Бути чи не бути українській науці

  • 27 листопада 2018
  • 1266
Бути чи не бути українській науці

Олександр Попович

Професійним моїм обов’язком, як і колег по Інституту досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України, є вивчення еволюції потенціалу вітчизняної науки, виявлення основних тенденцій та закономірностей її розвитку. Про тривожні тенденції в його динаміці мені вже не раз доводилось писати і в спеціальній науковій літературі[1] і в засобах масової інформації. Ні самі ці публікації, ні реакція на них як влади, так, на превеликий жаль, і громадськості не дають підстав для оптимізму. Що ж стосується виявлених закономірностей, то вони стають причиною ще більшого песимізму й болючої тривоги за долю науки, а значить і України.

Зокрема, вже пройшло більше ніж два роки, як ми кількісно описали взаємозумовленість складових кадрового потенціалу науки, запропонували метод його прогнозування та показали, наскільки багато часу вимагає його становлення. Виявилось, що для відновлення чисельності дослідників в Україні до рівня, середнього значення для країн ЄС, потрібно не одне десятиліття.

Якщо раніше це зумовлювалось лише скороченням штатів через недостатнє фінансування, то сьогодні вже й тим, що все менше молодих людей хоче йти працювати в науку: гідну заробітну плату легше знайти за її межами або за кордоном.

Нагадаю, що такий показник наукового забезпечення інноваційного розвитку як чисельність дослідників, що припадає в країні на 1 мільйон населення, використовують як міру здатності країни до інноваційного розвитку. А це має першочергове значення в питанні доцільності інвестицій, експорту високотехнологічного обладнання тощо. В цьому є головна особливість нинішнього часу — переходу світової економіки на рейки інноваційного розвитку, в якому наукове знання й технології стають основним ресурсом економічного та соціального розвитку. В Україні ж цей показник упав за останні десятиліття до рівня втричі нижчого ніж в середньому по ЄС, удвічі нижчого, ніж в Росії та в півтора раза, ніж у Білорусі.

 

"Все менше молодих людей хоче йти працювати в науку: гідну заробітну плату легше знайти за її межами або за кордоном."

 

Отже, питання відновлення кадрового потенціалу нашої науки — це фактично питання «Бути чи не бути інноваційному розвиткові України?». Наші прогнозно-аналітичні дослідження дозволили розрахувати, як може змінитися кадровий потенціал науки, якщо будуть створені настільки привабливі умови роботи в науці, що молодіжне поповнення науки зростатиме щорічно на 15%, а перехід науковців у віці від 30 до 59 років до інших сфер діяльності не перевищуватиме 5% за 5 років. Ми звертали увагу й на те, що кожні 5 років 40 % дослідників, які досягли пенсійного віку залишатиме наукові заклади.

За таких форсованих темпів зростання молодіжного поповнення, якби воно почалося після 2015 року, можна було б сподіватися, що у 2032 році Україна впритул наблизиться до показника наукового забезпечення інноваційного розвитку своєї економіки, який у 2013 році мали країни-члени ЄС — 3388 дослідників на мільйон населення. Проте протягом останніх років нічого в рівні підтримки науки в нашій країні не змінилося. Отже, цей шанс безповоротно втрачено.

Цей рисунок ілюструє, які ж іще шанси лишилися.

Рисунок 1. Прогноз динаміки кількості дослідників України в залежності від сценарії відновлення наукового потенціалу (пунктирна лінія на рівні 150 тисяч — загальна кількість дослідників, яка відповідала б числу дослідників, що припадає на мільйон населення в середньому по ЄС).

 

Ці результати свідчать: якщо вдасться з 2020 року організувати таке зростання престижності наукової професії, яке забезпечить щорічне збільшення молоді в науці на 15%, то вихід на рівень ЄС можливий в 2040 році. Зверніть увагу не на п'ять років пізніше, ніж якби це починалось у 2015, а десь на вісім. А якщо відтермінувати початок такої політики ще на п'ять років, то такого результату навряд чи варто сподіватися протягом першої половини ХХІ століття.

Отже, що більше Україна зволікатиме з урятуванням своєї науки, то важче це буде зробити, щоб досягти бодай скромного результату. Адже вихід на ті показники, які ми у своїх розрахунках взяли для порівняння (3388 дослідників на мільйон населення) навіть у 2030 році, а тим паче у 2040 році, зовсім не означає досягнення європейських стандартів. Адже практично всі європейські країни активно нарощують свій науковий потенціал. Керівництво ЄС офіційно заявляє: поки цей потенціал є недостатнім для інноваційного розвитку. Влада ставить завдання залучити в науку найближчим часом ще кілька мільйонів дослідників (зауважимо: зокрема й з пострадянських країн!).

 

"Сьогодні молодіжне поповнення науки вже не компенсує таких втрат."

 

Така «непропорційність» між термінами зволікання й часом, потрібним для досягнення мети, зумовлена віковою структурою контингенту українських дослідників. Через зменшення притоку молоді та перехід науковців молодшого й середнього покоління до інших сфер діяльності склалася така вікова структура (див. рис. 2), в якій надто велику частку складають науковці старшого покоління, для якого природна смертність набагато вища. В результаті сьогодні молодіжне поповнення науки вже не компенсує таких втрат. Така вікова структура та рівень соціального забезпечення працівників науки запрограмовані на вимирання її кадрової складової.

science Ukraine

Рис. 2. Віковий профіль дослідників України, прогнозований на 2025 рік у разі зростання притоку молоді до науки щороку на 15% після 2020 року.

 

Отже, престижність наукової професії сьогодні стає питанням життя або смерті вітчизняної науки. Організувати такі зміни – справа не дешева, але як ми вже показали, зволікання призведе до ще більших затрат коштів і часу. Це мають зрозуміти наші можновладці, або поступитися місцем тим, хто усвідомлює значення науки для розвитку країни.

 

Читайте також:

Так що ж треба реформувати в науково-технологічній сфері України? (Олександр Попович)

Національна академія наук України очима наукознавців — відповідь на статтю про «Зомбі-академію» (Олександр Попович)

 


Примітки

  1. Попович А. С., Костриця Е. П., 2018. Эволюция кадрового потенциала науки: прогноз и регулирование. Рига, LAP LAMBERT Academic Publishing RU.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери