Артем Чапай
Час від часу зустрічаються статті на кшталт “Чи мав Оруелл рацію?” або “А може, все-таки правий був Гакслі?” Імхо, ця постановка питання надто спрощена. Звичайно ж, жодна антиутопія не справдилася повністю. Кожна з антиутопій – це лише модель, доведена до логічного завершення. В житті існують не ідеали (в тому числі негативні), а поєднання взаємозаперечних рис. Але так само очевидно, що в житті існують риси багатьох антиутопій – не тільки Оруелла чи Гакслі. Існує й боротьба проти цих рис. Давайте глянемо, які саме; які антиутопії ще не написано, але ознаки їх є у суспільстві – і спробуємо визначити, “яка ж розумная цьому альтернатива”.
Ранні антиутопії
Перші антиутопії (якщо дивитися з погляду сьогодення) їхні автори вважали утопіями. Це стосується і власне “Утопії” Томаса Мора, в якій існують раби і потрібен дозвіл на те, щоб переїхати з місця на місце, і проекту ідеальної “Держави” Платона, яка являє собою ідеальну казарму, керовану царями-філософами, котрі за всіх вирішують, що краще для всіх. Це стосується і теократичного “Міста сонця” Томазо Кампанелли, в якому мешканці доносять владі одне на одного, а жінки та діти є спільною “власністю”. Втім, усі ці давні утопії-антиутопії настільки далекі від нинішнього суспільства, що розглядати якісь їхні риси в сьогоденні можна хіба що умовно і не дуже серйозно.
Антиутопії двадцятого століття
“Ми” Эвгена Замятіна стала такою собі “Державою” Платона, розглянутою тим, чим вона є – антиутопією, а не утопією. Єдина держава, номери замість імен, тотальний контроль, щасливі своїм становищем люди і всемогутній Благодійник. На сьогодення не особливо схоже – можливо, бо написано так рано. Або тому, що описано надто схематично. Але важливо те, що ця книга має в собі риси обох найвідоміших пізніших антиутопій – як Оруелла, так і Хакслі: у кожній з цих пізніших – автори, по суті, взяли різні аспекти книги Замятіна (обидва надихалися цією першою новочасною антиутопією.)
“451 за Фаренгейтом” Рея Бредбері, по суті, побудована навколо кількох тем – але в дечому, імхо, письменник потрапив у точку. 1) Більшість людей читають дедалі менше: скорочення, скорочення скорочення, переказ замість книжки. 2) Контроль над людьми за допомогою телебачення – тупого, але ще й інтерактивного (чимось нагадує інтернет). Але – до спалення книг, окрім окремих випадків, не доходить. Ну і тотальної війни, тьху-тьху. Зате “Фаренгейт” – це про політику США, які живуть за рахунок решти світу і через це “вони всі нас ненавидять”. Знайомо, ге?
“Залюднений острів” Аркадія та Бориса Стругацьких (будемо говорити про книжку, а не про попсню Бондарчука). Ця антиутопія відома більше на пострадянському просторі – але сьогодні вона дуже схожа не тільки на Росію, але і на США. “Чому вони нас так не люблять? – Тому що вони виродки. Так нам кажуть. – А ти з ними спілкувався, питав? – Звичайно, ні. Вони ж виродки”. Бушівська “Війна з терором”, як вона є. Власне, приблизно таке ставлення до всіх “інакших” не тільки в США чи в Росії – але і в Україні.
Фільми на кшталт “Матриці” розглядати не будемо, гаразд? На сьогодні це не антиутопія про сучасність, а казка про майбутнє (якщо тільки ви не в секті віруючих). Трохи кращий “Еквілібріум” – але лише тому, що це синтез “451 за Фаренгейтом” Бредбері і “1984” Оруелла, плюс спецефекти.
Ну і неминуче: “Оруелл проти Гакслі”
Ця тема розглядається час від часу. “1984” Джорджа Оруелла та “Прекрасний новий світ” Олдоса Гакслі вигідно відрізняються від інших антиутопій передусім своєю багатоплановістю. Тут не одна або кілька ідей – а цілі світи в собі, описані дуже реалістично. Це два різних світи – і кожен з них порівнюють із сучасністю. В кожному є багато схожого на сьогодення. Неминуче, їх порівнюють між собою. Подивіться, наприклад, на ось цей комікс – до страшного правдивий, хоча все-таки дуже спрощений.
У світі Оруелла людей контролюють за допомогою терору, якщо не рахувати “пролеїжі” у вигляді пісень, створених механічним версифікатором (сучасна попса) та порнографії. У світі Хакслі їх контролюють передусім за допомогою задоволення. У нинішній реальності майже у кожного є свій наркотик сома, який призначений відволікати.
У Оруелла книжки й ідеї забороняють – у Гакслі просто забивають інформаційним шумом (аналоги гороскопів, “Україна має талант”, пліток про поп-зірок, форумів-чатів-блогів замість дій, тощо). У Гакслі люди розбиті на різні класи (генетично) – альба, бета, гамма, дельта. І кожен вірить, що його становище найкраще. А якщо виникають проблеми – дають іще наркотику, а поліція використовує замість сльозогінного газу його та динаміки, з яких лунають гасла любові та спокою.
Одна з найсильніших, імхо, думок у Оруелла – із книги-в-книзі від головного ворога народу Гольдстайна (ідеї, дуже схожі на ідеї Троцького, до речі). Є вищий клас, є середній, і є нижчий. Боротьба – це боротьба середнього з вищим, а нижчий клас залучають, змушуючи вірити, що середній бореться не за свої інтереси, а за інтереси нижчого класу. І в результаті середній міняється з вищим – а для нижчого все залишається, як було. Згадаймо Помаранчеву революцію, наприклад.
Повністю розглянути ідеї обох у маленькому просторі неможливо. Обидві книжки треба просто прочитати.
Несподівана “антиутопія”
Несподівано для більшості, я введу до “антиутопій” нехудожню книжку. В нинішній Україні це майже єресь – але поговоримо про “Капітал” Карла Маркса. Про нього говорити найважче – бо більшість читачів його не читала і мабуть, не прочитає. Тим не менш, багато хто любить поговорити про те, що Маркс “був” неправий.
Основна закономірність накопичення капіталу – створення “відносного надлишкового населення”. У нинішньому світі, це стосується масового безробіття, економічних мігрантів і загалом “надлишку” робочої сили при тому, що для більшості не забезепечено достатніх джерел існування. Це змінилося? Ні. Це необхідно для самого капіталу, щоб було кого залучати до роботи – а потім знову викидати при скороченнях (внаслідок збільшення продуктивності праці, або внаслідок кризи, такої як нинішня). Сьогодні, як і раніше, антиутопія Маркса на часі.
Картина розвитку, зображена у “Капіталі” – зі збіднінням більшості – не в усьому відповідає дійсності з тієї самої причини, що й у всіх антиутопій. Антиутопія – це доведення логіки розвитку до кінця. В реальності цього не стається – не в останню чергу завдяки боротьбі проти антиутопічних тенденцій. “Капітал” описує чистий капіталізм і його закономірності. В реальності проти нього постійно відбувається боротьба – не тільки через організацію “робітничого класу”, як у Маркса, але й у сотні інших способів. Але завжди існує соціальна боротьба. І чистого капіталізму – як і світу, зображеного у Гакслі, Оруелла, Стругацьких або Бредбері в чистому вигляді – на щастя, не існує. Все ж ми живемо не в чистій антиутопії будь-якого вигляду.
Отже?
Отже, спробуємо дати відповідь на запитання, поставлене в заголовку: До якої антиутопії ми живемо найближче? Якщо виділити лише кілька, я сказав би, що:
– зображене Марксом завжди майорить на обрії – і це єдина з не-художніх, а близьких до науки антиутопій – але проти неї завжди відбувається боротьба.
– у країнах першого світу, серед вищих і середніх класів решти країн, а також більшість часу серед бідного населення – найбільша схожість існує на “Прекрасний новий світ” Гакслі. Люди просто відволікаються від реальних проблем: футбол, серіали, шоу, алкоголь.
У Оруелла “вся надія на пролів”. Але є ще Гакслі, у якого проли просто відволікаються телевізором-футболом і так далі. І це найгірше…
– але мирний варіант проходить не завжди, як це було у світі Гакслі. На це навіть просто не вистачає ресурсів – адже розподіляються вони, як описані у Маркса, а не бодай у моделі Кейнса, описаній у “Прекрасному новому світі”. І тому включається варіант Оруелла. Потрібне стеження (це особливо видно у країнах першого світу). Якщо починається боротьба – завжди на допомогу може прийти груба сила: поліція, армія. В крайніх випадках запеклого опору – цілком оруеллівський терор. У Гуантанамо чи Абу-Грейбі існує не одна оруелівська “кімната 101”. Американські спецслужби та армія досі застосовують “посібник з допитів” (із застосуванням тортур) КУБАРК
Нові антиутопії?
Безперечно, є риси нинішнього світу, які не зображено в існуючих антиутопіях. І тому, цілком імовірно, з’являтимуться нові. Так – з’явились окремі квартали для багатих, із приватною охороною (це відрізняється від усіх антиутопій, що вважають головним опресором державу) на кшталт найманців Blackwater. Натомість, із приватизацією комунальних служб дедалі більша кількість людей може залишитися без води, газу й електрики. У книзі “Шокова доктрина” Наомі Кляйн окреслює це буквально в кількох абзацах. Світ може поділитися на “зелені зони” – з охороною для багатих від бідних – і “червоні зони”, джерела дешевої робочої сили, залишені без будь-яких послуг самі на себе. Вже зараз можна бачити обнесені колючим дротом квартали для багатих (я бачив таке у Новому Орлеані та Лос Анжелесі) – і трущоби поруч.
Можливо, щось іще потрібно внести до must do нових антиутопій? Ви як вважаєте?
Яка розумная цьому альтернатива?
Основна цінність антиутопій – це те, що вони викликають опір. Хай навіть це опір внутрішній, коли читаєш і думаєш: “Бррр! Не хочу!”
Альтернатива полягає в тому, щоб на різних рівнях – починаючи від внутрішнього, але не обмежуючись ним і переходячи аж до фізичних форм – боротись із антиутопічними тенденціями в житті.
Але це означає масову активну участь людей у своєму житті, масову й активну боротьбу за власні права, реагування на несправедливість, а не пиз_ж в коментарях. А це вже утопія. Убили людину, яка переймалася довкіллям – усім начхати. Кілька людей пробують хоч якось боротись – решті й далі начхати. Тому я й кажу, що масова участь – утопія. У вас же є Твіттер, доктор Хаус і айфон.
Чи може, раптом вдрух, є ще якісь варіанти?
