Діти окупації: «Я відчуваю себе ніким. Мене ніби не існує»

У 2014 році частину Донецької та Луганської областей було окуповано. У ті роки там жили діти, яким було по 10-15 років. Хтось із них виїхали разом із батьками, але потім повернулися в окупацію, а хтось взагалі не виїжджали ніколи. За 10 років війни діти виросли, але з різних причин так і не змогли отримати український паспорт.

У 2022 році після початку повномасштабної війни багатьом із цих людей вдалося виїхати, маючи з собою лише українське свідоцтво про народження. Частина з них зараз живе в країнах Європи без належних документів, майже без жодних прав. В Україні отримати документи їм вкрай складно. Поступово ухвалюються нові закони, але поки незрозуміло, як вони працюватимуть. Так, поки писалася ця стаття, сталися деякі зміни в законодавстві України та країн Євросоюзу — про все це також йдеться в матеріалі. Однак основна проблема — вразливе становище тих, хто дорослішав на окупованих територіях — залишилась.

Ми розкажемо про цю проблему і познайомимо вас із реальними людьми — «дітьми окупації», які хочуть мати право на повноцінне життя.

«Вибачте, нічим не можемо допомогти»: чому українці з окупованих територій не можуть отримати український паспорт

«Ви з ЛНР? Ну і повертайтеся в своє ЛНР, робіть паспорт і залишайтесь там», — саме таку фразу часто чують молоді українці, коли звертаються до посольства України в країнах Євросоюзу або в Державну міграційну службу (ДМС). Є й інші відповіді, наприклад: «Вибачте, нічим не можемо допомогти, тому що ми не знаємо, що ви — це саме ви». Або ще простіше: «Ні, ми нічого не можемо зробити».

Працівники й працівниці посольств та міграційних служб так відповідають не від небажання допомоги молодим людям, а через наявні обмеження в законодавстві. Так, згідно з законом, громадяни, які жили на непідконтрольних територіях і не зробили український паспорт, зможуть отримати цей документ, тільки якщо зможуть підтвердити свою особу. Для цього їм необхідно:

1. приїхати в Україну та прийти особисто в територіальний відділ Державної міграційної служби (далі — ДМС);

2. надати додаткові українські документи з фотографією для підтвердження особи (якщо таких документів немає, то працює тільки наступний пункт);

3. знайти трьох свідків, які можуть підтвердити особу.

Якщо особу підтвердять, людина отримає паспорт і зможе подаватися на оформлення інших документів, наприклад, закордонного паспорта. Лише після цього вона матиме право жити в Україні або в тій країні, де перебуває наразі, а також право на освіту, роботу, медичне обслуговування тощо.

Проблема в тому, що у більшості людей, які ніколи не мали українського паспорта і виїхали в країни Європи з окупованих територій, немає ніяких інших українських документів з фото. У них також часто немає родичів на підконтрольних Україні територіях, які могли б підтвердити їхню особу. Це значно ускладнює не тільки отримання паспорта, але й взагалі пересування в межах ЄС чи прибуття в Україну. Також громадяни й громадянки без документів не можуть офіційно працювати та вчитися — навіть піти на офіційні довгострокові мовні курси в країні перебування. Їхнє життя тримається на допомозі гуманітарних організацій, зокрема «Товариства Червоного Хреста», яке забезпечує тимчасовим житлом, медичною допомогою, короткостроковими мовними курсами. Також вони отримують фінансову допомогу від країн, де знаходяться. Але все це не є сталими рішеннями, і потім, якщо нічого не зміниться, на них чекає повна невідомість, тому що країни ЄС надають лише тимчасову підтримку.

Люди, чиї історії ми розкажемо далі, так описують свій стан:

«Я відчуваю себе ніким. Мене ніби не існує».

«Я людина, але мене немає».

«Я ніби вишу в повітрі або в космосі. Я не знаю, що буде через півроку, коли закінчиться допомога від країни, де я живу».

Далі ми подаємо історії «дітей окупації», які кристалізувалися із годинних розмов з ними та написані з їхніх слів. Ми багато згадували, розбиралися та формулювали мрії на майбутнє. Також вони поділилися фотографіями, які передають їхній побут в новій країні та іноді спогади про дім в окупації.

Настя: «Хочу мати свою кімнату, місце, куточок — свої стіни. Але поки це недоступно, тому живу одним днем»

Я з Луганська. В 2014 році мені було 11 років, зараз виповнився 21. Мені вдалося виїхати з окупованого Луганська до Фінляндії, де я живу вже рік.

У 2014 році я була з батьками, які залишалися в місті. Ми просто ховалися в підвалі від обстрілів, чекали, поки все закінчиться. До цього я ніколи не була далі Луганської області, а коли місто окупували, то не виїжджала на території, підконтрольні Україні.

Коли мені виповнилося 16, то я так і не поїхала оформлювати український паспорт, тому що зі мною ніхто з батьків їхати не хотів — вони не підтримували цю ідею взагалі. Навпаки, мама та бабуся казали, що це дуже складно і що я не зможу проїхати: що мене або не випустять, або не впустять.Тому я просто жила, зростала. Закінчила школу, технікум, отримала водійське посвідчення. Уявляла та планувала своє майбутнє в тих умовах, які були. Мені завжди хотілося принести якусь користь цій місцевості, тому я водила групи молоді в туристичні походи, брала участь в спортивних змаганнях, вчилась малювати та організувала дві андеграундні виставки для митців з Луганська та області. Звісно, паралельно з цим я думала про українські документи, але ситуація ставала все складнішою.

У 2020 почався Covid і контрольно-пропускні пункти закрили на тривалий час, а 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна, яка все змінила. До вересня 2022 року я зі своїм хлопцем була в Луганську, ми ховалися від примусової мобілізації, тому що навіть мені прийшла повістка від військкомату. А потім, коли мобілізаційна хвиля трохи спала, ми вирішили виїхати з окупованих територій через Росію, покладаючись на допомогу волонтерів. У мене з собою було тільки українське свідоцтво про народження та паспорт ЛНР. Росія мене не пропустила, влаштувавши 7-годинний допит. Тому ми вирішили спробувати інший маршрут і поїхали полями через Білорусь, Латвію, Естонію та нарешті опинилися у Фінляндії.

Типові фінські пейзажі біля Кокколи, де живе Настя

Тут ми вдвох вже рік живемо в містечку Коккола, де нам «Червоний Хрест» виділив житло. Фінляндія надає нам фінансову допомогу як біженцям, попри те, що в мене немає українського паспорта. Навіть у фінській поліції мене зареєстрували з тим пакетом документів, які були на руках. Але я не маю права навчатися та отримувати освіту, офіційно працювати та виїжджати в інші країни.

Кімната Насті та її хлопця Діми в Кокколі, Фінляндія

Звісно, що я не сиділа просто так, а намагалась зрозуміти, як мені отримати паспорт України. Коли я перший раз подзвонила в посольство України, то мене спитали: «А чому у вас досі немає паспорта? От звiдки виїхали, там і отримуйте». А згодом вони просто почали казати: «Ми не можемо вас зорієнтувати по цьому питанню». Також я подавала запити в ДМС, дзвонила куди тільки можна. Але мені всюди відмовляли.

Зараз я просто чекаю змін. Волонтерю в молодіжному центрі Villa Elba, облаштовую наше житло, малюю, вивчаю англійську та фінську мови. Сумую за домом в Луганську, тому тут, у Фінляндії, я створила виставку творчих робіт, присвячених рідному краю. Але при всьому цьому я не можу нічого планувати у своєму житті — тільки чекати поки будуть якісь нові механізми та поступки для нас, для таких, як я. Бо тих, хто без документів виїхав за кордон з окупованих із 2014 року територій, дуже багато.

Виставка «Изнанка», для якої Настя зібрала роботи митців з Луганська й інших міст та виставила в залі бібліотеки в Кокколі

Андрій: «Я ніколи не думаю про повернення в окупацію і не жалкую, що виїхав, але і тут я поки не бачу майбутнього»

Я з села Веселе, яке знаходиться неподалік від Донецького аеропорту та самого Донецька. Зараз мені вже виповнилося 19 років, півтора роки я живу в Швеції.

Коли почалася війна в 2014 році, мені було 9 років. Я виїжджав тоді в Дніпропетровську область до тітки і там жив, ходив у школу два роки, а потім у 2016 році повернувся в Донецьк і там пішов у шостий клас. Я вже з 14 років почав вмовляти маму поїхати зі мною на території, підконтрольні Україні, щоб зробити паспорт. Але вона відмовлялася та знаходила безліч причини: в неї не вистачало грошей, були домашні тварини, яких не можна залишити.

Також свою роль зіграло російське телебачення, яке з’явилося в нас після 2014 року — мама його активно дивилася і на основі цього формувала своє ставлення до України. Щоб здати екзамени в школі, зробив паспорт ДНР, а український паспорт так і не вийшло зробити. Під впливом російського телебачення я вже і сам почав переживати, що мені через ДНРівський паспорт не видадуть український. Мама продовжувала мене не підтримувати в цьому питанні — їй було все одно.

Під час повномасштабного вторгнення я виїжджав з допомогою звичайного перевізника, заручившись письмовим дозволом від мами. Вона спочатку не погоджувалася на це, але потім все ж відпустила від себе. Я поїхав через Росію — до Литви, Латвії, Польщі і нарешті до Швеції. В мене з собою був паспорт ДНР, українське свідоцтво про народження та картка платника податків, атестат про закінчення 11 класів школи та приписне посвідчення ДНР. Мене не всюди пропускали гладко, а на російському кордоні навiть довелося посваритися, щоб мене випустили. На кордоні з Латвією мені видали тимчасову візу, надруковану на звичайному листку А4, яка підтверджувала мою особу хоча б формально.

Маленьке містечко Сала в Швеції, де живе Андрій

У Швеції я живу в населеному пункті неподалік від Стокгольму — в сім’ї, яка приймає дітей без батьків, типу як host family. Вони самі шведи, але в них діти з різних країн. Я приїхав сюди 24 липня 2022 року, коли мені ще було 17 років. Виїжджав без батьків, і через те, що я був тоді неповнолітнім, мені видали тимчасову візу й поселили в таку сім’ю. Зараз вчуся в підготовчий гімназії для мігрантів за програмою 9 класу шведською мовою, але скоро буду закінчувати навчання, адже не бачу більше ніякого прогресу. Тому буду змушений виїхати з сім’ї, бо я можу знаходитись тут тільки поки вчусь в цій гімназії.

«Це те, що я взяв із собою з дому і зберіг: легендарну ручку, яка зі мною з 9 класу, монетки і сумку. Звісно, що були ще речі, але вони вже перемішалися зі шведськими»

Зараз я маю дозвіл на проживання, допомогу від Швеції та спеціальну банківську картку для мігрантів, на яку приходять соціальні виплати — звичайну банківську картку я не можу оформити. Вчитися та офіційно працювати я не можу, їхати в інші країни також, а значить не можу себе ніяк забезпечити та мінімально спланувати майбутнє. Українська міграційна служба та посольство дають стандартні відповіді, які не допомагають, а навпаки — ще бiльше занурюють мене в якусь пітьму невідомості.

«Якось я тут купив кисломолочний сир і зробив з нього сирники, але вони все одно вийшли не такими, як вдома, тому що сир якийсь інший: він навіть виглядає, як біле насіння кукурудзи, а не як творог»

Валерія: «В мене інвалідність, я отримую медичну допомогу, але не маю права працювати та навчатися»

Я з Алчевська Луганської області, мені нещодавно виповнилося 22 роки. Зараз я перебуваю в Фінляндії, у місті Коувола разом зі своїм хлопцем: ходжу на курси фінської мови та малюю. У 2014 році мені було 12 років. У 2013-2014 я захворіла на діабет 1-го типу і почала малювати.

Коли мені виповнилося 18, я була мотивована отримати українські документи, але мої батьки ніяк не підтримували це рішення. А без них було складно кудись поїхати, тому що для отримання паспорта треба було мінімум двох людей, які могли б підтвердити мою особу. Тому мене вмовили отримати паспорт ЛНР зі словами: «Ну от зараз отримаєш цей паспорт, а далі подивимося».

У жовтні 2022 року я виїхала з Алчевська через Росію, Білорусь, Латвію та Естонію — до Фінляндії. Я їхала одна, але мені допомагали волонтери, які профінансували дорогу та склали мені маршрут. Я довго не могла наважитися на такий довгий шлях, але мій стан сильно погіршився через діабет. Вже після року у Фінляндії мені стало краще: раніше рівень цукру був 20 ммоль/л, а зараз в районі 6 ммоль/л. Плюс в Алчевську мені було страшно, що через повномасштабну війну буде дефіцит інсуліну. Зараз у Фінляндії отримую інсулін, голки, шприци і все інше, що потрібно — все оплачує «Червоний Хрест».

Неймовірна краса Фінляндії

Коли я виїжджала з окупованих територій, в мене було укранське свідоцтво про народження, паспорт ЛНР та український ідентифікаційний код. Мене всюди пропустили, хоча й не без проблем, але інвалідність та те, що мене на території ЄС чекає хлопець, допомогли виїхати. Вже на місці через нестачу повного пакету документів я не змогла навіть отримати в поліції ID-номер (ulkomaalaisen henkilökortti). Саме він дає можливість відкрити банківську картку для виплат, а також навчатися та працювати офіційно. Але все одно я маю повний пакет соціальних виплат, отримую медичну допомогу. «Червоний Хрест» зняв нам на два роки житло. Поки що все так.

Шматочок пам’яті про Алчевськ

Зараз мені складно отримати український паспорт — посольство та ДМС відповідають по скріпту, що треба їхати і пробувати робити документи в Україні. Але в мене немає нікого з родичів чи знайомих, хто б там зміг підтвердити мою особу, немає ніяких додаткових документів, а також сил на те, щоб жити в Україні зараз — залишитися без ліків, житла і допомоги. На окуповані території я також повертатися не хочу, навіть не розглядаю такий варіант.

Малювання — це те, що допомагає мені бути собою                                 Минулий новий рік, вже в Фінляндії

Федір: «Мене навіть немає в українських архівах»

Мене звати Федір, я з Красного Луча, нині перейменованого на Хрустальний. Я народився в 2001 році, зараз мені 22 роки. Виїхав з окупованого міста 17 квітня 2023 року, тобто після року повномасштабної війни. Зараз живу в Фінляндії в місті Коккола і займаюся довгостроковим волонтерством в міжнародному молодіжному центрі Villa Elba.

Щоб виїхати з Луганщини, я довго готувався і до останнього не знав, як все пройде. Ми з другом знайшли волонтерську організацію «Проездом в Европу» — це росіяни, які допомагають українцям виїхати з окупованих територій в країни ЄС. За нами закріпили волонтера, який побудував нам маршрут через Москву в Білорусь, а з Білорусі нас вже відвезли на волонтерському безкоштовному автобусі в Польщу. З собою в мене було тільки українське свідоцтво про народження та паспорт ЛНР, тому що до повномасштабної війни я так і не зміг зробити паспорт України. Білорусь мене пропустила з цим пакетом документів, а на кордоні з Польщею виникли питання, але все одно пропустили, розуміючи ситуацію.

У Польщі ми жили два тижні в готелі, куди нас поселили. У Варшаві я знайшов ДП «Документ» (Центр обслуговування громадян «Паспортний сервіс»), але там мені сказали, що нам допомогти не можуть, тому що вперше український паспорт можна отримати тільки на території України. Після цього я звертався в консульство України і сподівався, що отримаю хоча б довідку про ідентифікацію особи. Але там мене з сарказмом спитали, чи є в мене паспорт ЛНР, прийняли ксерокопії свідоцтва про народження та сказали приходити через місяць, спитати, що вийшло. Але я через два тижні поїхав вже до Фінляндії — волонтери переконали мене, що з таким набором документів я не можу отримати довідку, тому що мене навіть немає в українських архівах.

Типові пейзажі Рованіємі, перед переїздом в Кокколу

Я обрав Фінляндію, бо мені розказували, що саме тут із такими документами я зможу жити. Я чув, що були випадки, коли переселенців з паспортом ЛНР депортували до Росії. Я розумію, що це були лише чутки, але все одно було страшнувато, тому я приїхав до Фінляндії і живу зараз тут. На підконтрольних територіях України в мене нікого немає, щоб підтвердити мою особу, тому поки немає сенсу їхати, щоб робити документи. Я чекаю на якісь зміни.

Жарт від Федора: «Опиши Фінляндію одним словом», тому що в фінських лісах багато великих каменів, які мають свої імена

Обід для іноземних волонтерів у Фінляндії від Федора: деруни та борщ

Що радить робити Державна міграційна служба та українські юристи

Настя, Федір, Валерія та Андрій вдправляли офіційні листи в ДМС із проханням про допомогу, описуючи проблему і шукаючи взаєморозуміння. У відповідь прийшли ідентичні листи, в яких сказано, що:

«У разі відсутності документів з фотокарткою/відцифрованим образом обличчя особи, отриманих з державних реєстрів, інших інформаційних баз, що перебувають у власності держави або підприємств, установ та організацій, та за результатами перевірок, за якими особу не ідентифіковано, проводиться процедура встановлення особи шляхом опитування свідків, які були зазначені заявником».

Іншими словами, для отримання паспорта треба прийти до підрозділу ДМС, надати необхідні документи з фото або привести (чи опитати в режимі відеоконференції) свідків для підтвердження особи. Також вказано, що якщо особу не буде підтверджено, то заявнику відмовлять у видачі паспорта:

«Якщо за результатами проведення процедури особу не встановлено, приймається рішення про відмову особі в оформленні паспорта, яке доводиться до відома заявника із зазначенням підстав відмови».

Щоб отримати пояснення стосовно відповіді ДМС, редакція «Спільного» звернулася за юридичною допомогою.

Роз’яснення надали Левон Азізян, Іван Кулеба.

Наскільки реально, що рішення щодо ідентифікації особи таких людей буде позитивним? Що саме на це впливає? Чи є позитивні кейси?

Процедура встановлення особи — це адміністративна процедура. Але особа заявника може бути встановлена і у судовому порядку: така правова позиція, наприклад, у рішенні по справі № 524/5055/22. Але людина, яка хоче відновити або отримати вперше паспорт громадянина України, повинна насамперед звертатися до ДМС. У згаданій справі це стало однією з підстав, чому суд відмовив у задоволені заяви про встановлення особи — тому що це не те, чим повинен займатися суд. Це не означає, що судовий процес приречений на негативний результат. Просто потрібно не встановлювати особу в судовому порядку, а оспорювати протиправні дії ДМС, якщо там відмовили встановити особу.

Чи можливе позитивне судове рішення? Це залежить від наявних доказів. Якщо у людини є документи з фотокарткою, довідки з банку, де вона була клієнтом, довідка про звільнення з місць позбавлення волі, родичі або сусіди, які можуть підтвердити її особу — це збільшує ймовірність прийняття позитивного судового рішення. Якщо людина не має нічого з переліченого, то ймовірність отримати паспорт для неї близька до нуля.

Щодо позитивних кейсів, то вони є — наприклад судове рішення № 380/923/23. Однак позитивних кейсів небагато — такий судовий процес є доволі складним.

Підсумовуючи, з юридичної точки зору єдиний передбачений механізм для таких людей — звернутися до ДМС, пройти процедуру встановлення особи та у разі неправомірної відмови з боку ДМС — звертатися до суду. Результат таких дій напряму залежить від наявних у людини доказів, які підтверджують її особу. Але навіть якщо таких доказів буде достатньо, то з великою ймовірністю це буде довгий та складний процес, який може проходити через декілька судових інстанцій.

Чи реально створити механізм, який спростить отримання документів таким громадянам? Чи можливі якісь поправки в українському законодавстві? Чи можна якось на це вплинути через петиції, публікації в ЗМІ, масові заявки, розголошення проблеми?

Головна проблема полягає не в правових механізмах, а в ДМС. На жаль, ДМС надмірно ускладнює процедуру отримання паспорта попри те, що (відносно) недавні зміни спростили процедуру встановлення особи. Наразі достатньо одного свідка для того, щоб людина могла підтвердити свою особу. Чи потрібно додатково спрощувати цю процедуру? Я не певен, бо все ж необхідно зберігати баланс між забезпеченням прав громадян та обмеженням можливостей для зловживань. Однак наразі слід визнати, що проблема існує, і принаймні частково пов’язана з правозастосовною практикою ДМС. І з цим варто щось робити. Чи може на це якось вплинути публічне висвітлення проблеми? Можливо, бо правових механізмів впливу, крім звернення до суду, наразі немає.

Важливі зміни

Поки писалася ця стаття, дещо змінилося. По-перше, українським громадянам, які знаходяться на території ЄС без українських паспортів видали так звані «сірі паспорти»^[1], які дозволяють перетинати кордон країни Шенгенської зони. Також вони отримали повноцінні документи від поліції — це ID-картка/посвідка на перебування, яка дає право навчатися та працювати.

Друга зміна відбулася в українському законодавстві. На сайті ДМС зазначається:

«Державна служба мінреінтеграції вдосконалила реалізацію експериментального проєкту щодо оформлення внутрішнього та закордонного паспортів українцям, які перебувають за межами країни. Тобто: Змінами передбачено запровадити процедуру приймання ДП “Документ” за кордоном документів та анкет-заяв від осіб, які вперше оформляють паспорт громадянина України після досягнення 18-річного віку. З цією метою закордонним відокремленим підрозділам ДП “Документ” будуть надані можливості проводити процедуру встановлення особи у режимі відеоконференцзв’язку за участю заявника та членів його сім’ї, близької особи».

Перша зміна означає, що українці без паспортів зможуть більш спокійно та вільно почувати себе в ЄС, принаймні до 2025 року, поки діє програма тимчасового захисту. А от стосовно другої зміни: поки не до кінця зрозуміло, кого стосуватиметься така процедура оформлення і як саме вона буде проводитися. Можливо, вона стосуватиметься лише тих, кому тільки-но виповнилося 14 років. А можливо, є ще якісь складні нюанси, через які для героїв статті та багатьох інших людей нічого не зміниться.

Дуже важливо, щоб щось змінилося. Щоб ці люди отримали можливість зробити український паспорт там, де вони знаходяться, або хоча б допомогли дістатися до України та надали підтримку на місці. Адже людина без документів дуже вразлива, вона не має ніяких прав та можливостей.

А головне — щось має змінитися в цілому, не тільки в механізмах роботи ДМС. Ми мусимо усвідомити масштаби масової еміграції з окупованих територій. Необхідно перестати заплющувати очі на те, що відбувалося та відбувається з жителями частин Луганської та Донецької областей, окупованих з 2014 року.