Ґендерна нерівність та режим жорсткої економії в Україні посткризового періоду

Дутчак, Оксана

  • 23 квітня 2018
  • 8639

Оксана Дутчак

У 2014 році на тлі анексії Криму та військового конфлікту на сході в Україні почалася економічна криза. Валовий внутрішній продукт (ВВП) на душу населення знизився більш ніж на 25% у 2014 році та майже на 30% у 2015 році. Його зростання в 2016 році склало тільки 3,3% (Минфин 2017). У 2014 році інфляція досягла майже 25%, а в 2015 році – 43%; наступні два роки інфляція стабілізувалася на рівні 12—14%, а за три місяці 2018 року склала 3,5% (Минфин 2018). Реакція уряду на кризу була передбачуваною: її визначили взятий українською владою неоліберальний курс, обстоювання олігархами своїх інтересів і тиск міжнародних інституцій. В умовах зростання державного боргу через девальвацію національної валюти та загальний кризовий стан, а також з огляду на залежність України від подальших кредитів Міжнародного валютного фонду (МВФ) уряд скасував субсидії на паливо, скоротив видатки на соціальну сферу і збільшив пенсійний вік.

Запроваджена після 2014 року жорстка економія — це не перший прояв неоліберальної політики в Україні. Після переходу країни до ринкової економіки в 1990-х роках всі її уряди штовхали суспільство на рейки неолібералізму, однак цей перехід був далеким від «шокової терапії». Олігархи підтримували запровадження ринкових реформ лише в тому обсязі, який дозволяв їм акумулювати власний капітал і залишатися при владі під час відносно неспокійного в політичному сенсі періоду. Але криза 2014 року дозволила уряду максимально наблизитись до проведення «шокової терапії». Саме тому реформи, запроваджені з того часу, слід розглянути найретельніше.

 

 

Безперечно, криза негативно позначилася на добробуті більшості населення. Однак заходи жорсткої економії, які свідомо втілювалися владою під тиском міжнародних фінансових інституцій, ймовірно, мали більший негативний ефект на жінок. Втім, було дуже мало спроб провести систематичну оцінку впливу антикризової політики, запровадженої після 2014 року, на ґендерну нерівність[1]. Нестача такої систематичної оцінки зміщує основний напрямок феміністичних ініціатив у сферу політичного та символічного представництва та у кращому разі на боротьбу з ґендерним насильством. Звісно, це є цінним саме по собі, особливо зважаючи на неспроможність уряду ратифікувати Стамбульську конвенцію. Проте відсутність критичної перспективи стосовно державної політики жорсткої економії та її довгострокового й системного впливу на ґендерні структури означає, що ці структури залишаються незмінними.

 

«Рівність» на папері

На рівні законодавства Україна є дуже дружньою до жінок країною. Ґендерну дискримінацію заборонено Конституцією та Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»; 1980 року ратифікована Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, у 2005 році Верховна Рада ухвалила Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Навіть більше, підписана в 2014 році Угода про асоціацію між Україною та ЄС, яка наприкінці 2013 року стала причиною початку «Євромайдану», містить статтю про ґендерну рівність в економічному житті. Згідно з цією статтею, Угода має й такі цілі, як забезпечення ґендерної рівності та рівних можливостей для чоловіків та жінок у сфері зайнятості, освіти та навчання, економічної та суспільної діяльності, а також у процесі ухвалення рішень (Martsenyuk 2016).

 

"Структурна ґендерна нерівність закорінена в економіці та політиці й зумовлена передусім нерівним розподілом репродуктивної праці та взаємопов’язаними з ним системним консерватизмом."

 

У всі ці законодавчі ініціативи інтегровано багато визнаних на міжнародному рівні декларацій, механізмів та заходів щодо заохочення ґендерної рівності на всіх рівнях. У результаті законодавчий фасад виглядає майже бездоганно[2]. Реальність, однак, є зовсім іншою. У ній існує глибокий структурний дисбаланс у становищі чоловіків та жінок, який і є основною причиною недосяжності декларованої на папері рівності. Структурна ґендерна нерівність закорінена в економіці та політиці й зумовлена передусім нерівним розподілом репродуктивної праці та взаємопов’язаними з ним системним консерватизмом на символічному рівні, в дискурсивних практиках та практиках соціалізації[3].

 

 

Український уряд, нездатний подолати ґендерну нерівність, прагне зберегти видимість того, що Україна є «європейською» державою, та запровадити певні поверхові (а не структурні) реформи. Так, під час реформування міліції намагалися досягти більшої ґендерної рівноваги в її оновленому складі. Було легалізовано службу жінок в армії, внесено антидискримінаційні поправки до Трудового Кодексу. 2017 року скасували перелік заборонених для жінок професій. Деякі з цих реформ можна радикально критикувати з лівої феміністичної точки зору, проте самі спроби реформування демонструють: уряд докладає зусиль, аби не втратити обличчя. Іноді доходить навіть до протесту міжнародних організацій проти консервативних тенденцій у діяльності українського уряду — і це один із небагатьох позитивних побічних ефектів залежності уряду від міжнародних інституцій. Але жорстка економія, нав’язувана вже згаданими міжнародними організаціями, зокрема, після кризи 2014 року, поглиблює структурні проблеми ґендерної нерівності.

 

Структурна соціально-економічна нерівність у кризовій реальності

Незважаючи на всі заяви уряду, українське суспільство завжди було далеким від досягнення рівності між чоловіками й жінками в соціально-економічному плані. З 1971 року жінки стабільно складають 53—54% від загальної кількості населення (World Bank Database). Але, попри видимість рівності з чоловіками, можливості жінок завжди були можливостями дискримінованої меншості — особливо в разі жінок, які належать до незахищених та дискримінованих категорій. Передусім це бідні жінки, жінки, що проживають у селах, літні жінки, жінки з дітьми, жінки з особливими потребами, представниці ЛГБТ та ромів тощо.

Жінки мають гірший доступ до процесу ухвалення політичних рішень: що вищим є рівень органу влади, то меншою є частка в ньому жінок (RATING Pro 2015). Такий політичний дисбаланс, звісно, частково спричинений ґендерними стереотипами, згідно з якими політика — це чоловіча сфера. Але він також прямо пов’язаний із дисбалансом соціально-економічних ресурсів у суспільстві.

З часу здобуття Україною незалежності співвідношення частки зайнятості серед жінок до аналогічного показника серед чоловіків зменшується: від майже 82% в 1999 році до 74,5% в 2017 році; найнижчий показник становив 74% (2012 рік) (World Bank Database 2017). Отже, жінки завжди відігравали менш активну роль у формальній економіці, а значить — отримували менше економічних ресурсів.

 

 

Ба більше, навіть ті жінки, що беруть активну участь у формальній економіці, отримують з неї менше ресурсів. Цей дисбаланс загострився під час кризи. Одним з основних індикаторів цього є розрив у оплаті праці між чоловіками та жінками. У період між 2000 та 2016 роками різниця між оплатою праці коливалася від 31,4% у 2003—2004 роках до 22,2% у 2010 році (UNDP: 43)[4]. З 2004 року розрив в оплаті праці загалом скорочувався, проте в розпал кризи в 2015—2016 роках знову суттєво збільшився[5]. В таблиці 1 показано розрив в оплаті праці, а також загальну динаміку зарплат у гривнях та доларах за паритетом купівельної спроможності (PPP$)[6].

 

Таблиця 1. Заробітна плата (до відрахування податків)[7] у PPP$ та різниця в оплаті праці чоловіків та жінок

 

*Тут і далі використовується коефіцієнт конвертації згідно з базою даних Світового банку — World Bank Database

Джерело: підрахунки авторки на основі даних Державної служби статистики (Державна служба статистики. Середньомісячна заробітна плата жінок і чоловіків за видами економічної діяльності).

 

Тож у період кризи заробітна плата жінок девальвувала більше, ніж зарплата чоловіків: заробітна плата чоловіків у 2015 році становила 87,7% від заробітної плати 2013 року, тоді як заробітна плата жінок становила 77,3% від показника того ж року. Таким чином, зарплата жінок постраждала від девальвації на 10% сильніше, ніж заробітна плата чоловіків. Пояснити це можна тим, що в середньому жінки заробляють менше за чоловіків, тож серед них більше тих, хто отримує мінімальну зарплату — а її було заморожено з початком кризового періоду[8].

 

"Більшість розриву спричинена не прямою дискримінацією під час встановлення зарплати, а горизонтальною й вертикальною стратифікацією ринку праці: жінки частіше працюють у менш оплачуваних секторах економіки й на нижчих посадах."

 

Повільне збільшення мінімальної зарплати, почате урядом лише з вересня 2015 року, не могло наздогнати інфляцію. Нарешті, на початку 2017 року розмір мінімальної заробітної плати було подвоєно, що для України є безпрецедентним кроком. Один із найбільш вірогідних результатів подвоєння зарплати — скорочення різниці в оплаті праці чоловіків і жінок: у першому півріччі 2017 року вона зменшилася до рекордних 19,7%. Оскільки низький та мінімальний обсяг зарплати переважно отримують саме жінки, власне їх переважно торкнулося підвищення заробітної плати вдвоє (принаймні у формальній економіці). На жаль, цей ефект тривав недовго: у вересні 2017 року розрив в оплаті праці чоловіків і жінок дещо зріс — до 22,45%.

Хоча в суспільстві доволі поширений міф, що причина ґендерного розриву в оплаті праці в тому, що жінкам платять менше на аналогічних посадах, у реальності все складніше й гірше. Більшість розриву спричинена не прямою дискримінацією під час встановлення зарплати, а горизонтальною й вертикальною стратифікацією ринку праці: жінки частіше працюють у менш оплачуваних секторах економіки й на нижчих посадах.

З часів незалежності зайнятість жінок скоротилася в більш оплачуваній промисловості до 21,6% (проти 27,5% для чоловіків) (Ukraine: Employment in industry, female; Ukraine: Employment in industry, male) і збільшилася у менш оплачуваному секторі послуг до 65,2 (проти 54,4% для чоловіків) (Ukraine: Employment in services, female; Ukraine: Employment in services, male). Вертикальна сегрегація також є значною, зокрема в традиційно «жіночих» секторах. Наприклад, хоча в 2015 році майже 76,1% державних службовців складали жінки, 81,3 % держслужбовців першої категорії були чоловіки (Державна служба статистики. Жінки та чоловіки в Україні: статистичний збірник: 69). Чи не найгіршою є вертикальна сегрегація в сфері освіти та науки (Когут 2014), де на посадах проректорів працюють лише 25% жінок, а серед ректорів усього 9% жінок; лише 51% викладачок мають ступінь кандидата чи доктора наук у порівнянні з 79% викладачів-чоловіків.

Якщо з прямою дискримінацією при встановленні рівня заробітної платні боротися відносно легко (виконувати відповідний закон і карати за його порушення), то зі структурно обумовленою різницею в оплаті все набагато складніше. Вона витікає із складного поєднання нерівного розподілу репродуктивної праці та взаємозумовлених ґендерних стереотипів. Непропорційне залучення жінок до репродуктивної праці певною мірою й утримує багатьох із них від «продуктивної»[9] економічної діяльності. Так, серед економічно неактивних жінок 28,6% є домогосподарками або знаходяться на утриманні. Для порівняння: серед чоловіків таких лише 10,4% (Державна служба статистики. Ґендерні аспекти ринку праці). У 2016 році найбільша різниця між економічною активністю чоловіків та жінок існувала у віковій категорії 25—29 (22,2 пунктів) та 30—34 років (18,4 пунктів); після цього різниця зменшується, сягаючи мінімуму (3,8 пунктів) у віковій категорії 40—49 років (Державна служба статистики. Жінки та чоловіки в Україні: статистичний збірник: 60). У перших двох вікових категоріях очевидною причиною неучасті жінок в економічному житті є догляд за дітьми, а отже — дисбаланс розподілу репродуктивної праці.

Структурне обумовлення й «приписування» відповідальності за дітей жінкам тягне за собою й непропорційне навантаження іншою домашньою працею. Дані за 2010 рік вказують, що з усіх європейських країн в Україні жінки витрачають найбільше часу на домашню роботу (без урахування догляду за дітьми) — в середньому 24,6 години на тиждень (Стрельник 2017: 25). Дані досліджень GFK у 22 країнах показали, що в середньому українська жінка витрачає на приготування їжі 15 годин — проти середнього показника 9 годин для українського чоловіка (Ранкова хвиля 2017). Якщо перевести ці цифри в масштаб року, отримаємо, що в середньому українська жінка витрачає 32 доби (або майже 49 днів із перервою на сон) на рік лише на приготування їжі для своєї сім’ї. Це на 40% більше, ніж середній показник для чоловіків.

Сегрегація ринку праці, спричинена нерівним розподілом репродуктивної праці, тягне за собою розрив у розмірах пенсій. Як показано в таблиці 2, через політику замороження прожиткового мінімуму під час кризи до 2016 року середня пенсія знецінилася на 37% у PPP$. Станом на квітень 2017 року 67% пенсіонерів отримували мінімальну пенсію (Укрінформ 2017), а жінки, які складають 63% всіх осіб на пенсії, зазвичай отримують на 33% менше, ніж чоловіки (Сьогодні 2017). Загалом низький рівень пенсій в Україні призводить до того, що пенсіонери є однією із найбідніших великих категорій населення, а жінки-пенсіонерки живуть гірше, ніж чоловіки-пенсіонери. І ця нерівність загострюється під час кризи: у 2014 році домогосподарства на чолі з жінками пенсійного віку мали на п’яту частину менше витрат та на чверть менше ресурсів, ніж домогосподарства на чолі з чоловіками того ж віку.[10]

 

 

Щоб зменшити дефіцит Пенсійного фонду на вимогу МВФ[11], у жовтні 2017 року уряд схвалив нову пенсійну реформу. З одного боку, реформа відв’язала мінімальну пенсію від прожиткового мінімуму та прив’язала її до 40% мінімальної зарплати, а також змінила формулу розрахунку, що призвело до деякого зростання пенсій. Тож пенсія зросла у національній валюті, але, як видно з таблиці, євровий еквівалент середньої пенсії після реформи майже вдвічі менший, ніж до кризи, а отже — таке «зростання» не покрило девальвацію[12]. Особливо це стосується пенсії жінок, адже вона в середньому становить лише 33% пенсії чоловіків і жінки частіше отримують мінімальну пенсію.

 

Таблиця 2. Середній розмір пенсії в Україні[13]

Курс валют за даними «Oando» станом на 01.01. відповідного року.

Джерело: підрахунки авторки на основі даних ICTV (ICTV 2017) та Державної служби статистики (Державна служба статистики. Середній розмір місячної пенсії та кількість пенсіонерів).

 

Не пропонуючи зростання пенсії, яке б покрило інфляцію, влада «натомість» підвищила мінімальну кількість років трудового стажу та/або пенсійний вік (Економічна правда 2017). Тут ми повертаємося до питання про незалучене до формальної економіки населення, більшою частиною якого є жінки. Внаслідок реформи їм доведеться намагатися отримати більший трудовий стаж в умовах нерівного розподілу репродуктивної праці[14]. Ймовірно, що такі недоліки пенсійної реформи будуть і надалі відтворювати жінок-пенсіонерок як одну з найбідніших великих категорій населення.

Загалом одним із найбільш помітних результатів кризи в соціально-економічному вимірі — те, скільки домогосподарств опинилося за нижньою межею прожиткового мінімуму, визначеного Міністерством соціальної політики (МСП) (Витрати і ресурси домогосподарств України у 2016 році: статистичний збірник: 252—253). За грошовими доходами у 2016 році 63,1% домогосподарств були нижче прожиткового мінімуму МСП на особу[15]. Крім того, у селах цей показник становив 71,6% населення. Зважаючи, що 44,4% сільського населення складають дорослі жінки й лише 37,5% — чоловіки (Витрати і ресурси домогосподарств України у 2016 році: статистичний збірник: 34)[16], ситуація гострої бідності в сільській місцевості більше впливає на жінок і виступає важливим аспектом структурної ґендерної нерівності.

Ситуація виглядає трохи краще, якщо брати до уваги не грошовий, а загальний дохід. У такому разі в 2016 році нижче визначеного МСП прожиткового мінімуму на особу перебувало 48,2% домогосподарств, і у випадку сільського населення показники є майже такими ж. Основна причина такого вирівнювання — споживання та реалізація товарів із власного господарства[17]. Тож у сільській місцевості критично низький рівень грошових доходів компенсується додатковою фізичною роботою[18].

Ґендерна нерівність на ринку праці, у питаннях кар’єри та виходу на пенсію становить системну загрозу добробуту українських жінок. Наслідки цих несприятливих явищ для великих груп населення, ймовірно, найтяжче позначаються на жінках старшого віку[19] та жінках, що живуть у сільській місцевості. Усі ці негативні впливи загострюються під час економічних криз, критично збільшуючи ризик бідності відповідних категорій населення. Окрім замороження та неадекватної індексації прожиткового мінімуму й мінімальної зарплатні, негативну роль відіграли й інші «антикризові» заходи, які не прямо пов’язані з економічними ресурсами від залучення у формальну економіку. Їх ми й розглянемо далі.

 

Знецінення репродуктивної праці

З часу здобуття Україною незалежності та переходу до капіталістичної економіки відбувається демографічний спад. У цьому дослідженні ми не можемо детально проаналізувати державну демографічну політику та її вплив на ситуацію ґендерної нерівності. Узагальнюючи, скажемо, що низка вжитих урядом заходів була спрямована на прогресивну підтримку репродуктивної праці, проте ці кроки були майже повністю нівельовані «антикризовою» політикою.

Одним із найбільш прогресивних заходів уряду, націлених на підтримку народжуваності, була соціальна виплата при народженні дитини. До певного моменту вона збільшувалася й характеризувалася прогресивною шкалою. Виплата не тільки стала економічною опорою для родин із дітьми, а й підтримувала жінок, даючи їм незалежний дохід протягом кількох років. Це могло частково компенсувати жінкам перебування поза ринком праці та зміцнити їхню позицію в сім’ї. У 2014 році соціальну виплату зменшили, звели до одного рівня й заморозили. Таблиця 3 ілюструє зміни в обсязі щомісячних[20] соціальних виплат при народженні дитини.

 

Таблиця 3. Соціальна виплата при народженні дитини[21]

З 2011 року ця виплата прив’язувалася до офіційного прожиткового мінімуму на дитину: помноженому на 30 у випадку першої дитини, на 60 – у випадку другої, на 120 – у випадку третьої та всіх наступних (цей розрахунок перестали використовувати після введення в 2014 році «антикризових» заходів).

** З 1 липня.

Джерело: підрахунки авторки на основі даних Верховної Ради України (Про державну допомогу сім’ям з дітьми: Закон України від 21.11.1992 № 2811-XII), Державної служби статистики (Середня заробітна плата за видами економічної діяльності по місяцях).

 

Найбільшої уваги заслуговує обсяг щомісячної виплати, оскільки тут ідеться про допомогу, яка забезпечує родині регулярний щомісячний дохід протягом тривалого часу. Як бачимо з таблиці, щомісячна виплата на першу дитину у відносному вираженні була найбільшою в 2008 році, коли вона відповідала 35% середньої заробітної плати. Щомісячна виплата на третю дитину й наступних дітей досягла максимуму у відносному вираженні у 2011 році: її розмір складав 70% середньої заробітної плати. З огляду на той очевидний факт, що заробітна плата в сільській місцевості часто є нижчою, соціальні виплати на третю і наступних дітей фактично компенсували зарплату жінкам, що мешкають у селах.

Внаслідок зменшення, вирівнювання й замороження соціальної виплати з 1 липня 2014 року її прогресивна підтримка нівелювалася. Щомісячна допомога при народженні першої дитини девальвувала на 43% у порівнянні з 2013 роком, а допомога на третю й наступних дітей знизилася на 69%. У 2016 році щомісячна соціальна виплата при народженні дитини становила всього лиш 17% середньої заробітної плати. При виплаті допомоги більше не враховується сукупний негативний ефект кількості часу, проведеного жінками поза ринком праці. Отже, заходи жорсткої економії, ухвалені у 2014 році, критично вплинули на сім’ї з дітьми та економічну незалежність жінок у таких родинах. Можна впевнено стверджувати, що такі дії влади стали одним із факторів, які призвели до того, що у 2016 році майже 85% сімей із трьома дітьми та майже 87% сімей із чотирма дітьми опинилися за межею бідності за рівнем загального доходу (Витрати і ресурси домогосподарств України у 2016 році: статистичний збірник: 260—261). Для таких сімей ситуація була катастрофічною — навіть у порівнянні із загальним низьким рівнем добробуту[22].

«Антикризові» реформи, ухвалені 1 липня 2014 року, скасували щомісячну соціальну допомогу на догляд за дитиною, яка виплачувалася впродовж перших трьох років після її народження. У порівнянні з тими соціальними виплатами, про які йшлося вище, цей вид допомоги не був значним, проте його скасування означає, що тепер в Україні не існує прямих виплат за материнську репродуктивну працю.

Варто також згадати специфічний аспект державної політики стосовно материнства, який має суперечливий вплив на ґендерну рівність, хоча на перший погляд його спрямовано на підтримку матерів. Саме цю сферу слід реформувати в першу чергу — як для стабілізації демографічної ситуації, так і для поліпшення соціально-економічного становища жінок. Згідно із законом, особі, що здійснює основний догляд за дитиною, надається відпустка з догляду за дитиною тривалістю до 3 років. Упродовж цього періоду її робоче місце має зберігатися. Закон дозволяє чоловікам брати декретну відпустку, але лише в 1% випадків у відпустці перебуває батько (Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання прав і свобод людини і громадянина: 410). Хоча певну роль тут відіграють консервативні погляди, основною причиною є те, що відпустку по догляду ніхто не зобов’язаний оплачувати. Оскільки жінки зазвичай заробляють менше, сім’ям доводиться вирішувати на основі економічних міркувань. Ці чинники роблять дотримання ґендерного балансу у сфері догляду за дітьми структурно неможливим. Це ставить жінок у вразливе становище на ринку праці[23].

 

 

Отже, заходи жорсткої економії зменшують фінансову підтримку матерів. Не відбувається прогресу в реформах, які можуть посприяти кращому розподілу репродуктивної праці. Як правило, у матерів немає вибору, особливо якщо вони не належать до більш заможної меншості. Вони не можуть найняти няню, а в державні дитячі садки дітей приймають як мінімум з 1,5 років, а загалом — з 3 років. Надана матерям трирічна декретна відпустка свідчить про небажання держави створювати доступні та якісні ясла. Перекладаючи тягар репродуктивної праці на жінок, держава водночас знецінює цю працю з економічного погляду.

З огляду на те, що на жінок же переважно лягає завдання піклування за особами, які потребують догляду, виплати по догляду за людьми також є важливим показником того, як держава підтримує або не підтримує жінок. Криза та політика влади також мала вплив на цю форму оплати репродуктивної праці: через замороження й неадекватну індексацію офіційного прожиткового мінімуму. Як наслідок, між 2013 і 2016 роками максимальні розміри найсуттєвіших із цих виплат (по догляду за дітьми з інвалідністю) знецінилися майже на 30% у PPP$ та складали максимум третину середньої зарплатні або ж станом на кінець 2017 року — 61% від визначеного МСП прожиткового мінімуму на одну особу (Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам: Закон України від 16.11.2000 № 2109-III;  Середня заробітна плата за видами економічної діяльності по місяцях)[24].

Підсумуємо: більшість соціальних виплат із догляду, який переважно виконують жінки, були набагато нижчими за середню зарплату ще до кризи. Потім вони знецінились через інфляцію та «антикризову» політику уряду. Тож загалом урядову політику «заощадження» бюджету було реалізовано через експлуатацію матерів та жінок, що знаходяться у важких сімейних обставинах.

 

Доступ жінок до «продуктивної» праці та репродуктивної підтримки

На тлі девальвації жіночої репродуктивної праці уряд провів інші реформи, які зменшили можливості жінок на ринку праці та зменшили доступ до інфраструктури, котра мала б підтримувати їх у репродуктивній праці. Як і описані вище кроки, ці зміни теж були класичними неоліберальними заходами жорсткої економії для збалансування бюджету під час кризи.

27 березня 2014 року було ухвалено пакет «антикризових» законів, який містив рішення про зменшення кількості державних службовців у центральних органах державної влади та місцевих державних адміністраціях мінімум на 10%. Як зазначалося вище, 76% таких службовців — жінки. Згодом кількість державних службовців знизилася принаймні на третину: їх було близько 300 000 у 2015 році (РБК Україна 2015) і залишилося трохи більше як 200 000 на початку 2017 року (Інтерфакс-Україна 2017). Отже, неоліберальна політика жорсткої економії та «скорочення державного апарату» зменшили кількість робочих місць у жінок.

Ще одним кроком уряду, провадження якого пришвидшила «антикризова» політика, стала «оптимізація» системи освіти. З 2015 по 2016 рік кількість освітян скоротилася на 55 100 (Державна служба статистики 2017. Зайняте населення за видами економічної діяльності у 2012–2016 роках)[25]. Ба більше, у 2017 році велися розмови про подальші скорочення (Ваші новини 2017). У сфері освіти працює 12% жінок і 3,2% чоловіків (Libanova 2012: 42), тож ця тенденція найбільше вдарила саме по становищу жінок. Як правило, уряд закриває маленькі школи, переважно сільські, та професійно-технічні училища. З 2005 по 2013 рік кількість сільських шкіл скоротилася на 11,7% (Державна служба статистики. Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України: статистичний збірник: 10). «Оптимізацію» продовжила нова влада, і в період між 2014 і 2016 роком в Україні загалом було припинено діяльність майже 700 шкіл та 27 професійно-технічних училищ. Ця політика не торкнулася дитсадків, проте наявних сьогодні закладів дошкільного виховання не вистачає. Вони перевантажені й обслуговують лише 55% дітей (Державна служба статистики. Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України: статистичний збірник), а в сільській місцевості — ще менше[26].

 

 

Подібні тенденції, хоч і в меншому масштабі, спостерігаємо в галузі охорони здоров’я — ще одному «жіночому» секторі ринку праці: у сфері медицини та соціальної роботи працює 10,6% жінок і лише 2,5% чоловіків (Libanova 2012: 42). У кризові роки не проводилося масового закриття лікарень, але загальна «оптимізація» цієї сфери, що тривала з 2005 по 2013 рік, призвела до зменшення кількості лікарень у сільській місцевості на 70% (Державна служба статистики. Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України: статистичний збірник: 10). Між 2014 та 2016 роками в селах було закрито 39% лікарень (41 заклад) та 21% поліклінік (123 заклади) (Державна служба статистики. Заклади охорони здоров’я та захворюваність населення України в 2016 році: статистичний бюлетень). Як наслідок, 48% сільських жінок позбавлені прямого доступу до поліклінік чи лікарень (UNDP Ukraine 2017). Хоча протягом останніх 3 років не спостерігалося суттєвого зменшення кількості лікарів, кількість іншого медичного персоналу скоротилася в період між 2014 і 2016 роком на 12 000, або на 3% (Державна служба статистики. Медичні кадри). Під час реалізації урядом запланованої широкомасштабної реформи системи охорони здоров’я ця тенденція може посилитися й призвести й до зменшення числа лікарів та лікарень. Окрім цього, введення офіційних платежів майже за всі послуги, окрім базового рівня першої допомоги та діагностики, призведе до того, що через нерівність доходів система охорони здоров’я стане менш доступною для жінок та родин, які очолюють жінки.

Інший неоліберальний крок, датований 2014 роком, фактично зруйнував інститут соціальної роботи. У 2012 році попередній уряд вирішив збільшити кількість соціальних працівниць на 12 000 (Корреспондент 2012); через два роки ті ж 12 000 посад виключили з державного бюджету[27]. З огляду на те, що цей інститут давав сяку-таку підтримку, наприклад, сім’ям у важких життєвих ситуаціях, людям з інвалідністю, людям похилого віку, таке рішення позбавило жінок допомоги у сфері репродуктивної праці. Окрім цих функцій, соціальні працівниці також мали працювати з проблемою насильства в сім’ї, зазвичай спрямованого на жінок та дітей. Отже, «оптимізація» кількості соціальної роботи призвела до зменшення підтримки репродуктивної праці жінок у складних сімейних ситуаціях і зробила їх менш захищеними[28].

В умовах економічної кризи все зазначене призводить до зменшення підтримки репродуктивної праці, яку виконують жінки, та до її знецінення; до втрати роботи і меншого в порівнянні з чоловіками заробітку; до відсутності перспективи достойної пенсії. А отже, мова йде про фемінізацію бідності, спричинену як поточними неоліберальними реформами (Буткалюк 2015: 154), так і військовим конфліктом (UN Women 2016). У контексті кризи та неадекватної державної політики жінки стикаються з підвищеним ризиком бідності. Особливо це стосується вразливих груп: жінок похилого віку, жінок із дітьми, сільських жінок та жінок-піклувальниць.

 

Війна та вимушене переселення

Як правило, структурні наслідки війни найбільш негативно впливають на категорію соціально незахищених громадян, в тому числі жінок. В умовах військового конфлікту в Україні слід звернути увагу на проблеми жінок, що вимушено стали внутрішньо переміщеними особами (ВПО), а також тих, що проживають поблизу зони конфлікту.

У 2016 році жінки складали 62% ВПО (Смаль 2016). Тож для жінок, що становлять більшість ВПО, проблеми пошуку житла, працевлаштування та інтеграції в місцеву спільноту є особливо гострими, зокрема в умовах заходів жорсткої економії. Вони опиняються в новому місці, де через проведену в державному секторі «оптимізацію» скорочується кількість офіційних робочих місць у «жіночих» секторах. Не дивно, що жінки становлять майже 72% зареєстрованих безробітних вимушених переселенців (Смаль 2016), тоді як загальне безробіття серед осіб цієї категорії в 2017 році дорівнювало 68% (International Organization for Migration 2017). Жінкам пропонують нижчі посади та меншу заробітну плату. Водночас відсоток жінок у загальній кількості ВПО означає, що в ситуації внутрішнього переміщення вони виступають основними або навіть єдиними годувальницями частіше, ніж жінки, які належать до місцевої спільноти. Доступні їм обмежені ресурси жінки-ВПО витрачають на основні предмети повсякденного вжитку та оренду квартири: від 66% до 90%  ВПО орендують житло (Право на захист, Українська Гельсінська спілка з прав людини 2017).

 

 

Отже, загалом жінки-ВПО стикаються з щораз більшими фінансовими проблемами, породженими як вимушеним переселенням, так і структурними змінами в економіці через заходи жорсткої економії. Половина ВПО — люди віком 60 і більше років (Управління ООН з координації гуманітарних питань: 8), їхні ресурси значною мірою залежать від пенсій. Тож суперечлива пенсійна реформа впливає на їхнє виживання. Відсутність робочих місць та житла є основними причинами повернення внутрішньо переміщених осіб на територію, непідконтрольну українській владі: станом на вересень 2017 року 16% населення на цих територіях складають ВПО, які повернулися на попереднє місце проживання (Міжнародна організація з міграції: 6). Приблизно половина з них старша за 60 років. Щоб отримати пенсію, яка для 61% з них є основним джерелом доходів, вони повинні принаймні раз на два місяці приїздити на контрольовану українським урядом територію, проходячи тривалу процедуру на контрольних пунктах, наражаючись на небезпеку обстрілів та наземних мін.

Логічним рішенням проблеми скрутного фінансового становища видається державна підтримка. Вона дійсно існує: станом на жовтень 2017 року соціальна допомога для ВПО становила 884 грн (30 євро[29]) для пенсіонерів та дітей і 442 грн (15 євро[30]) для працездатних осіб. Виплати людям з інвалідністю прив’язані до офіційного прожиткового мінімуму, а отже — теж не індексуються адекватно. Загалом допомога є мізерною, а її виплата оточена постійними скандалами, пов’язаними з процедурою нарахування та контролем держави за ВПО (Міжнародна організація з міграції; Women’s International League for Peace and Freedom: 14).

 

"Якщо сім’я не отримує підтримку від державної інфраструктури репродуктивної праці, переважно саме жінки виконують працю з догляду."

 

Погіршення інфраструктури репродуктивної праці та знецінення праці з піклування й догляду теж є суттєвими проблемами, з якими стикаються жінки, що водночас зазнають впливу переселення, кризи та результатів політики жорсткої економії. Адже саме жінки є найбільше інтегрованими до цієї інфраструктури, а отже, вони найбільше залежать від її функціонування. Якщо сім’я не отримує підтримку від державної інфраструктури репродуктивної праці, переважно саме жінки виконують працю з догляду. Усе це, відповідно, зменшує шанси жінок-ВПО на повну зайнятість, офіційну зайнятість, гідну заробітну плату й навіть можливість заробітку взагалі. Водночас через інфляцію та урядові заходи жорсткої економії державна допомога з піклування є недостатньою, щоб вирівняти матеріальні умови та хоч якось компенсувати жінкам час та енергію, витрачені на репродуктивну працю. У цілому жінки серед ВПО становлять нову велику групу соціально незахищеного жіночого населення.

Ще одна категорія українських жінок — ті, хто живе в зоні конфлікту й поблизу неї — є, мабуть, однією з найменш захищених. Вони втрачають робочі місця через економічну кризу й війну. У багатьох населених пунктах виникають проблеми з електро- й водопостачанням, відсутністю постачання товарів першої необхідності, транспортуванням та базовою репродуктивною інфраструктурою лікарень, шкіл, дитячих садків (Women’s International League for Peace and Freedom; Голобородько 2018; Управління ООН з координації гуманітарних питань; UNICEF Ukraine 2017). Подекуди немає навіть доступу до базової медико-санітарної та акушерської допомоги. Щоб дістатися до найближчого медичного закладу, жінкам доводиться витрачати 100% або навіть 200% свого місячного доходу через відсутність регулярного громадського транспорту (Women’s International League for Peace and Freedom: 11). У результаті багато жінок не отримують належного лікування й не можуть лікувати своїх дітей. Жінки, які мешкають у «сірій зоні» (між українською армією та сепаратистським ополченням) та на територіях, що контролюються сепаратистами, також змушені проходити контрольно-пропускний пункт. Це означає, що вони витрачають додатковий час, подекуди наражаються на корупцію (Голобородько 2018), стикаються з неналежним поводженням з боку тих, хто здійснює контроль, грубістю (Women’s International League for Peace and Freedom: 11) та іншими проблемами. Більш ніж 310 навчальних закладів знаходиться в межах 15 кілометрів від лінії розмежування на територіях, контрольованих українським урядом (46% – дитячі садки), а 38% з них знаходиться в межах 5 км від лінії розмежування (UNICEF Ukraine 2017:  13). Частина жінок змушена відмовитися від послуг дитсадків із міркувань безпеки, через брак транспорту чи бідність (UNICEF Ukraine 2017:  17).

Оскільки уряд явно робить недостатньо, базові товари й послуги громадянам постачають і надають волонтери, громадські та міжнародні організації. Однак таке забезпечення не є систематичним, особливо в «сірій зоні». Є також питання, які неможливо вирішити без втручання уряду: систематичний доступ до медичних та освітніх послуг, працевлаштування, соціальні виплати, громадський транспорт.

 

"Ґендерна нерівність глибоко вкорінена в нерівному розподілі репродуктивної праці при капіталізмі."

 

Всі ці проблеми, спричинені кризою та політикою жорсткої економії поглиблюють структурну ґендерну нерівність, диспропорційно негативно впливаючи на жінок, особливо з вразливих груп сільського населення, людей літнього віку, людей з дітьми та піклувальниць. На тлі ж війни вони набирають обрисів гуманітарної катастрофи для жінок, чиє життя безпосередньо зачіпає війна. Для феміністичного руху цей аналіз формулює/підтверджує кілька ключових думок. Перш за все, що ґендерна нерівність глибоко вкорінена в нерівному розподілі репродуктивної праці при капіталізмі. По-друге, негативні економічні процеси і політика мають нерівномірний вплив на різні категорії жінок, де становище одних погіршується набагато більше. І, по-третє, боротьба з ґендерною нерівністю неможлива без боротьби із соціальною нерівністю, адже такі загальні речі як офіційний прожитковий мінімум та мінімальна зарплатня (не кажучи вже про розвиток репродуктивної інфраструктури та політику у сфері піклування про дітей) структурно впливають на становище жінок.

 

Стаття базується на результатах міжнародного дослідження «Феміністичні підходи проти режиму жорстких урізань», реалізованого за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург.

 


Посилання:

Буткалюк, В. А., 2015. «Влияние неолиберализма на положение трудящихся женщин в Украине». В: Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. Випуск 7(18), с. 149—164.

Ваші новини, 2017. Гриневич попередила вчителів про майбутні скорочення. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Голобородько, A., 2018. «Права людини в зоні АТО. Бездіяльність влади, що межує зі злочином». В: Інформатор. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Громадська організація «Ла Страда Україна». «Ла Страда Україна» вважає рішення про ліквідацію 12 000 соціальних працівників поспішним. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2011 році: статистичний збірник. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2016 році: статистичний збірник. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики. Ґендерні аспекти ринку праці. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики 2017. Дошкільні навчальні заклади. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики. Жінки та чоловіки в Україні: статистичний збірник. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Економічна правда, 2017. Життя після реформи. Як зміняться пенсії з 1 жовтня. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики, 2017. Зайняте населення за видами економічної діяльності у 2012–2016 роках. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики, 2017. Медичні кадри. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Державна служба статистики. Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України: статистичний збірник. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Когут, І., 2014. «Чим відрізняються жінки і чоловіки: про ґендерну (не)рівність у вищій освіті». В: CEDOS. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Корреспондент, 2012. Мінсоцполітики збільшить на 12 тис. кількість соціальних працівників у країні. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Минфин, 2018. Индекс инфляции. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Міжнародна організація з міграції. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами – вересень 2017. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Право на захист, Українська Гельсінська спілка з прав людини 2017. Права внутрішньо переміщених осіб. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Про державну допомогу сім’ям з дітьми: Закон України від 21.11.1992 № 2811-XII. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам: Закон України від 16.11.2000 № 2109-III. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Про підвищення розмiрів державної допомоги окремим категоріям громадян: постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 р. N 832. Доступ 23.04.2017 за адресою:[link].

Ранкова хвиля 2017. Скільки коштує домашня праця, або чому господині 13 годин на тиждень витрачають на кухню? Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

РБК Україна, 2015. До кінця 2015 року кількість держслужбовців скоротиться до 220 тис. – Нацагенство. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Середня заробітна плата за видами економічної діяльності по місяцях. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Смаль, В., 2016. «Велике переселення: скільки насправді в Україні внутрішньо переміщених осіб». В: Vox Ukraine. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Сьогодні, 2017. Скільки в Україні пенсіонерів: чому так мало чоловіків доживають до пенсії. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Укрінформ, 2017. Гройсман озвучив розмір середньої пенсії в Україні. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Управління ООН з координації гуманітарних питань. Огляд гуманітарних потреб, листопад 2017. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання прав і свобод людини і громадянина. Kиїв, 2014.

2017 National Baseline Report, Ministry of Economic Development and Trade of Ukraine. Sustainable Development Goals: Ukraine. 2017 National Baseline Report, Ministry of Economic Development and Trade of Ukraine. Available 23.04.18 at: [link].

ICTV 2017. Середня пенсія в Україні після підвищення. Доступ 23.04.2017 за адресою: [link].

International Organization for Migration, 2017. National Monitoring System Report on the Situation of Internally Displaced Persons. Available 23.04.18 at: [link].

Koriukalov, M., 2014. Gender policy and institutional mechanisms of its implementation in Ukraine: National review of Ukraine’s implementation of the Beijing Declaration and Platform for Action and the outcomes of the Twenty-third special session of the General Assembly. Ministry of Social Policy of Ukraine, UN Women, European Commission, Friedrich Ebert Stiftung, & Ukraine Women’s Fund. Available 23.04.18 at: [link].

Libanova E. [et al], 2013. Analytical research on women’s participation in the labour force in Ukraine. Available 23.04.2018 at: [link].

Martsenyuk, T., 2016. “Gender equality situation in Ukraine: challenges and opportunities”. In: Gender Equality Policies and EU Integration — experience of Visegrad for EaP Countries. Available 23.04.18 at: [link].

RATING Pro, 2015. Аналіз демографічної структури місцевих рад-2015. Доступ 22.04.2017 за посиланням: [link].

UNDP. Millennium Development Goals Ukraine: 2000–2015. Available 23.04.18 at: [link].

UNDP Ukraine 2017. New study on rural women rights reveals gaps and challenges. Available 23.04.18 at: [link].

UNICEF Ukraine, 2017. The Children of the Contact Line in East Ukraine. Available 23.04.18 at: [link].

Women’s International League for Peace and Freedom. The Effects of Intervention by International Financial Institutions on Women’s Human Rights in Ukraine. Available 23.04.18 at: [link].

World Bank Database. Ukraine: Employment in industry, female (% of female employment) (modeled ILO estimate). Available 23.04.18 at:  [link].

World Bank Database. Ukraine: Employment in industry, male (% of male employment) (modeled ILO estimate). Available 23.04.18 at:  [link].

World Bank Database. Ukraine: Employment in services, female (% of female employment) (modeled ILO estimate). Available 23.04.18 at: [link].

World Bank Database. Ukraine: Employment in services, male (% of male employment) (modeled ILO estimate). Available 23.04.18 at: [link].

World Bank Database. Ukraine: Population, female (% of total). Available 23.04.18 at: [link].

World Bank Database. Ukraine: Ratio of female to male labor force participation rate (%) (modeled ILO estimate). Available 23.04.18 at: [link]

Примітки

  1. За суттєвим винятком Спільного тіньового звіту Комітету ООН з ліквідації всіх форм дискримінації жінок у 2017 році (Women’s International League for Peace and Freedom).
  2. Існували й винятки: наприклад, законодавство, яке не дозволяло жінкам виконувати певні види роботи. Хоча більшість заборонених спеціалізацій була пов’язана зі шкідливими галузями промисловості, що й керувало логікою заборони, у деяких випадках виключення жінок із професії виглядало дуже дивно. Наприклад, жінкам було заборонено працювати машиністками потягів на залізниці / в метро та керувати фактично будь-якою серйозною промисловою технікою, включно з грейдерами, бетонозмішувачами, бульдозерами й сільськогосподарчими тракторами. Що ж до видів виробництва зі шкідливими умовами праці, то замість модернізації з метою поліпшення умов праці для всього персоналу закон просто заборонив жінкам працювати там. З огляду на те, що робота в промисловій сфері, як правило, краще оплачується, згадане обмеження посилило ґендерну нерівність в оплаті праці та інформалізацію становища жінок, які працювали на відповідних посадах попри заборону. Інший приклад — певні формулювання в Трудовому кодексі, які фактично відводять жінкам основну роль у догляді за дітьми.
  3. Надзвичайно високий рівень тіньової економіки – ще одна суттєва причина того, що держава навіть не намагається взятися за вирішення прихованих системних проблеми. За оцінками МВФ, тіньова економіка в Україні сягає 45%.
  4. Інакше кажучи, навіть у найкращі роки ситуація в Україні була гіршою, ніж у більшості країн ОЕСР, крім Японії, Кореї та Естонії.
  5. За оцінкою експертів, у тіньовій економіці, яка може становити 50—70% ВВП України, розрив в оплаті праці між чоловіками та жінками є ще більшим (Koriukalov 2014: 31).
  6. Конвертація місцевої валюти у міжнародний долар за парититетом купівельної спроможності фактично показує, скільком доларам США на ринку США відповідає валюта. Інакше кажучи, фактор конвертації вказує на те, скільки одиниць місцевої валюти потрібно, щоб купити ту ж саме кількість товарів у США за 1 долар США. На практиці це дозволяє порівнювати валюти між собою, враховуючи їхню купівельну спроможність на локальному ринку, а також відслідковувати інфляцію.
  7. Далі мова буде йти про зарплату до відрахування податків, якщо не сказано інше.
  8. Ймовірно, через підняття зарплат у приватному секторі, спричинене як підняттям мінімальної зарплатні, так і «відштовхуванням від дна» кризового падіння економіки.
  9. Поняття «продуктивність» використовується як у марксистській, так і в ліберальній економічній теорії. У першому випадку «репродуктивна» праця відрізняється від «продуктивної», оскільки йдеться про відтворення робочої сили замість виробництва товарів для капіталістичного ринку. Водночас не можна сказати, що репродуктивна праця не сприяє розвитку капіталістичної економіки. У другому випадку — в умовах ліберальної економічної парадигми — «продуктивна» праця потенційно передбачає виключення ролі репродуктивної праці з капіталістичної економіки. З цих причин термін подано в лапках.
  10. Підрахунки спираються на дані Державної служби статистики, наведені в публікації «Витрати і ресурси домогосподарств України: статистичний збірник», с. 156 і 218 за відповідний рік.
  11. Проте логіка скорочення дефіциту бюджету не завадила уряду в 2014 році зменшити сплачуваний працедавцями єдиний соціальний внесок, що, безумовно, вплинуло на дефіцит Пенсійного фонду.
  12. Поки що не існує коефіцієнта конверсії у PPP$ для більш точної оцінки «збільшення» пенсії у контексті інфляції.
  13. На початок року.
  14. Збільшення страхового стажу а/або віку виходу на пенсію для жінок також навряд чи вплине на ґендерний розрив між пенсіями, що визнають навіть чиновники.
  15. Міністерство соціальної політики почало самостійно визначати прожитковий мінімум наприкінці 2015 року, назвавши його «фактичним прожитковим мінімумом». Такий мінімум підраховується на основі тих же показників споживчого кошика, що й офіційний прожитковий мінімум, проте з урахуванням фактичних цін. Однак він все одно є суттєво заниженим: наприклад, не включає жодних витрат на житло (як-от витрати на його оренду). Визначений МСП прожитковий мінімум для працездатної людини (з урахуванням податків) у листопаді 2017, за підрахунками Мінсоцполітики, складав 3920 гривень, тоді як офіційна мінімальна заробітна плата на той момент становила 3200 гривень, а офіційний прожитковий мінімум — 1684 гривень. Показники можна подивитися тут.
  16. 13,1 мільйона (або майже 31%) українських громадян проживають у сільській місцевості (Державна служба статистики d. Жінки та чоловіки в Україні: статистичний збірник: 11), а отже — 5,8 мільйона жінок.
  17. Доходи сільського населення від реалізації власних товарів складають 8,1% загальних доходів, у порівнянні з 0,5% для міського населення; частка власних продуктів, що споживаються в домогосподарстві, становить 11,6% загального доходу, у порівнянні з 1,6% для міських жителів (Державна служба статистики. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2016 році: статистичний збірник: 196).
  18. На жаль, неможливо дослідити динаміку змін за межами вказаного періоду, оскільки урядові установи почали користуватися поняттям визначеного МСП «фактичного» прожиткового мінімуму тільки наприкінці 2015 року — для оцінки реального впливу інфляції на добробут людей, не відображеного в явно неадекватному розмірі офіційного прожиткового мінімуму. Однак якщо виходити з припущення, що до кризи рівень прожиткового мінімуму принаймні наближався до визначеного МСП прожиткового мінімуму, це допомагає зрозуміти, який вплив вона мала. У такому випадку можна вважати, що найвищий рівень добробуту спостерігався 2011 року (Державна служба статистики a. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2011 році: статистичний збірник: 244—245), коли частка домогосподарств за межею прожиткового мінімуму становила: 11,4% за рівнем грошових доходів, 6% за рівнем загального доходу, 18,9% за рівнем грошових доходів для сільських домогосподарств та 8,2% за рівнем загального доходу для сільських домогосподарств.
  19. 27% (або майже 6 мільйонів) жінок перебувають у віці 60 або більше років (Державна служба статистики. Жінки та чоловіки в Україні: статистичний збірник: 12).
  20. У різні роки та залежно від того, якою по рахунку була дитина, щомісячні виплати могли продовжуватися 12–72 міс.
  21. Тут не наведено виплати при народженні другої дитини, оскільки їхній розмір був між виплатами на першу й третю дитину (до зрівняння всіх виплат у 2014 році).
  22. Прямо співставляти дані про бідність сімей з дітьми з докризовими показниками неможливо , оскільки важко сказати, якою мірою докризовий офіційний прожитковий мінімум обраховувався відповідно фактичних цін, як обраховується прожитковий мінімум МСП з кінця 2015 року. Але оскільки офіційний прожитковий мінімум до кризи підвищувався принаймні раз на рік, а інфляція була доволі незначною, можна обґрунтовано стверджувати, що ситуація різко погіршилася. Порівняння не слід вважати абсолютно точним, але у 2013 році, наприклад, показник бідності за загальними доходами для сімей із чотирма дітьми становив 38,9%.
  23. Згідно з опитуваннями, 29,1% жінок відмовляли в прийомі на роботу через те, що в майбутньому вони можуть вирішити народити дитину, через вагітність або у зв’язку з тим, що в них є маленька дитина (Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання прав і свобод людини і громадянина: 411). 14,7% жінок повідомили, що їм довелося залишити роботу через вагітність, народження дитини або часту потребу брати лікарняний (Стрельник 2017: 150).
  24. Однією з найбільш принизливих видів оплати праці піклувальниці є компенсація, що виплачується безробітній особі, яка доглядає за особою з першою групою інвалідності або особою, старшою за 80 років (Про підвищення розмiрів державної допомоги окремим категоріям громадян: постанова Кабінету Міністрів України від 26 липня 1996 р. N 832). У законі все ще зазначено, що сума компенсації має становити 480000 карбованців (так, саме карбованців). Сьогодні згадана норма закону означає, що людина отримує компенсацію в розмірі 4,80 гривні; на кінець 2017 року це менше 15 євроцентів.
  25. Наведені дані неможливо порівняти з попередніми роками у зв’язку з анексією Криму й тим, що частина територій країни перебуває не під контролем українського уряду.
  26. Відповідні факти навіть визнаються частиною уряду, хоча й тільки в офіційних звітах. Наприклад, в базовому звіті Міністерства економічного розвитку та торгівлі України за 2017 рік згадано про необхідність «створити мережу дошкільних закладів, особливо в сільській місцевості» з метою покращення ґендерної рівності (2017 National Baseline Report, Ministry of Economic Development and Trade of Ukraine: 43).
  27. Такий крок викликав чи не єдину критику «антикризової» політики з боку великих феміністичних організацій (Громадська організація «Ла Страда Україна»).
  28. Скидається на те, що уряд бодай частково усвідомив, якої великої помилки припустився, оскільки зараз ведуться розмови щодо найму 1500 додаткових соціальних працівників у регіонах із високою щільністю внутрішньо переміщених осіб ( iPress 2015).
  29. Курс валют за даними «Oando» станом на 01.06.2017
  30. Курс валют за даними «Oando» станом на 01.06.2017

Залишити коментар