Економічна глобалізація та політичний універсалізм: чи суперечать вони одне одному?

  • 02 січня 2013
  • 7467
Економічна глобалізація та політичний універсалізм: чи суперечать вони одне одному?

Переклав Артем Чередніченко за редакції Дениса Пілаша

У науковому дискурсі, який превалює сьогодні, ринку та демократії приписується така міцна єдність, що виявляється майже неможливим розділити їх. Ринок вважається невід’ємною умовою демократії, а остання неодмінно пов’язана з ринком. Ані теоретичні концепції, ані істинна сутність того, що є або могло б бути ринком та демократією, не ставляться під сумнів у рамках цього дискурсу. Аналогічно, глобалізація та універсалізм представлені в цьому дискурсі як практично синонімічні поняття. «Світове село» (‘Global Village’) є одним з модних термінів, який, хоч і позбавлений змісту, але свідчить про цю плутанину в поняттях.

У даному дослідженні я міркуватиму на тему, яка з цих дихотомічних пар (ринок/демократія та глобалізація/універсалізм) є скоріше більш суперечливою, ніж взаємодоповнюючою. Поєднання цих двох блоків понять, що визначається економічною глобалізацією, яка базується на ринку та демократичному політичному універсалізмі, в результаті виявляється повним абсурдом, який змушує нас переосмислити ринок, демократію та універсалізм у довгостроковій перспективі.

І.

Представники мейнстрімного дискурсу звертаються до ринку так само, як деінде звертаються до надприродних сил, сил, яким окремі людські істоти та суспільство в цілому не в змозі протистояти. Вони вимагають, щоб усі «увірували в ринок», тому що ринок, і тільки він, «розкриває істинну цінність» гамбургера та автомобіля, квадратного метра житлової площі в столиці, гектару рисового поля, бареля бензину, обмінного курсу долара, години праці фабричного працівника в Азії та брокера на Уолл-Стріт, «істинну» ціну, яка має бути сплачена за отримання доступу до лікування, університетської освіти, Інтернету тощо.

Те, яким чином звертаються до ринку, дуже схоже на фундаменталістське тлумачення релігії. Так само, як Бог фундаменталістів створив цілий всесвіт, не залишаючи ніякого нам вибору, окрім як підкоритися Його волі, як це розкривається в священних текстах, так і ринок керує світом; усі повинні підкоритися його правилам. «Здоровий глузд» ринку тепер стає «здоровим глуздом» всього суспільного життя, його тотальністю.

І полягає цей «здоровий глузд» не в емансипації людей та суспільства, а у підкоренні обов’язковим законам.

Таким чином, ринок став абсолютним, тепер він стосується не лише конкретного комплексу торговельних відносин, класифікованих в рамках обмеженої (не має значення, наскільки важливої) категорії під назвою «економічне життя». Він є принципом, який керує всіма сферами людських відносин. Тому можна говорити про існування ринку ідей, ринку політичних поглядів (яке дивне та жалюгідне сполучення слів), можливо, також про ринок чеснот політиків та ринок сексу (причому обидва процвітають – мафія знає, як їх використовувати). Етика зникла.

Для всіх типів людських відносин у якості спільного знаменника нам пропонується заснований на ринковому механізмі розрахунок. Його впровадження базується на такому дивовижно простому принципі: для всього є пропозиція (крива якої йде вгору із зростанням ціни) та попит (крива якого є спадаючою). Отже, на їх перетині знаходиться «істинна ціна». Пропозиція та попит незалежні одне від одного; ніхто не піднімає питання про те, як вони формуються в реальному світі, та про їх наступну взаємозалежність. З’явилася ціла секта «чистих» економістів (так би мовити, «незабруднених політикою»), які конструювали моделі цих кривих і таким чином демонстрували, що ринок саморегулюється та підтверджує законність свого існування через те, що рівновага, яку забезпечує ринок, створює найкращий світ з усіх можливих. В цьому й полягає сам зміст «невидимої руки» ринку. Але чи мали усі ці ідеї успіх? Звісно, ні, ані в теорії, ані на практиці, до якої вони заохочують 1.

Яким чином можна проаналізувати взаємодію раціональної поведінки елементарних одиниць між собою із подальшим поєднанням очікувань для продукування загальної рівноваги? З часів Вальраса економічну науку перекручували, як хотіли, оскільки було доведено, що неможливо отримати модель пропозиції та попиту на основі раціональної поведінки (теорема Зонненшайна). Тому економісти заходилися вигадувати небилиці та байки. У байках тварини наділені правдоподібної поведінкою і таким чином досягають своїх цілей, із чого формулюється «мораль байки». З часів Робінзонади так звані «чисті» економісти ніколи не були в змозі вийти за рамки подібного узагальнення за аналогією.

Фундаменталіст – відданий Богу чи ринку – у теорії повинен не діяти на власний розсуд, а лише підкорятися, чекати, поки Бог (чи Ринок) вирішить його проблему. На практиці ж він постійно відхиляється від цієї настанови, оскільки, незважаючи ні на що, він все одно самостійно діє. Але так не годиться, скажуть сектанти, про яких йдеться. Ми повинні включити наші очікування до визначення раціональної поведінки.

Модель Ерроу, гордість «чистих» економістів, належним чином демонструє, що загальна рівновага досягається за умов гіпотези досконалої конкуренції. Остання передбачає, що вальрасівський аукціоніст 2 централізує в своїх руках пропозицію та попит. Тому цікаво, що модель показує, що центральний плановик, досконало обізнаний в поведінці мільярдів акторів, які діють на ринку, може приймати рішення, які призвели б до наміченої рівноваги. Але модель не показує, яким чином ринок у такому вигляді, в якому він існує насправді, міг би досягнути цього. Для розв’язання проблеми необхідний Старший Брат.

На щастя, Старшого Брата немає. Система кожного разу пристосовується відповідно до результатів, отриманих внаслідок ефективної поведінки індивідів, які взаємодіють на ринках. Рівновага, якщо й буде досягнута, настільки ж буде продуктом самого процесу (який є наслідком випадковості), наскільки й результатом раціональної поведінки акторів.

Звідси, якщо цей фундаменталізм непридатний у теорії, тим більше він непридатний на практиці. Секта «чистих» економістів намагається змоделювати економіку, вільну від усіх аспектів соціальної дійсності, таких як існування держав, організоване протистояння соціальних інтересів (інтересів соціальних класів, до прикладу), олігополістична природа організації основних виробництв, взаємодія політичних, ідеологічних та культурних сил тощо. Вони досліджують економічне життя так само, як астрофізик досліджує зірки, відкидаючи те, що відрізняє суспільну науку від природничих наук: що суспільство самовідтворюється, а не формується якимось зовнішніми силами. Однак, вони одразу спростовують свою власну брехню шляхом запровадження концепції очікувань, доводячи, що індивід, якого вони розглядають в якості об’єктивної реальності, є тим самим активним суб’єктом своєї власної історії.

Віра в гроші підміняє віру в Бога [Moneytheism replaces monotheism]. На щастя, ми вільні вірити в дещо інше, ніж ті фундаменталісти. Можна вірити в Бога, який дозволяє людям творити власну долю, і можна вірити в регульований ринок. У дійсності ринок, звісно, завжди регульований. Отже, реальний вибір пролягає не між регулюванням чи дерегуляцією, а у типі регулювання та у тому, у чиїх інтересах воно здійснюватиметься?

Тут я не буду говорити про успішні форми регулювання за останні два століття, без яких капіталістичне накопичення було б неможливим. Я посилаюся на ті дослідження, які читач зможе зустріти й деінде 3. Кожна з цих форм відповідала викликам конкретного часу та місця, а також інтересам коаліцій тих соціальних сил, через які виражалося домінування капіталу, змушуючи його пристосовуватися до реалізації потенційних соціальних вимог. Розуміння політики та історії, в якому секти ринкових фундаменталістів ніколи не були зацікавлені, оскільки воно розкриває правду в її тотальності для всіх, робить можливим зрозуміти значення та реальний вплив ринку.

Перемога демократії над фашизмом та перемога народів Азії та Африки над колоніалізмом створили в післявоєнний період умови для прозорого та ефективного соціального регулювання – але лише на обмежений час, як це завжди було в історії. Історичний компроміс між капіталом та працею в країнах центру капіталістичної системи, на базі якого була створена «держава загального добробуту», а також проект розвитку в «третьому світі», який я називаю націонал-популістським, були останньою стадією цієї довгої історії. Вони є реальними або принаймні потенційними формами демократичного регулювання, тому що вони є соціально прозорими. Держава в такому випадку виявляється інструментом для впровадження таких «соціальних контрактів». Таке державне втручання не є тим нерозумним та незграбним втручанням бюрократів, котрі переслідують власні сміхотворні чи приховані цілі, яким його представляють в дискурсі анархо-капіталізму. Навпаки, воно є інструментом ствердження зрілого суспільства, яке знає, чого хоче.

Суспільство не керується принципом хаотичного конфлікту індивідів; воно не є дикими нетрями, де немає законів (навіть мафіозні нетрі й ті регулюються своїми власними законами). Його також не можна назвати довгим тихим струмком всезагальної гармонії. Тут мають місце протиріччя та компроміси, які укладаються між безперечними суб’єктами соціальної реальності: державами, робітниками, підприємствами, олігополіями, транснаціональними корпораціями (ТНК) тощо. Компроміси, які досягаються між їх інтересами – іноді схожими, та частіше розбіжними – визначають режим регулювання, яким керується суспільство, включаючи режим регулювання економічного життя, як на національному, так і на міжнародному рівні. Бретон-Вудська система чи система плаваючих валютних курсів є режимами регулювання. Але вони уособлюють у собі перемогу чиїхось певних інтересів над інтересами інших, які вимушені підкоритися (й останні або приймають, або заперечують нав’язані інтереси, як в теорії, так і на практиці).

Універсальна утопія у формі анархії чи гармонії уникає міркувань щодо реального стану речей: щодо режимів регулювання, які завжди мають місце. Ось чому сучасна економіка допускає лише однобоке мислення та обмежує економічну політику лише двома інструментами: бюджетною політикою та грошово-кредитною політикою. Але це очевидно неправильно. Використовуються й інші інструменти – визнані або приховані. Існує й політика стимулювання виробництва, чи то з боку держави, перед якою, наприклад, стоїть задача підтримувати створення міцніших та більш незалежних продуктивних сил по відношенню до зарубіжних, чи то в якості стратегії приватних груп промисловців та фінансистів (у цьому випадку неправильно говорити про відсутність політики регулювання тільки тому, що вона не є прихованою та непрозорою). Завжди існує й соціальна політика, чи то відносно сприятлива для робітників (соціальне страхування, наприклад), чи то несприятлива для них. Гнучкість ринку праці не свідчить про відсутність соціальної політики, соціальна політика в односторонньому порядку регулюється сильнішими – роботодавцями. Саме запровадження сукупності цих політик – визнаних чи ні – визначає, між іншим, стан платіжного балансу, чи то збалансований, чи ні. А оскільки ми живемо в світі різних націй, держав, валют, які регулюються різними державами, пошук стабільності в платіжному балансі є неминучим. Сукупність політик, які я називаю регулюванням, повинні враховувати це. Незалежно від того, чи досягаються цілі чи ні, чи сприяє це інтересам одних чи інших, все це створює нові проблеми.

Те, що відомо про дерегуляцію, є в дійсності нічим іншим, як іншою формою регулювання, природу якого складно розгледіти, оскільки вона є непримітною. Гарним прикладом є СОТ, досить цікава інституція: якщо ринки дійсно можуть існувати без регулювання, то яка ж потреба в інституції, призначеній їх регулювати? СОТ регулює ринки, тоді як за лаштунками закриває очі на те, що домінуючі сегменти капіталу (ТНК) безперешкодно ведуть між собою переговори для досягнення компромісів. Будучи комерційними таємницями фірм, ці заходи регулювання згодом узаконюються державами, яким доводиться підкорятися таємним домовленостям. Так звана «дерегуляція» є просто безсоромним непрозорим регулюванням, до того ж, в основі своїй недемократичним. Багатостороння угода з інвестицій є ще більш цинічною: вона підміняє законодавство держав, потенційно демократичних, законодавством ТНК і, більш того, стирає принципи поділу влади; в пропонованих арбітражних судах ТНК є і позивачами, і суддями.

Чи то прозоре, чи ні, але регулювання завжди має місце. Ринки не можуть існувати без нього, оскільки сили, які діють на ринках, є відображенням суспільних відносин, які школа «чистих» економістів відкинула зі свого поля зору. Ринки (та економіка взагалі) є вкрапленими у ці відносини. Карл Поланьї нагадував нам в 1944 році 4, що «лібералізм» першої половини ХХ ст. призвів до двох світових воєн та дрейфу в бік фашизму. Перед ним класики – від Сміта до Рікардо, потім Маркса і значно пізніше Кейнса – поділяли, незважаючи на розбіжності в поглядах, методах та рекомендаціях, визнання того факту, що економіка є політичною.

Тому в реальному світі нам потрібно мати справу не просто з «ринками», але з ринками товарів та послуг, які виробляються приватними капіталістичними підприємствами, більшість з яких є олігополіями, на основі визначених виробничих відносин (наймана праця; праця, яка має видимість незалежності, але насправді є формою субпідряду тощо). У таких відносинах більшість людей, які можуть продати лише силу своїх мускулів та мозку, підлягають відчуженню. А процес історії, учасниками якого вони є, виявляється для них нав’язаним ззовні.

Аналогічно, в реальному світі ми не повинні розглядати «природні ресурси» як «товари» (як комодифіковані, тобто перетворені на товари). Ці ресурси складають основу процесу відтворення не тільки матеріальних потреб суспільства, а й біологічного життя. Однак, раціональність ринку, будучи реальною, але відносною, є короткостроковою, такою, яка внаслідок «девальвації майбутнього» не прораховує далі кількох років вперед. У таких умовах диктатура ринку породжує прогресуюче та невідворотне руйнування природної основи відтворення – ірраціональний наслідок короткострокової раціональності ринкової динаміки.

У реальному світі існують країни, держави, нації (називайте їх, як хочете) – у світі, в умовах якого ми, ймовірно, житимемо ще чималий проміжок часу. Різноманітність національних та багатонаціональних валют необхідно співвідносити із різноманітністю політичних сил. Однак, мейнстрімні економісти запевняють, що, оскільки гроші є товаром, як і багато чого іншого, вони мають свою ціну – рівноважний обмінний курс, – який забезпечує збалансованість платіжного балансу; що ринок, якщо він є нерегульованим, уможливлює визначення «правильної ціни» валюти. Але досі жоден з багатьох Нобелівських лауреатів, експертів в даному питанні, не спромігся віднайти відповідь на просте запитання: яка правильна ціна долара, виражена в єнах, яку б нам запропонував ринок? 80 чи 380 єн? І чому платіжний баланс залишився від’ємним, незалежно від курсу між двома цими крайніми значеннями, між якими плавав долар? Аналогічно, жоден з найбільш видатних економістів не був у змозі відповісти на питання: яким є правильний обмінний курс євро до долара? Деякі робили акцент на сильному євро, в якому вони вбачали переваги, інші підтримували слабке євро, яке вони вважали більш корисним. Виявляється, що нікого не тривожить «правильна ціна» нової європейської валюти. Валюта є невіддільною від влади та процесів відчуження на ринку, як це проілюстрував Маркс, а за ним Поланьї. Аналіз показує, що пропозиція грошей визначається попитом. Окрім того, центральні банки, для яких дехто бажає нейтрального та незалежного управління (ким?), знають, що вони не мають магічної здатності фіксувати пропозицію грошей. І вони цього не роблять, тому що вони не можуть цього робити, а лише частково та опосередковано вживають заходів стосовно попиту на валюту, а не стосовно до пропозиції, а саме шляхом визначення процентної ставки.

Зовнішньої рівноваги не можна досягти через справжній обмінний курс, як це було доведено нерегульованим ринком. Якщо хтось робить вигляд, що таке можливо (правильний обмінний курс, який встановлює зовнішню рівновагу), і що хтось знає, чому він дорівнює, він задає неправильне питання і, відповідно, може дати відповідь, позбавлену всілякого сенсу. Наприклад, питання: якою є вартість долара? Я відповідаю: яким є колір логарифму? Дурні питання напрошуються на дурні відповіді.

Отже, що пропонується на практиці? Максимальна дерегуляція, і ви, мовляв, отримаєте правильну ціну вашої валюти. На практиці в глобальній системі дерегуляція для слабких економік не забезпечує зовнішньої рівноваги. Тому нам радять проводити девальвацію; або відпустити валюту у вільне плавання, або девальвувати довільним чином. Хвиля девальвації стає безкінечною. Парадокс в тому, що чим більше ви девальвуєте, тим більше ви відходите від купівельної спроможності, яку прихильники ілюзії рівноважного обмінного курсу вважають визначним фактором.

Але хто виграє і хто програє в цій грі? Це питання оминають з самого початку – «це не моя справа», скажуть економісти, які мають до цього відношення. А все ж таки, очевидно, є ті, хто виграють та програють. У маленькому виграші: орда західних туристів, які можуть заплатити за недорогі для них 5-зіркові готелі, які вдома їм не по кишені. У великому виграші: ТНК. Тому що в ім’я лібералізації, глобалізації та приватизації було постановлено продавати найбільш соковиті шматочки погано керованих місцевих господарств – звісно, в руки «ефективних» ТНК. Національна електрична компанія створила виробничу та розподільчу мережу за величезні кошти (в минулому, коли долар коштував 100 місцевих грошових одиниць). Її найсоковитіший сегмент (той, що має обслуговувати платоспроможні райони) перепродається ТНК, причому зазначається, що 100 місцевих грошових одиниць тепер дорівнюють лише 10 американським центам. Ось як укладається угода. Я називаю це девальвацією капіталу, накопиченого працею бідних, великим переходом вартості капіталу на користь багатих. Байка про рівноважний курс завжди слугувала реальним інтересам – інтересам іноземних покупців. Останні непогано влаштувалися. Але звичайний економіст про це не знає, це його не стосується.

ІІ.

Демократія, як і ринок, є ключовим та священним словом в лексиконі сучасності, яке набуло такої ваги, що його значення навіть не ставиться під сумнів. Ідея, яку з більшою чи меншою точністю громадськість винесла з демократії базується на розпливчастих образах: агора в Афінах 5, грецька етимологія слова «демократія» (влада народу), хабеас корпус 6, Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., багатопартійність, вибори, поділ влади та правова держава тощо. Довгий перелік, до якого азійські та африканські борці за національне визволення, відчуваючи, що їх забули в цьому переліку, додали незліченні форми діалогу в управлінні селищами в Африці та Азії (ісламська шура, індійські панчаяти). Але ні те, ні інше ні в кого, окрім вузького кола спеціалістів, не викликає зацікавленості дізнатися, як ці інститути беруть участь у відтворенні існуючого суспільства або типу суспільства. Демократія – просто сама по собі гарна річ.

Точка зору, якої я дотримуюся, по-перше, полягає в тому, що нам доводиться мати справу із базовою концепцією та історичними аспектами сучасної реальності, яка складалася у відношенні до формування капіталізму. Відповідно, я зазначу, що усі форми організації діалогу стосовно здійснення влади в суспільствах минулого не мають відношення до сучасної демократії, а грецька етимологія слова не повинна спотворювати наше розуміння, тому що влада (демократична чи ні), ідеологія (та зміст відчуження, який її визначає) та спосіб економічного життя, підтримуваний капіталістами сучасності, організовані таким чином, що вони ніяк не стосуються того, що було у суспільствах минулого 7.

Усі філософські системи стародавнього світу були структуровані навколо певної метафізичної форми: існує керівний космічний порядок, який накладає свої правила на людські істоти та суспільства. Задача полягала в тому, аби відшукати божественні заповіді, які б мали владу над людьми, або дізнатися про них з проповідей пророків.

Сучасна епоха (модерніті) починається філософським розривом з минулим. Розпочалася епоха свободи, але також і епоха небезпеки. Як тільки політична влада була позбавлена божественного обґрунтування, а світ природи позбувся впливу магічних сил, відкрився шлях для реалізації потенціалу людського розуму. З цього часу людство закликають зрозуміти, що люди самі є творцями своєї історії, що вони можуть і навіть повинні це робити, а щоб робити це, вони повинні зробити вибір. Сучасний світ визначений цим розривом, через який людство втікає від заповідей космічного порядку – або ж звільнює себе, принаймні в очах таких, як я та багатьох інших, які вбачають в цьому розриві прогрес. Зі свого боку, я маю сказати, що в минулому метафізичне відчуження було необхідною вимогою до відтворення тих докапіталістичних соціальних систем, які я характеризую як трибутарні 8, а подолання (overstepping) цього пов’язане з якісною трансформацією соціальної системи в капіталістичну. Я наполягаю на використанні терміну «overstepping» (dépassement), а не «abolition» (відміна, скасування), тому що я дотримуюся думки, що в своєму трансісторичному та антропологічному вимірі людська істота є метафізичною твариною. Але це інша тема, яку тут не слід обговорювати.

На мою думку, не існує іншого визначення модерніті, і модерніті не потребує нічого більшого, ніж філософський розрив, про який я говорив. Таким чином, ми бачимо, що модерніті ніколи не закінчиться, ніколи не закриється. Навпаки, вона відкриває вікно у невідоме, кордони якого, хоча й недосяжні, та звужуються по мірі накопичення знань щодо соціальної реальності. Модерніті є нескінченною, але вона приймає низку форм, які різняться, відповідно до пропонованих нею відповідей на виклики, перед якими стоїть суспільство в кожний момент історії.

Теорія та практика сучасної демократії знаходять своє місце саме в цій системі. Сказати, що люди самі є творцями своєї історії означає запропонувати організовану соціальну систему, яка полегшує створення емансипативного проекту. Останній, в свою чергу, визначає те, що ми вважаємо сучасною демократією.

Тоді дехто починає розуміти, чому демократія ніяк не пов’язана з формами соціального діалогу попередніх століть. Функція влади та діалог, на який вона робить акцент, в старих системах залишалися заснованими на розумінні та тлумаченні традиції, яка вважається вічною, оскільки заснована на божественних законах. Навпаки, сучасна демократія повністю користується правом робити винаходи. У цьому полягає усе значення знаку рівності, який філософія Просвітництва ставить між Розумом та Емансипацією (Звільненням).

Парламенти «старого порядку» (Ancien Régime) у монархічній Франції, як і шура в арабо-мусульманському світі та решта інститутів діалогу, властивих всім стародавнім суспільствам, не були демократичними інститутами в сучасному сенсі цього слова.

Так, у Франції часів реставрації Бурбонів Жозеф де Местр проголосив, що визвольні прагнення Революції були химерою, якої треба зректися, що законотворче божевілля сучасної демократії треба відкинути, тому що «лише Бог є легітимним законодавцем», і що треба всюди та повсякчас слухняно слідувати традиціям поваги до законів Божих. А Едмунд Берк говорив майже те саме, що сьогодні кажуть ісламські фундаменталісти. Висловлювання Жозефа де Местра вчора могло б бути приписане й аятолі Хомейні, а сьогодні – шейху Аль-Азхара 9. У всіх таких випадках руйнується взаємозв’язок між Розумом (та демократією) та Емансипацією.

Ідея про те, що люди самі є творцями власної історії, засвідчила процес народження модерніті та визначила сферу дослідження для суспільної думки, але не запропонувала для останнього жодних готових відповідей. Хто є активним учасником історичних подій: усі індивіди чи лише деякі з них? Соціальні класи? Різні спільноти та групи зі своїми унікальними якостями та статусами? Нації? Суспільства, організовані в політичні одиниці держав? Як твориться ця історія? Які реальні фактори впливу привносять ці учасники? Які стратегії вони застосовують і чому? Як і за яким критерієм вони визначають свій успіх? Які реалії життя трансформуються внаслідок їх діяльності? Якою мірою ці трансформації відповідають цілям своїх втілювачів, і якою мірою вони відхиляються від них? Усі ці питання постійно залишаються відкритими. Вони просто нагадують нам, що сучасність є процесом, який постійно рухається, а не закритою та назавжди визначеною системою.

Тому розвиток сучасної демократії, який відбувався як відповідь на ці питання, має свою історію. По-перше, він кристалізується в капіталістичному проекті суспільства, який визначає суб’єкта історії: буржуа, який одночасно є і громадянином, і підприємцем. Цей подвійний статус породжує чітке розділення, яке буржуазна модерніті проводить між політикою, керованою принципами демократії, та економікою, керованою приватною власністю, вільним підприємництвом та ринковою конкуренцією.

Тож демократія, про яку йдеться, є виключно політичною демократією. Вона поступово проголошувала свої принципи (права особи, свобода слова, вибори, поділ влади) та створювала інститути для свого функціонування (законотворчі органи, уряди, які обираються більшістю виборців, незалежна судова влада тощо). Вона визначила громадянина зі свободою реалізувати ці права. Цей громадянин був передусім чоловіком; лише значно пізніше в більш розвинутих сучасних демократіях аналогічні права були надані жінкам (права, які де-факто не надані в повній мірі). Лише після тривалої боротьби робітничого класу було впроваджено загальне виборче право для всіх громадян. Як можна побачити, досягнення рівності має мало спільного з абстрактним баченням історії; сучасна демократія була досягнута виключно шляхом активної боротьби тих, хто були жертвами ринку.

Сучасне буржуазне бачення одразу не визнає суперечності, що лежить в основі чіткого розмежування ринку та демократії. Навпаки, вони розглядаються як два різні виміри звільнення – звільнення громадянина та звільнення підприємця (і обидва ці персонажі найчастіше стосуються однієї й тієї ж особи). Ідея про те, що інші люди, які не є ні громадянами, ні підприємцями – жінки, робітники – повинні мати такі ж права, все ще декому здається чужою. Тому недивно дізнатися, що лідери американської незалежності виявилися рабовласниками; це не заважало їм проголошувати себе демократами. Тому не дивно, що перше сучасне демократичне законодавство забороняло «робітничі спілки» та страйки, таким чином чітко розмежовуючи принципи демократичного врядування в політиці та принципи економічного управління через капітал, підприємництво та ринок.

Історія розвитку демократії відбувалася через підтвердження та завоювання нового різновиду прав – соціальних прав, які кидали виклик односторонньому управлінню економіки ринком. І знову ж таки, необхідно було чекати певний час, поки постали ці нові права. Аж до Другої світової війни вони на практиці обмежувалися нечисленними правами робітничих організацій (вільні профспілки, право на страйк) та слабким трудовим законодавством. Лише після війни робітничий клас зміг – завдяки поразці фашизму – здобути перемогу в боротьбі за політичну та соціальну легітимність, якої в нього раніше не було. Лише тоді можна було уявити та побудувати «державу загального добробуту», створивши таким чином нову форму соціального регулювання ринку.

Щоб підвести підсумок попередніх дебатів стосовно концепції демократії, корисно повернутися до теоретичного питання, яке лежить в основі нашого аналізу – з’ясувати значення ідеї про те, що люди (індивідуально або колективно) є творцями власної історії. У той самий час можна буде побачити, яким чином відокремлення демократії та ринку складає фундаментальну суперечність капіталістичної системи.

Вийти за межі метафізики означає стверджувати, що існує дихотомія між природою і суспільством, і на основі цього факту спростувати будь-яку плутанину між сферою, яка керується законами природи (відкриття яких є справою вчених у сфері природничих наук), та сферою, яка керується «соціальними» законами. Визнаючи той факт, що суспільні закони мають статус, відмінний від статусу законів природи (оскільки людство саме творить власну історію), я зараз, як і завжди, наполягаю на їхньому розмежуванні, що є постійною темою для дискусій. Такий підхід не приймається тими, для кого природничі науки представляють собою модель для соціальних наук. Через те, що я вважаю таке наближення як спотвореним, так і неможливим, я запропонував ідею, що нам слід говорити про суспільну думку, радше ніж про соціальну науку, не припускаючи ні на хвилину, що прийнята термінологія розглядає науковий світогляд як невід’ємний у дослідження суспільної думки.

У кожному випадку сучасна суспільна думка розривається між прагненням ставитися до людей як вільних авторів своєї власної історії та визнанням того, що вони підпадають під відносно об’єктивні закони, порівнювані з законами природи. В умовах капіталізму домінування економічних факторів позиціонується як автономія економічних сил. Як і сили природи, ці сили є реальними і підпадають під об’єктивні закони. У провідному науковому дискурсі існує вічна наполеглива вимога щодо практично неминучого підпорядкування цим горезвісним економічним законам (чия вульгаризована риторика міститься у терміні «ринок»). У більш нечітких та «сирих» формах цієї риторики робиться посилання на закони природи та навіть на «природний стан», якому люди повинні підкорятися так само, як і об’єктивним силам. Однак, пригадаймо, що започаткована епохою Просвітництва сучасність визначала себе, закликаючи уникати застосування до суспільства законів природи і надати усі повноваження громадянам-законотворцям. Як ми побачимо, регрес у бік підкорення цим сумнівним «природним вимогам» завжди неявно присутній у закутках буржуазної думки. Ця химерна концепція була вічно присутня з часів соціал-дарвінізму XIX ст. аж до сучасної агресивної тенденції генетичного та «неврологічного» пояснення соціальних явищ. До цього часу він нав’язливо виражається тільки за певних умов, які мають бути пояснені.

Рух історії не є визначеним наперед. Він не відбувається лінійно та в одному напрямку. Він складається з періодів прогресу в певному напрямку, коливань, відступів, глухих кутів та виборів на роздоріжжі.

У періоди спокійного прогресу виникає спокуса подумати, що історичний процес розвивається лінійним шляхом. Ці періоди, які політична економія системи тлумачить як фази накопичення, забезпечують відтворення суспільних відносин, що є первинними для системи. У такі періоди складається враження, що історія природно та неминуче рухається у відомому напрямку. Це періоди, протягом яких здається, що суспільна думка здатна продукувати потужні та зрозумілі доктрини, так звані «великі наративи» (такі як буржуазно-демократичні проекти, соціалістичні проекти або проекти національної розбудови), що їх теперішня суспільна думка, яка перебуває у глибокій кризі, висміює. Не викликало труднощів, щоб кожна галузь знань, оскільки вона застосовується до своєї власної складової соціальної реальності, отримала відповідне місце в рамках такої структурованої доктрини.

З іншого боку, коли соціальну рівновагу, яка дотепер забезпечувала спокійне відтворення суспільства, змінив хаос, коли ніхто не може передбачити, в якому напрямку рухатиметься суспільство, коли його рівновага буде нарешті відновлена, криза проявляється і в краху цих великих інтелектуальних структур. Їхні слабкі сторони перетворюються на зяючі дірки. Такі періоди відзначаються фрагментацією суспільної думки, і ця фрагментація породжує непередбачувані химерні образи, які спрямовують її в напрямку, протилежному необхідній реконструкції.

Моє тлумачення сучасної історії розглядає її як таку, що витікає з періоду попередньої історичної дійсності, яка розвалилася внаслідок поточної кризи.

Тому, чи є модерніті застарілою, як то самовдоволено мовлять носії популярного нині дискурсу? Жодним чином. Якщо модерніті означає просто те, що люди самі є творцями своєї історії, тоді вона не скоро застаріє. Безсумнівно, в часи глибокої кризи, як сьогодні, існує велика спокуса повернутися до стану, який передував модерному, та стверджувати, що поки люди вірять в те, що вони є творцями власної історії, в дійсності історія протікає осторонь від їхньої діяльності. Іншими словами, існує спокуса стверджувати, що те, що відбувається, невідоме і непередбачуване, а впливають на нього хіба що дії структурного та послідовного характеру – і, відповідно, запропонувати повернутися до недвозначного стану керування цією позбавленою сенсу історією настільки, наскільки це можливо. Керувати настільки, наскільки це можливо, означає демократичне управління плюралізмом на низовому рівні, організацію так званої «святковості» («conviviality»), вдосконалення певних аспектів суспільного життя. Зворотнім боком цього є примирення з підвалинами існуючої системи, зокрема з правилом, що ринок повинен домінувати в усіх сферах – тобто прийняття капіталістичної політичної економії. Мотиви, які приводять до таких висновків, є зрозумілими: вони виникають із розладу, який слідує за виснаженням та навіть крахом великих проектів, якими відзначається попередній історичний етап, – особливо соціалістичних проектів, але також проектів національних держав та багатьох інших. Але розуміти ці мотиви – не те саме, що й повірити в те, що подібна ситуація могла б тривати вічно, як це проголошується в тезі про «кінець історії».

Тому критика, яка називається постмодерністською, не може зрозуміти, що перед модерніті, завжди незавершеною, сьогодні стоїть виклик, який полягає не у відмові від її фундаментального принципу, а у подальшому впровадженні останнього.

Ідеї, які передували постмодерністським, представляють собою розлогу риторику про «крах модерніті». Найменш різке, що можна сказати на цю тему, це те, що такий поверховий дискурс не має жодного аналітичного підґрунтя. Модерна епоха є також епохою найбільших досягнень людства, які з’являються з частотою, незрівнянно більшою, ніж у домодерні часи. Модерніті досягла величезного прогресу в матеріальному виробництві та науковому знанні; додайте сюди й прогрес демократії, незважаючи на його обмеженість, і навіть прогрес етики. Ідея про те, що людське життя є безцінним, ідея про щастя, ідея про індивідуальність, яка не може бути зведена лише до членства у родинній чи етнічній спільноті, – все це модерні ідеї. Звісно, ці результати прогресу – і в мене немає жодних сумнівів щодо використання цього немодного на теперішній час слова – не виникають з постійного руху по прямій; їх треба виборювати, вони завжди під загрозою, можливі рецидиви старого, які завжди супроводжуються неймовірними злочинами. Але це не підстава виплеснути з водою і дитину, або бурчати, мовляв, «були кращі часи». Також немає підстав просто говорити, що через «невдачі» ми повинні припинити відчайдушно боротися за рух вперед та натомість задовольнятися існуючим станом справ. Для цього треба було б зробити стрибок, який я не знаходжу ані необхідним, ані корисним.

Модерніті залишається незавершеним проектом, і вона залишатиметься такою, поки буде існувати людство. На сучасному етапі головна перепона, яка обмежує його розвиток, все ще визначається суспільними відносинами, притаманними капіталізму. Постмодерністи відмовляються визнати, що модерніті може прогресувати й далі лише за рахунок виходу за рамки капіталізму. На жаль, ця можливість здається недосяжною в даний момент. «Невдачі» модерніті та загострення конфліктів, які принесли з собою хвилю насильства – визнання чого є джерелом постмодерністських тверджень – є результатами еволюції того самого капіталізму та означають те, що він досяг кінця свого історичного розвитку, на ранніх стадіях якого він ще міг, незважаючи на характерні протиріччя, вважатися синонімом прогресу. Сьогодні перед людством справді стоїть вибір «соціалізм чи варварство».

Засуджуючи різні «панівні наративи» («master narrative»), постмодернізм не проводить між ними відмінностей у своїх звинуваченнях. Він заперечує концепцію капіталізму, яку, як Просвітництво, він розглядає як синоніми до раціоналізму та модерніті. Безсумнівно, усі ці великі наративи засновані на простому абстрактному понятті емансипації (іншими словами, що люди самі є творцями своєї історії) і, відповідно, вони покликані сформулювати конкретні проекти визволення людства. Просвітництво встановило, що ідеї розуму та емансипації тісно переплітаються, і навіть є синонімічними: адже розум втрачає свій сенс, якщо він не служить цілям емансипації, а остання не є можливою, якщо вона не базується на першому. Тим не менше, цей спільний знаменник 10 не є достатнім підґрунтям для змішування буржуазно-демократичного проекту та соціалістичного проекту, метою якого є саме подолання меж буржуазно-демократичної системи. Буржуазно-демократичний проект приніс звільнення для громадянина та індивіда через запровадження правової держави та загальної освіти, але він служив таким фундаментальним вимогам капіталізму, як власність, підприємництво, наймана праця та закони ринку. Не може бути задовільним і використання невдач кожного з проектів (масова культура та маніпулювання демократичним процесом за капіталізму, спотворений курс, який привів радянську систему до розпаду) для виправдання висновку, що надалі вже неможливо надавати історії сенс.

Криза демократії сьогодні є найважливішим питанням, яке вимагає нашої уваги. Поєднання двох процесів еволюції, які через короткий проміжок часу зливаються в одну, сьогодні є полем для постійного розгортання суперечностей у капіталістичній системі – між поширенням і поглибленням демократії та одностороннім диктатом ринку.

Ми фактично живемо в часи, які характеризуються диспропорцією у суспільних відносинах на користь капіталу, на шкоду праці. Будучи тимчасовим продуктом руйнування післявоєнної системи регулювання, цей дисбаланс підживлює утопію «дерегуляції», яка насправді є одностороннім регулюванням з боку капіталістів. У такій ситуації під сумнів ставляться соціальні права, здобуті більшістю народу в результаті важкої боротьби. Демократія повертається до своїх буржуазних витоків, що означають одноосібне політичне управління, тоді як економіка цілком залежить від диктату примхливого ринку. Продуктом цього є те, що я називаю «слабосилою демократією» («low-intensity democracy»). Громадянин (а сьогодні ним є кожен) може вільно голосувати за правих чи за лівих. Але це вже неважливо, оскільки його доля як робітника (чи безробітного/ї) буде вирішуватись десь в іншому місці, «на ринку».

Право голосу втрачає своє значення, свій вплив, результатом чого є криза демократії. В країнах, де люди вірили, що демократія міцно вкоренилася, вона насправді хитається: неучасть у виборах більшої частини електорату в Сполучених Штатах (причому біднішої половини, що не є випадковістю) доводить цю думку. Чи не є послаблення того, що називається політичним класом у Європі, ознакою того самого небезпечного розладу? У «третьому світі» прояви цієї кризи навіть більш різкі. Провал соціально орієнтованих, національних популістських проектів, звісно, створив сприятливі умови для бажаного визнання цінностей свободи слова та політичного плюралізму. Але ці умови збігаються в часі з соціальною деградацією, у тому числі з негативами нав’язаної моделі глобалізації, яку ми розглянемо пізніше. Процес політичної демократизації теж навряд чи набув достатнього імпульсу, перш ніж він напрочуд швидко втратив свою легітимність в очах більшості народу. Що можна очікувати від цього дивного плюралізму, виборчого фарсу та непевної влади, яку вони породжують? Хіба ескалація релігійного фундаменталізму та етнічних конфліктів ще не довела, що біда вже недалеко?

Тим не менше, ця серйозна криза збігається в часі з новим стрибком у розвитку продуктивних сил. Швидкий прогрес науки та технологій вже прискорив те, що я називаю знесиленням диктату вартості, тобто ринку. Глобалізація, про яку я зараз говорю, загострює головну суперечність капіталізму, яка пришвидшує конфлікт між ринком та демократією до рівня безпрецедентної жорстокості.

ІІІ.

Глобалізація фактично стала «кліше», яким настільки багато зловживають в сучасному науковому дискурсі, що можна вже не бути впевненим у його справжньому значенні. Якщо брати його звичайне значення – існування тісних відносин між різними регіонами, – то глобалізація стара як світ, навіть якщо погодитися з тим, що сьогодні ці відносини набагато важливіші, ніж в минулому. Але, звісно, навіть більш важливо визначити специфічні характеристики кожної з послідовних фаз цієї довгої історії глобалізації, проаналізувати її механізми, пов’язавши таким чином послідовні форми глобалізації із соціальними системами регіонів у їх взаємовідносинах.

Існувала – принаймні, для старого світу Євразії та Африки – система глобалізації, тривалий 2000-річний історичний період якої (з 500 р. до н.е. до 1500 р. н.е.) я описав та проаналізував 11. Так звані шовкові шляхи, обмін технологіями та поширення релігій свідчать про реальність цієї стародавньої глобалізації. Коли Васко да Гама в 1498 р. зійшов на індійський берег в Калікуті, він був здивований зустріти там християн. Відомо, що уйгури були християнами-несторіанами, перш ніж їх навернули до ісламу, що іслам поширився до Китаю та Індонезії, що буддизм пройшов довгий шлях від своєї колиски у Гімалаях, ставши релігією Монголії, Китаю (на деякий час), Японії, Шрі-Ланки та країн Південно-Східної Азії, та що Александр Македонський, а згодом християни та мусульмани зустрілися з буддизмом в Афганістані.

Глобалізація, про яку йдеться, – яка не зачіпала так звану доколумбову Америку – сильно відрізнялася за своєю логікою від тієї, яка згодом стала капіталістичним модерніті. На три «центри» старої глобалізації (китайський, індійський та близькосхідний) приходилося 80 % населення планети. Ця глобалізація не поляризувала світ у тому сенсі, що розрив у розвитку між різними регіонами був переважно помірним – можливо, не перевищував співвідношення десь 2:1. Більше того, нічого не стояло на шляху висхідної мобільності. Характерно, що більша частина Європи, яка приблизно до 1000 р. була на периферії глобальної системи того часу, спромоглася за вкрай короткий проміжок часу – буквально три століття – «наздогнати» та «перегнати» старі центри.

У її сучасному вигляді глобалізація розгорталася після промислової революції, яка між XVIII ст. та початком XIX ст. позначила початок повноцінного капіталізму. З цієї точки зору, меркантилістську трансформацію в 1500-1800 рр. можна трактувати як боротьбу між старим (феодальним) та новим (капіталістичним) способами виробництва, а також як боротьбу між старою глобальною системою (яка простиралася між 3 центрами: китайським, індійським та близькосхідним) та новою системою, яка включила Америки та створила євроатлантичний центр, що набирав ваги. Я не буду детально зупинятися на цьому поворотному пункті історії, який я вже обговорював у інших роботах 12.

Нова глобалізація – глобалізація капіталізму – поляризує світ. За два століття, з 1800 р. до кінця нашого століття, вона спромоглася зменшити населення центрів системи – чиї кордони з тих часів сильно не змінилися та які охоплюють сучасну «Тріаду» (Сполучені Штати + Канада, Європа, Японія) – до 20 % населення планети. Розрив у розвитку між цими центрами та рештою регіонів світу, які стали сателітами цих центрів, продовжував зростати за останні два століття до тієї мірі, що вищезазначене співвідношення (яке було 2:1 у 1800 р.) сьогодні дорівнює 60:1. Поляризація, яка є характерною рисою сучасної глобалізації є, безперечно, феноменальною, безпрецедентною в історії людства.

Постає ключове питання: чи є ця поляризація іманентною (невід’ємною) для глобальної експансії капіталізму, так би мовити, породженою внутрішньою логікою, якою вона керується, або вона є результатом визначених, численних та специфічних умов, які ніби випадково діють в одному напрямку, таким чином унеможливлюючи її зупинку? Домінуючий науковий дискурс чомусь не обговорює це питання, повторюючи остогидлу фразу «глобалізація пропонує можливості».

У якості контраргументу я пропоную тезу про те, що поляризація є іманентною для глобальної експансії капіталу. Це тому, що «світовий ринок», про який йдеться, залишається глибоко розбалансованим лише тому, що він є спотвореним. Постійно збільшуючи свої комерційні «габарити» (торгівля товарами та послугами) та міжнародні потоки капіталу, цей ринок залишається сегментованим по відношенню то праці та міжнародної міграції робочої сили, яка залишається під контролем і обмеженнями. Сама по собі спотворена природа світового ринку має породжувати поляризацію, незалежно від численних умов того, що, відповідно до кон’юнктури та політики, вона може або стимулювати пришвидшення зростання в одному місці, або уповільнити його в іншому 13. Ліберальний дискурс, представники якого вдають, що не знають про ці реалії, у результаті зберігає свою непослідовність. Дійсно послідовні ліберали повинні були б наполягати на відкритті будь-яких кордонів. Тоді міжнародна торгівля, потоки капіталу та міграція робочої сили створили б умови для гомогенізації справжньої глобалізації економіки на світовому рівні. Маркс та Енгельс у 1848 р. думали, що буржуазія зробить це та матиме сміливість довести до кінця цей свій проект. Вони однозначно переоцінили історичну революційну роль цього класу. У кінцевому результаті відбулася глобалізація самого лише капіталу, а не економіки, яка, навпаки, розмежовує себе в дихотомії центр/периферія, прірва між якими продовжує поглиблюватися.

Прогресуюча поляризація в реально існуючому світі капіталізму також має свою історію, в якій можна розпізнати етапи її консолідації. Протягом півтора століття – з 1800 р. до 1950 р. – ця поляризація була практично синонімічною з розподілом на індустріальні та неіндустріалізовані країни – дуальністю, якій кинули виклик після Другої світової війни. Російська революція 1917 р., а потім революція в Китаї прагнули «наздогнати» передові економіки (шляхом індустріалізації), а також створити нові суспільні відносини, натхнені історичним марксистським соціалізмом. Політичні успіхи національно-визвольних рухів у Азії та Африці, а також латиноамериканський десарольїзм 14, в свою чергу, спричинили ретельний перегляд колишньої схеми поляризації. Усе це були вияви протесту народів периферії, жертв капіталістичної глобалізації, яка поляризує світ. Ці вияви йдуть в тандемі з більш чи менш радикальними історичними рухами, разом із більш чи менш революційними внутрішніми соціальними змінами з метою прискорення модернізації та індустріалізації.

Цей ланцюжок вагомих змін займав центральне місце в історії протягом двох третин нашого століття, засвідчуючи домінуючий характер процесу поляризації в сучасної глобалізації. Це свідчення – як на мене – тим не менш, постійно забувалося в традиційному соціальному мисленні та, м’яко кажучи, недооцінювалося у критичному мисленні соціалістичних течій та навіть історичного марксизму.

Ці нові відносини між соціальними силами, більш сприятливі (або ж менш несприятливі) для народів периферії, змусили домінуючий капітал якось «пристосовуватися». Йому це успішно вдалося зробити в тій мірі, в якій він зміг «реінтегруватися» у ті суспільства глобальної системи, які різною мірою намагалися зробити себе автономними. Саме так можна пояснити поступову ерозію радянської та національно-популістських моделей. Будучи набагато ближчими до концепції «капіталізму без капіталістів» (у випадку колишнього СРСР) або до «державного капіталізму» (у випадку держав «третього світу»), ніж до справжнього соціалізму, ці моделі вичерпали свої історичні ліміти після виконання своїх реальних функцій переходу до «нормального» капіталізму.

Але суспільства, про які йдеться, реінтегрувалися до капіталістичної глобалізації без власної трансформації у реальні нові центри, еквівалентні історичним центрам, що завжди було суттєвим елементом у їх моделях. Пояснення цієї реальності, звичайно, складне і розрізняється в різних країнах та в кожен заданий момент часу, тож може бути зведене лише до доволі грубих узагальнень. Внутрішня соціальна, політична та ідеологічна динаміка, властива цим суспільствам, звісно, бере на себе частку відповідальності в їх історії (точніше кажучи, різних історіях). Але я наполягатиму на тому, що за цими конкретними та різноманітними умовами на історичній сцені домінували дві головні реалії.

Перша реалія стосується зміщення центру тяжіння сил, які продукують та репродукують поляризацію. Попередньою формою була промисловість, яка поступилася місцем для нового інструментарію. На мою думку, ці нові переваги, які дозволяють історичним центрам (коротше кажучи, «тріаді») утримувати домінуючі позиції (замість індустріалізації периферії), полягають в тому, що я називаю «п’ятьма монополіями» 15, а саме: технологічна ініціатива, контроль фінансових потоків на міжнародному рівні (найбільш інтернаціоналізована властивість капіталу), доступ до природних ресурсів усієї планети, контроль за засобами інформації та комунікації та останнє, але не менш важливе, монополія на зброю масового знищення.

Завдяки використанню цих 5 монополій «тріада» ставить промисловість периферії у положення субпідрядників, подібно до того, як на зорі капіталізму система ставила ремісників у залежність від торгового капіталу. У дусі цього аналізу, те, що я називаю законом глобалізованої вартості, пройшло через кілька послідовних форм, кожна з яких є специфічною для конкретної фази поляризуючої глобалізації: нерівна торгівля – для фази «промислового вододілу» 16, відкриваючи дорогу новим формам отримання надлишку, який вироблявся в «глобалізованій» периферії. Випадок Кореї, до якого я повернуся, можливо, ілюструє краще за будь-який інший природу динаміки нової поляризації. Цей аналіз, звісно, контрастує з райдужними «історіями успіху», на яких спеціалізується Світовий банк.

Друга реалія стосується постійного «надлишку» резервної робочої сили, який глобалізація периферії (включаючи соціалістичні держави) була неспроможна поглинути. Концепція, яку я пропоную тут розглянути, заснована на розрізненні двох категорій робітників: тих, хто працює на ефективних сучасних виробництвах, які в результаті є конкурентоспроможними, та тих, хто виключені з такого виробництва, а саме робітників секторів з низькою продуктивністю. Різниця є відносною та схематичною, але суттєвою 17.

Історичний капіталізм був спроможний поступово поглинути резервну робочу силу в провідних центрах («тріаді») у те, що я називаю «активна армія [праці]». Теза про глобалізацію країн, що розвиваються, за рахунок паралельного поглинання робочої сили стала класичною після виходу роботи Артура Льюїса 18 Традиційне мислення – мислення, до прикладу, Світового банку – ніколи не виходило за рамки цієї тези. Однак факти свідчать про те, що це поглинання неможливе в контексті домінуючої логіки, якою керується накопичення капіталу – з причин, які майже очевидні. Допоки продуктивні сили розвиваються, модернізація потребує відносного збільшення капіталу та зменшення робочої сили. Ця неспроможність капіталізму поглинати «резерв», який стає все більшою часткою населення планети, визначає історичний ліміт цієї соціальної системи, ірраціональність її раціональності.

Досліджуючи просування індустріалізації в периферійних суспільствах та частку їх «резерву», можна отримати вражаючу картину важливості виклику, перед яким стоїть людство в результаті капіталістичної глобалізації, та різноманіття форм, в яких він виражається.

Цей виклик також стосується і самих центрів. Резервна армія праці відновлюється тут вже протягом десь 20 років (безробітні, бідні, виключені та маргіналізовані). Я не вдаватимусь тут у дебати стосовно цього комплексу проблем 19: продукти «перехідних» змін (навіть якщо вони вже продовжуються протягом кількох десятиліть та можуть зачіпати чверть чи третину населення, як у випадку Великої Британії, «проблема» вже розрослася до колосальних розмірів) або тенденція, яка приречена погіршуватися внаслідок природи сучасної науково-технологічної революції?

Характер та радикальна природа революцій, які сколихнули периферію системи протягом XX ст. (особливо протягом другої його половини), призвели до утворення трьох прошарків країн, більше чи менше залучених до модернізації та індустріалізації.

Перший прошарок, безсумнівно, охоплює країни, які називають соціалістичними чи колишніми соціалістичними: СРСР, Східна Європа, Китай; Південну Корею та Тайвань, а також в меншій мірі Індію та великі країни Латинської Америки – Бразилію та Мексику. Ці країни вступили в промислову революцію в тому сенсі, що вони створили певні національні промислово-виробничі системи, які в результаті є або конкурентоспроможними (Корея – найкращий приклад), або хоча б потенційно конкурентоспроможними (однак без виключення можливої деградації).

Однак жодна з них не була в змозі зменшити свою резервну армію праці в тій самій пропорції, в якій це зменшення відбулося в центрах на аналогічних етапах розвитку. Обґрунтованою виглядає оцінка цього надлишку на рівні 40 % для Росії, ще більше для Бразилії та Мексики, і ще набагато більше (у районі 70-80 %) для Індії та Китаю. Корея та Тайвань є, можливо, двома винятками з цього правила, що можна пояснити деякими виключними локальними та міжнародними умовами.

Другий прошарок складається з країн, у яких промисловість була створена переважно транснаціональним капіталом, але в яких важко визначити національну виробничу систему. Деякі з цих розосереджених одиниць можуть бути конкурентоспроможними, інші – ні, а локальна система в цілому не є, або далека від того, щоб бути конкурентоспроможною. Про ці країни важко сказати, що вони «досягли» свого етапу промислової революції. Я групую в цій категорії країни Південно-Східної Азії, капіталізм в яких небезпідставно підлягає кваліфікуванню як «проксі-капіталізм» («ерзац-капіталізм» або «сурогатний капіталізм») 20, арабські країни (Марокко, Алжир, Туніс, Єгипет, Сирія, Ірак), ПАР, Туреччину, Іран та деякі країни Латинської Америки. Беручи до уваги дані окремо за країнами, агрегований показник резерву робочої сили варіюється між 50 та 70 % населення.

Третій прошарок включає країни, які ще не стали на шлях індустріалізації (Африка на південь від Сахари, Карибський регіон та деякі країни Західної Азії). У цих країнах агрегований показник резерву робочої сили складає майже все населення.

Слід зазначити, що моя класифікація нічого не говорить про деякі нафто- та гірничодобувні країни, чия економіка, заснована на одному-єдиному ресурсі, створює видимість багатства (з точки зору доходу на душу населення) просто тому, що вони є малозаселеними. Ці країни, як-от американські протекторати в Перській затоці, незважаючи на їх фінансову впливовість, лишаються пасивними учасниками світової системи, в реальності просто «маргінальними» в групі країн «третього світу». Маргіналізація, яку я визначив з огляду на пасивну позицію в світовій системі, не є синонімом бідності. Взаємозв’язок бідності та маргіналізації, очевидно, є домінуючим, але все-таки існують виключення – маргіналізовані «багаті».

Фактично на периферії лише країни першого типу намагаються представляти себе як активних учасників світ-системи, щоб змусити центри «тріади» пристосовуватися до потреб їх розвитку. Як ми побачимо, ці амбіції мають зайняти центральне місце у майбутніх конфліктах.

Аналіз сучасної глобалізації з економічного ракурсу, який я тут пропоную, можливо, допоможе нам більш чітко побачити складні та неоднозначні відносини, які вона зберігає в рамках політичного, ідеологічного та культурного універсалізму.

ІV.

Концепція універсалізму, яка представляє собою дискурс, застосовуваний до всього людства та не обмежується частиною останнього – етнічною чи якоюсь іншою, – має таку ж давню історію.

Те, що я назвав метафізичною революцією, яка тривала з V ст. до н.е. до VII ст. н.е., базувалася одночасно на трибутарному способі виробництва, та домінуванні метафізичної ідеології тієї доби 21. Те, що Конфуція, Будду та Заратустру поміщають в одну добу, близько 500 р. до н.е., те, що через два століття після цього еллінізм здійснив синтез із культурами Близького Сходу, таким чином готуючи ґрунт для християнства та ісламу, – ці важливі факти є для мене проявами цього прагнення до універсалізації. Тим не менше, ця революція визначалася умовами трибутарного суспільства, що встановлювало на неї певні обмеження. Моя теза щодо цього важливого пункту полягає в тому, що ідеологія метафізичного відчуження виконувала в докапіталістичних суспільствах головну функцію відтворення легітимності влади, а також у тому, що економічне життя підпорядковувалося логіці цієї домінуючої функції. Влада тут була джерелом багатства, і згодом цей взаємозв’язок був успадкований капіталістичною сучасністю.

Великий універсалізм трибутарної доби завойовував величезні простори, що складалися із відмінних за культурою територій, але жодна з них не могла нав’язати свій порядок цілій планеті. Тому дехто може схилятися до такого тлумачення історії двох тисячоліть, які передували формуванню капіталістичної модерніті, як тисячоліть, з одного боку, класової боротьби всередині трибутарних соціальних систем, на манер Маркса, та, з іншого боку, як тисячоліть «конфлікту культур» (релігій та цивілізацій), на манер, припустимо, Гантінгтона (з усіма необхідними застереженнями щодо спрощених та поверхових тез цього соціолога з журналу «Foreign Affairs»). Але слід підкреслити, що конфлікти тієї доби були далекі від припущення про домінування культурного виміру. У рамках великих культурних просторів, про які йдеться, численні та різноманітні політичні власті боролися за контроль над трибутарним одержанням додаткової вартості, тож центральну роль, по суті, відігравали такі конфлікти. Навіть хрестові походи, які так часто зображуються як епічна боротьба між християнством та ісламом, по суті, були «війнами франків» (як тогочасні араби називали усіх європейців), які велися феодалами з європейської периферії (головним чином, з Франції, Англії та Німеччини) такою ж мірою і проти Візантії, як і проти Халіфату. Це можна розглядати як атаку периферії, що піднімалася, на центр (елліністичну Візантію та Халіфат), який домінував в той час.

У будь-якому випадку, доба цієї фази універсалізму завершена. «Людина сама є творцем своєї історії», – постановляє новий догмат сучасного універсалізму. Капіталістична експансія підкорила планету. Однак це економічне завоювання було далеко не гомогенізуючим, а, навпаки, загострило поляризацію багатства. Сучасний універсалізм протистоїть виклику, на який він не може дати відповіді в рамках існуючої системи, заснованої на накопиченні капіталу.

Як результат, людина, яку проголосили творцем своєї історії, могла бути європейцем та тільки ним. Європоцентризм, це конкретне перекручування ідеологій та поглядів домінуючого світу, не є одним з проявів «конфлікту культур». Воно є вираженням суперечності, притаманної поляризуючій експансії глобалізованого капіталізму. Європоцентризм у результаті є продуктом сучасності, витоки якого можна віднайти у XVIII ст., яке асоціюють з добою Просвітництва 22. Він, наприклад, немає нічого спільного із баченням, яке було в західних християн попередньої доби щодо «невірних», мусульман чи інших. Я розвивав ці тези і в інших роботах, які стосувалися численних проявів європоцентризму, його міфологічних конструкцій, що залучали чи то грецьких пращурів (та Прометея), чи то християнофілію (приписування християнству в цілому чи протестантизму зокрема, на манер Вебера, специфічних та унікальних достоїнств, якими всі інші релігії, які заплуталися в «іншому», «східному», не володіли), або, коротше кажучи, чистого та простого расизму.

Глобалізація реально існуючого капіталізму, тобто системи, що поляризує світ, має мало спільного з його культурним виміром, виявленого в рамках дискурсу про «вестернізацію світу». Технократам системи буде завжди важко зрозуміти, що «глобальне село» – пустий вислів. У дійсності за «вестернізацією» приховується реальне домінування культури капіталізму. Якщо я ставлю лапки навколо терміну «вестернізація», то роблю це тому, що він вводить в оману. Насправді домінуюча культура сучасного світу є не «західною», а капіталістичною в тому сенсі, що центр тяжіння, навколо якого вона побудована, – це економічне відчуження, властиве капіталізму. Цей фундаментальна риса не є успадкованою з європейського минулого; винайшовши модерніті, Європа розірвала зв’язки зі своїм власним минулим.

Тим не менше, культура капіталізму була нездатна пустити коріння в периферії, тому що остання є жертвою поляризації світу, що є ключовим моментом нашої проблеми. З одного боку, головний аспект цієї культури – товарне відчуження – приймається без питань. Протести проти цього піднімаються радше у заможніших суспільствах центру, ніж у бідних країнах периферії, народи якої прагнуть до невеликої частки цього споживання, межі якого можуть побачити тільки багаті 23. Але з іншого боку, інші аспекти, асоційовані з цією культурою, – універсальні цінності капіталізму (дух підприємництва, повага до закону, плюралізм думок), як і цінності його альтернативної соціалістичної критики (подолання товарного відчуження, демократія з соціальним змістом) – не завжди легко приймаються. Поляризація позбавляє їх їхнього позитивного змісту.

Тому, залежно від часу та місцевих умов, «травматичні» суспільства периферії будуть іноді схилятися до прийняття цінностей вищезгаданої капіталістичної культури (демократія та дух підприємництва) або ж до цінностей її соціалістичної критики. Розчарування та хаос, які неодмінно слідують за провалом спроб ліберальної буржуазії (чи спроб пара-соціалістів), є результатом поляризації, яка стирає потенційний прогрес. Це актуально і в наші кризові часи, і проявом цього є релігійний фундаменталізм та звертання до етнічної відокремленості. Тоді домінуюча система лестощами у хвалу «різноманіття» («diversity») намагається пристосувати до своїх потреб подібне повернення до минулого, яке в будь-якому разі не загрожує домінуванню капіталу. Цей гнучкий дискурс постмодернізму нехтує тим, що існують різні види різноманіття. Є такі види, які орієнтовані на майбутнє та закликають до множинності творчих здібностей для майбутнього, яке слідує за крахом капіталізму. Але існують також і такі безглузді варіанти, що орієнтовані виключно на минулу спадщину. В одній руці ви можете розмахувати символом вашого різноманіття (наприклад, Кораном або прапором етнічної групи), а в іншій руці – тримати пляшку «Кока-Коли».

V.

Тому внутрішня суперечність капіталістичної сучасності протиставляє економічний вимір поляризуючої глобалізації політичному проекту автономії країн периферії, що прагнуть «наздогнати» центр. Історично ця суперечність або загострювалася, або послаблювалася, залежно від кон’юнктури – як це було в період після Другої світової війни, позначений запровадженням систем регулювання експансії ринку як на рівні національному, так і на рівні міжнародної взаємозалежності.

У період з 1945 р. до 1980-90 рр. головну роль відігравали три моделі таких систем: «держава загального добробуту» в капіталістичних країнах центру, радянська система на Сході та популістські національні проекти в «третьому світі» 24. Кожна з цих систем базувалася на власній логіці сильного державного регулювання ринків – аж до тієї міри, що друга (радянська) живила ілюзії, що зменшила втручання ринку майже до нуля 25. На рівні глобальної взаємозалежності, задумані в Бретон-Вудсі системи для управління міжнародною грошовою системою та в контексті переговорів під егідою ООН щодо торгівлі та інвестицій (переважно в рамках ЮНКТАД) були одночасно й системами регулювання глобалізації. Країни Сходу претендували на повернення більшого контролю над своїми зовнішніми зв’язками, не вдаючись при цьому до режиму автаркії (за виключенням нав’язаної ззовні, як це було в Китаї в 1950-1972 рр.).

Ці форми регулювання викликали загальний підйом економічного зростання, і цей період став свідком історично безпрецедентних темпів зростання в трьох центрах глобальної системи: Заході, Сході та Півдні. Негативна оцінка періоду крайніми неолібералами – товариством «Мон Пелерін», – які говорять «про провал» моделей того часу або про їх «ірраціональність», є повністю заідеологізованими (в найгіршому сенсі цього слова) судженнями, які заперечуються реальними фактами.

Регулювання, про яке йдеться, не послабило фундаментальної суперечності системи між розширенням накопичення капіталу та закріпленням демократії. «Держави загального добробуту» Заходу дотримувалися практики політичної демократії так добросовісно, як ніколи раніше. Але ця політична демократія не була соціальною, окрім як у тому сенсі, що вона супроводжувалася розширенням соціальних прав (типу соціальної безпеки), яке оминало соціалізацію контролю над виробництвом як такого. Тому все це закінчилося маніпулятивною та деполітизуючою «масифікацією», яка поступово розмила зміст демократії. У країнах Сходу та Півдня впроваджуване регулювання було також соціально орієнтованим, що проявлялося в тому, що економічне зростання, яке воно породжувало, було в різній мірі на користь широким верствам населення. Воно супроводжувалося майже абсолютно недемократичною політикою. Силове переслідування плюралізму було легітимізоване завдяки дискурсу, який стверджував, що треба «спочатку розвинутися» («develop first»), після чого демократія нібито має з’явитися сама собою. Офіційні ідеологи радянської системи, теоретики латиноамериканського десарольїзму та політики на службі західних органів влади (символом яких, наприклад, є Гантінгтон) були цілком згодні з цим.

Тому загальним результатом було посилення товарного відчуження та знищення навколишнього середовища. Зникли надії на те, що системи, утворені на Сході та Півдні зможуть згладити наслідки поляризації, навіть якщо в певний час та на певній території вони змогли зменшити вплив цієї поляризації, притаманної капіталізму та «реальному соціалізму». Тому ілюзії неминуче зникли, системи регулювання демонтувались, їх легітимність була послаблена, що уможливило повторне постання суперечності «накопичення капіталу – демократія». 3 системи регулювання та одна глобальна для поєднання їх ефективності досягли своїх історичних лімітів. Тому їх ерозія спричинила провал суспільних сил на користь капіталу та тріумф неолібералізму товариства «Мон Пелерін». Всупереч теоретичним постулатам цієї школи, ці зміни не піднесуть цілу глобальну систему до небувалих висот, а навпаки, ув’яжуть її в низхідній спіралі нескінченної кризи.

Боротися з цим викликом не можна за рахунок «повернення у минуле», «відновлення» старих форм регулювання. Так не беруться до уваги критичне розуміння повоєнного періоду, яке я запропонував, а також головні зміни на всіх рівнях, які були спричинені 50-річним «успіхом» повоєнного періоду (індустріалізація периферії, демократичні прагнення, критика товарного відчуження, розуміння проблем забруднення навколишнього середовища, нові форми закону вартості, просування далі промислового виробництва та тейлористської індустріалізації тощо). Це нові виклики. Відповісти їм можна лише дивлячись вперед, у майбутнє, без ностальгії за минулим, нещодавнім чи далеким.

Крах систем регулювання повоєнного періоду, які досягли своїх історичних лімітів, відкрив період кризи капіталізму. Незбалансовані дії влади в інтересах домінуючого капіталу, представленого ТНК, стимулювали суттєве зростання величини прибутку. Це стало можливим лише на базі припинення зростання глобального попиту або навіть його скорочення внаслідок нерівного розподілу доходів. В інших роботах я детальніше зупинявся на питаннях щодо системи кризового менеджменту 26, легітимізованої ідеологічним дискурсом неолібералізму, узагальнююче названої «конкурентною дефляцією». Її складові елементи добре відомі: монетаристська політика, корегування процентних ставок відносно інфляції, бюджетна політика, націлена на зменшення дефіциту за рахунок скорочення (соціальних) витрат, гнучкість ринку праці та приватизація.

Ця політика кризового менеджменту має глобальний вимір, оскільки вона розгортається для розширення просторів для фінансових інвестицій і сама по собі перетворена на альтернативу скороченим виробничим інвестиціям. Кризовий менеджмент проявляє себе в додатковому зростанні (спричиненому зростанням прибутків), чого не відбувається при розширенні виробничих інвестицій (через недостатньо динамічний попит), на відміну від їх фінансових аналогів. Тому те, що нам відоме як фінансиалізація системи (пріоритет, який надається захисту фінансових інвестицій за рахунок виробничих інвестицій), складає згадану стратегію кризового менеджменту 27. З цієї точки зору, глобалізація (її слід кваліфікувати як фінансову) стає скоріше стратегією, а не об’єктивною вимушеністю. Ця стратегія фінансової глобалізації складається з загальновідомих елементів: плаваючі процентні ставки (що надає достатньо простору для спекуляцій), управління зовнішнім боргом країн «третього світу» та колишнього соціалістичного блоку (і на цьому рівні так звана політика структурного пристосування не виправдовує своєї назви, оскільки її виключною метою є кризовий менеджмент, спрямований на підпорядкування політики визначених країн специфічній меті обслуговування боргу навіть ціною деіндустріалізації), дефіцит платіжного балансу США. Втручання МВФ мають на меті розширити простори цієї фінансової глобалізації.

Результати цієї фінансової глобалізації очевидні. Починаючи з 1980 р., крива міжнародних фінансових трансферів злітає вгору та відокремлюється від зростання світової торгівлі та виробничих інвестицій. Пояснювати цей злет розвитком інформатики, як це зазвичай робиться, не має сенсу. Потужність обробки даних, яка є лише засобом, звісно, підсилює можливості спекуляції, але вона не є її причиною; тому має обов’язково існувати надлишок, який не може знайти собі прибуткову нішу у сфері виробничих інвестицій.

Основна частина міжнародних фінансових потоків стосується трансферів між країнами «тріади». Це пояснює, чому, незалежно від порівняльних реальних процентних ставок (у США, Японії та Німеччині, за якою рівняється Європейський союз) та великих коливань обмінного курсу (від 80 до 380 єн за долар!), у США зберігається дефіцит платіжного балансу, який спростовує теорію, що взаємодія пропозиції та попиту на гроші розкриває «справжній» обмінний курс, скорегований на стан платіжного балансу.

Однак частина цих потоків спрямовується і в країни периферії. Рухливий капітал знаходить на периферії можливості для короткострокових інвестицій, уможливлюючи «обдирання» старанно накопичених місцевих надлишків, як це відбувалося під час «фінансових криз» в Латинській Америці (Мексика в 1982 році, а завтра Бразилія?), Південно-Африканській Республіці (слідом за припливом в цю країну капіталу, що оминав Південно-Східну Азію після азійської кризи 1997 року), а завтра може настати черга Росії та інших. Ці потоки капіталу попрямували до Східної та Південно-Східної Азії. Мотиви були різні. Стрімке зростання (в Китаї, Кореї, Південно-Східній Азії) приваблювало туди капітал, що підживлювалося ілюзією процвітання без жодних ризиків. Виключно стрімке у світових масштабах зростання, завдячувалося, тим не менше, в основному не дерегуляції (як це стверджують доповіді Світового банку), а регулюванню, яке зберігалося в цьому регіоні на рівні національних стратегій. Ефективність та раціональність цих стратегій в довгостроковій перспективі залишається дискусійним питанням. Чи завоювали вони нашу прихильність або чи виявилися вони негативними з соціальної та політичної точок зору – це інші проблеми. Приваблення цих коштів в Азію було поновлене, коли, як і з 1990-х рр., деякі з цих країн (особливо в Південно-Східній Азії) в свою чергу відкрили рахунки операцій з капіталом. Вони відчували свою зростаючу міць завдяки можливостям, які з’явилися в Китаї та Індії, разом з наміченим відкриттям їх рахунків.

Притік капіталу в Південно-Східну Азію призвів до шаленої інфляції на ринку нерухомості та фондовому ринку. Як розумні економісти регіону передбачали ще у 1994 році, це мало призвести до фінансової кризи. Цих економістів-нонконформістів ніхто не слухав; Світовий банк та МВФ аж до самого початку кризи відхиляли їх прогнози у своїх дурнуватих звітах, переповнених командного оптимізму!

Так звана криза у Південно-Східній Азії відзначає поворотний пункт у майбутній тенденції управління глобалізацією 28. Вона сповістила про наближення колапсу глобалізованого управління фінансовими надлишками капіталізму в умовах кризи. Цікаво відзначити, що національні уряди в регіоні, про який йдеться, відреагували таким чином, що вперше була спростована впевненість «Великої сімки» (G7) та інституцій на її службі у стабільності курсу регіону. Китай та Індія фактично більше не збираються відкривати свої рахунки для операцій з капіталом; Корея та країни Південно-Східної Азії дивляться в тому ж напрямку, у напрямку відновлення національного контролю над рухом капіталу; країни Латинської Америки та деякі інші, включаючи, можливо, Росію, можуть слідувати за ними; а Рух неприєднання міг би стати «Неприєднанням до глобалізації». G7 не лишалась осторонь цієї реальної небезпеки, що загрожувала покласти кінець фінансовій глобалізації, перекладаючи ризик знецінення капіталу на «тріаду». Чи G7 не визнала необхідність «регулювання» міжнародних потоків капіталу вже через два тижні після вибуху кризи? Декількома днями раніше це саме слово «регулювання» було забороненим. Будь-хто, хто його вживав, ризикував бути затаврованим як засліплений комуністичною ностальгією. Головний економіст Світового банку Джозеф Стіґліц пішов тією ж дорогою, запропонувавши нову формулу кризового менеджменту, названу «Поствашингтонським консенсусом». Звісно, ці ключові персони, відповідальні за глобалізований менеджмент, ініціювали лише контрзахід для того, щоб могти самим залишитися у справі. Треба рятувати капіталізм від неолібералізму, як заявляє Джордж Сорос.

Справді, глобальна економічна війна розпочалася. Криза у Південно-Східній Азії, а особливо в Кореї, є і справді невеликою у фінансовому вимірі кризою, подібною на багато тих, яких зазнали Велика Британія та Франція після війни. Відзначалося, що «основи» економіки країн Азії, які ми розглядаємо, залишилися здоровими, і якщо оцінювати за показниками співвідношення дефіциту бюджету до ВВП або показником стійкості, то корейська криза не така серйозна, як американська.

Але домінуючий капітал, підтримуваний американськими та японськими дипломатами, лишається незадоволеним пропозиціями реформ, які дозволяють вирішити проблеми, наприклад, через реорганізацію місцевих банківських та фінансових систем. Вони намагаються скористатися можливістю демонтувати корейські виробничі системи, під приводом того, що серед останніх домінуватимуть монополії! Та ж сама логіка повинна була б спонукати МВФ зобов’язати США – криза яких ще більш серйозна та глибока – продати, наприклад, «Boeing» (монополію) її європейському конкуренту «Airbus» (теж монополії!). Пана Камдесю 29, незважаючи на те, що він француз за національністю, Клінтон би звільнив уже через годину, якщо б він запропонував подібне рішення!

Крах стратегії фінансової глобалізації відкриває нову фазу серйозних міжнародних конфліктів. Чи були ті, хто, аналізуючи фінансову глобалізацію, дійшов висновку, що остання в результаті стане передвісником геополітичних конфліктів і, можливо, повернення націоналістичних тверджень про національний суверенітет, неправі в тому, що зрозуміли природу кризи раніше за інших? Звісно, майбутні конфлікти не є «конфліктами культур» а-ля Гантінгтон, а, як завжди, конфліктами суспільств. Головний конфлікт, який, можливо, швидко вибухне, – це конфлікт, який протиставив провідні сили «тріади» силам, що керують суспільствами першого порядку периферії. Але ми можемо також передбачити збільшення протиріч в рамках «тріади», від розвитку якої буде у великій мірі залежати динаміка розбудови Європейського Союзу.

Чи матимуть ці конфлікти чисто комерційний вимір? Або чи спонукатиме підйом соціальної боротьби, породжений провалом політики управління кризою, до піднесення цієї політики на рівень значимої соціальної та важливої альтернативної політики? У Європі ця боротьба неодмінно буде зосереджуватися навколо проекту Союзу для надання йому прогресивного соціального змісту 30. В Китаї вона також буде спрямовуватися на реалізацію того чи іншого варіанту національного проекту 31. Я хочу послатися на те, що писав раніше про різні сценарії стосовно цих двох регіонів, чия еволюція, як мені здається, відіграватиме ключову роль на наступному етапі соціальної трансформації та глобалізації.

У будь-якому випадку. ми вступаємо в період конфліктів та підйому соціальної боротьби. Неоліберальна політика фінансиалізації «конкурентної дефляції» – глобалізації, односторонньо регульованої транснаціональними корпораціями – вже у кризі. У рекордно короткі строки вона загострила всі соціальні проблеми, з якими периферійний капіталізм ніколи дотепер не зустрічався всерйоз: аграрне питання та зростання бідності, негаразди у суспільстві та соціальне виключення на безпрецедентному рівні, маргіналізація країн та цілих континентів. У розвинутих капіталістичних центрах вона вивела на передній план трудову незахищеність та постійне безробіття. Як уже можна було побачити, основні соціальні рухи, як, наприклад, рух безземельних селян в Бразилії чи рух безробітних у Франції, поставили перед собою певні політичні вимоги. Ця соціальна боротьба має зміцнюватись та поширюватись, тому що неминуче знецінення капіталу дасть поштовх жорстоким конфліктам навколо того, хто має платити за кризові явища. G7 з її інструментами (включно з військовою силою США та медіаресурсами) вже намагається перекласти тягар кризи на народи країн Східної та Південної Азії. Вони вже спромоглися за рахунок зменшення ціни сировини (нафти та тропічних продуктів сільського господарства) ще більше маргіналізувати найбільш вразливі країни периферії, переклавши на їх народи тягар зубожіння їх економік. Завтра вони, можливо, спробують перекласти частину тягаря на пенсіонерів. які обслуговуються приватними пенсійними фондами (особливо у США та Великобританії), тому що легше зменшити пенсії, ніж зарплати!

Чи буде можливим в таких умовах розвивати стратегії для спільної боротьби, глобалізованої у свій власний спосіб? Чи зможе перегрупування резервної армії праці в самих центрах уможливити створення нового народного інтернаціоналізму? Чи це зможе зробити поєднання боротьби за демократизацію політичної та соціальної систем на периферії та проти планів кризового менеджменту G7? Відповіді на ці питання залежатимуть від розвитку народної боротьби, яка в кінцевому результаті є суб’єктом історії.

Звісно, не марно пропонувати ймовірні альтернативи для «виходу з кризи», альтернативи до вищезазначеної «глобалізації». Дискусія навколо цих питань, звісно, допоможе соціальним рухам виробити більш чітке бачення та сформулювати більш ефективні стратегії. Я прямо скажу, що не важко придумати ці альтернативи на основі принципів, які здаються очевидними: регулювання ринків на всіх рівнях, що уможливлює повернення до повної зайнятості та зменшення резервної армії праці на периферії, реорганізація ринків капіталу з перспективою спрямування останнього у виробничі інвестиції, відбудова фінансової та грошово-кредитної систем з огляду на плани раціоналізації, які б створили умови для нової глобалізації на основі домовленостей, демократизація суспільств та посилення основних прав людини. Ці зміни, звісно, вимагатимуть створення відповідних інститутів як на національному (шляхом винайдення нових форм державного втручання), так і на регіональному та міжнародному рівнях. Не важко придумати й методи, на яких базуватимуться ці інститути, покликані замінити Світовий банк, МВФ, ВТО, а також реформи, які б змогли трансформувати ООН (в управлінні торгівлею та трансфером капіталу та технологій через ЮНКТАД, трансформований в інтересах безпеки народів та націй). Ці альтернативи вписуються в перспективу створення поліцентричного світу, що би гарантував народам та націям той рівень незалежності, який би зміцнив демократичний та соціальний прогрес.

Труднощі, як правило, не виникають на рівні «технічної сторони справи» механізмів та інститутів, які треба придумати. Вони виникають на зовсім іншому рівні: які соціальні та політичні сили вправі запроваджувати їх?

VI.

Зараз ми підходимо до висновків нашого викладу існуючих проблем, і постає фундаментальне питання: як робиться історія?

Я не належу до тих, для кого історія є процесом, позбавленим суб’єктів. Детермінізм, про який тут йдеться, представлений як однією з домінуючих традиційних ідеологій, виражених в контексті непримиримих економічних «законів», а у комічному варіанті неоліберальної школи – в контексті законів саморегульованого всемогутнього «ринку», так і ідеологією, популяризованою у «вульгаті» радянського марксизму, «діаматі» (російське скорочення від слів діалектичний та матеріалістичний), або сформульованою в більш елегантній манері «наддетермінації» в стилі Альтюссера. Я належу до тих, для кого історія є процесом, якому надають руху активні суб’єкти. Тут одразу постає два питання: хто ці суб’єкти, і в чому виражається їх активність?

Маркс цікавився цими питаннями. У «Маніфесті комуністичної партії» 1848 року він описав їх у термінах двох ворожих класів, визначених способом виробництва: раби та господарі, кріпосні та феодали, пролетаріат та буржуазія. Інші визначали їх в не менш контрастних термінах ворожих народів чи націй. Головне місце зараз фактично посідають два типи конфліктів – класові та національна. Історія останніх двох століть може бути інтерпретована як така, рушійними силами якої були робітнича боротьба та боротьба націй, які стали жертвами поляризації світу. Іншими словами, історія може бути інтерпретована як боротьба, яка проводиться «антисистемними» силами, оскільки система є одночасно системою експлуатації праці та системою нерівності країн. У баченні історичного марксизму часів ІІ та ІІІ Інтернаціоналу, пролетаріат став неминучим могильщиком для капіталізму. В умовах імперіалізму та націоналізму країн «третього світу» і правляча верхівка, і її жертви однаково виконували функції головних акторів історії.

Концепція суб’єктів історії, яку я пропоную, не є незмінною. Ці рухи є різними і стають активними чи доленосними лише на певний час, визначений цим рухом та суперечностями системи. Класи, сегменти класів, групи інтелігенції, народи та нації посідають центральне місце та визначають загальну орієнтацію системи, зокрема в часи криз та порушення логіки її поширення. Наприклад, я можу сказати, що народ В’єтнаму посідав це центральне місце, коли у визвольній боротьбі він спромігся здолати американську потугу та змусив американський народ засумніватися у моральних підставах, до яких ця потуга апелює, аби ствердити свою легітимність.

Визначених активних суб’єктів історії рідко «знають» завчасно. З цієї причини, історія є непередбачуваною. На щастя, ані історія індивіда, ані історія суспільства не є «запрограмованою», прописаною на Божественних скрижалях або закодованою в генах.

Ця невизначеність, в свою чергу, має бути пояснена. Тут я пропоную тезу, яку я назвав «недовизначеність», чи «недодетермінація» («underdetermination») (на противагу «наддетермінації» («overdetermination») у марксистсько-альтюссеріанському жаргоні) 32. У цьому ж дусі я пропоную аналізувати логіку, властиву кожному з фундаментальних процесів соціальної реальності, та вивчати її конкретний специфічний зміст, хай то буде логіка капіталістичного накопичення (для сучасних часів), логіка конкретного типу системи влади, чи то логіка ідеологічних та/або релігійних систем. Апріорі ця логіка не є ні однозначно компліментарною (у відповідності до концепції наддетермінації у ринковому дискурсі), ні однозначно суперечливою. Конкретна узгодженість завжди виникає тим чи іншим чином, визначається діями суб’єктів історії. Ця узгодженість забезпечується домінуванням у даний момент певної специфічної логіки, яка підкорює собі інші. Завчасно не можна знати, яка з наявних можливостей буде втілена в життя. Моє визначення свободи людини міститься у виборі, який роблять суспільства і який визначає конкретну узгодженість в даному конкретному суспільстві в даний момент історії. Тому під свободою не мається на увазі відсутність будь-яких обмежень. Моє розуміння Маркса та Енгельса наступне: люди самі є творцями своєї історії, але в контексті об’єктивних обмежень.

Вибір між різними можливими альтернативами – завжди різноманітними, але в обмеженій кількості – є перманентним. Але він стає вирішальним у своїх довгострокових наслідках за певних обставин, які відтак можуть бути названі такими, що розташовані на роздоріжжі. Звісно, існує певна небезпека стверджувати, що конкретний час має конкретну природу. Тим не менше, я матиму сміливість висунути гіпотезу, що ми знаходимося в такому моменті історії, коли краще і гірше є однаково імовірними.

Мій основний аргумент у тому, що капіталізм у своєму розвитку пройшов через дві послідовні фази, і що друга виснажила його можливості.

Протягом першої фази, фази переходу до меркантилізму, капіталістичні суспільні відносини загалом не виражалися через підкорення вільної робочої сили на підприємстві, організованому спеціально для того, щоб витягувати більше абсолютної та відносної доданої вартості. Найбільша частка виробників були в цей час власниками необхідних технічних знань і, навіть більше, значною мірою формальними власниками засобів виробництва (які обмежувалися ремісничими інструментами). Вони були підкорені капіталом через ринок, на якому домінували капіталістичні торгівці. Тому «видалення з гри»(«puttingout») було способом, у який торговий капітал експлуатував робочу силу малих виробників. У деяких випадках вони були об’єднані під єдиним дахом мануфактури, що зробило можливим більш ретельно контролювати використання ними часу. Цей період – чи то назвати його переходом до меркантилізму, чи то першою фазою капіталізму – це і є те, що Маркс аналізував у термінах первинного накопичення («primitiveaccumulation»). Останнє характеризувалося брутальним позбавленням власності виробників (огороджування (общинних земель) було одним із засобів, які для цього практикувалися), необхідним для утворення «вільної» робочої сили, змушеної продавати свою працю у формі заробітної плати. Поєднання політичної влади та експансії ринків було в центрі механізмів накопичення цього періоду. На противагу уявленням традиційної економіки, капіталізм не є синонімом «ринку». Маркс, Поланьї та Бродель міркували на цю тему та створили реалістичні аналізи цього співвідношення політики та економіки, специфічного для капіталізму, яким домінуюча конвенційна суспільна думка нехтує 33.

У той самий час ця фаза була фазою конфлікту між логікою трибутарної влади, – в даному випадку феодальної в її європейській формі – та логікою капіталістичної влади. Це був конфлікт, що врегульовувався під час меркантилістських реформ абсолютистської монархії дореволюційного режиму Франції і врешті-решт був розв’язаний у результаті тріумфу буржуазних революцій у Нідерландах, Англії та Франції.

Друга фаза – це фаза, яку я називаю повноцінною формою капіталізму, яка ґрунтувалася одночасно на буржуазній системі політичної влади (ліберальні конституції, що базуються на виборності влади) та промисловій революції. Засоби виробництва стали сукупністю обладнання (машини та будівлі), недосяжного для ремісничої власності. Хоча експлуатація праці мала місце протягом всієї історії людства, переважно базуючись на контролі над доступом до природних засобів виробництва (передусім землі), відтепер основну форму власності визначав контроль над обладнанням. Протягом цього тривалого періоду робітники залишалися носіями знань, необхідних для керування машинами. Вони були кваліфікованими робітниками, близькими до інженерів, яких на той час ще було мало. Пройшло більше, ніж одне століття, – до запровадження тейлоризму в США в 1920-х рр. – поки робітники масово були позбавлені своїх навичок. Ці навички були доручені зовнішнім соціальним органам, які включали фахівців, інженерів та організаторів виробництва.

Ця фаза засвідчила формування фундаментальної риси капіталізму – конфлікту між пролетаріатом та капіталістами. Тому вона засвідчила й народження та розвиток робітничих партій та їх боротьбу за розширення прав, обмежених буржуазною демократією. Одночасно механізми відтворення капіталу отримали автономність, яка створювала враження, що «ринок» диктує свої закони як робітникам, так і роботодавцям. Я кажу «враження», тому що фактично ці форми розширеного виробництва не існують поза суспільними відносинами, в які вони вбудовані. Тож реальний капіталізм немислимий поза політикою та державою. Ось чому первинне накопичення продовжувалося протягом другої фази капіталізму. Первинне накопичення не є характерним тільки для передісторії капіталізму; навпаки, воно є його перманентною рисою. Такою ж є експропріація, яка породила олігополії, чиї епізодичні «антимонопольні» обіцянки ніколи свідомо не впроваджувалися. Ще одним наслідком індустріальної революції було те, що поляризація центр/периферія досягла катастрофічного розмаху, про який я висловлювався раніше. Однак ця поляризація була продуктом не стільки стихійної діяльності ринку, скільки політичного втручання зацікавлених держав. З цієї причини я визначаю імперіалізм як перманентну стадію капіталізму. Нееквівалентний обмін, притаманний цьому довгому XIX століттю, був однією з головних форм перманентного первинного накопичення.

Існує багато ознак того, що капіталізм вступив у третю фазу свого розвитку – можливо, фазу свого занепаду: нинішня науково-технічна революція, комп’ютеризація та роботизація, децентралізація виробничих систем (кероване на відстані делокалізоване виробництво, субпідряд тощо), розвиток третинного та четвертинного секторів економіки та зменшення частки промислового виробництва.

Домінуючий дискурс стверджує щодо цих трансформацій, що ця остання з них має за визначенням нести прогрес. Це здається простою та наївною тезою, як тільки ви розумієте, що історією керує не техніка, як стверджує Маклюен, а боротьба за контроль над останньою, і що економіка, яка приводить систему в рух, вплетена в суспільні відносини. Поєднання цих трансформацій, чиєю важливістю я не збираюсь нехтувати, означає тільки те, що ми дійсно знаходимося на роздоріжжі, а альтернативи мають враховувати суспільні відносини, які ігнорує домінуючий дискурс.

Розвиток капіталізму – це постійне загострення цих трьох суперечностей: відчуження, глобальна поляризація та руйнування природного середовища 34. Жодна з цих змін, що відбуваються зараз, не передбачає автоматичної зміни в тенденціях. Але кожна з них може зробити таку зміну можливою.

Інформаційні технології та комп’ютеризація, з одного боку, зростаюча централізація капіталу – з іншого, кидають виклик теорії вартості та заявляють про її можливий занепад. Майже повне зникнення безпосередньо праці як результат роботизації робочих процесів покладе кінець незалежності будь-якого одиничного виробничого ланцюга та перетворить його на невідокремлюваний елемент суспільного виробництва взагалі. Крім того, нові форми перекваліфікованої робочої сили посилять взаємозалежність у виробництві та скасують концепцію конкурентоспроможності на рівні виробничої одиниці, наділяючи її владою, яка належить суспільству. Це концепція, яку Маркс, передвіщаючи кінець диктату вартості, уявляв собі більше століття тому та описав як втілення в життя «загального інтелекту» («generalintellect») 35.

Ця еволюція дає змогу розглянути нові суспільні відносини, звільнені від товарного відчуження, в яких спільні доходи громадян можуть стати першим кроком на шляху переходу до соціалізму, визначеного як суспільне управління виробництва. Але він може так само обмежитися рамками нового відчуження, яке легітимізує нерівність як у розподілі суспільного продукту, так і в організації влади на всіх рівнях – від підприємства до держави. У цій гіпотезі виробництво залишиться регульованим «ринком», фактично сукупністю домінуючих капіталістичних інтересів. Більше, ніж будь-коли, такий капіталізм третього покоління здається антитезою, а не синонімом ринку. Більше, ніж будь-коли, його відтворення вимагатиме активного втручання держави – політики, якою маніпулюватимуть для обслуговування власних інтересів капіталу та вихолощення демократії до статусу декоративної риторики.

Занепад промислового виробництва в центрах системи, як і сплеск діяльності третинного та четвертинного секторів економіки, сам по собі є неоднозначним. Деякі нові види діяльності, продиктовані науковим прогресом, потенційно можуть обіцяти кращу організацію суспільства. До цієї категорії можна з легкістю віднести ефективніше обладнання, прогрес в медицині, поширення знань та освіти. Але решта видів діяльності нових секторів є нічим іншим, як марнуванням доданої вартості, створюваною все продуктивнішою суспільною працею. Це марнування є необхідним для відтворення нерівного розподілу доходу. Воно також гіпертрофує комерційні форми економічного управління. «Витрати, пов’язані з реалізацією» – реклама та подібне – є виявом роздутого капіталізму, який увійшов до стану занепаду. Видно, що відносне скорочення обробної промисловості не повертає нас до стану індустріального світу. Економічна діяльність – включаючи ту, яка стосується третинного та четвертинного секторів економіки, – залишається під контролем олігополістичного капіталу, централізація якого триває нескінченно, більше, ніж будь-коли. Тут знову можна зрозуміти, що капіталізм немислимий без політики на його службі.

На рівні глобальної системи зміни, що відбуваються зараз, мають й надалі загострювати поляризацію. «5 монополій», які я розглянув вище, є коренем посилення тенденції до зростання нерівності, незважаючи на успіхи периферії світ-системи в індустріалізації. Однак ці монополії мають «позаекономічні» виміри, які ігнорують «чисті економісти». Очевидні політичні виміри монополій, про які нам щодня нагадує самовпевненість військової наддержави, вкотре демонструють, що економіка є невід’ємною від суспільних відносин, в яких політика виступає вершиною айсберга.

З цієї точки зору, капіталістична експансія може продовжуватися протягом тривалого часу, спустошуючи гігантські резерви, про які я згадував вище, шляхом організації системи «видалення з гри» на глобальному рівні. Ця система, яка багато в чому нагадує апартеїд загальносвітового масштабу, підтримується військовим насиллям, тому, напевно, ідеально би підійшла за темпераментом покійному Адольфу Гітлеру! Отже, глобальна система капіталізму третього покоління підпадає під ризик стати ще огиднішою, ніж системи попередніх фаз його розвитку; але також зрозуміло, що цей варіант є не єдино можливим. Народи та країни периферії більше не миряться з розоренням, яке для них представляє поляризація. Містки активної солідарності можуть поєднати цей протест периферії, з одного боку, та демократичні прагнення народів центру, з іншого боку. У такому разі, системи регулювання на глобальному рівні зможуть підсилити існуючий потенціал позитивних змін та прогресивного зменшення поляризації, а також створення поліцентричного світу та умов для тривалого переходу до глобального соціалізму.

Реально існуючий капіталізм не є химерною моделлю з уяви школи «Мон Пелерін». Він завжди являв собою політичну та соціальну систему, в якій конкуренція між власниками домінуючого капіталу обов’язково присутня, хоча і може набувати різних форм. Влада та політика завжди там, за спиною ринку. «Нормальне» відтворення капіталу та так звані форми первинного накопичення капіталу (які передбачають політичне та соціальне насилля) завжди пов’язані між собою. Домінуюча риторика звикла розділяти ці два обличчя дволикого Януса, представляючи «корумпованими» та «мафіозними» дії, які є нічим більшим за крайні форми нормальної конкуренції (яка в дійсності передбачає застосування насилля та зловживання владою). Сплески подібної риторики, спрямованої на легітимізацію «хорошого капіталізму», регулярно повторюються, і що цікаво – у моменти, подібні до нинішнього, що характеризується загостренням перманентних суперечностей капіталізму.

Суперечність, з якої я почав, – це суперечність між економічною логікою капіталізму і глобалізацією, з одного боку, та емансипативними, демократичними прагненнями народів та країн, які стали жертвами капіталізму. Ця суперечність ще далека від вирішення. Допоки верх в цій суперечності одержуватиме домінування першого з цих двох полюсів, капіталістичне суспільство ставатиме більш варварським. Однак, якщо другий з цих полюсів зможе виграти цю боротьбу, навіть якщо поступово, тоді третя фаза капіталізму стане фазою його занепаду, який відкриє період тривалого переходу до соціалізму. 36.

Перекладено за: Samir Amin. Economic Globalism and Political Universalism: Conflicting Issues? // Journal of World-Systems Research, VI, 3, Fall/Winter 2000, Special Issue: Festchrift for Immanuel Wallerstein. – Part II. – pp. 582-622.

Читайте також:

Тоні Неґрі: «Будувати іншу сучасність»

“Скепсис” у Києві: Глобалізація, “антиглобалісти”, неолібералізм

МИФЫ ИСТОРИЧЕСКОГО КАПИТАЛИЗМА (Сергей Соловьев)

Марксизм і проблеми глобальних соціальних трансформацій: діалектика теоретичної еволюції (Юрій Дергунов)

 

Notes:

  1. Див. мою критику теорії саморегульованого ринку: S. Amin, Spectres of Capitalism: a critique of current intellectual fashions, Monthly Review Press, NY 1998, chap. 8. Cf. Bernard Guerrien, L’économie néoclassique, Repères, La Découverte 1996; Giorgio Israël, La mathématisation du réel, Le Seuil, 1996.Hakim Ben Hammouda, Les pensées uniques en économie, L’Harmattan 1997.
  2. Уявний ведучий торгів на ринках у системі загальної рівноваги Вальраса – Прим. пер.
  3. Samir Amin, Spectres of Capitalism, op cit., chap. 2
  4. Karl Polanyi, The Great Transformation, Beacon Hill, Boston 1994. First edition 1944.
  5. ринкова площа, місце народних зборів в афінській демократії
  6. habeas corpus – принцип англосаксонського права щодо гарантій особистої свободи, що був законодавчо закріплений англійським парламентом у 1679 р. у Хабеас корпус акті. Передбачав припис представити заарештованого в суд для розгляду законності арешту
  7. Див. мої погляди на модерніті та критику постмодернізму в Spectres of Capitalism, opcit., chap. 6, бібліографія в кінці книги.
  8. У понятті трибутарного способу виробництва Самір Амін об’єднує те, що у радянській історіографії традиційно розділяли на рабовласницький та феодальний, а іноді ще й азіатський, способи виробництва. Інші марксистські автори, зокрема Ерік Вульф, можуть користуватися цим самим терміном у схожому, але дещо вужчому значенні – Прим. ред.
  9. Йдеться про консервативного богослова Мухаммеда Саїда Тантаві, котрий у 1996-2010 рр. обіймав одну з найавторитетніших у сунітському ісламі посад – імама мечеті Аль-Азхар у Каїрі – Прим. ред.
  10. Спадщина Просвітництва і великі наративи – Прим. ред.
  11. Samir Amin, “The Ancient World System versus the Modern Capitalist World System,” Review, XIV, 3, 1991, pp 349-385 (бібліографія до статті).
  12. Напр., S. Amin, “History Conceived as an Eternal Cycle,” Review, XXII, 3, pp. 291-326.
  13. Про глобалізований закон вартості див. S. Amin, Les défi s de la mondialisation L’Harmattan, Paris 1996, chap. III.
  14. Ісп. «desarrollismo» – реформістська течія економічної думки, яка сформувалася навколо Економічної комісії ООН для Латинської Америки на базі теорій модернізації та «наздоганяючого розвитку» – Прим. ред.
  15. Arthur Lewis, “Economic Development with unlimited supplies of labor,” TheManchester School, May 1954.
  16. «Industrial divide»; а «другий промисловий вододіл», на думку автора однойменної книги 1984 р. Чарльза Сейбла, мав місце у 1980-х роках – Прим. пер.
  17. S. Amin, Les défi s de la mondialisationL’Harmattan, Paris 1996, chap. III.
  18. Arthur Lewis, “Economic Development with unlimited supplies of labor,” TheManchester School, May 1954.
  19. S. Amin, Les défi s de la mondialisationL’Harmattan, Paris 1996, chap. III.
  20. Yoshikara Kunio, The Rise of Ersatz capitalism in South East Asia, Manila UniversityPress, 1988.
  21. Samir Amin, Eurocentrism, Zed Press, London 1989, Part one.
  22. Ibid, Part two.
  23. Тут йдеться про насичення, яке досягається лише багатими – Прим. пер.
  24. Samir Amin, (editor), Mondialisation et Accumulation, L’Harmattan, Paris 1993,Introduction.
  25. Формальне протиставлення «ринкових» та «планових» економік має бути переглянуто. Див. S. Amin, Spectres of Capitalism, op cit., chap. V.
  26. Cf. S. Amin, La gestion capitalist de la crise, L’Harmattan 1995; S. Amin (ed.),Mondialisation et Accumulation, op cit; and S. Amin, Capitalism in the age of globalisation, opcit., chap I, II, V.
  27. Samir Amin, “The challenge of globalisation,” RIPE, III, 2, Summer 1996, pp 219-230.
  28. Jomo Sundaram (ed.), Tigers in Trouble, Zed, London 1998, contributions of JomoK. S., Walden Bello, Chang Ha-Joon and others. Also, in Mondialisation et Accumulation (opcit.), the contributions of Suthy Prasartset and Georges Aseniero.
  29. Тодішній директор-розпорядник МВФ – Прим. пер.
  30. Samir Amin, Capitalism in the Age of Globalisation, op cit., chap. VI.
  31. Samir Amin, The Future of maoism, Rainbow Publ, Delhi 1998 (pp. 133-144).
  32. Про недодетермінацію див.: S. Amin, Spectres of Capitalism, op cit., chap. III.
  33. Див. мої погляди на концептуалізацію соціальних систем, зокрема, капіталізму, Марксом, Поланьї та Броделем у “The challenge of globalisation,” RIPE, op cit.
  34. Samir Amin, Les défi s de la mondialisation, op cit., conclusion, Section I.
  35. Samir Amin, Spectres of Capitalism, op cit., chap. V.
  36. Samir Amin, Les défi s de la mondialisation, op cit., conclusion.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери