Фінляндія—1906: революційні корені жіночого виборчого права

Бланк, Ерік

  • 08 березня 2018
  • 5142

Ерік Бланк

Міжнародному жіночому дню присвячується

У 1906 році Фінляндія стала першою країною світу, де жінкам було надане повне виборче право.[1] Цей важливий для жіноцтва рубіж було подолано завдяки зусиллям фінських соціалістів у період революційних заворушень, що охопили Російську імперію, до складу якої тоді входила Фінляндія.

Утім, сучасні вчені та активісти чомусь залишають цю знакову історію поза увагою. Наприклад, класична праця Авраама Ашера про революцію 1905 року в царській Росії не містить жодних згадок про виборче право в Фінляндії та стверджує, немовби «зусилля жінок під час революції досягти рівності не дали жодних конкретних результатів».[2] У небагатьох нефінських книгах, які торкаються тріумфу суфражизму 1906 року, роль соціалістичного руху зазвичай применшується: Девід Кірбі переконує, що виборче право «було надане фактично без боротьби», а Барбара Еванс Клементс зображує головними протагоністками боротьби за право голосу для жінок мейнстрімних феміністок на кшталт Александри Гріпенберг.[3]

Надання жінкам повного виборчого права значно більшою мірою залежало від класової боротьби, ніж це подається в згаданих працях. Спираючись на власні нещодавні студії в Гельсінкі та нові дослідження фінських феміністок, у цій статті я простежу революційні корені перемоги суфражизму, особливу увагу приділяючи автономній діяльності Ліги жінок-робітниць[4].

 

Групове фото фінських швачок (1906)


Я продемонструю, що повне виборче право було досягнуто завдяки масовому загальному страйку та антиімперським заворушенням, що відбувалися на тлі Першої російської революції.  Соціалістки очолювали боротьбу за виборче право для жінок, тоді як мейнстримні жіночі організації до кінця 1905 року підтримували майновий ценз. Наперекір поширеному твердженню, нібито марксизм оминає проблеми гноблення жінок, фінські соціалісти водночас боролися проти гендерного, національного та класового гніту, і це за десятки років до появи теорії «інтерсекційності». Цю забуту історію давно пора пригадати.

 

Передумови

1899 рік став важливим переломним моментом в історії Фінляндії. Протягом XIX століття з усіх володінь російського імператора саме Фінляндія мала найвищий рівень автономії та політичної свободи. Але в лютому 1899 року царат почав згортати особливий автономний статус Фінляндії. Це й породило національний рух, спрямований проти політичного курсу «русифікації». Заснування в липні 1899 року легальної Фінської робітничої партії ознаменувало вихід пролетаріату з-під «опіки» місцевої буржуазії. Перед робітничим рухом постала дилема: чи співпрацювати з націоналістами в боротьбі проти русифікації, і якщо так — то на яких засадах[5].

Одним із основних каменів спотикання між робітничими активістами та націоналістами було саме питання виборчого права, якого на той час були позбавлені всі робітники — як чоловіки, так і жінки. Націоналістична Фінська партія та союзна їй Фінська жіноча асоціація закликали надати право голосу лише тим жінкам, які відповідали майновому цензу, вже встановленому для чоловіків[6]. Натомість Робітнича партія вимагала повного (тобто і обирати, і бути обраним) виборчого права для всього населення — незалежно від статку, статі чи національності[7]. У 1903 році Робітнича партія затвердила марксистську програму, змінила назву на Соціал-демократичну (СДП) та заявила: якщо вимоги щодо виборчої реформи не будуть виконані, партія вдасться до загального страйку[8].

 

"Панувала віра в об’єктивні та суттєві відмінності між чоловіками та жінками, саме тому в діяльності робітничого руху постійно робився акцент на ролі жінок як матері."

 

Хоча робітничий рух наполегливо обстоював суфражизм і правову рівність для жінок, йому все ж таки були притаманні деякі патріархальні практики та упередження. Досвід тогочасних низових антиалкогольних кампаній доводив, що жінки можуть масово брати участь у громадських рухах, але рядовий склад та керівні органи СДП залишалися переважно чоловічими: станом на 1899 рік жінки становили тільки 10,7% партійців[9]. Декотрі з перших робітничих асоціацій навіть свідомо унеможливлювали членство жінок[10]. Хоча серед керівників партії були такі переконані феміністи, як Матті Курікка та Едвард Валпас, інші лідери чоловічої статі на кшталт Юрйо Макеліна та Матті Туркія спочатку виступали проти жіночого виборчого права, стверджуючи, нібито жінки голосуватимуть за священиків[11]. Загалом панувала віра в об’єктивні та суттєві відмінності між чоловіками та жінками, саме тому в діяльності робітничого руху постійно робився акцент на ролі жінок як матерів[12].

 

 

Депутатки сейму Великого князівства Фінляндського (1914). Зліва направо: Аура Кійскінен, Міммі Хаапасало, Анна Кархінен, Софія Хюлгрен, Хілья Перссінен, Хульда Салмі, Ельвіра Війхерсало, Альма Йокінен, Міммі Канерво, Анні Хуотарі, Мійна Сілланпяя, Іда Ахльстедт.


Заснування у 1900 році Ліги жінок-робітниць певною мірою відбивало наявний поділ праці: жіноча самоорганізація часто обмежувалася специфічними «жіночими видами діяльності». З іншого боку, багатьох жінок досі відлякувала перспектива участі в спільних заходах із чоловіками, тому поява автономної організації відкрила можливості для їхнього саморозвитку як лідерок[13]. Утім, на початковому етапі зусилля Ліги не були особливо успішними. Найпоширенішою жіночою професією в містах Фінляндії залишалися покоївки: ізольованість робочого місця та тривалість робочого дня неабияк ускладнювали будь-які колективні дії[14]. На конгресі Ліги, який відбувся 1902 року, нарікали на те, що членство не зростає, та пояснювали «байдужість» робітниць браком свідомості та страхом перед звільненням[15]. У такому непростому становищі активістки Ліги часто зверталися до чоловіків-партійців, аби вони активніше залучали жінок. На з'їзді СДП 1904 року Сандра Рейнхольдсон критикувала чоловіків, які дискримінують представниць свого класу, замість того щоб залучати до співпраці й політизувати їх[16].

 

Хілья Перссінен

 

Серед робітниць, як і в партії загалом, на той час існували суттєві відмінності у ставленні до співпраці з буржуазними політичними течіями. Деякі з найзатятіших активісток, такі як Сандра Рейнхольдсон та Міммі Канерво, співпрацювали з «конституціоналістами» в рамках нелегальної підпільної боротьби проти царату[17]. Інші, зокрема одна з провідних теоретикинь руху Хілья Перссінен, виступали за суворе дотримання принципів класової боротьби, викладених німецькими марксистами Августом Бебелем і Кларою Цеткін. У памфлеті К. Перссінен 1903 року, присвяченому жіночому виборчому праву, йшлося про непримиренний класовий конфлікт: прагнення буржуазних жінок обмежувалися досягненням рівності з чоловіками свого класу, тоді як пролетарські жінки домагалися права голосу, аби просувати певні законопроекти (зокрема «сухий закон») та поліпшувати свої матеріальні умови[18].

Мійна Сілланпяя, впливова лідерка асоціації покоївок, натомість висловлювалася за тісну співпрацю з мейнстримними феміністками[19]. І якщо на ранній стадії робітничого руху ця позиція була панівною, то згодом неухильно дискредитувалася елітарністю Асоціації фінських жінок, яка й далі відкидала загальне виборче право. Очолювана всесвітньо відомою феміністкою Александрою Гріпенберг Асоціація поділяла переконання, що жінки нижчого класу є неосвіченими та морально слабкими, тому ними повинні керувати морально досконаліші «сестри» з вищого класу[20].

 

Обкладинка «Palvejitarlehti» («Журнал для служниць»)

 

Станом на 1904 рік у багатьох регіонах країни тісна співпраця між учасницями робітничого руху та несоціалістичними феміністками вже ставала неможливою. Восени цього року відбувся масовий страйк робітниць паперової фабрики в місті Войккаа: вони вимагали звільнити одного з наглядачів, схильного до сексуальних домагань. Це спричинило запеклі дебати між соціалістичною та націоналістичною пресою про те, чи є робітниці «моральними» та «порядними»[21]. На листопадовому мітингу суфражисток у Гельсінкі, де зібралося понад 1000 осіб, робітниці не отримали можливості виступити й тому почали перекрикувати буржуазних ораторок, добившись того, що зібрання таки ухвалило їхні вимоги загального виборчого права[22].
 

Великий страйк

Революційні хвилювання, що прокотилися Російською імперією після Кривавої неділі в Санкт-Петербурзі (січень 1905 року), дісталися Фінляндії відносно пізно. Демонстрації робітників та сутички з поліцією відбувалися в Гельсінкі ще на початку року, але власне революція розпочалася тільки з осіннім «Великим страйком».

Натхнені всеросійським політичним страйком, 29 жовтня фінські залізничники покинули роботу, давши початок таким чином головній події в історії фінського робітничого руху до 1917 року. Наступного дня практично вся Фінляндія страйкувала, і реальна влада переходила в руки страйкових комітетів і збройних загонів[23].

Це «свято пригноблених» радикально змінило свідомість міських та сільських пролетарів. І, мабуть, найпотужніші перетворення відбулися серед жінок-робітниць.

«Palvelijatarlehti», друкований орган служниць, писав:

«Страйковий тиждень став тижнем пробудження для боротьби за права жінок. <...> Щойно страйк почався, жінки заходилися проводити спеціальні зустрічі, на яких вони обговорювали своє економічне становище, і ці зустрічі були просто переповнені відвідувачками. Нам здається, що порив загального страйку підштовхнув жінок до усвідомлення: від них самих залежить, чи поліпшиться становище жінок»[24].

Мійна Сілланпяя вважала, що тиждень загального страйку зробив серед служниць «більше, ніж можна було очікувати від десяти років у мирних умовах»[25]. Буржуазна громадськість була особливо збентежена участю слуг у страйку, адже це руйнувало патерналістські уявлення про покоївок як членів сім'ї господаря та виглядало як пряме вторгнення робітничого руху до їхніх домівок. Щодня тисячі слуг влаштовували мітинги у внутрішньому дворику початкової школи Гельсінкі та відточували на них свою програму[26].

Гасло повного виборчого права легітимізувалося завдяки масовій участі жінок на всіх ділянках страйку, зокрема в його керівництві: страйковий комітет у Тампере спочатку складався лише з чоловіків, але досить швидко був реорганізований — до його складу увійшли 10 жінок та 12 чоловіків[27].

«Ми живемо в прекрасні часи, — писала Алма Маландер в газеті СДП «Kansan Leht». Люди, що були скромними і вдовольнялися тягарем свого рабства, раптом скинули з себе ярмо. Ті, що дотепер їли соснову кору, зараз вимагають хліба. Пригноблений вимагає справедливості! <...> Жінки, які завжди були підлеглими, раптом усвідомлюють, що вони насправді рівні з другою статтю»[28].

Зіштовхнувшись із перспективою неминучого повалення режиму страйкарями, що спаралізували економіку, повсталими селянами та бунтівними солдатами, цар був змушений 30 жовтня пообіцяти надання громадянських свобод та створення загальноросійського парламенту. Царський «листопадовий маніфест» (4 листопада 1905 р.) скасував «русифікацію» Фінляндії, відновивши статус-кво, що існував до 1899 року. Але нічого не було сказано про те, що новий фінський сейм буде обиратися всім населенням. Буржуазні «конституціоналісти», які були серед активних організаторів й учасників страйку, наполягали на його припиненні. 6 листопада керівництво СДП піддалося на цей тиск і зупинило страйк всупереч бажанням рядових партійців, яких радикалізували останній події та які воліли боротися до повної перемоги.

Такий неоднозначний фінал Великого страйку загострив ситуацію, яка й без того була вкрай нестабільна. Відчувши достатньо сили, щоб взяти в суспільстві гору, фінські робітники були налаштовані продовжувати мобілізацію, щоб просувати власні економічні та політичні вимоги. Відразу після Великого страйку СДП почала організовувати масові демонстрації та готувати новий загальний страйк, щоб домогтися запровадження повного виборчого права та створення однопалатного парламенту[29].

 

Інтерв'ю з Хільєю Перссінен в британській лівій газеті

 

Наступне півріччя відзначилося безпрецедентним числом страйків, швидким поширенням впливу соціалістів у сільській місцевості серед фермерів-орендарів і батраків, створенням робітничої Червоної гвардії та поглибленням співпраці фінських соціалістів із російськими революціонерами. На хвилі цього підйому самоорганізація робітниць і кампанія за виборчі права для жінок також досягли апогею.

 

Боротьба за виборче право

Виборче законодавство 1906 року часто зображують як закономірний вияв споконвічних егалітарних традицій фінської культури. Але зовсім не видається очевидним, що загальне виборче право могло бути б надане без тиску організованого пролетаріату та автономної діяльності жінок-соціалісток.

Після Великого страйку відчувалася помітна й цілком обґрунтована стурбованість тим, що жінки будуть виключені з майбутніх виборів. Коли ще в квітні 1905 року виборча реформа обговорювалася в сеймі Фінляндії, тільки селянський стан висловився на користь права голосу для жінок, тоді як інші стани та різні націоналістичні партії виступали за надання права голосу тільки чоловікам[30]. Головою парламентського комітету, створеного в листопаді 1905 року для розробки нових правил голосування, став професор Роберт Германсон, відвертий противник надання жінкам виборчих прав. На його думку, жінки були за своєю природою емоційними створіннями, схильними до екстремізму та взагалі непридатними для політики та виборів[31].

«Palvejitarlehti» била на сполох, що соціалісти-чоловіки можуть піддатися тиску та відійти від жінок:

 

Іда Ахльстедт

 

«Ходять чутки, що частина наших товаришів-чоловіків насправді дуже байдужі до питання участі жінок у виборах. Дехто каже: якби всі інші вимоги були виконані, то організувати загальний страйк суто заради жінок — щось нереалістичне, адже жінки недостатньо розвинені, щоб докладати стільки зусиль заради їхньої участі у виборах»[32].

З цього приводу журнал заявляв, що жінки мають взяти ініціативу до власних рук і забезпечити виконання своїх вимог:

«Ми [жінки] повинні голосно заявити на весь світ, що вимагаємо права обирати та бути обраними і що ми не погодимося на щось менше. Тепер не час для компромісів, адже якщо наші вимоги відкинуть зараз, ми можемо бути впевнені: це надовго»[33].

Цей заклик одразу ж заходилися втілювати. До кінця 1905 року Ліга організувала по всій країні 231 суфражистський мітинг, у яких взяли участь 41 333 осіб[34]. Ліга закликала розпочати новий загальний страйк, якщо жінок не допустять до голосування; зрештою було створено спеціальний жіночий підготовчий комітет[35]. За результатами опитування місцевих жіночих асоціацій, 82 пообіцяли підтримати новий загальний страйк, 7 заявили, що підтримають рішення більшості, і тільки 2 жіночі асоціації висловилися проти цього[36].

 

Міммі Канерво


Оголосили, що члени СДП чоловічої статі, які виступатимуть проти надання жінкам виборчих прав, будуть засуджені як посіпаки буржуазії[37]. Деякі робітниці погрожували вдатися до «кухонного страйку», тобто не готувати вдома їжу, доки не змусять своїх скептичних чоловіків підтримати жіночу боротьбу[38]. Пролунали також публічні заяви, що у випадку, коли жінок не допустять до виборів, робітниці самостійно страйкуватимуть, навіть якщо це суперечитиме позиції решти партійців.[39]

 

"17 грудня 1905 року Ліга організувала акції за надання виборчих прав жінкам у 63 населених пунктах Фінляндії, вивівши на вулиці понад 22 000 демонстранток."

 

Приплив жінок у політичне життя кидав виклик традиційним гендерним ролям. «Palvejitarlehti» писала, що багато чоловіків підтримували права жінок, «але тільки в рамках певних чітко визначених меж. Щойно в боротьбі жінок проскакує хоч натяк на звільнення матерів від ланцюгів, що втримують їх у вузькому домашньому колі, то це одразу ж викликає спротив»[40]. Мійна Сілланпяя закликала чоловіків залишатися вдома й доглядати за дітьми, щоб їхні дружини могли «взяти участь у політичних зборах»[41].

Масові демонстрації стали чи не найпотужнішими заходами суфражистської кампанії. 17 грудня 1905 року Ліга організувала акції за надання виборчих прав жінкам у 63 населених пунктах Фінляндії, вивівши на вулиці понад 22 000 демонстранток[42]. На всіх мітингах було ухвалено «Національну декларацію жінок», надіслану керівництвом Ліги. Підкреслюючи суперечність між вагомим внеском робітниць у життя Фінляндії та позбавленням їх політичних прав, ця декларація пов'язувала боротьбу за участь жінок у виборах з інтересами фінського робітничого класу та нації загалом:

 

Марія Лайне

 

«Доля [Фінляндії. — Е. Б.] стосується нас так само, як і чоловіків. І немає нічого дивного в тому, що десятки тисяч із нас підіймаються, щоб закликати надати нам права, щоб вимагати рівності з чоловіками. По всій країні — від великих міст до сіл — лунає покрик, який демонструє, що більшість громадян підтримують щиросерді побажання жінок. Вимоги жінок надати їм право обирати й бути обраними стихнуть лише тоді, коли ці вимоги задовольнять. Право голосу для нас є засобом, щоб перекрити потік алкоголю, позбавити пролетаріат матеріальних і психологічних страждань, проторувати шлях до світла та свободи»[43].

17 грудня на мітингу в Тампере 5 000 жінок — місцева філія Ліги та інші жіночі організації міста — ухвалили власну декларацію, сильнішу за формою, але аналогічну за змістом. Ідею позбавити жінок виборчого права в той момент, коли «довгоочікуване майбутнє Фінляндії нарешті народжується», було названо «ганьбою». Далі стверджувалося: «Більше не хочемо, щоб до нас ставилися як до <...> безпорадних істот, що благають чоловіків про захист, а хочемо бути їхніми товаришками в битві, бути вільними жінками вільного народу, готовими до всього, доброго та поганого, що випаде на долю нашого народу»[44].

Мітинги за надання повного виборчого права тривали й у 1906 році. Але вдаватися до нового загального страйку, щоб його вибороти, так і не знадобилося, оскільки парламентський комітет, хоч його й роздирали суперечки, зрештою оголосив, що всім жінкам буде дозволено голосувати й виставляти свої кандидатури[45].

Як пояснити це рішення політичної еліти Фінляндії, що досі постійно виступала проти загального виборчого права? Якщо коротко, баланс сил у класовій боротьбі різко змінився. Підйом робітничого руху під час і після Великого страйку 1905 року та реальна загроза нового загального страйку перева́жили нехіть еліт до загального виборчого права.

Низи нав’язали панівному класу рішення про виборче право — це відверто визнав тогочасний провідний політик і правознавець Раббе Аксель Вреде[46]. А впливовий банкір та політик Еміль Шибергсон заявив парламентському комітету, що російська революція змусила їх поспіхом ухвалити рішення, яке за інших умов могло бути прийняте на п'ятдесят років пізніше[47]. Віце-голова сенату Леопольд Мехелін, доповідаючи цареві про підготовлену парламентську реформу, також вказав на цю динаміку: громадська думка у Фінляндії, пояснював він, підтримувала виборче право для жінок, тому їхнє виключення призвело б до невдоволення народних мас[48].

Схожа динаміка лежала і в основі ухвалення 20 липня 1906 року імператором фінського проекту виборчого законодавства. Такий акт був би немислимим без тогочасних революційних заворушень по всій імперії, що знову спалахнули влітку 1906 року у вигляді нової хвилі селянських повстань і бунтів в армії[49].

 

Висновок

Суфражистська кампанія тривала до кінця 1907 року. У січні Ліга – нещодавно перейменована в Соціал-демократичну жіночу лігу – направила меморандум своїм місцевим філіям, закликаючи їх забезпечити включення достатньої кількості кандидаток у виборчі списки СДП[50]. На цей час до лав партії вступило понад 18 000 жінок, що складало майже чверть загальної кількості її членів[51].

 

"У цей Міжнародний жіночий день варто згадати, що саме соціалісти вперше у світовій історії здобули повне жіноче виборче право."

 

СДП, яка не коливалася в питанні загального виборчого права, перемогла на виборах 1907 року. Вона отримала 37% голосів — найбільше серед всіх партій; з 19 жінок у новому сеймі 9 належали до СДП. Останні складали дивовижну групу — всі були лідерками Ліги та здебільшого мали дуже скромне походження. Анні Хуотарі, Марія Лайне, Марія Рауніо та Сандра Рейнхольдсон були швачками; Енні Кілпіанен — ткалею; Міммі Канерво та Мійна Сілланпяя — покоївками; Іда Ахльстедт — пекаркою і доглядачкою пансіонату; Хілья Перссінен — шкільною вчителькою[52].

Мейнстримні феміністки зайняли двозначну (в кращому випадку) позицію щодо перемоги суфражизму. Після Великого страйку вони публічно виступали на користь загального виборчого права, але багато їхніх лідерок досі підкреслювали, що фінські жінки були занадто відсталими і не підготовленими до цього[53]. На жіночому з'їзді 1907 року у Відні Александра Гріпенберг заявила, що потрапляння в парламент неосвічених плебейських жінок було «жахливим» конфузом[54]. Гріпенберг скаржилася, що більшість соціалістичних депутаток були «вчорашніми служницями, чорноробками або швачками. <...> Було помилкою, що для роботи в сеймі обрали так мало дійсно здатних і придатних жінок. <...> Якби ми мали там жінок-юристів, торговців, лікарів, науковців тощо, то жіночі слова важили б більше»[55]. У наступні роки Гріпенберг далі подорожувала світом, виступаючи від імені всіх фінських жінок та просуваючи досить специфічну інтерпретацію суфражизму[56].

Натомість робітничий рух розглядав фінський досвід як беззаперечну перемогу і, за словами Августа Бебеля, «торжество міжнародного соціалізму»[57]. Російські марксисти завітали на з'їзд Ліги 1906 року, щоб заявити: фінки освітили шлях, на який мають вступити російські жінки.[58] Так само Клара Цеткін та Олександра Коллонтай вказували на Фінляндію як на доказ того, що визволення жінок може бути досягнуто лише шляхом класової боротьби[59].

У цей Міжнародний жіночий день варто згадати, що саме соціалісти вперше у світовій історії здобули повне жіноче виборче право. Стирання цього досвіду з нашої колективної пам'яті — ознака ідеологічного завоювання світу Гріпенбергами. У цьому сенсі віднайдення коренів жіночого виборчого права є політичним актом, продовженням битви, що розпочалася понад століття тому та яка триватиме, доки капіталізм не буде остаточно подоланий.


Переклала Леся Бідочко: Blanc, E., 2015. "Finland 1906: The revolutionary roots of women’s suffrage — an International Women’s Day tribute". In: John Riddell. Available 7.03.2017 at: [link].

Читайте також:

Клас видалено (Алан Берубе)

Фемінізм, капіталізм і підступність історії (Ненсі Фрейзер)

Енгельс і походження пригноблення жінок (Шерон Сміт)

Як не вийти заміж за іноземця: робота на сайті шлюбного агентства (Наталка Чех)

Матері на ринку праці (Ірина Вергуленко, Катерина Гумен Ольга Тимець, Олена Ткаліч)

 


Примітки

  1. Зазвичай першою державою, де було запроваджено жіноче виборче право, називають Нову Зеландію або Австралію. Проте ані там, ані там усі дорослі жінки не отримали права обирати й бути обраними. У 1893 році Нова Зеландія надала жінкам право голосувати на виборах, але вони не могли висувати свої кандидатури. У 1902 році Австралія дозволила білим жінкам обирати й бути обраними, але цих прав були позбавлені всі аборигени — жінки та чоловіки. Про Нову Зеландію та Австралію див.: Caroline Daley, Melanie Nolan, ed., Suffrage and beyond: international feminist perspectives (New York: New York University Press, 1994).
  2. Abraham Ascher, The Revolution of 1905: a short history (Stanford: Stanford University Press, 2004), 62. Розширена версія праці Ашера також не містить жодної згадки про перемогу у Фінляндії суфражизму: Abraham Ascher, The Revolution of 1905 (Stanford: Stanford University Press, 1988).
  3. David Kirby, “The Labour Movement” , in Finland: people, nation, state, ed. Max Engman, D.G. Kirby (Bloomington : Indiana University Press, 1989), 201. Barbara Evans Clements, A history of women in Russia: from earliest times to the present (Bloomington: Indiana University Press, 2012), 175—176.
  4. З новітньої історіографії суфражизму див.:Pirjo Markkola, Alexandra Ramsay, eds.,Yksi kamari, kaksi sukupuolta: Suomen eduskunnan ensimmäiset naiset (Helsinki: Eduskunnan Kirjasto, 1997); Maria Lähteenmäki, Vuosisadan naisliike: naiset ja sosialidemokratia 1900-luvun Suomessa (Helsinki: Sosialidemokraattiset naiset, 2000); Pertti Haapala et al., Kansa kaikkivaltias: suurlakko Suomessa 1905 (Helsinki: Teos, 2008); Piia Vuorinen, Tyytymättömien naisten ponnistus: helsinkiläisten työläisnaisten toimijuus suurlakosta eduskuntauudistukseen (Pro gradu -tutkielma, Turun yliopisto, 2010).
  5. Hannu Soikkanen, Sosialismin Tulo Suomeen: Ensimmäisiin Yksikamarisen Eduskunnan Vaaleihin Asti (Porvoo-Helsinki: Werner Söderström Osakeyhtiö, 1961).
  6. Riitta Laine, Suomen Naisyhdistyksen äänioikeustoiminta vuosina 1884—1906 (Pro gradu-tutkielma, Tampereen yliopisto, 1995), 25.
  7. Toisen Suomen Työväen Puoluekokouksen Pöytäkirja. Kokous pidetty Forssassa elok. 17–20 p. 1903 Liite (Turku: O.Y., 1903), 105. Фінський досвід напряму суперечить твердженню історика Джеффа Елі про те, що «в тих країнах, де ані робітники, ані робітниці не мали права голосу, ліві рухи відмовлялися підтримувати суфражизм, доки виборчі права не отримають чоловіки». Див.: Geoff Eley, Forging democracy: the history of the left in Europe, 1850—2000, (New York: Oxford University Press, 2002), 23.
  8. Toisen Suomen Työväen Puoluekokouksen Pöytäkirja. Kokous pidetty Forssassa elok. 17–20 p. 1903 (Turku: O.Y., 1903), 144, 145, 163.
  9. Suomen sosialidemokratinen puolue. Tilastollisia tietoja puolueeseen kuuluvista yhdistyksistä v. 1919 (Helsinki: Sosialidemokraattisen puoluetoimikunta kustannuksella, 1920), 40. Про рух за тверезість див.: Irma Sulkunen, History of the Finnish temperance movement: temperance as a civic religion (Lewiston: E. Mellen Press, 1990). 
  10. Risto Turunen, Pumpulivallankumous — Finlaysonin tehtaalaisten maailmankuvan muutos 1800-luvulta vuoteen 1918 (Pro gradu -tutkielma, Tampereen yliopisto, 2012), 54.
  11. Про Макеліна та ін. див.: Sandra Lehtinen muistelmat (Kansan Arkisto, 5 Lehtinen Sandra C-Eb), 39. Про підтримку чоловіками-соціалістами діяльності робітниць див.:Hilja Pärssinen, “Suomen Sosialidemokraattisen naisliikkeen kehitys”, Sosialide­mokraattinen puolue 25 vuotta Muistojulkaisu. (Helsinki: Sosialidemokraattinen Puoluetoimikunta, 1924), 208. У цій статті я вживав термін «фемініст(ка)»в широкому сенсі — стосовно всіх, хто свідомо змагається за припинення гніту жінок.
  12. Vuorinen, 2010, 30—33.
  13. До 1918 року російські більшовики, навпаки, не підтримували автономну організацію жінок-робітниць. Soma Marik, Reinterrogating the classical marxist discourses of revolutionary democracy (Delhi : Aakar Books, 2008), 290—296, 414—419.
  14. Kaarina Vattula, “Lähtöviivallako? Naisten ammatissatoimivuudesta, tilastoista ja kotitaloudesta”, in Tuntematon työläisnainen, ed. Leena Laine et al., (Tampere: Vastapaino, 1989), 14.
  15. Toisen yleisen Suomen Työläisnaisten edustajain kokouksen Pöytäkirja. Kokous pidetty Turussa heinäkuun 17–19 p:nä 1902 (Turku: Ammattilaisten, 1902), 11.
  16. Suomen Sosialidemokraattisen puolueen kolmannen, ylimääräisen kokouksen pöytäkirjat. Kokous pidetty Helsingissä 25—28 syyskuuta 1904 (Kotka: Kotka 1905), 159.
  17. Elina Katainen, Riitta Oittinen, “Naulaniskuja porvarin ruumiskirstuun, Mimmi Kanervo ja Sandra Lehtinen”, in Markkola, Ramsay, 1997, 86—90 .
  18. Hilja Pärssinen, Äänioikeus-asia työläisnaistn kannalta (Helsinki: Työväen Kirjapaino, 1903), 6. «Ортодоксальний» аналіз Перссінен, Цеткін та Бабеля був доволі релевантиним чіткому класовому поділу, який простежувався в боротьбі за жіночі права в Фінляндії; але в інших регіонах імперії ситуація зазвичай була складнішою. Скажімо, в Центральній Росії та Україні провідні несоціалістичні жіночі організації були значно лівіші, ніж їхні фінські аналоги. Про Росію див.: Rochelle Goldberg Ruthchild, Equality & revolution: women’s rights in the Russian Empire, 1905—1917 (Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2010); про Україну див.: Л. О. Смоляр, Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. XIX — поч. XX століття. Сторінки історії (Одеса : Астропринт, 1998).
  19. Про Сілланпяя див.: Irma Sulkunen, Naisen kutsumus: Miina Sillanpää ja sukupuolten maailmojen erkaantuminen (Helsinki: Hanki ja jää, 1989).
  20. Merja-Liisa Hinkkanen, Maija Lintunen, “Aleksandra Gripenberg: taistelija ja kansainvälinen naisasianainen”, in Markkola, Ramsay, 1997, 204.
  21. Про страйк у Войккаа див.: Sylvi-Kyllikki Kilpi, Suomen työläisnaisliikkeen historia (Helsinki: Kansankulttuuri oy, 1953), 110—112, Aura Kiiskinen, Vuosikymmenien takaa: muistelmia (Petroskoi: Karjalan ASNT:n valtion kustannusliike, 1958), 65—66.
  22. Sandra Lehtinen muistelmat, 39. Мітинг було організовано в першу чергу Жіночою лігою Луціни Хагман — ця організація з'явилася 1892 року внаслідок розколу в Асоціації фінських жінок, щоб був пов'язаний з конфліктом між «старофінами» (табір Гріпенберг) та ліберальнішими «младофіннами». Проте обидві організації були явно елітаристськими та виступили на користь загального виборчого права вже після Великого страйку. Marja Kokko, Sisaret, toverit: naisten järjestäytyminen, ryhmätietoisuus ja kansalaistuminen Jyväskylässä 1800-luvun lopulta 1930-luvulle (Jyväskylä: Jyväskylän yliopisto, 1998), 67.
  23. Про Великий страйк див.: Pertti Haapala et al., 2008.
  24. “Suurlakko ja naisten kokoukset”, Palvelijatarlehti 13—14 (1905), 147.
  25. Miina S. [Miina Sillanpää], “Suurlakko, ja palvelijain muutto”, Palvelijatarlehti 3—4 (1906), 34.
  26. “Suurlakko ja naisten kokoukset”, Palvelijatarlehti 13—14 (1905), 147—149.
  27. Väinö Voionmaa, Tampereen historia: itämaisesta sodasta Suurlakon aikoihin (Tampere: Tampereen kaupunki, 1932), 398.
  28. Kansan Lehti, December 19, 1905. В роки голоду фінські бідняки їли соснову кору, щоб вижити.
  29. Про радикалізацію робітничого класу в цей період див.: Jarmo Ailio, Kesken jäänyt vallankumous. Sosiaalinen mobilisaatio Helsingissä vuoden 1905 suurlakosta Viaporin kapinaan 1906 (Pro gradu-tutkielma, Helsingin yliopisto, 1999)
  30. Pirkko K. Koskinen, “Äänioikeuden lainsäädäntöhistoriaa”, in Markkola, Ramsay, 1997, 32.
  31. Eduskunnan uudistukomitean pöytäkirjat 12.12.1905 (Eduskunnan arkisto)
  32. Miina S. [Miina Sillanpää], “Kaikkien mahdollisuuksien varalta”, Palvelijatarlehti 1—2 (1906), 12.
  33. Nainen, “Yleinen ja yhtäläinen äänioikeus,” Palvelijatarlehti 13—14 (1905), 153.
  34. Kilpi, 1953, 78.
  35. “Naisten Kokous,” Palvelijatarlehti 15—16 (1905), 166.
  36. Sylvi-Kyllikki Kilpi, Aira Sinervo, Sosialidemokraattisten naisten valtiollinen toiminta (Helsinki: Sos.-dem. työläisnaisliitto, 1937), 23.
  37. Elina Kiviranta, “Tervetuloa sorretut siskot, tänne joukkoomme joutukaa”: kansanedustaja Alma Jokisen tie Tampereen Amurista punapakolaiseksi Neuvosto-Venäjälle (Pro gradu-tutkielma, Tampereen yliopisto, 2006), 45.
  38. Alli Lahtinen, 50 vuotta Kotkan sosialidemokraattisten naisten toimintaa 1899—1949 (Kotka: Kotkan sosialidemokraattinen naisyhdistys, 1949), 9. 
  39. Miina Sillanpää, “Työläisnaisten toiminta ääni­oikeustaistelun aikana,” in Naiset ja sosialidemokratia Suomessa : 25-vuotismuisto. (Helsinki: Suomen sos.-dem. työläisnaisliitto, 1925), 39.
  40. E-a V-t., Mihin on työläisnaisen perheenäitinä pyrittävä, Palvelijatarlehti 3-4 (1906), 29.
  41. Vuorinen, 2010, 51.
  42. Sylvi-Kyllikki Kilpi, Suomen työläisnaisliikkeen historia (Helsinki: Kansankulttuuri oy, 1953), 78.
  43. Työmies, December 18, 1905.
  44. Tampereen naisten vaatimukset äänioikeus- ja eduskunta-asiassa, 4. (Työväenliikkeen Kirjasto 329.14-055.2, 480, Sos.dem. Naiset 8 K Tampereen)
  45. Eduskunnan uudistuskomitean pöytäkirjat 13.12.1905 (Eduskunnan arkisto)
  46. R.A. Wrede, “Vaikutelmia yksikamarisesta eduskunnasta,” in Murrosajoilta. Muistoja ja kokemuksia I. (Porvoo: WSOY, 1913), 25.
  47. Eduskunnan uudistukomitean pöytäkirjat 13.12.1905 (Eduskunnan arkisto)
  48. Laine, 1995, 102.
  49. Глибину революційної кризи літа 1906 року можна побачити, зокрема, з подій у Гельсінкі — наприкінці липня там відбулося «Свеаборзьке повстання» російських солдат і фінських червоногвардійців. Див.: John Bushnell, Mutiny amid repression: Russian soldiers in the Revolution of 1905—1906 (Bloomington : Indiana University Press, 1985.)
  50. Sosialidemokratinen Naisliitto Kirjelmä Naisosastoille 11.1.1907. (Sos. Dem. Naisliitto 362.86 F1, Työväen Arkisto)
  51. Suomen sosialidemokratinen puolue. Tilastollisia tietoja puolueeseen kuuluvista yhdistyksistä v. 1919 (Helsinki.: Sosialidemokraattisen puoluetoimikunta kustannuksella, 1920), 40.
  52. Короткі біографії цієї «дев’ятки» див.: Markkola, Ramsay, 1997.
  53. Laine, 1995, 92—94.
  54. Marjaliisa Hentilä, “Maa jossa piiatkin saivat äänestää Suomen työläisnaisliikkeen kuva kansain-välisessä lehdistössä 1906—1914”, in Laine, 1989, 174—175.
  55. Baroness Alexandra Gripenberg, Concerning Finland (Glasgow: John Horn, 1911), 6.
  56. Hinkkanen, Lintunen, 1997, 208—210.
  57. Hentilä, 1989, 176.
  58. Työläisnaisten ylimääräisen edustajakokouksen pöytäkirja. Viipurissa 8, 9, ja 10 p. lokakuuta 1906, Naisten edustajakokous 1906 (Kotka: Kyminlaakson Työväen, 1906), 45—46.
  59. Про Цеткін див.: Hentilä, 1989, 179. Про Коллонтай див.: Elina Katainen, Vapaus, tasa-arvo, toverillinen rakkaus — Perheen, kotitalouden ja avioliiton politisointi suomalaisessa kommunistisessa liikkeessä ennen vuotta 1930. (Helsinki: Hansaprint, 2013), 78.

Залишити коментар