«Калібан і відьма: Жінки, тіло і первісне нагромадження» — такою гострою була назва книжки, в якій Сильвія Федерічі вирішила посперечатись із самим Марксом. Сильвія із тих людей, які сміливо ставлять все під сумнів — і не тільки теорію первісного нагромадження капіталу. Вона одна з найвідоміших класикес марксистського фемінізму, співзасновниця Міжнародного феміністичного колективу та кампанії «Зарплата за домашню працю». Зараз Сильвія — професорка Університету Хофстра, яка поєднує академічну роботу з активізмом. Публікуємо інтерв’ю про те, що ховається за концепцією любові.
Маргарита Тсомоу: У феміністичному памфлеті руху «Wages for Housework» (Зарплатня за хатню працю) 1975 року ти написала слоган: «Вони називають це любов’ю, ми — неоплачуваною працею». Що ти мала на увазі?
Сильвія Федерічі: Любов — це соціально сконструйована ідея, значення якої змінюється протягом історії. У 70-ті роки в рамках кампанії за оплату хатньої праці ми аргументували тим, що в XIX–XX століттях романтичне кохання ідеалізували, щоб маскувати неоплачувану працю жінок. Аби втримати жінок у шлюбі та домогосподарстві, що, власне, є робочими місцями, на яких неоплачувана праця забезпечує відтворення чоловіків для фабрик чи підприємств, армії або держави. Кохання було маскою, що приховувало ці відносини. Шлюб ніяк не пов’язаний із любовʼю, це лише договір, заснований на нерівності. Остання полягає в тому, що чоловік отримує зарплатню, а жінка залежна від нього. Ця залежність дає чоловікові владу контролювати жіночу працю й карати жінку. Після Другої світової війни ця концепція кохання повернулася до життя з новими силами. Під час війни в багатьох країнах жінки були потрібні на ринку праці. Вони пережили коротку мить незалежності: покинули дім та створили спільноту з іншими жінками, поки чоловіки були на фронті. У 50-ті старі уявлення про романтичне кохання довелося заново вбивати їм у голови. У голлівудських фільмах тієї доби можна добре прослідкувати, як конструювалися ці образи. Жінок навчали того, що кохання — це ультимативний досвід. Варто лише знайти правильного чоловіка — і виникне магія, а життєвої мети буде досягнуто. Отже, ми справді вважали кохання пасткою. Всі ці теревені про «Ми — одна душа» означають насправді «Ми — чоловіча душа». Феміністичний рух «Зарплатня за хатню працю» був революцією проти цієї концепції.
Марш руху «Зарплатня за хатню працю», 1977
МТ: Тобто ти вважаєш, що любов маскує експлуатацію? Але ж ми тому й цінуємо кохання так високо, що воно не належить до сфери грошей. Як то кажуть, любов не купиш.
СФ: Саме в цьому й пастка: любов виставляють як щось святе, а насправді використовують, щоб витіснити жінок у неоплачувану працю. Візьмемо любов до дітей: якби жінки вимагали оплати всієї тієї праці, яку вони виконують для своїх дітей, їх назвали б черствими. Хай як жінки не намагаються постати проти експлуатації, відповідь одна: «О, то ти не любиш свою сім’ю!» Любов дітей або чоловіка вважається винагородою для матері. Чого вона варта, оцінюється за тим, наскільки вона «любить» свою сім’ю. Натомість у капіталістичному процесі виробництва мати справді створює вартість. Любов же часто використовується для виправдання домашнього насильства.
"Хай як жінки не намагаються постати проти експлуатації, відповідь одна: «О, то ти не любиш свою сім’ю!»"
МТ: Любов як виправдання домашнього насильства? Що ти маєш на увазі?
СФ: Усі ці аргументи на кшталт «бʼє — значить любить». У 70-ті ми наполягали на тому, що домашнє насильство — частина хатньої праці. Це засіб дисциплінування. Фізичне та психологічне покарання забезпечує контроль над робочою силою домогосподарки. Адже неоплачувану робочу силу можна дисциплінувати лише насильством, що очевидно на прикладі рабської праці. Домогосподарку не можна покарати урізанням зарплати чи звільненням, тож залишається лише насильство. Тому чоловічий мачизм теж має інституційний характер. Він належить до репродуктивної політики. Мачизм є однією з функцій роботи: найманий робітник відповідальний за нагляд за неоплачуваною жінкою та дітьми. Чоловік може потрапити до вʼязниці, якщо побʼє на вулиці іншого чоловіка. До виникнення жіночого руху жодного чоловіка не було покарано за побиття жінки або дитини. Їх не розглядали як жертв насильства, тому що за чоловіком визнавалося право встановлювати порядок у сімʼї. Держава покладала на нього функцію дисциплінування жінки та майбутнього покоління робітників.
МТ: Однак дещо таки змінилося: завдяки руху #MeToo нарешті відкрито говорять про сексуальне насильство. Якої ти думки про це?
СФ: Попри те, що багато жінок нарешті відкрито говорять про насильство, в цій дискусії багато лакун. У дискурсі #MeToo складається враження, що всі чоловіки збочені й тому зловживають своєю владою. Однак це насилля має інституційне та структурне підґрунтя. Згадаймо офіціанток, домашніх працівниць або неофіційно працевлаштованих мігранток без документів. Вони постійно борються із сексуальними домаганнями. Позиція неоплачуваної або меншовартісної робочої сили автоматично робить їх уразливими та піддає насильству. Саме структури залежності та нерівного розподілу влади так легко створюють можливість для зловживання. Насильство — частина соціальних відносин між чоловіками та жінками.
"Страйк репродуктивних працівни*ць — це те, що може перевернути суспільство."
МТ: Проте ти належиш до тих феміністок, які per se не проти доглядової та хатньої роботи, але вимагають її поцінування. Ти розглядаєш домашню працю також як майданчик, де потенційно можливий опір. Чи вбачаєш ти у доглядовій праці також потенціал для іншого, прогресивнішого розуміння любові?
СФ: Для мене ця робота важлива, тому що вона виконує подвійну функцію. З одного боку, жінки відтворюють життя людей, мають із ними дуже тісні стосунки й формують їхню ідентичність. З іншого боку, жінки відтворюють інших людей як робіт*ниць, здатних до праці та придатних до експлуатації. Але жінки можуть і підривати цей порядок. Рух за жіночий страйк у Латинській Америці обрав своїм слоганом «Без нас нічого не зрушить з місця». Страйк репродуктивних працівни*ць — це те, що може перевернути суспільство. Субверсія відбувається щодня на особистому, індивідуальному рівні. Питання в тому, як ми можемо зробити це колективно. У 70-ті ми вважали, що завдяки самій лише боротьбі та страйкам ми об’єднаємося й зламаємо жіночу ізоляцію. Та цього замало. Ізоляцію можна зламати, лише коли починаєш справді змінювати територію, вибудовуєш зв’язки між своєю домівкою та колективом. Ці процеси потребують зовсім інакшого виду любові — тієї, що базується на рівності, справедливості, солідарності, на дружбі та визнанні. Це любов на основі рівноправ’я.
МТ: Ти маєш гарні зв’язки з феміністичними рухами Латинської Америки. У своїй останній доповіді в Інституті досліджень культури в Берліні ти наголосила, що жіноча репродуктивна праця в колективних структурах є опором і водночас новою формою політичної роботи.
СФ: У Латинській Америці ми бачимо мегаміста — Боготу, Мехіко, Буенос-Айрес, — які протягом десятиліття виросли від 2 до 20 млн жител*ьок. Це сталося завдяки внутрішній міграції з сільських місцевостей. У міста переселилися селян*ки та автохтонне населення, яких позбавили власності. Єдиною стратегією виживання для них є самоорганізація: зайняти частину землі на околиці міста, збудувати там будинки та дороги і плекати сусідство. Тут трапляється дедалі більше жінок, які організовуються в сусідські спільноти, де разом доглядають за дітьми. Жінки планують розвиток спільноти. Це вони ведуть переговори з державою, мобілізують спільноту на боротьбу за воду та струм. Вони створюють місце колективної дії. Це нова форма комунальності як політичної самоорганізації, також і в сільських місцевостях. Люди із села спричинилися до урбанізації мегаміст, та водночас вони зберегли дещо з комунальної культури свого сільського життя. Цей спосіб самоорганізації — сильніший, впливовіший та надійніший, і жінки відіграють у ньому головну роль. Сьогодні боротьбу в Латинській Америці очолюють жінки. В Аргентині — справжня революція. Понад мільйон жінок вийшли на вулиці за своє право на аборт.
МТ: Як ти оцінюєш вплив руху #WeStrike, який організовує жіночі страйки проти репродуктивної праці?
СФ: В Аргентині страйки були дуже ефективними. Ще рік тому жінки зверталися до профспілок із проханням організувати жіночий страйк 8 березня 2017 року, щоб добитися звільнення жінок від репродуктивної праці шляхом залучення до неї робітників-чоловіків. Цього ж року профспілки звернулися до жінок, адже визнали, що жінки нині очолюють їхню спільну боротьбу. В контексті правого повороту в Латинській Америці саме жінки є рушійною силою опору. Це в різних вимірах стосується також і Уругваю, Бразилії, Мексики та Еквадору. Усюди оприявнюється зв’язок між політикою та репродукцією. Паралельно в сільських місцевостях існують сильні рухи проти неоекстрактивізму, в яких переважають жінки: розробки шахт, видобутку нафти, спорудження автобанів. Це все – мегапроекти, що руйнують довкілля і штовхають жінок на стежку війни — як із парамілітарними угрупуваннями та приватною охороною підприємств, так і з чоловіками зі своїх спільнот, які вбачають у цих проектах шанси отримати роботу. Це призводить до численних убивств жінок. Тому й виник рух «Ni Una Menos» (Більше жодної жінки). Це таке поєднання міської та сільської боротьби, в центрі якої стоїть комунальність.
"В контексті правого повороту в Латинській Америці саме жінки є рушійною силою опору."
МТ: Ти говорила про звʼязок між політикою та репродуктивною працею. З нього може розвинутися нова концепція любові?
СФ: Ця концепція далека від романтичного кохання, вона живиться силою солідарності й виходить із розуміння: те, що трапилося зі мною, стосується й інших. Думаю, в цьому різниця між романтичною та політичною любовʼю.
Маріель Франку
МТ: Чи стане це нашим шляхом порятунку любові? Фемініст*кам часто закидають надмірну жорсткість у цьому питанні…
СФ: Але ж усе обертається навколо любові! Любові до спільноти, до довкілля, до соціальності. Ми бачимо любов на прикладі вбивства бразильської політикині й активістки Маріель Франку: її історія стала символом жінки, яка прийшла із фавел (міських нетрів) і хоробро боролася проти мілітаризації життя, проти вбивств у фавелах та проти поліції. Коли поширилася звістка про її смерть, любов до неї стала такою нестримною, що по всій Латинській Америці спонтанно організовувалися паради й демонстрації на її честь. Люди вшановували її всюди, щоб вона й далі жила серед нас, щоб памʼять про неї не згасла. Ось у цьому любов.
