Патрик Лабуда: «Вибірковість міжнародного кримінального права завжди була серйозною проблемою»

4653

Патрик Лабуда отримав ступінь доктора філософії з міжнародного права у Вищому інституті міжнародних досліджень та розвитку в Женеві. Нині він працює над проєктом «Мемократія» в Польській академії наук, де його дослідження зосереджені на змінах у глобальному правовому порядку та відносинах між «Глобальним Півднем» і «Глобальним Сходом», особливо Східною Європою та Африкою, від початку російсько-української війни.

Зараз ведеться багато дискусій про те, як притягнути Росію до відповідальності за скоєні злочини. Існує певна напруженість у цій сфері. МКС видав ордер на арешт російського президента Володимира Путіна. Водночас ми бачимо, що український уряд хоче створити Спеціальний трибунал щодо агресії, щоб притягнути Росію до відповідальності. Сполучені Штати та інші західні країни пропонують створити «гібридний» трибунал замість Спеціального трибуналу щодо агресії. А Глобальний Південь скептично ставиться до всіх варіантів. Ми вирішили обговорити ці питання з Патриком. Інтерв’ю опубліковане у двох частинах. У цій частині ми говоримо про глобальний контекст і те, як справедливість для України може принести більш справедливу практику міжнародного права. У другій частині ми детально розглядаємо різні типи судів, які нині обговорюють, і причини розбіжностей між різними сторонами.

 

Ми часто стикаємося з запереченням актуальності для Глобального Півдня Спеціального трибуналу щодо агресії для притягнення Росії до відповідальності. Яке значення має цей прецедент з глобальної точки зору?

Я думаю, що це одне з найпоширеніших і водночас найнеоднозначніших питань у глобальній дискусії про те, чи варто створювати Спеціальний трибунал. Інтерес України зрозумілий. Сусіди України у Східній Європі, більшість з яких пережили російські вторгнення та імперіалізм, також розуміють, чому це важливо для них. Але як щодо решти світу? Чому це повинно мати значення для вас, якщо ви живете в далекому Парагваї, Іраку чи Індонезії?

Теоретично на це питання має бути проста відповідь. Якщо ви хочете жити в безпеці від іноземних вторгнень, вам має бути важливо, щоб агресію Росії проти України переслідували в судовому порядку. Таке переслідування створює важливий прецедент того, що агресію не толеруватимуть. Так само цей прецедент можна використати проти іншого агресора в майбутньому, якщо якась країна спробує вторгнутися та/або анексувати чужу територію.

Однак після 2022 року набула популярності й інша точка зору. Дехто пов’язує пошук справедливості для України з іншими випадками агресії, переконуючи, що ми повинні шукати справедливості лише тоді, коли інші жертви також отримають шанс на притягнення своїх кривдників до відповідальності в суді. Багато часу було витрачено на обговорення вторгнення в Ірак у 2003 році і, меншою мірою, таких випадків, як інтервенція в Косово у 1999 році або в Лівію у 2011 році, які порушують питання про незаконне застосування міжнародних сил. Статус цих подій також можна підняти до рівня злочину агресії. Інакше кажучи, чому тільки Україна, якщо не було трибуналу щодо Іраку, Косово чи Лівії?

 

косово

Родина албанців тікає з Косова у бік кордону з Македонією, на задньому плані військові сербської армії, 3 березня 1999 року. Фото: Hulton Archive / Getty Images

 

Існує проста і більш складна відповідь. Один із способів знайти її полягає в розумінні, що правосуддя для українців не повинно залежати від того, чи отримають його, скажімо, іракці. Інакше кажучи, якщо ми не хочемо жити в (міжнародному) суспільстві, де один вбивця карається лише за умови, що всі інші вбивці також будуть покарані, — це не особливо приваблива перспектива для будь-якої системи правосуддя. Як наслідок, більшість правознавців стверджують, що злочин агресії проти України має переслідуватися незалежно від того, чи постали перед судом відповідальні за решту нещодавніх вторгнень.

Однак є й інший погляд на те, чому вибіркове правозастосування має значення. Правосуддя для України ускладнюється тим, що деякі держави, які тепер (принаймні номінально) вимагають відповідальності за агресію в Україні, — особливо США і Велика Британія — ніколи не були притягнуті до відповідальності за звинуваченнями у власній агресії проти інших, через що їх хочеться звинуватити в лицемірстві і подвійних стандартах. Чому США і Велика Британія наполягають на судовому переслідуванні росіян за агресію, якщо ці країни не підтримали притягнення винуватців до відповідальності за вторгнення в Ірак, або — у більш загальній, але непереконливій версії цього аргументу — чому «Захід» не підтримує з таким же запалом правосуддя та встановлення справедливості в інших частинах світу?

Нині часто кажуть, що ці звинувачення в лицемірстві та подвійних стандартах були особливо гучними на так званому «Глобальному Півдні», який, як стверджують, насправді не підтримує справедливість для України. Але, гадаю, ця дискусія дещо складніша. Так, деякі представники Глобального Півдня порушують ці питання, але ми повинні розрізняти два різних аргументи. Якщо, ставлячи питання «Чому Україна, а не Ірак?», хтось також закликає до відповідальності за Ірак і не ставить свою підтримку України в залежність від того, чи будуть притягнуті до відповідальності винуватці вторгнення в Ірак, — я думаю, що це питання має сенс. Інакше кажучи, так, ми повинні підтримувати українців, але це не повинно заважати нам виступати за справедливість для інших країн. Я згоден з цією думкою.

Однак, на жаль, через вторгнення в Україну, на мою думку, дедалі більше держав і людей розглядають світ у неореалістичних термінах як гру з нульовою сумою. У цій «грі» питання «А як щодо…?» є не просто закликом до солідарності з вимогою про відповідальність інших країн, а умовою підтримки встановлення справедливості для України. Інакше кажучи, деякі актори, наприклад, Південна Африка чи Бразилія, ставлять свою підтримку вимог України щодо правосуддя в залежність від того, чи будуть США та/або Велика Британія також притягнуті до відповідальності за вторгнення в Ірак (або Лівію тощо) та злочини, скоєні там.

 

Ірак

Американські морські піхотинці з роти Ліми, частини 7-го полку морської піхоти, проходять повз пам’ятник мученику під час операції з охорони центру Багдада, Ірак, 9 квітня 2003 року. Фото: REUTERS / Oleg Popov

 

Якщо не брати до уваги, чи всі ці випадки — Україна, Ірак, Лівія, Косово тощо — однакові з юридичного погляду, цей другий, більш трансакційний, підхід до вимог правосуддя викликає більше запитань, ніж я можу охопити в інтерв’ю. Вибірковість міжнародного кримінального права (тобто: кого переслідувати, а кого ні?) завжди була серйозною проблемою. Проте мені незрозуміло, чому випадок з Україною привернув таку увагу до подвійних стандартів або вибіркового застосування закону. Дозвольте дати два коротких коментарі з цього приводу.

По-перше, дехто вважає, що переслідування агресора за вторгнення в Україну призведе до посилення, а не зменшення вибірковості міжнародного права. За цією логікою, забезпечуючи справедливість для українців, ми робимо світ більш несправедливим (оскільки інші не отримали такої ж справедливості), а не менш несправедливим (оскільки такий потужний актор, як Росія, буде визнаний винним). Ці аргументи, схоже, спираються на неореалістичне бачення світового порядку як гри з нульовою сумою, де справедливість для України також опосередковано посилює «владу Заходу», а отже, їй слід протистояти.

По-друге, і це пов’язано з попереднім спостереженням, деякі люди, особливо з неєвропейських країн, вважають, що напад Росії на Україну — це можливість звести рахунки із «Заходом» і особливо з США. Не треба пояснювати, наскільки дивною є така думка для українських читачів та читачок, які знають, що вони ніколи не були частиною Заходу і що Захід не вагався жертвувати Україною у критичні моменти. 

Наскільки Захід насправді піклується про Україну? Можливо, незабаром ми вкотре переконаємося, якими ненадійними партнерами можуть бути західні держави, але показовим аспектом російсько-української війни від 2022 року стало те, наскільки мало відомо про особливу історію та напівпериферійне становище Східної Європи. За межами нашого регіону міжнародні відносини зазвичай аналізують крізь американоцентричну оптику та дедалі частіше — оптику «третього світу», що робить Україну невидимою на уявних мапах. І здається, що такі аргументи, як «ми проти них» або «твоя поразка — моя перемога», дедалі частіше знаходять підтримку у тих частинах світу, де мало знають про Східну Європу, Глобальний Схід та його специфічні проблеми.

Одне з завдань мого дослідження — привернути увагу до Східної Європи і Глобального Сходу та показати, чому доля України має значення для інших регіонів. Що стосується спеціального трибуналу щодо агресії, я вважаю, що більшість людей у світі, особливо з менших і слабших країн Глобального Півдня або Глобального Сходу, виграють від судового переслідування такої могутньої держави, як Росія. Такі судові процеси створили б прецедент, який згодом можна буде використовувати з метою встановлення справедливості для інших країн. Інакше кажучи, для тайванців важливо, щоб Росія була притягнута до відповідальності за агресію проти України. Так само для людей на Африканському Розі, де знову піднімають голову неоімперські прагнення, важливо мати прецедент покарання агресії, на який можна буде спиратися через кілька років. І все ж такий погляд (поки що?) не прижився в цих регіонах, де підтримку України з боку США бачать крізь призму минулого досвіду американських інтервенцій та/або західноєвропейського колоніалізму, а не східноєвропейського контексту російського неоколоніального вторгнення.

 

Маріуполь

Жінка біля руїн свого житлового будинку, зруйнованого в окупованому Маріуполі, Україна, 5 лютого 2023 року. Фото: REUTERS / Олександр Єрмоченко

 

У мейнстримному західному дискурсі побутує думка, що країни Глобального Півдня байдужі до російсько-української війни, ба навіть відверто проросійські. Наскільки таке ставлення відображає голосування і рішення цих урядів в ООН та на інших міжнародних форумах?

Я вважаю, що було б надмірним спрощенням припускати, що «Глобальний Південь» байдужий до України або демонструє фактичну проросійську упередженість. Все набагато складніше, але це правда, що мейнстримний дискурс — західний і незахідний — має тенденцію не помічати складності та віддавати перевагу простим наративам. Нам потрібно ставити під сумнів не лише ці наративи, а й ті припущення, що лежать в їхній основі.

По-перше, існує проблема того, що означає термін «Глобальний Південь». Особисто я не думаю, що досвід латиноамериканських країн, які є незалежними вже двісті років, має багато спільного з африканськими поглядами на західноєвропейський колоніалізм, як це можна було б припустити, зважаючи на термін «Глобальний Південь». Натомість паралелі між Латинською Америкою та Східною Європою можуть бути більш промовистими.

По-друге, варто запитати себе, чи голосування в колективних органах ООН адекватно відображає те, що держави та їхні народи насправді думають про такі проблеми, як російсько-українська війна. Було б також корисно зрозуміти, чому і яким чином деякі уряди відмовляються розривати відносини з Росією. У цьому плані рішення нинішніх і нових регіональних гегемонів, таких як Індія, Китай чи Південна Африка, заслуговують на більшу увагу, ніж голосування в Генеральній Асамблеї ООН таких країн, як Центральноафриканська Республіка чи Малі. На мою думку, ми можемо скільки завгодно звинувачувати Центральноафриканську Республіку в тому, що вона стала на бік Росії, але це лише показує, як мало ми знаємо про контекст цього рішення і про те, що більшість центральноафриканців насправді думають про Україну.

Так само я вважаю, що ми повинні плекати здоровий скептицизм щодо того, як деякі уряди використовують опозицію «Глобального Півдня» до «Заходу» з метою приховати власні корисливі рішення щодо України, не гребуючи сумнівними моральними обґрунтуваннями. Звісно, ми повинні критично ставитися до західного колоніалізму. Але я не впевнений, що це є виправданням для того, щоб закривати очі на російський колоніалізм. Не варто обмежуватися лише реалістичним мисленням та зводити все до гри з нульовою сумою або до примітивної «олімпіади жертв», де «мій» біль переважає «твій» біль. Простіше кажучи, реальність така, що держави на кшталт Індії, Південної Африки та Бразилії опинилися на неправильному боці історії в російсько-українській війні, а «Захід» цього разу — на правильному боці, принаймні, поки що. 

Жодні заклики до солідарності серед країн «Глобального Півдня», якими б умоглядно обґрунтованими вони не були, не можуть виправдати маніпуляцію з боку цих держав з використанням сумнівних аналогій для пояснення безпринципних рішень щодо права України на самовизначення. Дозвольте мені підкреслити: я цілком розумію і поважаю обурення «Глобального Півдня» західною гегемонією, безкарністю за колоніалізм, епістемічним стиранням та іншими видами несправедливості. І я підтримую зусилля, спрямовані на виправлення цих історичних і сучасних кривд. Але я вважаю, що люди в усьому світі повинні критично поставитися до того, як деякі актори «Глобального Півдня» використовують антизахідну риторику з реакційними цілями, як-от сприяння російському імперіалізму в Східній Європі.

 

міжнародний суд

Міжнародний суд ООН. Фото: Getty Images

 

По-третє, як вже має бути зрозуміло, це не означає, що згадані держави або їхні народи є проросійськими в якомусь глибшому сенсі цього слова. Проблема полягає в тому, що ми живемо у дедалі більш багатополярному світі, де різні полюси влади змагаються за максимізацію власних інтересів. Однак, із погляду низової, орієнтованої на людей перспективи, ми повинні бути критичними до всіх цих полюсів влади і до того, як вони ставляться до свого оточення, а не лише до того, як вони ставляться одне до одного. Мені здається, що принаймні частина критики Глобального Півдня на адресу західної влади стосується міжрегіональних або полярних форм протистояння, а не народних форм глобальної солідарності.

Українська публічна сфера є вкрай західноцентричною. Іноді таку позицію пояснюють прагматично: нам ніколи розбиратися в інших конфліктах чи мріяти про глобальну справедливість, у нас триває війна, яку треба виграти, і в цьому ми повністю залежимо від наших «західних партнерів», тому в жодному разі не будемо їх дратувати. З цієї цинічної точки зору, чи є для України сенс розвивати солідарність з іншими країнами периферії?

Як повинно бути зрозуміло з того, що я вже сказав, це важливе складне питання, на яке українці повинні дати відповідь. Україна чомусь опиняється в центрі уваги, коли йдеться про подвійні стандарти Заходу чи ерозію західної гегемонії, — це незрозуміло і не завжди справедливо. Україна не є західною країною, і було б лицемірством покладати на українців відповідальність за дії Заходу в інших країнах.

Але питання полягає в тому, як українці повинні орієнтуватися у дедалі більш неореалістичному, багатополярному світі, що керується правилами гри з нульовою сумою. Один з підходів полягає в тому, щоб бути цинічним егоїстом і беззастережно підтримувати Захід. У цьому є певна логіка, оскільки малоймовірно, що беззастережна підтримка — візьмімо найочевидніший приклад — Палестини в Генеральній Асамблеї ООН або в Міжнародному суді ООН — матиме якесь значення для зміни амбівалентного ставлення Південної Африки до «Заходу» у питанні російсько-української війни. Так само я не бачу, щоб інші держави, зокрема Індія чи Бразилія, не кажучи вже про Китай, раптом змінили свою позицію через те, що Україна висловить критичне ставлення до політики США на інших континентах. Натомість мінлива внутрішня політика США означає, що ізоляціоністські політики навіть незначний прояв «нелояльності» можуть використати як привід для відмови Україні в підтримці.

Проте, звісно, ця логіка лише відтворює проблему, через яку Україна опинилася в такому становищі. Мислення про світ у суто трансакційних термінах має свої межі. Для таких країн, як Україна, не існує простих рішень, але, гадаю, що пошук способу звертатися за підтримкою за межами Європи та ширшого «Заходу» дасть українцям більше шансів забезпечити своє довгострокове майбутнє. Це означає, що українцям доведеться виявляти більше розуміння та зацікавленості проблемами цих країн і людей у різних сферах життя — від продовольчої безпеки до санкцій. І я вважаю, що за останні двадцять місяців на цьому фронті було досягнуто певного поступу.

 

Зеленський байден

Президент США Джо Байден і президент України Володимир Зеленський під час останньої зустрічі в Білому домі, США, 21 вересня 2023 року. Фото: AP Photo / Evan Vucci

 

При цьому ми повинні чітко усвідомлювати, наскільки складно будувати мости між різними акторами міжнародної системи, коли хтось намагається обійти західні потуги. Актори Глобального Півдня дуже добре знають цю проблему, але показовим прикладом змарнованої можливості для транснаціональної солідарності є прагнення України притягнути Росію до відповідальності за агресивну війну. Як я детально поясню далі, ініціатива України щодо спеціального міжнародного трибуналу — на противагу гібридному або інтернаціоналізованому суду, якому надають перевагу західні держави, — працює в руслі транснаціональної солідарності, яка дасть можливість іншим жертвам агресії, зокрема з Глобального Півдня, скористатися новим прецедентом, яким стане такий міжнародний трибунал. 

Давайте будемо відвертими: Україна та східноєвропейські держави розійшлися з Заходом у цьому питанні, що спричинило напруженість у відносинах між західними та східними державами. Проте, на жаль, не тільки західні держави блокують ідею міжнародного трибуналу з корисливих мотивів — чимало держав за межами Заходу, здається, вважають, що ця дискусія їх не стосується. Тому можливість для ширшої транснаціональної солідарності було втрачено — і зовсім не через брак зусиль з боку України.

Я також хочу зазначити, що мені здаються непереконливими деякі критичні зауваження про прагнення України до Європи, бо це нібито відштовхує від неї Глобальний Південь та жертв західного імперіалізму. Саморефлексія східноєвропейців щодо власного зв’язку з «європейською цивілізацією» є виправданою і бажаною, але ми не повинні замовчувати, чому Україна прагне приєднатися до Європи. Протягом століть Україну дискримінували, систематично виключаючи зі складу Європи: вона була внутрішнім «іншим» Європи, аналогічно до того, як неєвропейські суспільства були зовнішнім «іншим» Заходу. Тож, хоча це може здатися дивним для неєвропейської аудиторії, зважаючи на їхню власну історію західного імперіалізму, українські заклики до Європи також спрямовані на її деколонізацію і можуть мати контргегемоністичні наслідки в цьому конкретному контексті. 

У цьому полягає складність історії. Так само, як українцям було б корисно дізнатися більше про експлуатацію незахідних суспільств з боку європейських імперій, незахідні суспільства повинні знайти час, щоб зрозуміти історичні дилеми і напівпериферійність України та Сходу (сподіваюся, за підтримки українців). Дозвольте мені бути відвертим: звернення до «Європи» з боку українців не виправдовують їхньої глухоти і мови виключення на адресу незахідних акторів, але — з тієї ж причини — немає сенсу вимагати, щоб Україна відмежувалася від Європи або ідентифікувала себе насамперед з Глобальним Півднем. На мою думку, Україна і східноєвропейці є одночасно і «європейцями», і представниками «Півдня», хоча в деяких питаннях це важко перекласти на мову політичних рішень.

Як, на вашу думку, справа про геноцид, з якою Південна Африка звернулась до Міжнародного суду ООН, і в цілому війна в Газі та західна підтримка Ізраїлю вплинуть на міжнародне право?

Важко сказати напевно. Міжнародне право перебуває під тиском. Ми бачили полярні реакції на позов Південної Африки проти Ізраїлю в Міжнародний суд ООН, зокрема, засудження з боку Намібії рішення Німеччини втрутитися від імені Ізраїлю. Риторика, безумовно, сильна, але нам, мабуть, потрібно зважати на довгострокову перспективу. Міжнародне право ніколи не було досконалим. Насправді, в ДНК міжнародного права закладено політичне протистояння. Його історія переповнена невдачами, суперечками, проривами, поворотними моментами, і далі по колу.

 

газа

Хмари диму піднімаються під час ізраїльських авіаударів у Газі, 12 жовтня 2023 року. Фото: IBRAHIM HAMS / AFP через Getty Images

 

Я чую, як дехто стверджує, що війна в Газі є переломним моментом, критичною точкою в міжнародному праві. Можливо. Але, напевно, не випадково, що мало хто з коментаторів готовий з упевненістю сказати, як виглядатиме «нове» міжнародне право після Гази. Я не робитиму припущення про те, що зміниться, а що ні, але на даному етапі я цілковито впевнений, що світова спільнота починає краще усвідомлювати відмінності у сприйнятті та інтерпретації міжнародного права. Дехто може сказати, що такі відмінності — не новина. Втім, у мене складається враження, що на Заході чи Глобальній Півночі дедалі більше людей звертають увагу на те, що говорять про ці питання представники Глобального Півдня. Це добре, хоча було би наївно сподіватися, що ширший діалог обов’язково приведе до взаєморозуміння в усіх питаннях. Також не завжди продуктивно аналізувати міжнародні відносини крізь призму протиставлення Заходу і Глобального Півдня, що стало майже мейнстримом у медіях та коментарях деяких експертів. Як я вже згадував, іноді такий бінарний поділ світу затуляє складність позицій «Заходу» і «Глобального Півдня», «скреслюючи» цілі регіони, як-от Глобальний Схід, у таких питаннях, як ізраїльсько-палестинський конфлікт, російсько-українська війна і міжнародне право загалом.

Ще одним показовим аспектом війни в Газі є те, що міжнародне право посідає центральне місце в багатьох дискусіях навколо неї. За слуханнями Міжнародного суду ООН щодо тимчасових заходів у справі Південної Африки проти Ізраїлю спостерігала безпрецедентна кількість людей у всьому світі. І це непересічна подія, адже судові розгляди нечасто привертають стільки уваги. Парадоксальним чином це також відкриває нові можливі для міжнародного права. Якщо право стане центральним елементом у вирішенні ізраїльсько-палестинського конфлікту, російсько-української війни та інших конфліктів у всьому світі, це стане поворотним моментом у розвитку світової спільноти. Хоча, знову ж таки, поки що зарано говорити, до чого це все приведе.

Як ми можемо змінити архітектуру міжнародного права, щоб зробити його більш демократичним, тобто уникнути ситуації, коли критичні рішення знаходяться в руках великих імперських сил? Які перспективи деколонізації міжнародної системи правосуддя?

Я думаю, що це питання зачіпає конфлікт, про який я багато думав останнім часом, і його не можна звести лише до імперіалізму та багатополярності. Ми бачимо руйнування демократичних ідеалів у всьому світі, зокрема й в Європі — як Західній, так і Східній, а також на Глобальному Півдні, Глобальному Сході — хоч які б назви ми давали цим регіонам. Проблема має глобальний характер. Ми можемо мати ситуацію, коли «демократичне», створене більшістю міжнародне право визначають і застосовують держави, які переважно є недемократичними або недостатньо демократичними. Інакше кажучи, ми повинні перейматися тим, що напівдемократична Індія Моді (Глобальний Південь), Угорщина Орбана (Східна Європа) або Сполучені Штати на чолі з Трампом (Захід) встановлюють міжнародне право. Ми не повинні романтизувати жодного з цих акторів, хоча маємо визнати їхню відносну силу в глобальному порядку. Однак цікаво те, що боротьба України проти Росії, а тепер і палестино-ізраїльський конфлікт, спонукають до складних розмов про деколонізацію міжнародної системи (правосуддя). Сподіваюся, що ми зможемо зробити цей діалог більш інклюзивним і транснаціональним за своєю природою завдяки таким ініціативам, як ваша, навіть якщо ще зарано говорити про те, до чого все це приведе.

Розмова: редакція «Спільного» і Патрик Лабуда

Переклад: Павло Шопін

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись