїх нотаток, що були зроблені під час співпраці з низовими активістками й активістами в Донецькій області (де пройшло і моє дитинство) у 2011-2018 роках; аспірантури в Німеччині, яка була присвячена Україні (2014–2018); роботи дослідника білоруської ГО (з 2017); викладання в Європейському гуманітарному університеті (з 2018), з березня 2022 — як учасник і модератор кількох круглих столів про Білорусь та Україну, а також білоруський (за єдиним паспортом) волонтер, що буває в Україні (із посвідкою на постійне проживання). Усе це робить мою перспективу обмеженою та суб’єктивною, але водночас межовою та зосередженою саме на соціальній сфері, де критична рефлексія життєво необхідна.

1) Припущення, що ми на пострадянському просторі знаємо одне одного є колоніальним пережитком.

За СРСР центр виробництва знань знаходився в Москві, тож периферії здебільшого мали доступ до створених у Росії образів одна одної. Сергій Абашин досліджував цю проблему в Центрально-Азійському регіоні, але сьогодні зрозуміло, що вона актуальна і для європейських неросійських територій колишнього «соціалістичного блоку». Я писав про Румунію українською мовою, про Україну — білоруською та про Білорусь — литовською. Тоді, під час дискусій з колегами, я зрозумів, як сильно нам бракує базових знань про сусідні країни. І цей брак знань був обопільним. Тепер, коли почалася дискусія про причини такої нестачі, ми повинні винайти нові зв’язки в обхід центру, який прагнемо бачити колишнім.

 

плакат путін лукашенко

Протестувальники з плакатом, на якому зображені Володимир Путін і Олександр Лукашенко як воєнні злочинці, 10 квітня 2022 року, Лондон, Велика Британія. Фото: Vuk Valcic / SOPA Images / LightRocket via Getty Images

 

2) Важливо враховувати унікальність як білоруського, так і українського кейсів та прийняти різницю між сусідами.

Серед білорусів та українців існує чимало прикладів взаємних стереотипів, які викликають сильні негативні емоції. Хоча деякі з цих стереотипів принципово відрізняються, інші — частково віддзеркалюють один одного. Зокрема, взаємні припущення про схожість з росіянами можуть сприйматися, і часто сприймаються, як неповага. Нерідко їх використовують, аби образити співрозмовників.

Ідея подібності між росіянами та білорусами, або між росіянами та українцями, навіть за межами сімейної метафори «братні народи», не є ні українським, ні білоруським інтелектуальним здобутком (за межами цього тексту залишається питання, як ця ідея впливає на російську інтелектуальну думку).

Порівняння Білорусі та України часто — і це зрозуміло — сприйматиметься як недоречна логічна операція у взаємних зусиллях порозумітися. Замість порівнянь ми маємо перейти до аналізу різноманітних форм імперського пригнічення, з яким стикаються обидві країни та їхні суспільства.

 

акція у Мінську проти інтеграції з Росією

Акція проти інтеграції Білорусі з Росією, Мінськ, 29 грудня 2019 року. Фото: «Радыё Свабода»

 

3) В Білорусі та Україні одночасно співіснують різні суперечливі думки та емоції щодо одне одного. Навіть зважаючи на те, що більшість білорусько-українських розмов у соцмережах можна описати як «токсичні», будь-яка окрема думка не повинна вводити нас в оману узагальнення.

Проте власний (як я зізнався вище, межовий) досвід в останні місяці дозволив мені спостерігати взаємну підтримку та співпрацю між білорусами та українцями. У деяких взаємодіях я брав участь особисто (волонтерство в команді перекладачів; модерування круглих столів; волонтерство в Ірпіні, Києві та Львові у липні та вересні 2022 року тощо). Набагато більше прикладів останнім часом я лише спостерігав — спільні зусилля білоруських та українських волонтерів й волонтерок та неурядових ініціатив, особливо тих, що зосереджені на ЛГБТ-біженцях, жертвах насильства під час війни та інтеграції в приймаючі суспільства; а також проекти у сфері літератури, медіа та мистецтва двох країн (прикладом є фестиваль документального кіно «1084. На межі» (Фестиваль документального кіно 2022)). Подібні ініціативи сьогодні потребують зусиль — але вони також мають потенціал стати моделлю для майбутнього ближчого знайомства двох культур. 

Науковцям та науковицям іще належить дослідити, як і чому конкретні ставлення до сусідів набули більшої видимості в ЗМІ, ніж інші — та з динамікою, відмінною від власне перебігу подій. 

4) Тимчасове утримання від коментарів щодо одне одного також може бути важливим для майбутніх відносин між білоруськими та українськими академічними і інтелектуальними спільнотами.

Сьогодні західні інституції все ще пропонують, і навіть нав’язують, тристоронній формат співпраці між білоруськими, російськими та українськими активістивістами й дослідницями, що призводить до бойкотів, конфліктів та зривів. Бажання білоруських і українських колег вийти з проектів, що символічно та організаційно поєднують їх із тим, від чого вони намагаються відмежуватися, є зрозумілим і гідним поваги. Важливою умовою деколонізації для всіх трьох країн є можливість незалежно, без об’єднання в пари, не тільки зберігати власний простір для дискусії, але також співпрацювати з четвертими країнами.

Є підстави вважати, що білорусько-українське примирення буде не частиною російсько-українського примирення, а самостійним процесом зі своєю динамікою. З огляду на нестачу знань одне про одного, цей процес вимагатиме не лише обговорення, а й активного слухання. Час нарешті дозволити українцям розповідати про Україну, а білорусам — про Білорусь; ця базова можливість протягом тривалого історичного періоду була недоступним привілеєм для обох народів. Надання простору для виступів сусідам зараз збільшує наші власні шанси бути почутими після поразки російської армії.


Це есе було опубліковано англійською в грудні 2022 року в журналі Топос. Номер журналу присвячено українській проблематиці. Не вперше для журнала, який видає Європейський Гуманітарний Університет — заснований в Мінську в 1992 році, закритий через політичну позицію режимом Лукашенка та відкритий знову у Вільнюсі в 2004 році.

Автор: Андрій Возьянов

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись