Клас видалено

  • 04 лютого 2013
  • 3721
Клас видалено

Алан Берубе

Опубліковано в: Спільне, №6, 2013: «Гендер і праця»

Цей есей було написано в середині 1990-х років, хоча книга, що його містить вийшла вже після смерті дослідника: збірку есеїв, уклали Джон Д’Еміліо та Естель Б. Фрідман. Берубе ніколи не був академічним істориком у повному сенсі цього слова: він віддавав перевагу статусу незалежного дослідника, аби не зв’язувати себе обов’язками та обмеженнями, які неминуче накладає академічне середовище. Звідси й відповідний стиль письма. У квір-дослідженнях його непокоїло те, що весь контекст гей- і квір-культури США, про який ідеться, — це контекст білого середнього класу; що геї серед мігрантів та робітників лишаються поза полем зору американської академії; що образ життя гея чи квіра був в уяві більшості нерозривно пов’язаний зі споживанням і активізмом в громадських організаціях ліберального спрямування. У цьому уривку, полемізуючи з академічними квір-студіями, Берубе намагається доповнити гендерний вимір класовим. Працюючи в полі, збираючи життєві історії, він намагається показати, як різні осі дискримінації доповнюють одна одну та формують часом неповторні контексти; показати працю тих людей, що стоять за споживанням, яке зазвичай асоціюється із гей-культурою; показати геїв і квірів, які не вписувалися в академічний контекст квір-студій.

 

1. Ситуативне знання

Соціологи якийсь час говорили про ситуативну гомосексуальність. Напевно, я в такому разі ситуативний гомосексуал. Більшість того, що я знаю, чи те, як я думаю — наслідки ситуацій, у які я потрапляв, з яких викручувався. При цьому я намагався зрозуміти, що зрештою відбувається і як це могло статися зі мною. Ситуативне знання. […]

Існує так мало можливостей відкрито говорити про клас, особливо у квір ситуаціях, що коли така можливість трапляється, відразу хочеться сказати про все. Адже складається враження, що це єдиний шанс висловитися за все життя. Розумієте, що я маю на увазі? Але я спробую втриматися і не говорити про все. Натомість я намагатимусь говорити у різний спосіб, але про те саме (а про це я вже знаю досить багато): про робітничі квір історії. […]

2. Примадонни

Надворі холодний осінній день. Манхеттен 1930-х років. Ральф Еллісон — юнак, який щойно покинув музичні студії в Інституті Тускіджі (Tuskegee Institute), той самий, що зрештою напише «Людину-невидимку», — пробирається багатоквартирним будинком у Сан-Хуан Хілл, афроамериканському кварталі, який згодом знесуть на користь Лінкольнського Центру перформативних мистецтв. Еллісон збирає підписи під петицією щодо Федерального проекту авторів 1.

«Починаючи з найвищого поверху і спускаючись униз, я зібрав потрібну кількість підписів. Погано освітленим коридором я наближався до дверей, із-за яких доносилися гучні голоси. Це були голоси афроамериканців, чоловіків, — через 40 років після події згадує Еллісон. — Вони бурхливо сперечалися… Я підійшов до дверей і зупинився. Перш ніж постукати й попросити ознайомитися з моєю петицією, я спробував підслухати, про що йдеться, та вияснити, в чому суть суперечки… Як мешканець одного з трущобних районів я знав, що голоси в таких місцях підвищують зазвичай у гніві, але сама риторика гніву, яка є по суті катартичною, не обов’язково призводить до насильства… Ні, я вагався, бо зрозумів, що за дверима розгорталася загадка — жарт, якому судилося підважити моє бачення американської культури та її ієрархій… Роздратовані голоси за дверима були сплетені в словесному поєдинку про те, хто зі знаних примадон Метраполітен-опера була кращим сопрано… Сперечальникам ішлося не лише про акторські здібності, вони також пародіювали жести, за допомогою яких кожна примадонна вдихала життя у свою роль. Вони просто викрикували свою точку зору щодо вокального діапазону примадон».

Нарешті Еллісон набирається сміливості постукати у двері. Голоси затихають, чутно скрипіння стільців. Згодом двері повільно відчиняються. Він заглядає всередину і бачить «чотирьох чорних чоловіків, які розхристано сидять навколо круглого обіднього столу і дивляться на мене з неприкритою ворожістю». Вони — вуглевози, вони сидять зараз навколо вугільного вогнища і п’ють віскі. Вони питають його, чого йому треба; він розповідає про петицію, яку просить підписати. Вони всі читають петицію та охайно її підписують. «Ось, тримай, — каже останній. — Те, що ми її підписали, нічого не значить, але все-таки — маєш свої підписи».

Еллісон далі стоїть, намагаючись розгадати таємницю цих чоловіків. «Що ти ще хочеш?» — кричить один із них. «Я хотів би поставити ще одне питання». — «Яке?» — «Звідки, до біса, ви, джентльмени, стільки знаєте про оперу?»

Еллісон згадує, що на якийсь момент «він з розкритим ротом дивився на мене», а потім «вибухнув сміхом, лупаючи рукою по камінній полиці. Сміх вибухнув, наче велетенський феєрверк. Я дивився на них з дедалі більшим соромом та образою і намагався вгадати, що стало приводом для цього нетовариського жарту. Нарешті, змахуючи зі щоки запилені, забарвлені вугіллям сльози, він перервав сміх, аби посвятити мене в таємницю. “Синку, — посміхнувся він, — ми дізналися про це в самій Мет, ось де. Перевдягни нас у відповідні костюми й ми будемо, в біса, найкращим гуртом єгиптян з усіх, які ти коли-небудь бачив. Чорт, ми бували там роками, одягались у леопардові шкури, носили списи й обмахували когось пальмовим листям чи страусиним пір’ям”». Тепер Еллісон доєднується до загального реготу з «дивовижного американського жарту про неспівмірності раси, економічного статусу та культури. Ці чоловіки були водночас продуктом минулого й теперішнього, водночас вуглевозами та масовкою в опері; водночас робітниками та фанатами опери».

3. Профспілка коків та стюардів 2

Ральф Еллісон також був оперним фанатом з робітничого класу. Він ходив у театр за першої ж можливості, щойно йому вдавалося заощадити трохи грошей. Також він був членом профспілки коків і стюардів, яка входила до Національного об’єднання моряків. Він долучився до них під час другої світової війни, коли працював на торговому судні кухарем та паралельно писав у кожну вільну хвилинку.

Чоловіки та жінки з обох узбереж, які були членами профспілки, долучилися до робітничого руху, що серед своїх цілей мав досягення рівності між расами та економічної справедливості. Разом вони перевтілили повністю біле, чоловіче та расистське об’єднання в таке, що складалося майже повністю з небілих чоловіків (серед яких було кілька квінів 3), і до того ж намагалося інтегрувати жінок у робочу силу. Їхні спроби провадження гендерної політики не були аж такими блискучими, адже основну робочу силу все-таки становили чоловіки, але вже 1949 року вони поставили перед собою мету досягнути рівності між статями. Аби навчитися з їхньої історії, я слухав їх самих, читав їхні роботи, вивчав ті образи себе, які вони створили у суспільстві. Деякі з їхніх імен можуть бути вам знайомими, але я впевнений, що ви не знаєте їх як членів цього моряцького об’єднання: Джек Керуак, Ален Гінзберґ, Ральф Еллінсон, Тед Рольфс, Пол Робзон. Це надзвичайно квірна категорія працівників; звісно, не всі з них були квірами, але всі працювали та боролися пліч-о-пліч з ними.

У 1980-х, коли я робив дослідження для своєї книги про Другу світову війну, кілька ветеранів порадили мені дослідити історію профспілки коків і стюардів, до якої вони доєднались після того, як їх викинули з військової служби за гомосексуальність. «Знаєш, — розповідав мені один із колишніх членів об’єднання, Стівен Блер, — те, що багато хто з молодого покоління намагаються зараз робити у якості квір-активістів — те, що ви називаєтє інклюзивністю та розмаїттям — ми вже намагалися робити п’ятдесят років тому у профспілці. У робітничому русі ми були квінами, королевами з робітничого класу, та ще й ліваками — власне, тому влада й накинулася на нас, і тому ви нічого не знаєте про нас — бо нашу історію майже повністю видалено». Спершу я поставився до цього доволі скептично. Та що більше я говорив з людьми, які належали до об’єднання, то більше переконувався, що вони таки робили щось неординарне. Переконувався, що це була група людей з робітничого класу, яка організувала антидискримінаційний рух, рух проти утисків, рух, відкритий для багатьох.

«Ти знаєш, — розказала мені гетеросексуальна жінка фінсько-американського походження, яка працювала в конторі профспілки в Портленді, Орегон, — наша профспілка справді радо приймала до своїх рядів гомосексуальних кухарів та стюардів». І це все ще до того, як я навіть наважився спитати в неї про геїв у профспілці. «У нас було достатньо незрівнянних квінів у профспілці, — хвалився білий гетеросексуал із Сан-Франциско. — Я вперше вийшов у море шістнадцятирічним, і вони справді навчили мене, як вижити в морі». Гетеросексуальний афроамериканець, чиновник із профспілки, розповів мені: «У 1936 році ми якраз розробили гасло: “Ця профспілка проти переслідування комуністів, проти переслідування за расу чи переслідування геїв” 4. Ми також використовували й інший: “Якщо ви дасте їм переслідувати комуністів, вони переслідуватимуть за расу, якщо ви спустите з рук і це — вони переслідуватимуть геїв. Тому ми маємо триматися всі разом” 5». Це був їхній шлях побудови солідарності відповідно до умов.

Коли я зустрічаю геїв із цієї профспілки, то розумію, що багато з них погоджуються на розмову зі мною лише тому, що я сам — виxідець із робітничого класу та тому, що я не роблю це дослідження задля отримання ступеню. […]

Члени профспілки знають, що, повіряючи мені свої історії, вони також повіряють значну інтелектуальну відповідальність — донести їхні історії до світу середнього класу. Адже робота, яку вони почали п’ятдесят років тому, досі незавершена. Це робота з допомоги тим, хто зазнає класового утиску. Нам стає дедалі складніше. Тому одкровення членів і членкинь профспілки стають дедалі більше у пригоді. Вони вже тоді розуміли, що зміни стануться лише за умови наявності солідарності, яка подолає ієрархії класу, раси, гендеру та сексуальності — солідарності, яка об’єднуватиме інтелектуалів, активістів, робітників, митців, залучатиме їх до спільної боротьби. Але їхня історія дає нам також інший урок, і він лякає більше за все: адже той, хто справді візьметься до побудови цієї солідарності, у цій людині бачитимуть загрозу, вона стане мішенню для знищення, саме на ній зосередяться найвпливовіші інституції.

Я дедалі більше думаю над тим, як вивчення їхньої історії допомагає нам розширити поле квір-студій, щоб вони відтепер також почали включати інтелектуалів з робітничого класу та працівників культури? І чи не стає зараз це завдання дедалі важливішим?

4. Важкі часи

[…] Протягом останніх двадцяти років у Сполучених Штатах дедалі збільшується різниця в прибутку та в оплаті праці. І справа тут не в економічному спаді, а радше в зміні самої економічної структури. Ось швидкий огляд того, що відбувається.

1980-і бачили найбільший і найшвидший в нашій національній історії ріст багатства одного відсотка найзаможніших людей. Ряди багатих та бідних зростають, тоді як ряди середнього класу знелюднюються. Багато людей працюють більше годин, ніж раніше, за нижчі заробітні плати та менші бонуси. А в багатих усе ніколи не йшло так добре. Членство у профпілках падає зі швидкістю, яка починає непокоїти, адже держава поступово наступає на право на самоорганізацію та страйк. Зарплати членів правління подвоюються, тоді як зарплати працівників корпорацій стрімко падають — і це якщо їм пощастило не підпасти під чергове скорочення кадрів. Високооплачувана робота на виробництві для синіх комірців зникає. Натомість, є можливість влаштуватися касирами, клерками, офіціантами, прибиральниками у лікарні. Дедалі менше людей володіють квартирами, тоді як кількість орендаторів зростає. Податок на прибуток скоротили лише для невеликого відсотку і так заможних, збільшивши його для решти робочої сили. Прибуток родини може лишатися на тому самому рівні, що й раніше, лише завдяки тому, що жінки працюють більше годин, навіть понаднормово. Близько 100 000 на місяць втрачає медичне страхування. Дедалі більше дітей та робітників (десь кожний п’ятий) живуть поза межею бідності: відколи 1964 року почалася Війна з бідністю 6. В наш час мінімальна заробітна плата найнижча за останні сорок років з точки зору купівельної спроможності. Очікують, що наступне покоління буде ще менш забезпеченим, ніж їхні батьки. Звісно, ця прірва між тими, хто має і тими, хто не має нічого, має расове та гендерне коріння. У доповіді бюро перепису населення читаємо, що «білі родини у 10 разів багатші за чорні та у 8 разів багатші за “іспанські” родини». Звісно, список найбідніших замикають афроамериканські жінки.

Згідно з Міністром праці [за президента Білла Клінтона] Робертом Рейхом, «Америка зараз має найнерівніший розподіл прибутку, ніж будь-яка інша індустріалізована нація світу». Всі сервіси та інституції наразі розбито надвоє: на публічні та приватні. Ми спостерігаємо це на прикладі освіти, поліції, охорони здоров’я, транспорту, навіть телебачення. Кількість доступних біднякам державних послуг та доступ до інституцій різко скорочуються; тоді як приватизація послуг заможними набирає оберти, навіть попри подорожчання. І в нашому суспільстві немає сили, яка могла би протидіяти цій тривожній тенденції. До речі, республіканський «Контракт з Америкою» 7. спрямований лише на зміцнення цієї тенденції, яка загрожує розділенням нації надвоє.

Пенітенціарна система квітне, тоді як школи загинаються. Три роки тому кількість ув’язнених у США досягла небаченого досі у світі рівня: близько мільйона людей перебували за решіткою. Населення в’язниць, яке становлять в основному чоловіки афроамерикансього чи латиноамериканського походження, подвоїлося з 1980-х і потроїлося з 1970-х, тоді як кількість злочинів у середньому або впала, або лишилася на попередньому рівні. Що ж відбувається? Ще десять років тому в Каліфорнії бюджет пенітенціарної системи становив лише половину бюджету освітньої, і в’язнів було вполовину менше, ніж студентів в Університеті Каліфорнії. Але минулого місяця в’язничний бюджет випередив освітній, а кількість в’язнів зрівнялася з кількістю студентів. За прогнозами, через 5 років вязнів буде вдвічі більше, ніж студентів. У Каліфорнії створено незліченну кількість робочих місць для службовців виправних закладів за рахунок скорочення робочих місць у сфері вищої освіти.

Тоді як в’язниці множаться, можливості отримати освіту для бідних та вихідців із робочого класу скорочуються з прискоренням вільного падіння. Студенти державних шкіл спостерігають зношення шкільних будівель, урізання бюджету, скорочення викладацького штату та звільнення робітників з господарського відділу. Викладачі змушені купувати матеріали за власний кошт, бібліотеки зачиняються, факультативна позааудиторна активність зникає, класні кімнати переповнені. Студенти, які навчаються в державних коледжах, спостерігають, як плата за навчання подвоюється чи потроюється просто на їхніх очах, а матеріальна допомога різко скорочується. У приватних навчальних закладах плата за навчання просто злетіла до небес. Вища освіта швидко перетворюється на двоярусну систему: дорога приватна освіта для заможних та залишки для бідняків. Здається, що ситуація вийшла з-під контролю. Ми повертаємося до запланованої програми. Залишайтеся на зв’язку аби почути про наступні покращення.

5. Невчасність

Але що цей докорінний перерозподіл багатств та дедалі зростаюча класова прірва мають спільного з квір-студіями? Так сталося, що якраз останні двадцять років були часом виникнення руху за права геїв та появи квір-студій. І немає жодної причини, з якої б квір-студії чи рух за права геїв не відтворювали расові чи класові нерівності та упередження, що структурують суспільство.

На жаль, ми не можемо дозволити собі розкоші бездіяти, наче випадкові очевидці. Нас уже залучено. Поки квір-студії далі не брали до уваги економічні питання, а квір-активісти пропагували нашу «спільноту» як найгарячішу маркетингову нішу, релігійна правиця спромоглася пояснити, чому трапився економічний спад. Вони назвали конкретних винуватців і пояснили, куди люди мають спрямовувати свої дедалі зростаючі класові та расові обурення. Праві приписали квір-людям належність до білої раси, аби потім позиціонувати їх як еліту, що закумулювала гроші, культурний капітал, виняткові права та привілеї. Вони кажуть, що квіри особливо не турбуються про тих, хто належить до «робітничого середнього класу» і зараз стикнулися з «вільним економічним падінням»; вони кажуть, що ми отримуємо вигоди від тих матеріальних умов, які так болять середньому класу. Ми разом із жінками, які отримують соціальну допомогу по догляду за дитиною, іммігрантами, афроамериканцями та бездомними є додатковим вантажем для платників податків. Це ми — причини як економічного, так і «морального» занепаду Америки; і ми також є причиною, через яку люди втрачають контроль над своїм життям.

З якої класової позиції ми себе захищаємо проти звинувачення, що ми складаємо економічну еліту? Як наші активісти відповіли правим політикам, які розпалюють расові та класові обурення? І як ми, ті, хто займаємось квір-студіями, замкнені всередині університетів, маємо використати нашу силу та ресурси для аналізу динаміки та наслідків цього класового поділу, який стає дедалі помітнішим як усередині, так і поза світом, у якому мешкать квіри?

Занадто часто я чую відповіді на кшталт тієї, що бачив у недільному випуску Нью-Йорк Таймс: «Згідно з дослідженнями публікацій, зроблених геями, та Бюро перепису населення США, геї мають близько 514 мільярдів долларів споживчого прибутку та беруть відпустки набагато частіше, ніж будь-яка інша демографічна група». Або я бачу конференції з квір-студій, де немає жодного блоку чи бодай виступу з аналізом класових нерівностей — не зважайте на групу науковців що займаються квір-студіями та походять з робітничого класу, які роблять дослідження про робітничий клас для нього самого. Саму ідею розглядати питання класу на такій конференції, здається, складно уявити.

6. Класова боротьба у моїй власній квір-душі

Іноді я чую цей діалог всередині, між частиною мене, що належить до робітчниого класу та тою, що належить до середнього. «Квір-студії, — каже перша, — здаються мені сферою досліджень, створеною квірами з середнього та вищого класу для себе і про себе. Квір-студії неминуче перебувають усередині найелітарнішого академічного дискурсу США і зовсім відірвані від бідних квірів чи робітників. Так само, як і від позауніверситетських інтелектуалів. […] Але на якомусь рівні ми розуміємо, що не можемо повністю викинути клас із квір-студій. […] Подумай про це, візьми будь-яку групу дослідників з області квір-теорії. Скільки ти знаєш про їхню сексуальну орієнтацію, їхні сексуальні бажання, — і скільки про їхній прибуток, достаток, класове походження? І яке ж табу тоді здасться більш репресивним: сексуальне чи економіне? Публічні дискурси замовчують і нехтують питанням класу; його проганяють або оточують сфабрикованими життєвими історіями з присмаком романтичної ностальгії, вини, таємних бажань, захисної поведінки, гніву — і це лише початок. А ще, згадай, клас завжди йде пліч-о-пліч із расою, гендером, сексуальністю, а тому необхідно змістити його асоціювання із білим кольором шкіри, чоловічістю та гетеросексуальністю. Занадто часто клас і є тим слоном у кімнаті, якого всі погодилися не помічати. Не помічати клас, зрештою, перетворилося на одне з найвитонченіших американських мистецтв […]».

7. Щодо форми деяких квір-історій з робітничого класу

П’ятнадцять років тому Одрі Лорд сказала під час колоквіуму, що «навіть форма нашої творчості зазвичай є питанням класу». Історикині Каролін Стідмен та Памела Фокс зазначали, що найпоширенішими жанрами, в яких працювали люди з робітничого класу — це індивідуальні наративи (в тому числі есе та автобіографії), реалістичні новели та історії. Одрі Лорд називала поезію «найекономічнішою» формою мистецтва, такою, що «є найтаємничішою, потребує небагато фізичної роботи, найменшого матеріального забезпечення, що може писатися під час перерв на роботі, в лікарняній палаті, в метро, на папері, який здають в макулатуру. Якщо згадати нашу літературу, додає вона, то поезія була найсильнішим голосом бідних, робітнків, чорних жінок».

Історії класового зміщення, історії солідарності, історії відкриття класу, історії самовикриття — всі вони розповідають про класові ієрархії. Ці чотири наративи зазвичай використовуються як стратегії маніпулювання класовими відносинами. Історії класового зміщення, розказані бідними людьми та робітниками, особливо історії «втечі від класу» — це зазвичай оповіді про те, що стається коли комусь вдається перейти зі світу класу, в якому він зростав, до класу, що стоїть на щабель вище: коли найбідніші стають робітниками, робітники мігрують у середній клас, а середній клас — у світ вищого класу. Ці історії, розказані хлопцями та дівчатами, що живуть на стипендію, в тому числі квірними хлопцями та дівчатами, найпершими у своїй родині, хто має змогу ходити в коледж, роблять видими невирішені конфлікти щодо того, хто що втратив і що здобув.

Історії класового зміщення про «подорож» нагору по сходах класових ієрірхій, зазвичай описують або досвід проходження у світ інших та видавання себе за одного з них, або випадок запрошення оповідача в інший світ у якості гостя чи візитера, або навіть проникнення на чужу територію без запрошення — на територію, до якої ти не «належиш». Усі ці міжкласові рухи супроводжує ризик. Видавання себе за «одного з» зазвичай змушує нас видалити власне минуле та змушує боятися, що хтось віднайде правду про нас та піддупником вижене геть. Бути ж гостем — чи то студентом-стипенідатом у коледжі, чи то запрошеним на вечірку для геїв у дорожезний ресторан, чи, як у моєму випадку, запрошеним лектором про історію геїв у елітному приватному університеті — все це вимагає від нас чемності та люб’язності у відповідь. Це також змушує боятися, що тебе перестануть запрошувати, виженуть або поставлять на місце за неправильно сказане слово чи щось подібне. Вторгення ж на чужу територію — навмисне порушення класових кордонів, похід туди, де тебе не чекають, розмови про клас там, де про це не питають — змушує боятися, що тебе впіймають та покарають, викинувши назад — туди, звідки прийшов.

Історії солідарності, з іншого боку, — про те, які найнеймовірніші шляхи знаходили люди, щоб триматися разом. Саме ці історії — джерело натхнення рухатися далі, зализуючи рани класового гніту. Історії солідарності робітничого класу, в яких час від часу знаходимо квірів, демонструють, якою всеохопною може бути солідарність, як негоди квірів можуть бути негодами всіх. […]

Не забуваймо також і про історії відкриття класу. Це зазвичай наративи, що просочуються згори донизу, що дивляться на вертикаль із самісінікого верху, розглядаючи, що ж є такого знизу, що приховано від вищих прошарків; що отримуєш, коли вивчаєш класові ієрархії «згори вниз», як це називають феміністки. Барбара Еренрайх у книзі «Страх падіння» писала, що мейнстрімні медіа для середнього класу час від часу відкидають свою класову сліпоту та «відкривають з величезним подивом, що велика частка населення не належить до середнього класу». За цим іде серія подорожей та розвідок у нетрі бідаків і робітників, аби віднайти та зробити видимими історії, які були заховані від їхнього погляду. […]

Але саме в історіях самовикриття, як зазначає Памела Фокс у своїй новій книзі «Класові фікції», робітники-оповідачі пишуть до тих, хто має владу над ними, звертаючись до них із неприкритим гнівом. «Бачите, — кажуть оповідачі, — ви заподіяли нам це й це. Ви змусили нас жити саме так. І ось на що ми схожі». Реалізм цих історій, нагадує вона, — зовсім не від браку витонченості, він радше є логічною стратегією, яка випливає з позиції автора. […]

8. В’язниця штату Вашингтон

Жовтень 1982. Я живу разом із кількома родичами та друзями у Сан-Франциско, дешево плачу за оренду, працюю неповний робочий день на посаді тимчасового друкаря — і це все дає мені змогу нарешті завершити слайд-шоу про Американських геїв і лесбійок під час Другої світової війни. Також я нарешті можу почати писати книгу. Тут мені з Сіетла дзвонить Джон Шітз та питає, чи я не принесу свої слайди на кампус Вашингтонського університету, щоб долучити їх до проекту «Лесбійський спадок». Я погоджуюсь, і ми починаємо планувати.

За кілька днів мені дзвонить Ларрі Андерсон із Сіетла, якого я не чув з часів Бостона 1970-х. «Геї — в’язні Вашингтонської тюрми питають, чи не зміг би ти показати їм своє слайд шоу, адже ти в будь-якому разі будеш у тій області. Звісно, вони тобі не можуть нічого заплатити». Моє серце починає шалено битися від однієї думки про те, що я зайду в тюрму із максимальною ізоляцією ув’язнених як гей. Тим не менш, я погоджуюся, питаючи себе, навіщо я в це вв’язуюсь. І ми знову починаємо планувати.

Протягом наступних кількох тижнів всі не проговорені раніше пункти цієї афери стають видимішими. В’язниця присилає мені анкету для заповнення та підписання. «Чи вас коли-небудь заарештовували? Чи маєте ви якісь стосунки із ув’язненими? Хто вас запросив?» — питає вона. Я маю в деталях перерахувати все потрібне мені обладнання, адже мене попереджають, що «перевіряти обладнання через металошукач буде доволі затратною у плані часу процедурою».

Ларрі Андерсон знову дзвонить за тиждень і каже, що мою анкету завірили. І ми починаємо приготування, які триватимуть тижнями. Ларрі і Джон — єдині контакти із зовнішнім світом, що їх мають геї-ув’язені, які називають свою групу «Закрита група в’язнів із сексуальних меншин» 8. Схожі об’єднання існують у багатьох державних в’язницях країни. Ларрі каже, що йти самому — небезпечно, тож він складе мені компанію. Мені стає трохи легше. Тим часом Університет штату Вашингтон повідомляє про час показу мого слайд-шоу. Вони спромоглися організувати ще сурдопереклад та запропонувати всім учасникам та слухачам каву, чай, печиво, а також зробили анонс у «Сіетл гей ньюз».

Як тільки я приїжджаю у Сіетл, то дізнаюся, що із лекцією у в’язниці є проблеми: адміністрація дізналася, що я матиму з собою слайди, і мій візит більше не затверджено. Один із наглядачів пояснює в листі, чому так сталося: «Виражаю свою крайню стурбованість дражливістю питання візуальних матеріалів, адже перегляд ваших слайдів може спричинити непередбачувані наслідки для членів Закритої групи в’язнів із сексуальних меншин. До вашої уваги: якби інша закрита група, як-от чорні в’язні, чи мексиканці, чи індіанці з усіх племен, запитали, чи можна їм переглянути слайди із зображеннями гетеросексуального сексу чи голих жінок — їм також було би відмовлено».

Що ж робити? Ларрі береться до телефону та, застосовуючи свої інсайдерські контакти, намагається пояснити, що це слайд-шоу — історичне, а не сексуальне. Ларрі намагається досягти компромісу. Зрештою, працівники в’язниці погоджуються прислати одного з них для попереднього перегляду слайд-шоу. Цим робітником виявляється жінка, що приходить разом зі своєю співмешканкою. Після перегляду вона каже мені, що була зворушена презентацією, тож без сумнівів рекомендуватиме її для перегляду.

О восьмій ранку наступного дня ув’язеним повідомлено, що вони таки матимуть змогу подивитися слайд-шоу. Але за дві з половиною години жінка, яка була на попередньому перегляді, телефонує, аби повідомити, що, на жаль, ні, і вона не може пояснити причин. Ларрі проводить весь день у спілкуванні з робітниками в’язниці. Нарешті, він домовляється принаймні про те, що я зможу прийти без слайдів, але бодай із конспектами.

Ми з Ларрі сідаємо поговорити. Я злий і розчарований, але водночас задоволений, що принаймні якийсь вихід ми знайшли з цієї запаморочливої ситуації. «Я не бачу причин іти туди зараз, — кажу я Ларрі, — конспекти майже нічого не варті без слайдів». Я думав про цілісність моєї презентації. «Давай ще трохи поміркуємо, як це організувати», — каже Ларрі. І ми проводимо за розмовою кілька годин. Він вважає, що разом із конспектом я можу спробувати пронести флаєри, які б ув’язнені могли зберегти для себе. Я розумію, що був надто наляканий, щоб придумувати нові рішення. Зрештою, я точно вирішую йти.

Ларрі починає готувати мене для візиту всередину в’язниці з максимальною ізоляцією ув’язнених. Він каже, що найгірше з усього, з чим стикаються ув’язнені — це суцільна нудьга без жодних контактів із зовнішнім світом, підрив будь-якого почуття гідності, постійна загроза насильства, почуття повної поразки та безсилля, адже ув’язнені змушені жити в умовах постійної нестачі. Отже, два основні правила. Вони проситимуть тебе про мільйон послуг, але не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Не кажи «так» чи навіть «мабуть», якщо не будеш впевнений на всі сто. Їм не потрібний звичайний гей ззовні, який брехатиме їм в обличчя, як решта. А по-друге, не питай нікого, чому вони сидять. Вони самі скажуть, якщо захочуть. По ходу розмови я розумію, що єдине, що я можу запропонувати цим людям — це таки прийти до них, попри всі перешкоди з боку працівників в’язниці.

Коли починає темніти, Ларрі відвозить нас до в’язниці. Дощить. Нас обшукують на в’їзді. Ми паркуємося, виходимо з машини та біжимо до вхідних дверей. Увесь цей час я міцно тримаю в руці свій конспект. Через десяток дверей ми таки дістаємося до області обшуку: нас змушують зняти пальта, викласти з кишень дрібні гроші, водійські права, ключі. Потім нас обшукують. Має бути службова записка про те, що мені дозволено пронести конспекти з собою. Але ніхто не може її знайти. Отже, їх забирають. Разом із моєю ручкою та єдиним чистим клаптиком паперу. У нас уже немає нічого, окрім речей та одне одного. Це години для відвідування — і перед нами метушаться інші відвідувачі: релігійні групи проносять із собою стоси книжок, гітари, кінопроектори тощо. Нам залишається мовчки стояти і вдавати, ніби ми не розуміємо, що тут відбувається.

Після того, як нас вчергове обшукали, два охоронці пропускаються нас через кілька відгороджених ґратами дверей, які за нами відразу зачиняють. Нарешті вони пропускають нас через останні заґратовані двері й одразу зачиняють їх із зовнішнього боку. Вони уважно нас розглядають, усміхаються, вони готові спостерігати за всім, що може статися із нами без їхньої допомоги — із Ларрі, з вух якого звисають кульчики, та мною, дослідником без жодних досліджень із собою. Ми чекаємо, поки спустяться два ув’язнені-геї зустріти нас. Із віддалених дверей у коридор вбігають з криком кілька голих обмазаних грязюкою чоловіків — на подвір’ї ув’язнені влаштували бої у бруді. Вони трясуть своїми тілами, залучаючи ув’язнених, що оточили їх кільцем і гигочуть, кричать та ляскають своїх брудних товаришів по руках і по дупі. Я намагаюсь уявити себе непомітним. Величезні двері, що ведуть до кінозалу, де щойно закінчився показ фільму, відкриваються, і, здається, все населення цієї в’язниці суне в коридор, де ми пасивно чекаємо. Ув’язнені просто вбивають час до того моменту, коли треба буде знову розходитися по камерах. Охорони ніде не видно. Саме в цей момент по нас приходять очікувані провідники, аби провести нас до класної кімнати. Ми були так само неймовірно раді бачити їх, як вони — нас. Один із наших провідників — чорний, один — білий. Ларрі повертається і шепоче мені на вухо, що останнім часом у в’язниці були напряги навколо питання раси, й ув’язнені геї вирішили, що прислати двох білих або двох чорних провідників для нас — білого і чорного — лише зробить і так напружену ситуацію ще складнішою. Ці хлопці знають, що вони роблять. Раптом я усвідомлюю, що вони тут, щоб захищати нас.

Відтепер, звісно, вже всі ув’язнені знають, що ми з Ларрі — квіри. Поки ми проходимо двома довгими коридорами, сповненими ув’язненими, і піднімаємося нагору по сходах, нам услід свистять, кричать і сміються; ми як чотири «дівчинки» на параді. Я підглядаю під сходи і зауважую двох чоловіків, що посміхаючись і вигинаючи шиї дивляться на нас. Інші чоловіки тримаються за руки. Боже мій, думаю я, сексуальна напруга в цьому місці нагадує державну психлікарню, де я працював підлітком, аби платити за навчання в коледжі; або ж це місце схоже на купальні, які неочікувано виявилися купальнями для геїв.

Коли ми нарешті дісталися до класної кімнати, а охоронець зачинив за нами двері, я трохи видихаю — мені стає спокійніше у цій кімнаті, забитій ущент людьми, які так довго на нас чекали. Протягом наступної години вони розповідатимуть мені історію, як вони змогли об’єднатися у групу, і перераховуватимуть численні випадки насильства, якого вони зазнали. Першими, хто заговорив про можливість самоорганізації, була група квінів, яким стало нестерпно від постійних ґвалтувань, яких вони зазнавали від інших в’язнів. Вони постановили, що вб’ють будь-кого, хто зважиться зґвалтувати ще когось із їхніх сестер. У групі нещодавно стався розкол, і тепер вона складалася переважно із власне геїв, які з усіх сил намагалися повернути квінів назад. В’язнична система робить спроби роз’єднати Закриту групу в’язнів сексуальних меншин, пояснювали вони. Охоронці раптом почали роз’єднувати пари, які були разом роками, і частина їхніх членів зараз були замкнені в карцері. Тобто заборона мені показувати слайди була частиною більшої кампанії, що її провадили у в’язниці. Чоловіки розповідали, як вони сперечалися про можливість реакції на репресивні заходи керівництва. Якщо вони вирішують боротися — вони втрачають усе, що мають: свою організацію, своїх коханців, своїх друзів — їх буде відділено від решти та один за одним поміщено в карцер. Але якщо вони не будуть стояти на своєму, вони також усе втратять. Отже, було виршено йти до кінця.

Я довго слухаю їхні історії, потім коротко розовідаю свою. Кажу, що я справді хотів принести їм свої слайди, але тюремники не дозволили мені. Дякую їм за те, що запросили мене і кажу, що дуже хотів поспілкуватися з ними віч-на-віч, особисто, а не через посередництво охоронців чи будь-кого ще. Розповідаю, що мої конспекти також забрали. Приблизно на хвилину западає мовчанка, ми дивимось одне на одного, дивимось у стелю чи в підлогу. У незручній тиші кілька з нас змахують сльози. Я пробую переграти ситуацію. Починаю розповідати їм історії, які я дізнався від інших геїв, геїв-ветеранів: про те, як вони одне одному допомагали вижити в часи, коли уряд, здавалось, оточив їх та почав замикати по військових тюрмах. Хтось питає мене, чи я служив. Ні, кажу, я відмовився проходити військову службу з ідейних переконань та був проектним консультантом. Тоді вони почали ділитися власним досвідом: перебування на військовій службі, проходження через війну у В’єтнамі, життя гея-ветерана.

Охоронець відкриває двері і каже, що час вичерпано. Більшість чоловіків проводжають нас до останніх дверей. Коли ми йдемо, якийсь охоронець раптом виринає з нізвідки, хапає чоловіка, з яким я розмовляю, нашвидкуруч заковує його в наручники та відводить у бік карцеру. «Бачиш, — кажуть інші, — ось що відбувається тут щодня». Я хочу дізнатися, чому саме він — тому, що він говорив до мене? Чи щось інше? На мить мене захльоснуло почуття безсилля та неможливості щось змінити, когось спитати, неможливості знайти потрібні відповіді, неможливості навіть дізнатися, чому. «Бачиш? Питає чоловік поряд зі мною. Ось на що це схоже. Ось що вони вчиняють із нами щодня».

Коли я виходжу за двері, один із чоловіків, який казав, що також виріс у Тендерлоіні (район Сан-Франциско) махає мені та каже: «Гей, передавай привіт Тендерлойну від мене!» Я кажу: «Добре, передам». За тиждень я вдома у Сан-Францсико. Прогулюючись Тендерлойном, трошки ніяковіючи, я все-таки згадую в деталях проведений у тюрмі день, зупиняюсь і щосили кричу: «Гей, Рікардо передає привіт!»

9. Магнітне тяжіння середньокласовості

У США ідею «середньокласовості» використовують як потужну дисциплінарну практику, що збиває з пантелику класові відносини, заперечує існування класу, змушує замовкнути розумні дискусії, заважає класовій солідарності та міжкласовій координації і мобілізує расову образу. Наші адвокати середньокласовості кажуть, що класу немає, бо всі належать до середнього класу. До середнього класу належить будь-хто, хто має більше, ніж бездомний, але менше, ніж Дональд Трамп. Ми — середній клас, який складає 90% населенння. Середньокласовість використовують як замовляння для середньостатистичного американця, звичайної родини, будь-кого, хто працює, аби заробити на життя, всіх небілих, хто хоч раз пізнав вигоди позитивної дискримінації, християн, гетеросексуалів, всіх лідерів руху за права геїв і лесбійок.Середньокласовість — нейтральна зона, де немає класової боротьби, класового поділу, класової свідомості. Ми всі індивіди на цій мапі середньокласовості, всі потенційні мільйонери, що чекають у праці та надії на свій великий куш. Здається, просто немає виходу назовні з цього псевдооб’єднання представників середнього класу, членами якого, згідно з очікуваннями, ми є. Середньокласовість ховає силу влади правлячого класу та затуманює унікальні ситуації тих, хто не в позиції сили. І що гірше, вона досі полонить нас бажанням і мовою, закликаючи стерти все, крім власної середньокласовості.

10. Фандрайзингова вечеря

На початку дев’яностих я опублікував свою книгу «Вихід із шафи 9 під вогнем: Історія геїв і лесбійок під час Другої світової». Я отримую дзвінок від гей-організації, що збирає гроші для висування геїв у політичні кандидати. Питають, чи не міг би я зробити слайд-шоу на тему історії геїв Сан-Франциско, яке би презентували під час щорічної фандрайзингової вечері у готелі «Палац Шератон» у Сан-Франциско. Ми довго говоримо, домовляємося про платню у три з половиною тисячі плюс витрати на дорогу, і я погоджуюся. Протягом наступних кількох місяців я роблю невеличкі дослідження, нові слайди, пишу багато чернеток, конспектую багато нових речей та репетирую остаточний варіант презентації. Надсилаю організації рахунок з усіма витратами і згодом отримую свій перший чек. Мені подобається бути дослідником такого типу: публічним істориком для гей-спільноти.

Залишається кілька днів до цієї пафосної щорічної вечері, де кожна страва коштує 150 баксів і всі одягені в костюми з метеликами, куди збираються всі політики півночі Каліфорнії, які підтримують геїв. Я говорю по телефону з одним із організаторів заходу про те, як я маю виглядати. Я кажу, що маю чорного метелика та чорний костюм-трійку, які мій коханець, що якийсь час тому помер від СНІДу, купив для мене, і які я ще не мав нагоди одягти. Повисає незручна пауза.

«Чорний метелик не означає чорний метелик, — нарешті виправляє мене організатор. — Мається на увазі смокінг».

Знову незручна тиша. Звідки я мав це знати? Думаю про себе: а чи існують інші шляхи дізнатися про цю езопову мову, без принижень? Він рятує момент повідомленням, що вони організують спеціальну зустріч зі мною, щоб виміряти мене та дізнатися розміри, на які брати смокінг напрокат.

Чергова мовчанка змушує мене спитати, хто ж тоді платитиме за це. «Ми заплатимо», — каже він. Здається, розмову нарешті завершено.

Настає день урочистої вечері. Я навмисно приходжу раніше, щоб попрацювати з техніками: підготувати проектор і налаштувати звук. Захід проходитиме в танцювальній залі. Попередні налаштування роблять мене дратівливим і нервовим. Дивлюся на офіціантів і офіціанток, які поспіхом накривають столи. Вони також нервують. Багато хто з них — геї, абсолютна більшість — не білі. Ми перемигуємося з кількома із них, але я не відволікаю їх, бо вони зайняті роботою. Роздивляюся довкола, намагаючись знайти когось знайомого: кілька моїх друзів працюють офіціантами у центральних готелях міста.

Іду нагору в зняту для мене і таких як я кімнату. Смокінг уже там, і я починаю одягатися. Мені смішно. До кімнати заходять ще кілька чоловіків: тепер ми всі — квіни, що одягаються у драг 10 задля великого балу. Ми переодягаємось і позуємо одне для одного. Виходимо з кімнати, йдемо коридором та спускаємося сходами до бальної зали. На сходах я оглядаю простір, наскільки мені дозволяє мій зір, і бачу купу білих чоловіків у смокінгах — тобто, їхньою мовою, чорних метеликах. Мені стає страшно і хочеться втекти. Я ніколи не був у такій ситуації: я не звідси, я не знаю як тут поводитися, я хочу додому.

Треба брати ноги в руки. Отже, кажу я собі, ти маєш два виходи. Або ти будеш заляканим, оскаженілим, замкненим, набундюченим і злим, і гратимешся в цинічного та саркастичного аутсайдера; або — я зупиняюся, намагаючись уявити, яким може бути другий вихід. Добре, ти можеш уявити собі, що ти шпигун, або ж антрополог, засланий у далекі краї, щоб спостерігати екзотичні ритуали місцевих жителів і потім переповісти про них своєму народу. Мені стає смішно — зрештою, це справді може бути весело. Постійно нагадую собі, що мене сюди запросили, що я гість, що дехто з присутніх прийшов послухати мою доповідь. Потім я згадую, що я також належу до середнього класу, а отже, я мав би почувати себе тут як риба у воді. Без проблем.

Мене проводжають до бальної зали та садять за стіл разом із десятьма іншими чоловіками. Інші столи замвили групи друзів чи колег — я підраховую, що ціна одного стола приблизно півтори тисячі доларів. Я помічаю кілька білих жінок-політикинь, що сидять неподалік, і ще два столи, де сидять лесбійки, активістки політичних організацій. Зауважую один стіл, зайнятий повністю небілими чоловіками; я розпізнаю серед них кілька соціальних працівників та працівників освіти, які мають справу з організацією, що займається хворими на СНІД. Розумію, що моє перше враження, ніби всі присутні становлять якусь гомогенну групу, було хибним. Багато хто тут завдяки спеціальним запрошенням, або як представники організацій, заснованих на місцевому самоврядуванні, дехто ж тут завдяки своїм забезпеченим бойфрендам. Включно з деякими гостями за моїм столом. Це так цікаво, думаю собі, — ціла зала класифікованих за ознаками гендеру чи раси класових відносин: з одного боку, офіціанти, бойфренди, гостьові промовці, які прийшли за запрошеннями (до речі, майже всі вони — не білі), а з іншого — спеціальні гості, організатори, політики та спонсори (звісно, більшість із них білі). Нормальна середньокласовість стилю життя гея.

Чоловік, що сидить ліворуч від мене, перериває мої роздуми неуникненним питанням про мою класову приналежність:

— Чим ви займаєтесь?

Добро, Берубе, пам’ятай, що ти тут — шпигун, і вдаєш, ніби ти свій.

— Я викладаю в Університеті Санта-Круз у Каліфорнії, — відповідаю. Зрештою, я справді там читав курс із квір-історії, хоча у моїй відповіді це прозвучало так, ніби я там викладаю на постійній основі, а не на правах гостьового лектора.

— Чудовий кампус, — каже він.

— Так, я люблю ці півтори години, коли я їду на роботу двічі на тиждень — це одна з найгарніших доріг на всю країну.

— Ви добираєтеся туди півтори години? Для мене ця дорога займає трошки більше, ніж годину.

— Ну, для мене — півтори.

Пройти тут своїм видається складніше, ніж я думав.

— А яка у вас машина?

Це зовсім не безневинне питання. Моя маска от-от спаде.

— Я їздив на Тойоті Терсель 1985, — відповідаю повільно, але твердо.

— Ах, — каже він, — тоді все ясно.

— А яка ж у вас машина?

— БМВ, — обережно відповідає він.

— Ох, — кажу, — все ясно.

Намагаюсь імітувати сарказм. Почуваюсь незручно через його бойфренда, що сидить поруч із ним. Але він би не був тут, якби це не було тим, чого він хоче. І це круто: він знає, чого хоче і знає, як цього досягти.

За кілька годин, після надто великої кількості нагород та виступів політиків, коли всі гості знесилені розійшлися по домівках, я виступаю зі своєю доповіддю і презентацією. Її зустрічають на «ура». За кілька днів я надсилаю рахунок на п’ятсот долларів, довго не отримую відповіді, і вирішую подзвонити та ввічливо спитати, чи отримали вони мого чека. «Ви знаєте, — чую на тому кінці дроту, — всі присутні в той вечір дарували свої послуги, адже це був фандрайзинговий захід і ми не дуже досягли поставленої мети». Я починаю дратуватися. «Перепрошую, — кажу я, — але хто саме дарував свої послуги того вечора: кухарі, офіціанти, посудомийники, працівники пральні, покоївки, водії, працівники хімчистки, швейцари, звукорежисери і всі інші робітники, які насправді і створили цей фандрайзинговий захід?»

Чому він просить мене подарувати мої послуги вже після того, як це сталося? Чи відбувається це тому, що він не знає, до якої категорії мене віднести?

Я опиняюся в до біса знайомій ситуації. Він змушує мене вибрати, на чиїй я стороні: я можу обрати сторону геїв-донорів і втратити зароблені власною працею гроші, чи взяти гроші та втратити свій статус гея. Вирішуй: ти з нами (спільнотою геїв) чи з ними (оплачуваною підмогою)? Класифікуй себе! Можливо, таким чином тобі пропонують посунутися у класовій ієрархії трошки вгору?

Збираюся і відповідаю: «Я не дарував свої послуги того вечора, я робив свою роботу — саме так я заробляю на життя. І мені потрібні гроші, щоб платити по рахунках». Мені подобається бути з цього боку паркану. Але чому я досі почуваюся таким приниженим? Яким чином їм вдається вдруге змусити мене просити грошей, які я маю отримати за чесно зроблену роботу? Почуваюся так, наче прошу милостиню. Тоді як весь фандрайзинговий захід був типовим для середнього класу респектабельним ритуалом просіння милостині. Питаю себе, чи зможу я коли-небудь сказати вголос все, що думаю, без того, щоб втратити свої гейські «повноваження».

Він каже, що пришле мені чек, каже, що всім дуже сподобалася моя презентація та дякує за мою роботу. Наступного тижня, щоб відсвяткувати мій день народження, ми разом із сестрою і братом йдемо у «Гей бінго найт», що в підвалі Церкви Святого Спасителя у Кастро, де щотижня католики з робочого класу збирають тисячі доларів для хворих на СНІД, а переможці добровільно віддають свої грошові винагороди. Ми нічого не виграємо, але все одно гарно проводимо час.

11. Риторика труднощів

Коли ти описуєш життя геїв із робітничого класу, із усіма розривами, зміщеннями, привілеями, особливо якщо робиш це з освітньої інституції на кшталт цієї, є спокуса розмістити свій наратив у рамках того, що можна було би назвати «риторикою труднощів». Ця риторична стратегія намагається розрядити напругу класової ворожнечі через звернення до співчуття та щедрості тих, кому пощастило більше, але вона лише зміцнює наявні класові ієрархії та продукує класовий сором. Риторика труднощів дуже спокуслива, адже вона позначає життя робітничого класу як історію героїчної боротьби проти неможливості. Але якщо нам здається, що вона стверджує важливість життя вихідців з робочого класу та породжує до нього симпатію з боку більш забезпечених, наратив труднощів насправді понижує нас до статусу або жертв, або героїв, а наші життя — до драм зі стражданнями, що закінчуються або надихаючими перемогами, або жалісними трагедіями. Я намагаюсь опиратися цій спокусі. Натомість, я пробую дивитися, як класова приналежність впливає на мову, сексуальні бажання, письмо, інтелект і історії, які ми розповідаємо. Пробую дивитися на це, може, і не завжди з точки зору категорій класу, але в будь-якому разі для того, аби їх доповнити. […]

Переклала Дафна Рачок

З книги «Моє бажання історії»

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПРИЦІЛИ ТЕОРІЙ, БАРИКАДИ ПРАКТИК

СЕКС-РОБОТА: СОЛІДАРНІСТЬ, А НЕ ПОРЯТУНОК

РІЗДВЯНИЙ ПОДАРУНОК ДЛЯ ЛГБТ

ДИТЯЧІ СТРАЙКИ В 1911 РОЦІ

 

Notes:

1. Федеральний проект авторів (The Federal Writers’ Project, FWP) — проект, запущений під час Великої депресії. Спонсором проекту виступив уряд США. Метою проекту було спонсувати роботу письменників. Проект відповідав за залучення до роботи, за наймання авторів, редакторів, істориків, дослідників, мистецьких критиків, археологів, геологів і картографів. Загалом було залучено більше 6 тисяч людей.

2. Профспілка коків та стюардів (Marine Cooks and Stewards Union, MCS) — одна з одинадцяти профспілок, які протягом 1949-1950 років були виключені з Конгресу промислових організацій (Congress of Industrial Organizations, CIO) за «комуністичний ухил». MCS декларували серед своїх основних принципів антирасизм та прихильність до геїв, чим виділялися серед інших лівацьких об’єднань. Вони намагалися протистояти бюрократизації профспілок та обмеженням, що їх диктував уряд, і зберегти демократичні механізми прийняття рішень та антидискримінаційні позиції у профспілці.

3. Квіни (queеns — англ. букв. королеви) — тобто геї, що ідентифікують себе як жінки й апропріюють жіночі коди поведінки.

4. It’s anti-union to red-bait, race-bait, or queen-bait.

5. If you let them red-bait, they’ll race-bait, or queen-bait.

6. Війна з бідністю — неофіційна назва низки законодавчих ініціатив президента Ліндона Джонсона.

7. Документ Республіканської партії США, опублікований під час виборчої кампанії 1994 року. Документ містив перелік ініціатив, за виконання яких республіканці обіцяли взятися, якщо отримають більшість у Палаті Представників.

8. Sexual Minority Prisoners Caucus.

9. Вихід із шафи (англ. coming out) — відкрите визнання своєї гомосексуальності.

10. Драг (англ. drag — переодягання) — практика, що виникла у другій половині ХХ ст. у США у спільноті геїв: переодягання з метою перевтілення в людину іншого гендеру.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери