«Втрачене» дитинство: з якими викликами стикнулися українські сім’ї

3695
Олександр Кітраль
Статті автора

 

Нещодавно ми розповідали, в якому складному становищі опинилися літні люди. Водночас в країні є багато молодих сімей, які так само через війну потрапили у скрутну фінансову ситуацію. Мова йдеться про багатодітні родини, сімʼї, у яких виховуються діти з інвалідністю, а також неповні сім’ї. Проте сьогодні навіть звичайна родина з дітьми ризикує опинитися за межею бідності. Втрата роботи навіть одним із членів родини в умовах економічної кризи та інфляції утруднює задоволення базових потреб дітей та може мати довготривалий вплив на їхнє майбутнє. 

Докладніше про виклики, з якими сьогодні стикаються вразливі сімʼї в Україні, а також про їхню підтримку з боку держави — читайте у цій статті.

Ціна дитинства

В умовах війни та економічної кризи сім’ям з дітьми доводиться викручуватися у надскладній арифметиці падіння доходів, зростання цін і задоволення базових потреб дітей. Ці потреби зростають, якщо дітей у сім’ї декілька, а ситуація ускладнюється ще більше — якщо вони потребують постійного складного догляду та лікування.  

Мешканка села Касинівка П’ятихатського району Дніпропетровської області Карина Соколовська разом із чоловіком виховує трьох синів віком від двох до шести років. Щомісячний дохід сім’ї становить: 2 100 грн, які батьки отримують на третю дитину, 860 грн виплат при народженні дитини (виплачується до трьох років) та мінімальна зарплата 6 700 грн, яку отримує чоловік-електрик. Що стосується витрат, то вони значно перевищують дохід родини. За словами Карини, всі «дитячі» йдуть виключно на молодшого із синів — переважно на підгузки та молоко, яке родина купує у сусідів по 60 грн за пляшку.

«Інших варіантів немає, у нашому маленькому селі на чотири вулиці лише одна корова», — розповіла «Спільному» мати хлопчиків. 

 

Плюшевий ведмедик на дитячому майданчику біля зруйнованого будинку в Бородянці, квітень 2022 року. Фото: Alexey Furman/Getty Images 

 

Субсидію сім’я не отримує, оскільки мешкає у будинку, на який не має всіх оформлених документів. Дров не вистачає, їх доведеться докуповувати. До того ж Карина з чоловіком мають сплачувати кредити, які були змушені нещодавно оформити через брак коштів. При цьому Карина вважає, що її родині дуже пощастило, адже чоловік має роботу, хоча у їхньому регіоні складно працевлаштуватися. Сторонню допомогу молоді батьки також не отримують. Хіба що посилки, які іноді надсилають благодійні організації. Але це відбувається не регулярно, та й шукати благодійні фонди й волонтерів Карині доводиться самотужки. 

Мешканка Бориспільського району Київської області Олена Янченко разом із чоловіком мають двох 13-річних доньок-двійнят хворих на ДЦП. Щомісячні виплати на дітей, з одного боку, не малі — близько 14 тис. грн. Крім того, держава виділяє дітям взуття та деякі види безкоштовних медикаментів. Утім, говорить Олена, витрати родини на дітей значно вищі. Наприклад, одна з дівчаток за програмою має право на безкоштовні підгузки, які область не видає — соціальна допомога формально існує, проте коштів на її реалізацію немає. Щомісячно родина лише на підгузки витрачає 2 000 грн. Також батьки змушені докуповувати ліки, оскільки не всі безкоштовні вітчизняні аналоги підходять дітям. 

Останнім часом ще й додалася проблема із затримкою коштів на реабілітацію. Якщо її вчасно не пройти, лікування втрачає сенс. Окрема розмова, за словами Олени, реабілітаційні центри з їхніми націнками:

«Вартість масажу не повинна перевищувати 400 грн. Проте приватні реабілітаційні центри призначають по 700 грн. І так скрізь. Державні ребцентри є, але в них майже немає необхідного обладнання та спеціалістів», — розповіла мати дівчат. 

За словами Олени, все тримається на її чоловікові — його не скоротили, тому наразі він продовжує працювати комірником у будівельній компанії. 

Реальні пріоритети

Чому підтримка дітей в українських реаліях є надважливою? В контексті післявоєнної відбудови увага до вразливих сімей є важливим кроком до стійкого функціонування суспільства. Говорити про це потрібно, адже країна зазнала глибокої демографічної кризи, посиленої втечею родин з дітьми від війни за кордон. Вирішити цю кризу і, зокрема, сприяти поверненню людей до України після завершення війни допомогла б далекоглядна соціальна позиція уряду. 

 

Українці на пішохідному погранпереході «Медика» на сході Польщі 25 лютого 2022 року. Фото: WOJTEK RADWANSKI / AFP via Getty Images

 

На превеликий жаль, нинішня політика української влади свідчить про інші пріоритети. Як розповів нашому виданню кандидат юридичних наук, активіст ГО «Соціальний Рух» Віталій Дудін, сім'ї з дітьми виявилися заручниками неоліберальної політики уряду. Соціальні програми здебільшого позбавлені системності та орієнтовані на короткострокові результати. До того ж фінансування соціальної сфери у країні поступово скорочується.

Важливим аспектом вирішення дитячого питання могла б стати соціальна захищеність працівників і, насамперед, батьків, які мають маленьких дітей. Однак у цьому питанні держава цілком стала на бік роботодавців, для яких головною метою є прибуток і бажання звільнити себе від соціальних обтяжень і витрат. За таких умов, вважає Віталій Дудін, у країні не можна побудувати механізм, в рамках якого працюючі батьки змогли б забезпечити себе і дітей усім необхідним.

«Що стосується державної підтримки батьків, які не можуть працювати, то у нашій країні про це взагалі говорити соромно. Тому що грошей, які виплачуються, явно не вистачає. В Україні інтереси роботодавців ототожнюються з інтересами економіки, і тому все працює для задоволення цих побажань. Така ситуація у підсумку не призведе до гідних результатів і провокуватиме нові кризи», — наголосив експерт.

Подальшим розвитком цієї теми стали ініціативи Міністерства економіки України з його проектом закону «Про працю». Документ покликаний змінити Кодекс законів про працю і, зокрема, зменшити пільги для працюючих батьків, зазначає Віталій Дудін. За його словами, у проекті не визначено питання захисту від звільнень з ініціативи роботодавця матерів з дітьми до 3 років, а також самотніх матерів та батьків з дітьми до 14 років. Хіба що, є норма, де вказано, що на період вагітності, а також на момент виховання дитини віком до півтора року, працівники можуть користуватися захистом від звільнення за певних обставин.

«Гарантії на збереження робочого місця погіршуються. Крім того, розширюється можливість застосування понаднормових робіт незалежно від того, чи погоджуються на це працюючі... Усе це чітко демонструє, що інтереси дитини не є домінантою розвитку політики на стику праці та сімʼї», — зазначив Віталій Дудін.

Треба зазначити, що є й позитивні ініціативи, які дещо полегшують ситуацію із підтримкою дитинства в Україні. Втім, відсутність системного підходу знижує їхню ефективність. Так, з квітня 2020 року породіллі більше не мають сплачувати благодійні внески за пологи. Водночас у лікарнях критично не вистачає дитячих лікарів, часто батьки змушені робити комплексні аналізи у приватних клініках, а призначені лікарем медикаменти повністю оплачувати зі своєї кишені. 

 

Чоловік тримає хлопчика в Центрі прийому переселенців, який допомагає біженцям, Запоріжжя. Фото: Albert Koshelev/ Ukrinform/Future Publishing via Getty Images

 

Інша постанова уряду — про оплачувану 14-денну відпустку для батька при народженні дитини. Ініціатива, дійсно, потрібна, проте скористатися відпусткою може лише невелика кількість чоловіків, оскільки в березні був прийнятий закон, який дозволяє роботодавцям в умовах воєнного стану звільняти працівників під час їхнього перебування на лікарняному та у відпустці. 

Виникають питання і до, здавалося б, позитивної ініціативи уряду щодо програми муніципальної няні. Держава, знову ж таки, замість розвитку мережі доступних і якісних дитсадків, стимулює індивідуальне вирішення проблеми догляду за дітьми в рамках сім'ї, хоч і з залученням няні. Видається, що дана ініціатива мала на меті не стільки підтримку української сімʼї, скільки виведення з тіні ринку послуг няні.

Отож, без належного і стабільного фінансування та уваги до існуючих систем нерівності, навіть невеликі позитивні зрушення не працюватимуть. 

Заради майбутнього

Хотілось би наголосити, що підтримка українців з дітьми має стати одним із державних пріоритетів і базуватися на комплексному підході. Важливим механізмом у цьому процесі є підвищення стандартів оплати праці, адже соціальні трансферти ніколи не бувають вищими за трудовий дохід. Про це «Спільному» розповіла старша наукова співробітниця, кандидатка економічних наук Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. Птухи НАН України Людмила Черенько:

«На жаль, з 1990-х у нас культивувалася бізнес-модель низької вартості робочої сили. Це було вигідно олігархічним структурам. Адже якщо в країні робоча сила є дешевою, це дає вигоду в умовах конкуренції на світових ринках. Змінювати цю ситуацію буде складно», — розповіла вона.

Віталій Дудін вважає, що країні потрібна більш інтегрована політика забезпечення виконання сімейних обовʼязків та трудових прав. Це дозволить працюючим батькам, незалежно від статі, користуватися захистом від звільнення та понаднормової праці, а також мати можливість достатнього відпочинку, аби присвятити більше часу вихованню дітей.

 

Дитяча коляска в пошкодженій квартирі після обстрілу у Харкові. Фото: Laurel Chor/SOPA Images/LightRocket via Getty Images

 

Також експерт наголошує на необхідності достатніх соціальних виплат на дітей. Частина виплат має бути гарантованою для всіх батьків, незалежно від їхнього достатку.

«Така допомога, на мою думку, не повинна бути нижчою за мінімальну щомісячну заробітну плату. На випадок, якщо батьки з обʼєктивних причин не можуть працювати, розмір допомоги має бути вдвічі вищим за мінімальну зарплату. Можливо, за таких умов виховання дітей стане менш нервовим та складним процесом», — розповів він.

Окрім фінансової складової, важливим аспектом має стати інфраструктурна підтримка. У питаннях щодо дітей з інвалідністю, на думку Людмили Черенько, таким критерієм є доступність реабілітаційних послуг, медикаментів та засобів відновлення. Але якщо у великих містах цю проблему можна вирішувати (за наявності бажання місцевої влади), то в малих населених пунктах це зробити вкрай важко, вважає експертка.

Людмила Черенько також наголошує на необхідності організації альтернативних умов догляду за дітьми. Багато батьків сьогодні змушені шукати додаткові джерела доходу, хоча у них немає можливості залишити важкохвору дитину без нагляду. При цьому потреба у додатковому заробітку лише зростатиме. За оцінками аналітиків Українського центру економічних та політичних досліджень імені Олександра Разумкова, через складну економічну ситуацію в Україні очікується збільшення запитів на працевлаштування з боку жінок.

Також соціологи вказують на необхідність інформаційного супроводу вразливих сімей. Приклад з Кариною Соколовською показує, що в Україні діє чимало благодійних вітчизняних та міжнародних організацій, водночас багато батьків не знають про їхнє існування, не кажучи вже про правильне оформлення необхідних документів.

Зрозуміло, що соціальна сфера потребує значного фінансування. Але державі це цілком під силу, якщо піти шляхом вивільнення додаткових фінансових ресурсів, вважає Віталій Дудін. Це, на його думку, можливо зробити, зокрема, завдяки списанню зовнішнього боргу України, прогресивному оподаткуванню для найбагатших, а також конфіскації надлишків майна олігархічного капіталу.

На завершення хотілося б наголосити, що підтримка вразливих категорій населення — це тест на «соціальність» держави, її людиноцентричність. І в цьому відношенні українська влада демонструє зовсім інші пріоритети. Це є великою помилкою, яка може дорого коштувати країні в майбутньому. Зокрема, така політика безпосередньо вплине на перспективи повернення біженок з дітьми. Сьогоднішня реальність вже продемонструвала, що держава потребує широкої підтримки населення — без нього неможливий опір суспільства зовнішній агресії та його відбудова. І якщо кожен громадянин розумітиме, що країна дбає про нього та його близьких, це стане потужним мотиваційним стимулом. Навіть в умовах крайньої нестабільності в часи війни.

Автор: Олександр Кітраль

Поділитись