«Ми надрукували 20 000 маленьких листівок і розкидали їх з гелікоптера»: Даяна Філі про минуле та сьогодення низових рухів у США

З Даяною Філі я зустрівся 7 березня біля стін Львівського національного університету ім. Івана Франка. Там — за запрошенням незалежної студентської профспілки — вона мала заплановану зустріч зі студентством на тему репродуктивних прав у Сполучених Штатах. Потиснувши руку та привітавшись, я вражено подумав: наскільки енергійна та зацікавлена ця вже немолода жінка, значно жвавіша, аніж я.   

Ще декілька днів тому Даяна відвідала Київ, де читала подібну лекцію. Після цього вона відправилася до Кривого Рогу, зустрілася з профспілковцями, студентством і волонтерками. Даяна мало розповідала — вона наполегливо запитувала. «Я була в Кривому Розі, робітничому місті, — сказала вона: — Мене привели на урок англійської мови у школу, де дітей підготували ставити мені запитання, а я натомість вирішила порозпитувати їх». Після низки зустрічей, а також нічного обстрілу міста, Даяна сіла на потяг і попрямувала до Львова.

Ми провели разом кілька днів, багато спілкувалися. 8 березня на Міжнародний день боротьби за права жінок разом взяли участь у двох демонстраціях — акції «Права замість квітів» і ході дружин та дітей військових за чіткі терміни служби. Пізніше Даяна ділилася враженнями: «Обидві демонстрації — чудові. [...] У Сполучених Штатах ми не маємо традиції Міжнародного жіночого дня, хоча це свято походить з досвіду американських робітниць початку ХХ століття».

У тій галасливій і сповненій ентузіазму атмосфері Даяну весь час оточували люди — цікавився, звідки вона приїхала, чим займається, які в неї враження. А коли учасниці акції дізнавалися більше про її життя, то розмови затягувалися надовго. Це й не дивно, адже Даяна мала чим поділитися.

Досвід Даяни Філі у феміністичному та робітничому рухах охоплює понад півстоліття. Вона — учасниця руху за громадянські права в Сполучених Штатах, активістка руху за припинення війни у В’єтнамі, членкиня студентських страйків і органайзерка профспілок на автомобільних заводах, де й сама пропрацювала багато років. Навіть сьогодні, на пенсії, Даяна продовжує боротьбу: вона — редакторка соціалістичного журналу Against the Current, а також задіяна в низових кампаніях захисту мігрантів у США, особливо після перемоги Дональда Трампа на виборах 2025 року.

Перед від’їздом Даяни назад до Штатів ми поспілкувалися, аби зафіксувати її досвід багаторічної боротьби, її рефлексії, а що найважливіше — поміркувати, які уроки з її шляху можуть допомогти нам у боротьбі за рівність і справедливість у ці темні часи.

Максим Шумаков: Розкажіть, будь ласка, про ваш активізм в робітничому та феміністичному рухах. Як ви туди потрапили та які важливі етапи можете згадати?

Даяна Філі: В активізмі я давно — з шістдесятих років. Феміністкою я стала, бо була залучена до руху за громадянські права, де ми боролися, аби покласти кінець законам Джима Кроу на півдні США, які встановили вклай сувору систему сегрегації. На півночі, де я зростала, це теж відчувалося, хоча й менше. Багато боротьби тоді велося, щоб десегрегувати школи, сектор житла, профспілки… Це по-перше.  

Даяна Філі у Львові

А по-друге, тривала війна у В’єтнамі, тож я стала антивоєнною активісткою. Тоді виголошувалося чимало всіляких гасел і діяли різні політичні організації, які пропонували ідеї стосовно того, що потрібно робити. Комуністична партія використовувала гасло «Перемовини зараз!», а Соціалістична робітнича партія вимагала: «Негайно поверність війська додому!» Мені дуже відгукувалося останнє гасло, ідея, що ті, хто воюють, — це саме ті, хто можуть припинити надавати свою робочу силу, і відтак війна закінчиться.

Тоді у військово-морському флоті служив мій брат, тому я знала — якщо оголосять мобілізацію, він не матиме альтернативи, як ото виїхати у Канаду чи сісти у в’язницю. Він буде змушений іти на війну. Тому, аби достукатися до всіх інших солдат і переконати їх бути проти війни, ми вирішили поширювати антивоєнні листівки. Пізніше ситуація змінилася, оскільки війна прийшла додому. У той час я була учасницею солдатського громадянського маршу за мир^[1], куди після роботи приходили солдати поширювати листівки. Це були морські піхотинці, яких я завжди уявляла такими собі «рексами» — знаєте, такими хлопцями, які вриваються та хутко роблять свою справу. Тож я запитала: «Слухайте, а чому ви приходите та роздаєте антивоєнні матеріали?» А він мені відповів: «Ну, бо ви не знаєте, чим ми займаємося». Тоді я й запитала, чим вони займаються. Виявилося, що вони працювали на острові Трежер-Айленд в Сан-Франциско, де день у день розвантажували привезені з В’єтнаму тіла. Це було настільки жахало, що солдати ставали все більш антивоєнно налаштованими.

У В’єтнамі траплялося, коли цілі підрозділи казали: «Сержанте, ми не будемо йти, ми голосуємо проти сьогоднішнього патрулювання». Тож було видно, що армія розпадається, що треба виводити війська. Таким чином, можна сказати, що війна закінчилася з двох причин — через рішучість в’єтнамців і дезінтеграцію американської армії.

Студентський протест проти війни у ​​В'єтнамі, жовтнень 1965 року. Фото: Beta / AP

Як юначку мене вражало те, що ми можемо щось змінити, що навіть якщо наш уряд має якийсь намір, то, об’єднавшись і висунувши програму чи стратегію, ми можемо змусити їх піти іншим шляхом. Протягом всього мого життя і дотепер це був важливий урок.

З огляду на цей досвід я стала феміністкою. Не лише через абстрактне відчуття несправедливості, а тому що почала помічати її конкретні вияви в бік жінок — коли до нас ставляться з позиції «можеш побути тут, але помовч». Жінки завжди були лідерками в русі за громадянські права, варто лише згадати широко відомих Еллу Бейкер і Розу Паркс; за їхніми плечима працювали цілі колективи жінок, а не якась одна знаменитість. Те саме стосується руху проти війни у В’єтнамі. Я би сказала, що ми були другою хвилею фемінізму, адже ще до нас — у 1940-1960 роках — точилася боротьба за права жінок, які, на відміну від чоловіків, не мали права голосу. Саме тоді багато жінок почали долучатися до аболіціоністського руху — боротьби за скасування рабства — і вже з цього зародилася перша хвиля фемінізму.

Я вважаю, що те саме можна сказати і про нас стосовно того, як хвиля фемінізму виникла внаслідок нашої залученості в антивоєнному русі та русі за громадянські права. Ці рухи дали нам впевненість, силу й організаційні навички, аби ми могли порушувати власні конкретні проблеми. Фемінізм підняв цілу низку питань, з-поміж яких право на контроль наших тіл — засобами контролю народжуваності й аборту — і протидія зловживанням стерилізацією^[2], що трапляється особливо часто серед жінок кольору. Варто також згадати боротьбу проти насилля, як домашнього — насправді переважна більшість насилля трапляється саме вдома, — так і того, з яким ми стикаємося на робочому місці. Феміністки порушили питання обмежень, які накладають уявлення про суто «чоловічу» чи «жіночу працю». Є робота, яка має бути зроблена, і ми в силах її виконувати. Ми не хочемо, аби нас домагалися та принижували — ані колеги, ані начальство. Усе це повпливало на стійкість феміністичного руху.

Ви згадали, що саме тоді усвідомили: разом із товаришками ви справді можете щось змінювати, впливати на стан справ. Через це стали можливими всі ці рішучі акції, зокрема поширення листівок із-поміж солдат із закликами не йти на війну. Сьогодні в таке складно повірити. Скажімо, якщо в сучасній Росії якась група активістів почала би антивоєнну агітацію серед військових, їх, найімовірніше, відразу б арештували. Отож я хочу запитати вас, чи тоді — у шістдесятих — держава якось реагувала на подібні дії, наприклад, впроваджуючи репресії, цензуру тощо?

Так, репресії були, одначе була також свобода, аби діяти. Наприклад, військові, які брали участь у солдатському громадянському марші за мир, де роздавали листівки та очолювали колону, понесли за це дисциплінарну відповідальність. Медсестру та лейтенантку Сьюзан Шнелл засудили до одного року увʼязнення. Повністю покарання вона не відбула, але судимість отримала.

Лідери маршу солідарності військових і цивільних за мир, 12 жовтня 1968 року. Майкл Локс, авіатор першого класу, та лейтенантка ВМС США Сьюзан Шнелл (двоє ліворуч) були засуджені до року ув’язнення за те, що прийшли на марш у військовій формі. Сьюзан Шнелл і сьогодні активна у ветеранському русі — вона очолює Раду директорів організації Veterans for Peace. Чоловік ліворуч від Шнелл — відставний генерал Г’ю Гестер, який виступав на цьому марші. Фото надала Даяна Філі

Ми намагалися проникати на території військових баз, де служили солдати, щоб поширювати там агітацію, проте тамтешні управлінці робили все, аби нас видворити. Тому, розумієте, ми були змушені прокрадатися туди всілякими способами, після чого нас ловили та погрожували. Одного разу ми вирішили: навіть попри те, що ці бази розташовані неподалік, у нас є знайомий із гелікоптером. Тож ми надрукували 20 000 маленьких листівок і розкидали їх з гелікоптера. Це було неймовірно, бо військовослужбовці ловили листівки прямо в повітрі. Тому, авжеж, це все призводило до утисків та покарань. Ми намагалися їх уникати всілякими способами — це нагадувало гру в доганялки.

Утім, солдати перебували не виключно на базах. Були й інші місця. Якось ми вирушили в аеропорт Сан-Франциско, бо крізь нього проходило багато військових, чи то вирушаючи у В’єтнам, чи прибуваючи звідти. До речі, саме там я вперше почула від одного солдата ту історію про голосування проти патрулювання. Моєю першою думкою було: він жартує, кепкує з мене. І лише потім я усвідомила: «Господи, армія розпадається».

Також варто загадати про репресії на кампусах (сьогодні ж на територіях кампусів у США знову розгортаються неймовірні репресії). Я брала активну участь в студентському страйку в Каліфорнії у 1969-1970 роках. Наскільки я знаю, це досі найдовший студентський страйк в історії Сполучених Штатів. Він тривав із листопада до, здається, березня чи квітня. Більше 750 учасників були арештовані та виключені з університетів.

Протягом страйку ми висували 15 вимог. Більшість із них стосувалися проблем доступу чорношкірих і латиноамериканських студентів до різних програм Університету штату Каліфорнія в Сан-Франциско. Ми вимагали заснування школи етнічних досліджень, аби люди могли вивчати свої справжні історії, а не лише байку про те, як колоністи прийшли, осіли та винищили корінне населення. Саме так у більшості й подається американська історія. Інша наша вимога — ліквідувати присутність на кампусі Корпусу підготовки офіцерів запасу (КПОЗ), це були військові навчання. Отож, ми порушували чимало важливих питань.

По-суті, страйк не переміг, якщо зважати на те, що багатьох учасників арештували та виключили з університету. З іншого боку, адміністрація була змушена задовольнити частину з 15 вимог, зокрема заснували школу етнічних досліджень, яка досі є єдиною такою школою на кампусі в США. Там працює близько 60 професорів, які охоплюють широкий спектр етнічних спільнот. Сьогодні в  цьому університеті пишаються школою етнічних студій, і активно запрошують студентів на навчання. Крім того, вони навіть якось розіслали нам, колишнім страйкарям, листи із запрошенням на святкування. Нам! Тим, кого колись арештовували та виганяли! Хай там що, а це дійсно було досягненням нашої боротьби, а не щедрим подарунком.  

Голлівудський актор Денні Ґловер, який був активістом Університету штату Каліфорнія в Сан-Франциско та учасником страйку 1968–69 років. Поруч з ним Даяна Філі на мітингу UAW у Хемтремку приблизно в 2009 році. Фото надала Даяна Філі

Гадаю, досвід цієї студентської боротьби пригодився вам і пізніше, коли ви працювали на фабриці та організовували профспілки. Правда?

Протягом багатьох років, працюючи на фабриці та беручи участь у профспілковому русі — чи то засновуючи нову спілку, чи долучаючись до вже існуючої, — я постійно старалася донести одну просту думку: якщо діяти колективно, ми можемо змінити нашу ситуацію. Неважливо, чи мова йде про заробітну плату, чи — що ще важливіше — про умови праці. Особливо, коли це стосувалося соціальних питань: як на нас впливають проблеми, коли ми не працюємо. Як можливо допомогти тоді?

Профспілку не може турбувати лише зарплата чи навіть лише покращення умов праці. Її роль у суспільстві набагато ширша — вона має значення не лише для тих, хто безпосередньо працює, а й для більшої спільноти. Саме тому профспілки повинні турбуватися про широкий спектр питань — від проблем токсичних відходів до доступності дитячих центрів. Мені здається, феміністичний або екосоціалістичний підхід є вкрай важливим, адже він допомагає прояснити, яким чином люди праці можуть ініціювати реальні зміни. 

На своїй роботі я завжди намагалася так діяти. Зазвичай це стосувалося конкретної кампанії. Наприклад, коли я вперше почала працювати на фабриці «Форд» у Нью-Джерсі, я активно боролася за впровадження поправки про рівні права до федеральної конституції. Я багато сперечалася, спілкувалася з групами жінок і розбудовувала кампанію. Це був цікавий досвід, адже, щойно отримавши роботу, я з подивом усвідомила, що 90% працівників — чоловіки. При цьому під час обговорень поправки я здебільшого спілкувалася з жінками. Тож, намагаючись заручитися підтримкою чоловіків у феміністичній вимозі, мені довелося переосмислити, як я подаю аргументи — підійти до цього з іншого боку. Це був справжній виклик, але зрештою ми заснували хороший комітет і зробили чимало важливого для впровадження поправки… Яка таки не була прийнята, утім, можна з упевненістю сказати, що питання, яке ми порушили, було дуже вагомим. 

Незважаючи на те, що сучасний контекст суттєво відрізняється від реалій шістдесятих і сімдесятих, на вашу думку — чи можемо ми винести якісь уроки з досвіду минулої боротьби, зокрема із антивоєнного руху?

Ну, скажімо, якщо ти опозиціонер в Росії та намагаєшся переконати людей зупинити війну, то це значно складніше, аніж колись. Я вчора прочитала історію чоловіка, якого арештували за те, що він написав на стіні щось на кшталт «я не хочу звикати до війни». Тобто є ті, хто щось роблять. Цього може бути недостатньо, координування може бути слабким, проте я переконана, що так чи інакше це має вплив, бо люди говорять. Певно, не настільки публічно, але вони спілкуються зі своїми друзями чи колегами. Тож я думаю, що слід робити те, що можеш, — і, можливо, стіна впаде.

Тому — так, я вважаю, що ми можемо винести уроки з минулого, аби провокувати зміни сьогодні. Мене надзвичайно вражає, наскільки репресивними стали університети в наш час. Так було навіть за Байдена. Студентів виключають, професорів звільняють — причому звільняють із грубим порушеннями процедур: без жодних пояснень, без повідомлень про конкретні провини. Їх просто видворяють.

Усе значно жорстокіше, аніж колись. Здебільшого це відбувається навколо питання підтримки Палестини та вимог до університетів припинити фінансування чи то деякої установи в Ізраїлі, чи певної компанії, яка підтримує або постачає туди матеріали. 

Ба більше, різноманіття, справедливість та інклюзія — програма, яку впровадило чимало університетів і корпорацій як політику рівних можливостей^[3] — фактично була заборонена в Сполучених Штатах. Ця програма мала на меті допомогти людям кольору при вступі у вищі навчальні заклади, зокрема тим, хто постраждали від расових упереджень або пережили сегрегацію в школах. Сьогодні, наприклад, в Мічиганському університеті працює багато видатних професорів, які були учасниками такої програми. А тепер вони намагаються її заборонити, знищити. Не лише способами, про які розказує Трамп, але й просто-напросто прагнуть позбутися її, бо це нібито марнотратство, щось шкідливе та взагалі позбавлене цінності. 

І це ще не все: серед методів, які вони використовують, не лише виключення студентів чи призупинення їхнього навчання, але й справжні спроби притягнути до відповідальності. Мічиганський університет — він за 45 хвилин пішки від місця, де я проживаю — дійсно притягнув до кримінальної відповідальності одинадцятьох людей, серед яких студенти та місцеві! Місцевий генеральний прокурор відмовився звинувачувати їх, тому довелося це протягувати на рівні штату. Нескладно побачити, наскільки це все політизовано. Саме тому я вважаю, що сьогодні репресії серйозніші. Здається, неначе хтось бажає, аби люди боялися власної роботи, аби вони не цікавилися політикою та нічого не робили.

Для мене світ ніби розколотий на два табори. У першому ті, хто сприймає світ через закон джунглів: спільнот не існує, усе варто робити на свою користь. Не треба підтримувати мігрантів, оскільки вони заберуть хліб зі столів ваших дітей. Усе це крайній індивідуалізм, в якому немає місця для суспільства та допомоги іншим. Примітно, що така людина, як Венс, віцепрезидент США, стверджує, що, так, можна допомогти своїй родині; можливо, можна допомогти своєму кварталу, можливо, — навіть спільноті; але аж ніяк не можна допомогти комусь іще.

Але це перший табір, а є ще й другий — той, який представляємо ми. Ми стверджуємо — ми за солідарність. Для нас кожен і кожна є людиною, що має право на гідний рівень життя, аби можна було не виживати, а процвітати. І для цього необхідно ставитися одне до одного справедливо. Ніхто не повинен бути мільярдером із владою визначати політику лише тому, що має мішок із грішми.  

Даяна Філі разом з іншими членами місцевого осередку профспілки у Флінті під час страйку, 1997 рік. Фото надала Даяна Філі

Крім того, існує відчуття солідарності. Як на мене, прямо зараз у США його виражає бажання народу протистояти діям уряду. Трампівський режим намагається позбутися 11 мільйонів іммігрантів, які не мають належних документів. Декого це спантеличує. Хтось погоджується, що необхідно здихатися злочинців, проте вся трудність в тому, аби зрозуміти, — хто ж є злочинцем. Трамп намагається показати, що «злочинцем» може стати хто-завгодно. У моїй країні існують різні категорії осіб, статус яких дозволяє їм перебувати там. Це стосується, наприклад, українців: у США близько 270 000 українців із так званим тимчасовим захищеним статусом^[4]. І не лише вони. Громадяни 17 інших країн мають право подаватися на цей статус, а список держав оновлюється кожні 12–18 місяців. За це відповідає саме президент, який тепер заявляє, що для всіх українців цей статус варто скасувати. Що ж, це означатиме, що 270 000 українців, які ще вчора мали право жити та працювати у Сполучених Штатах, будуть визнані «нелегалами» та депортовані. Аналогічно з гаїтянами та низкою людей із багатьох інших країн. 

Для мене, спостерігаючи з України, виглядає, неначе в США немає жодного низового руху, здатного реально протистояти ультраправій адміністрації Трампа та її репресивним ініціативам. Помітно лише, як європейські й інші політики висловлюють стурбованість і незгоду з діями американського керівництва. Тому мене цікавить, чи відбуваються якісь акти громадянської непокори знизу, які могли б стати поштовхом до ширшого руху?  

Трамп не перший, хто проводить депортації та переглядає право людей на притулок. Насправді і Байден, і Обама займалися тим самим. Останнього навіть прозвали «Верховним депортатором», настільки багато людей від видворив. Проте Трамп відкрито заявляє, що це — його намір. У його команді є справді скажені люди, як ото Стівен Міллер, який займається плануванням депортацій та грубими мазками визначає, кого слід вважати людиною без документів. Власне, саме це і спричинило активізацію низового руху. А точніше, низовий рух існував і раніше, однак нині він розширився.

Колись — особливо за адміністрації Обами — ми протидіяли репресивній міграційній політиці, ухвалюючи на рівні міст, округів, профспілок тощо закони, які забороняли місцевій поліції передавати імена людей без документів міграційній службі. Це найсуттєвіше, що могли зробити місто чи штат. Відтак ми мали «безпечні міста» з відповідними затвердженими протоколами, зокрема в лікарнях і школах. Тож ми уважно вчитувалися в закони та намагалися якнайкраще визначати рамки їхнього застосування.  

Перед тим, як я приїхала в Україну, я розповідала профспілковцям — і не лише їм — про антиміграційне законодавство. У законі сказано, що міграційна служба може приходити та проводити арешти в громадських місцях. Що ж… А що таке «громадське місце»? Так, це може бути крамниця, але точно не прилавок, не офіс і не фабрика. Ваше начальство повинне це знати. І навіть якщо міграційна служба приходить з підписаним ордером від судді, ніхто не зобов'язаний повідомляти, чиє ім’я там вказано. Ніхто не мусить казати: «А, он там Джо Ґонсалес — хапайте його!» Ні. Не треба нічого казати. Ось так ми й захищаємо людей. 

Захід перед заводом American Axle & Manufacturing, де Даяна Філі працювала в Детройті, приблизно у 2000 році. Фото надала Даяна Філі

Ми також поширюємо листівки, в яких сказано: якщо ви нелегальний мігрант, ось що ви можете зробити — а далі ми вже вам допоможемо. Ми започаткували групу взаємодопомоги. Дехто перебуває у настільки вразливому становищі, що навіть не здатен піти в магазин. Тож ми привозимо продукти. Люди бояться вийти на вулицю — ось що відбувається. Саме через ці страхи ми стараємося мінімізувати їхню потребу виходити з дому. 

Також ми знаємо, що міграційна служба переслідує людей. Скажімо, вони взяли собі за ціль місцину неподалік мого дому, бо знали, що там дітлахи грають в хокей, а отже батьки їх забиратимуть. Служба нагрянула туди, шукаючи з-поміж батьків тих, хто не має документів. Те саме відбувається у школах. У Чикаго є школа, одна із безпечних, — Чикаго взагалі вважається безпечним містом — де разом із профспілкою ухвалили протокол, який забороняє міграційній службі приходити й шукати когось. Вони полюють не на дітей, а на їхніх батьків. Моя подруга, яка працювала там вчителькою, розповідала, що учні її постійно випитували, що трапиться, якщо прийде Міграційна та митна правоохоронна служба США. Вона щоразу запевняла їх, що цього не станеться, що їх не пустять. Але дітлахи все продовжували питати. Зрештою, вона сказала: «Хай лишень сунуться — я їм як вріжу!» Після цього учні заспокоїлися та більше не ставили таких питань.  

Саме тому Трамп так завзято полює на Чикаго — бо це безпечне місто. Він намагається перекрити йому доступ до фінансування, вигадує різні шляхи, аби завдати шкоди. Його ціль — усунути тих, хто заступається за людей, яких він прагне позбутися чи принизити. Тому такі міста, як Чикаго або Лос-Анджелес, перші в списку. 

Але, авжеж, політичні рішення Трампа вкрай суперечливі. Насправді Сполучені Штати потребують іммігрантів як частину робочої сили. Мій район, де мешкає багато американців мексиканського походження, щойно пробʼє п’ята година ранку — стає безлюдним: усі пішли на роботу. 80–90% усіх людей без документів працюють у різних сферах.   

Трамп наступає на всіх фронтах. «Шок і трепет» — ось його мантра. Попри це, на мою думку, боротьба за імміграційні права є ключовою, як і боротьба звільнених працівників бюджетної сфери. Вони мусять відбивати атаки, оскільки — на додачу до волі Трампа позбутися цієї конкретної частини робітників — він також б’є по профспілках. І насправді робітники бюджетної сфери значно краще об’єднані у профспілки, аніж працівники приватного сектору. Тож, якщо йому вдасться  їх зруйнувати, це дасть велику перевагу корпораціям і глибоко вплине на політичний клімат.  

Дякую, що поділилися своїм досвідом. Мене завжди дуже цікавило, що рухає активістами у складні й турбулентні часи; що штовхає їх продовжувати, а не скласти руки в таких тривожних обставинах, як нинішні. Тому насамкінець я хотів би запитати вас як людину, яка понад півстоліття залучена до активізму: що мотивує вас продовжувати боротьбу?

Хм… Не знаю, роботи ніколи не меншає, а її треба виконувати. І авжеж, чудово, коли вітер дме у ваші вітрила. У 50-х, 60-х та 70-х роках, коли я була молодою, я уявляла, що в наш час ми будемо значно далі, аніж ми є нині. Наступили темні часи. Проте основна причина, чому я почала боротьбу навколо соціальних питань, — це тому, що я проти нерівності. Мене жахає, що хтось має настільки обмежені можливості, а інші — мають їх настільки багато. Я завжди турбувалася не лише про себе. Звісно, я хотіла блага для себе, але при цьому вважала, що й інші повинні його мати. Щоразу, коли я залишала своє місце праці, я прагнула, аби там було краще, аніж до того, як я прийшла. Тому, на мою думку, бажання змін для себе, для своєї сім’ї та спільноти — а, можливо, навіть для наступного покоління — це те, що мотивує продовжувати.

Мітинг солідарності з працівниками UAW, яких заблокували на заводі, Саут-Бенді, штат Індіана, 2009 рік. Фото надала Даяна Філі

Бути соціалістом також означає бути органайзером — ти не в змозі взяти і зробити все самотужки. В якийсь момент ти усвідомлюєш, що ти ефективний лише тоді, коли є частиною чогось більшого. Тож постійно міркуєш: гаразд, як же мені залучити нових людей до руху, навчити їх усьому — так, аби вони відчули, що в силах щось робити? Ось приклад, який стосується проблеми міграції: я працюю з афроамериканським парубком, який ніколи не мав політичного досвіду. У нього дуже багато ентузіазму і бажання діяти, але він гадає, що з усім впорається самотужки. Одного разу йому доручили обдзвонити довгий список людей, і він почав це робити сам. Я підійшла і запитала, чи немає в комітеті ще когось, хто би йому допоміг. Я завжди намагаюся пояснити йому, що не слід все робити самостійно; що натомість варто організувати людей, аби, якщо ти не зможеш бути присутнім завтра, був чи була хтось, хто знатиме, що робити.    

Коли я вперше стала політично активною, то думала так: «Еге ж, я займатимуся цим років зо п’ять чи десять, а там відбудеться революція, після якої я напишу свої мемуари». А потім я усвідомила, що так не трапиться. Я забула про мемуари — робота не менш цікава. Дійсно, це не нудно! У соціальних рухах постійно отримуєш позитивний зворотний звʼязок, адже займаєшся чимось по-справжньому цінним — розбудовуєш спільноту та намагаєшся покласти край нерівності.