Складна економічна ситуація, зниження рівня соціальної підтримки та корупція, здавалося б, мають призводити до зневіри громадян. Зберігати віру в майбутнє вдається, доки є люди, які готові самовіддано виконувати свої обов'язки заради підтримки інших. Таких людей можна зустріти і серед управлінців, зокрема в органах місцевого самоврядування. Вони добре знайомі з труднощами своїх земляків, а деякі навіть пережили з ними поневіряння через воєнні дії. Тож бажання допомогти оточуючим, спроба побудувати «соціальну Україну», хоча б на локальному рівні, є логічним прагненням для таких громадян.
Раніше ми розповідали про старост, які, ризикуючи життям, привозили односельцям продовольство до знеструмлених сіл та відновлювали пошкоджену інфраструктуру. У цьому матеріалі мова йтиме про заходи соціальної підтримки, до яких вдаються певні управлінці, аби покращити становище односельців. Це, зокрема, приклад безкоштовного забезпечення житлом десятків переселенців у невеличкому селі на Черкащині. Соціальні програми, спрямовані на підтримку медичної допомоги та підвищення народжуваності на Чернігівщині. Також зі статті ви дізнаєтеся про керівників прифронтових населених пунктів, які залишаються на зв'язку з односельцями ледь не цілодобово. Причому деякі з них вважають за краще жити у пошкоджених будинках, щоб односельцям вистачило будматеріалів для відновлення.
Зробили ставку на людей
За даними Світового банку, які наводить Мінсоцполітики, з початком війни рівень бідності в Україні зріс з 5% до 24%. Найважче доводиться вразливим категоріям населення: пенсіонерам, людям з інвалідністю, більшості внутрішньо переміщених осіб (ВПО), самотнім матерям. Цим громадянам держава надає вкрай низьку підтримку, а тому істотну частину забезпечення покладено на місцеві органи самоврядування, хоча більшість громад не мають достатнього бюджету. Втім, є приклади, коли навіть за обмеженого фінансування на місцевому рівні вдається вирішувати проблеми багатьох людей.
У селі Зелена Діброва Вільшанської територіальної громади Черкаської області староста Ігор Щербак на початку повномасштабної війни опублікував у соціальній мережі оголошення, в якому запрошував ВПО переїхати до їхнього села. Старостат допомагав усім приїжджим з безкоштовним житлом. За два з половиною роки населений пункт, де проживало лише 320 осіб, забезпечив тимчасовим житлом десятки переселенців. Нині в селі живуть 38 нових мешканців з дітьми.
Ігор Щербак. Фото: «Громадське радіо»
«Люди за житло не платять жодної копійки, хіба що оплачують користування електроенергією. Жити можуть скільки завгодно. Хто хоче, може викупити житло, є такі. Справа в тому, що багато будинків у селі стоять порожні, їхні власники поїхали до інших регіонів чи за кордон. З кожним власником житла ми підтримуємо зв'язок і кожен дає дозвіл на те, щоб у його будинку безкоштовно жили внутрішньо переміщені особи», — розповів Ігор Щербак, який сам надав внутрішньо переміщеним особам будинок своєї бабусі.
Перед поселенням людей кожне дворище приводять до ладу: прибирається сміття, за необхідності робиться невеликий ремонт. В цьому старостату активно допомагають місцеві жителі. Сільська адміністрація разом із громадою також надає новоприбулим продовольство, одяг, посуд і меблі, а місцеві сприяють пошуку роботи — у сусідніх селах є великі аграрії, яким завжди потрібні працівники.
Допомога у розселенні людей вимагає від старостату певних фінансових витрат, хоча ресурси при цьому обмежені. Адже, окрім підтримки ВПО, селу необхідно дбати про благоустрій, надавати соціальну підтримку місцевим мешканцям та односельцям-військовослужбовцям. Також значних зусиль вимагає організація проживання кожної сім'ї переселенців та вирішення їхніх поточних проблем. Проте староста спокійно ставиться до труднощів, пов’язаних з розселенням переселенців. Для нього це можливість не лише збільшити населення села, а й допомогти людям.
«У багатьох людей велике горе, а держава не має особливих можливостей допомогти. Ми маємо можливість надати підтримку, тому допомагаємо. Жодної вигоди ніхто з нас від цього не отримує. Особисто мені боляче бачити, які труднощі переживають люди… Допомагати переселенцям я почав ще в 2014 році. Тоді ж вирішив, що, як голова сільради, можу допомогти людям із житлом. Тож проїхав селом, подивився, які є порожні хати, переговорив із власниками. Потім опублікував оголошення в соцмережах, що у нас на даний момент є стільки будинків, і люди почали приїжджати», — розповів він. Ігор Щербак впевнений, що зрозуміти людину, яка втратила все, може лише той керівник, який має совість. Саме совість у нинішньому мінливому світі, вважає він, є найціннішим надбанням.
Селище платить за народжуваність
Цікавий досвід можна спостерігати у Малодівицькій об’єднаній територіальній громаді (ОТГ) Чернігівської області. Очільниця громади Олена Журавель в інтерв'ю «Спільному» розповіла, що вони з колегами обрали курс саме на надання широкої соціальної допомоги населенню, оскільки соціальна підтримка в нинішніх складних умовах має бути у пріоритеті. І хоча сама громада невелика — 12 населених пунктів, у яких мешкають чотири тисячі жителів, — а бюджет громади не можна назвати значним, адміністрація знаходить кошти для фінансування низки соціальних програм. Серед них: підтримка дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; підтримка громадян, які доглядають за маломобільними родичами; допомога в оплаті комунальних послуг людям з інвалідністю по зору, сім'ям воїнів-інтернаціоналістів, загиблих в Афганістані, та сім'ям загиблих військовослужбовців АТО; програма відшкодування вартості проїзду хворим із хронічною гострою нирковою недостатністю; підтримка обдарованої учнівської молоді та інші.
Олена Журавель. Фото: газета «Прилуччина»
Фінансова підтримка в отриманні медичних послуг є однією з важливих ініціатив в ОТГ. У цьому році деякі мешканці, які потребують лікування, отримали з місцевого бюджету до 5 тис. грн кожен, а військовослужбовці — до 30 тис. грн (мінімальна зарплата в Україні — 8 тис. грн). У Малодівицькій ОТГ є навіть власна програма підтримки народжуваності — за кожну новонароджену дитину громада виплачує батькам одноразову допомогу в розмірі 10 тис. грн. За кілька років на фінансування цієї програми було спрямовано півмільйона гривень. Визначення пріоритетів у громаді відбувається за активної участі населення.
«Запитую людей, яку із запропонованих програм, на їхню думку, слід було б реалізовувати? І переважно люди обирають вирішення соціальних питань. Взяти хоча б програму “соціальний автобус”, коли раз на місяць у кожний старостинський округ приїжджає автобус та безкоштовно везе людей до центру громади. Мешканці самі порушили це питання, бо з віддалених сіл багатьом складно діставатися... Є категорія людей, якій ми допомагаємо незалежно від програм. Наприклад, військовослужбовцям. Ось з'явилися гроші, і ми вирішили кожному, хто із нашої громади проходить службу, виплатити по 5 тис. грн», — розповіла Олена Журавель.
Голова громади запевняє, що добре знає потреби своїх земляків, оскільки з 1996 року працює в Малодівицькій сільраді, яку згодом очолила, а потім стала головою територіальної громади.
«Люди знають мене, знають як я живу та працюю. Я намагаюся, щоб наша громада була соціально орієнтованою. І молодь навчаю, щоб людину, яка прийшла до адміністрації по допомогу, не можна було “футболити” по кабінетах. Також не повинно бути жодного формального підходу у вирішенні питання. Якщо не знаєш, як допомогти, є Інтернет: сідаєш шукаєш інформацію або потрібний номер телефону. Я вважаю, що якщо людина прийшла по допомогу, треба відкласти усі справи та допомогти. А незакінчену роботу потім виконаєш. Буває, що роботу вдома доробляємо», — підсумувала вона.
На зв'язку майже цілодобово
Особлива ситуація склалася у прифронтових регіонах. Тамтешні мешканки та мешканці постійно потребують допомоги з продовольством, будматеріалами, питною водою — усім тим, що для жителів умовно спокійних регіонів не є такою гострою проблемою. Староста сіл Новомиколаївка та Костянтинівка Первомайської селищної громади Миколаївської області Ніна Стогній каже, що з початком воєнних дій змушена бути на зв'язку зі своїми односельцями фактично цілодобово.
«Я виконую роботу не лише відповідно до своїх посадових обов'язків, а й понад те, оскільки постійно потрібно вирішувати безліч гуманітарних питань. Люди можуть дзвонити і об 11 годині ночі і о 6 ранку, вихідних до пуття немає. Мені телефон вже став ріднішим за чоловіка», — розповіла Ніна Стогній.
Ніна Стогній. Фото: «Спільне»
Інфраструктура та житловий фонд старостату через обстріл отримали серйозні пошкодження: 165 будинків потребують ремонту, 25 — не підлягають відновленню. Із 1600 мешканців у селах залишилося лише 684 особи. Запити від людей надходять постійно, а допомога у їх вирішенні обмежена. Пошук медичного інвентарю, медикаментів, додаткових будматеріалів, генераторів та ін. — цим Ніна Григорівна займається увесь час. Найважливішим завданням є забезпечення селян будматеріалами, щоб люди могли відремонтувати свої будинки. Ніна Стогній сама потребує будматеріалів, оскільки через обстріл сильно постраждало її дворище, і вона тривалий час була змушена жити в Миколаєві, не перестаючи при цьому їздити до села. Як і інші жителі та жительки, староста має право на безкоштовну допомогу, проте досі ним не скористалася. «Нехай усе буде людям. Своїм ремонтом я займуся після завершення війни», — зазначила жінка.
Ніна Стогній очолює село вже не один рік і каже, що завжди намагається діяти в інтересах людей. Показовим є приклад, коли з початком повномасштабної війни жінка насамперед зайнялася вирішенням питання продовольчої безпеки. Староста домовилася з керівником одного з місцевих фермерських господарств про постачання зерна, яке відразу змололи на борошно, а потім випекли хліб у місцевій пекарні та безкоштовно роздали людям.
Комунікація з односельцями у старости відбувається телефоном, в соцмережах, а також під час особистих зустрічей. Щомісяця всім мешканцям села, незалежно від категорій, видається загальна гуманітарна допомога, що дозволяє влаштовувати стихійні збори, на яких староста з односельчанами обговорюють найважливіші питання села, пропонують шляхи вирішення та, шляхом голосування, визначають подальші дії. Сама Ніна Стогній зазначає, що робота очільниці села в умовах війни — це важка праця, яка потребує не лише уваги до труднощів своїх земляків, а й постійного зв'язку з ними. А для цього потрібні сили. «Ми зараз у такій складній ситуації, що людям підтримку потрібно надавати постійно», — сказала вона.
Системність та людяність
Не легша робота і у голови прифронтової громади. Подібно до старост, очільнику громади доводиться постійно бути на зв'язку з місцевими мешканцями та організаціями, що надають допомогу. Водночас він змушений визначати пріоритетні завдання та вирішувати їх за умов вкрай обмеженого бюджету. Начальник Первомайської селищної військової адміністрації (ВА) Максим Коровай розповів «Спільному», що найважливішими завданнями для громади, яку він очолює, є забезпечення населення питною водою, безпека та будівництво укриттів, а також відновлення житлового фонду. Особливо варто виділити завдання з відновлення, яке потребує величезних ресурсів та часу. Проте, за словами начальника ВА, з січня минулого року вдалося відновити 37 багатоквартирних житлових будинків із 43 (чотири будівлі було повністю зруйновано). Максим Коровай зазначає, що саме чітке визначення пріоритетів та системний підхід дозволяють вирішувати масштабні проблеми навіть в умовах браку ресурсів.
Ніна Стогній. Фото: «Спільне»
«На початку кожного тижня ми з колегами ставимо певні завдання і наприкінці тижня дивимося, що вдалося реалізувати власними силами, що за підтримки донорів, друзів та партнерів, а що ми поки не можемо виконати. Це дозволяє систематизувати роботу, інакше ніяких позитивних змін визначити не вдасться», — зазначив він.
Як і Ніні Стогній, Максиму Короваю постійно доводиться бути на зв'язку з мешканцями громади. Часто односельці телефонують навіть з приводу виникнення пожеж, яких із травня по липень у громаді було чимало, іноді по дві-три на день. Отриману від селян інформацію начальник ВА відразу передавав пожежникам.
«Спочатку подібні дзвінки мене дратували, але потім почав заплющувати на це очі. Я взяв собі за правило: що б не відбувалося, не втрачати людяність. Люди звертаються з різними питаннями і всіх потрібно почути і, по можливості, допомогти, хоч би порадою. Я за період війни пережив ролі вчителя, психолога, медпрацівника, водія, аптекаря та розмінувальника… Головне — адекватно реагувати на ситуацію, що виникає, і дуже швидко намагатися мобілізувати всі свої сили та діяти на ліквідацію негативних моментів», — розповів Максим Коровай.
При цьому начальник ВА зазначає, що нікому не побажав би очолювати прифронтову громаду в умовах війни, оскільки в такому разі управлінець жертвує особистим часом, а нерідко й здоров'ям. Сам чоловік про свій вибір не шкодує, бо вважає, що отримав величезний досвід допомоги односельцям.
***
У питанні соціальної підтримки населення саме державна підтримка є першочерговою. Держава зі своїми ресурсами та політикою може зробити набагато більше, ніж місцеві органи самоврядування. Однак рішучих кроків у цьому напрямі майже не видно. Навпаки, дедалі більше виявляються тривожні тенденції, які спостерігалися ще до початку повномасштабної війни. Це низький рівень забезпечення пенсіонерів, супроводжуваний зростанням вимог щодо страхового стажу. Низькі виплати людям з інвалідністю та недостатні заходи для їх працевлаштування. Також недостатня підтримка інституту сім'ї, особливо багатодітних сімей, сімей з дітьми з інвалідністю та одиноких матерів.
Відсутність системних позитивних рішень з боку держави, спрямованих на підтримку суспільства, очевидна для більшості громадян. Саме прагнення до покращення умов життя спонукає деяких людей підтримувати тих, кому важко. Хоча б на локальному рівні. Те саме стосується деяких представників та представниць органів місцевого самоврядування, які, перебуваючи у безпосередньому контакті з населенням, бачать труднощі, з якими стикаються вразливі категорії. Бажання підтримати, створити соціальну справедливість хоча б на місцях — це не лише прояв людяності, а й прагнення вийти за межі існуючих рамок, зробити свій внесок у подальший розвиток суспільства.