Продовжуючи щомісяця платити мільярди доларів за російський газ, Європа грає на руку Кремлю, демонструючи, що вона перебуває в полоні заспокійливого самовдоволення. Рано чи пізно вона має зрозуміти, що реакція на українську кризу — це непрямий показник її здатності вирішувати масштабніші проблеми, які вже з’являються на обрії.
Наприкінці квітня 2022 року, усього через два місяці після вторгнення Росії в Україну, світ усвідомив глибокі зміни в значенні цієї війни для майбутнього. Зникла надія на швидке врегулювання. Війна вже дивним чином «нормалізувалася» і сприймається як процес, який триватиме нескінченно. Страх перед раптовою, стрімкою ескалацією переслідуватиме наше повсякденне життя. Так, влада Швеції та інших країн явно радить населенню запастися провізією, щоби пережити умови воєнного часу.
Таке зрушення у світогляді відбивається на обох сторонах конфлікту. У Росії все голосніше лунають розмови про глобальне протистояння. Як заявила глава RT Маргарита Сімоньян: «Або ми програємо в Україні, або розпочнеться третя світова війна. Особисто я вважаю, що сценарій третьої світової війни більш реалістичний».
Цю параною підкріплюють божевільні теорії змови про єдину ліберально-тоталітарну нацистсько-єврейську змову з метою знищення Росії. На запитання, як Росія може заявляти про «денацифікацію» України, коли президент України Володимир Зеленський сам єврей, міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров відповів: «Я можу помилятися, але Гітлер також мав єврейську кров. Це [те, що Зеленський — єврей] абсолютно нічого не значить. Мудрий єврейський народ каже, що найзатятіші антисеміти, як правило, євреї».
З іншого боку, особливо в Німеччині, формується нова версія пацифізму. Якщо відкинути пишномовну риторику й зосередитися на тому, що насправді робить Німеччина, то послання зрозуміле: «З огляду на наші економічні інтереси та небезпеку бути втягнутими у військовий конфлікт ми не мусимо надто сильно підтримувати Україну, навіть якщо це означає дозволити Росії її поглинути». Німеччина боїться перейти межу, за якою Росія розлютиться по-справжньому. Але тільки Володимир Путін вирішує, де ця межа проходить кожного конкретного дня. Гра на страху західних пацифістів є важливою частиною його стратегії.
Зустріч президента України Володимира Зеленського та федерального канцлера Німеччини Олафа Шольца перед початком війни 14 лютого 2022 року.
Ставка на самовдоволення
Очевидно, що всі хочуть запобігти початку нової світової війни. Але бувають ситуації, коли зайва обережність лише заохочує агресора. Хулігани за своєю природою завжди розраховують на те, що їхні жертви не чинитимуть опору. Щоби запобігти більш масштабній війні — організувати хоч якесь стримування — ми також маємо провести чітку межу.
Досі Захід робив усе навпаки. Коли Путін лише готувався розпочати свою «спецоперацію» в Україні, президент США Джо Байден заявив, що його адміністрація має почекати й подивитися, чи піде Кремль на «незначне вторгнення» чи на повну окупацію. Звісно, малося на увазі, що «незначний» акт агресії буде прийнятним.
Нещодавня зміна поглядів розкриває глибинну темну правду щодо позиції Заходу. Якщо раніше ми висловлювали побоювання, що Україна буде швидко розгромлена, то насправді ми боялися якраз протилежного: що вторгнення призведе до війни, якій не буде кінця. Було б набагато зручніше, якби Україна пала негайно, що дозволило б нам обуритися, оплакати втрату, а потім повернутися до звичних справ. Те, що мало стати гарною новиною — невелика країна несподівано й героїчно чинить опір жорстокій агресії великої держави — стало джерелом ганьби, проблемою, з якою ми не знаємо, що робити. Європейські ліві пацифісти застерігають проти відродження героїчного військового духу, який поглинув попередні покоління. Німецький філософ Юрґен Габермас навіть звинувачує Україну в моральному шантажі Європи. Є в його позиції щось глибоко меланхолійне. Як добре відомо Габермасу, повоєнна Європа змогла відмовитися від мілітаризму лише завдяки тому, що перебувала в безпеці під ядерною парасолькою США. Але повернення війни на континент свідчить про те, що цей період може закінчитися й що безумовний пацифізм вимагатиме дедалі більших моральних компромісів. На жаль, «героїчні» вчинки знову будуть необхідні, і не лише для того, щоби протистояти агресії та стримувати її, а і для того, щоби подолати такі проблеми, як екологічні катастрофи та голод.
Після потопу
У французькій мові розрив між тим, чого ми офіційно боїмося, і тим, чого ми боїмося насправді, добре позначається так званим експлетивним «ні» (ne explétif), яке не несе жодного сенсу саме по собі, оскільки використовується лише через синтаксис чи вимову. Воно переважно трапляється в умовних підрядних реченнях після дієслів із негативною конотацією (боятися, уникати, сумніватися); його функція — наголосити на негативному аспекті того, що передувало йому, наприклад: «Elle doute qu'il ne vienne» («Вона сумнівається, що він /не/ прийде»), або «Je te fais confiance à moins que tu ne me mentes» («Я довіряю тобі, якщо ти /не/ брешеш мені»).
Жак Лакан використав ne explétif, щоби пояснити відмінність між бажанням і жагою [wish та desire]. Коли я кажу: «Я боюся, що буря /не/ прийде», моє свідоме бажання полягає в тому, щоби вона не прийшла, але моя справжня жага вписана в додаванні «ні»: я боюся, що буря не прийде, тому що мене потай зачаровує її жорстокість.
Щось схоже на експлетивне «ні» добре описує побоювання європейців щодо припинення поставок російського газу. «Ми боїмося, що відмова від газу призведе до економічної катастрофи», — кажемо ми. Але що як маніфестовані нами побоювання — неправда? Що як ми справді боїмося, що відмова від російського газу не призведе до катастрофи? Як нещодавно сказав мені Ерік Сантнер з університету Чикаго — якщо ми зможемо швидко адаптуватися, що це буде означати? Припинення імпорту російського газу не означатиме кінця капіталізму, утім «воно б змусило реально змінити «європейський» спосіб життя», і цей зсув є дуже бажаним незалежно від Росії.
Проросійській протест у Сербії 04 березня 2022 року / BBC News
Якщо читати «ne explétif» буквально, то дія у відповідь на «ні» — це сьогодні, либонь, справжнісінький політичний акт свободи. Подумайте про твердження, яке поширює Кремль, мовляв, припинення поставок російського газу рівнозначне економічному самогубству. Зважаючи на те, що необхідно зробити, щоби перевести наші суспільства на сталий шлях розвитку, хіба це не буде визволенням? Перефразовуючи Курта Воннегута, ми не увійдемо в історію як перше суспільство, яке не врятувало себе, бо це було нерентабельно.
Чия глобалізація?
Західні ЗМІ рясніють повідомленнями про мільярди доларів, які були спрямовані в Україну, але Росія, як і раніше, одержує десятки мільярдів доларів за газ, який вона постачає в Європу. Європа відмовляється брати до уваги, що вона могла б здійснити надзвичайно потужний невійськовий тиск на Росію і водночас чимало зробити для планети. Ба більше, відмова від російського газу могла б призвести до глобалізації іншого типу — такої необхідної альтернативи як її західному ліберально-капіталістичному різновиду, так і російсько-китайському авторитарному підходу.
Росія не просто хоче зруйнувати Європу. Вона також позиціонує себе як союзник світу, що розвивається, проти західного неоколоніалізму. Російська пропаганда вміло використовує гіркі спогади багатьох країн, що розвиваються, та країн із середнім рівнем доходу про насилля з боку Заходу. Хіба бомбардування Іраку не були гіршими за бомбардування Києва? Хіба Мосул не зрівняли із землею так само безжально, як Маріуполь? Представляючи Росію як агента деколонізації, Кремль, звісно, надає військову підтримку місцевим диктаторам у Сирії, Центральноафриканській Республіці та інших країнах.
Діяльність кремлівської ПВК Вагнера, яка діє від імені авторитарних режимів у всьому світі, дає уявлення про те, як виглядатиме глобалізація по-російськи. Як нещодавно сказав західному журналісту наближений до Путіна Євген Пригожин, котрий стоїть за ПВК: «Ви — вмираюча західна цивілізація, яка вважає росіян, малійців, центральноафриканців, кубинців, нікарагуанців та багато інших народів і країн покидьками третього світу. Ви — жалюгідна вимираюча купка збоченців, а нас багато, нас мільярди. І перемога буде за нами!». Коли Україна гордо заявляє, що боронить Європу, Росія відповідає, що захищатиме всіх минулих та нинішніх жертв Європи.
Ми не мусимо недооцінювати ефективність цієї пропаганди. Останні опитування громадської думки в Сербії показують, що вперше більшість виборців виступають проти вступу до Європейського Союзу. Якщо Європа хоче перемогти в новій ідеологічній війні, їй доведеться змінити свою модель ліберально-капіталістичної глобалізації. Усе, що не призведе до радикальних змін, зазнає невдачі, перетворивши ЄС на фортецю, оточену ворогами, що сповнені рішучості вторгнутися та знищити її.
Я добре розумію наслідки бойкоту російського газу. Він призведе до того, що я неодноразово називав «воєнним комунізмом». Доведеться реорганізувати всю нашу економіку, як у разі повномасштабної війни або не менш масштабної катастрофи. Цей сценарій не настільки віддалений, як може здатися. Через війну в магазинах Великобританії вже діють неофіційні обмеження на продаж олії. Якщо Європа відмовиться від російського газу, виживання вимагатиме аналогічних заходів. Росія ж розраховує на те, що Європа не здатна на «героїчні» вчинки.
Щоправда, такі зміни підвищать ризик корупції та дадуть змогу військово-промисловому комплексу отримати додаткові прибутки. Але ці ризики необхідно зважувати в контексті більших ставкок, які виходять далеко за межі війни в Україні.
Фото українського військового на території Азовсталі / Інстаграм сторінка Дмитра Козацького @kztsky
П'ять вершників
Нині світ одночасно переживає численні кризи, які викликають чотирьох вершників апокаліпсису: чуму, війну, голод і смерть. Цих вершників не можна просто відкинути як фігури зла. Як зазначає Тревор Генкок, перший лідер Партії зелених Канади, вони «напрочуд близькі до того, що можна назвати чотирма вершниками екології, які регулюють чисельність популяції в природі». З погляду екології, «чотири вершники» відіграють позитивну роль, запобігаючи перенаселенню. Але коли йдеться про людей, ця регулятивна функція не працює:
«За останні 70 років людська популяція збільшилася більш ніж утричі — з 2,5 мільярдів у 1950 році до 7,8 мільярдів сьогодні. Так що ж сталося… Чому ми не піддаємося контролю? Можливо, є п’ятий вершник, що в якийсь момент змусить людську популяцію різко скоротитися, наче лемінгів?»
Донедавна, вказує Генкок, людству вдавалося стримувати чотирьох вершників за допомогою медицини, науки та технологій. Але зараз «масові та швидкі глобальні екологічні зміни, які ми спровокували», виходять з-під нашого контролю. Тож, хоч ми, звичайно, можемо загинути внаслідок удару астероїда або виверження супервулкану, найбільша загроза для людської популяції, «п’ятий вершник» — це, якщо завгодно, ми самі».
Будемо ми знищені чи врятовані — залежить лише від нас. Однак, хоча усвідомлення цієї загрози у світі зростає, воно не призводить до значущих дій, а отже, чотири вершники галопують дедалі швидше. Після чуми COVID-19 та повернення великомасштабної війни на світ насувається продовольча криза. Усе це вже призвело або призведе до масової загибелі людей, так само як і дедалі більш серйозні стихійні лиха, спричинені зміною клімату та скороченням біорізноманіття.
Звичайно, ми маємо опиратися спокусі прославляти війну як автентичний досвід, що підносить нас над самовдоволеним споживацьким гедонізмом. Альтернатива цьому — не просто животіння. Альтернативою буде така мобілізація, що приноситиме нам користь ще довгий час після закінчення війни. З огляду на небезпеки, з якими ми стикаємося, мілітаристська пристрасть — це боязка втеча від реальності. Але й комфортне, негероїчне самовдоволення — також.
