Лейла аль-Шамі: «Сирійці радіють, коли бачать, як в Україні вбивають російських генералів, причетних до воєнних злочинів у Сирії»

11524

Лейла аль-Шамі — британсько-сирійська авторка й активістка. Вона працювала у сфері захисту прав людини в Сирії, бере участь в рухах міжнародної солідарності та спільно з Робіном Яссіном-Кассабом написала книжку «Країна у вогні: Сирійці в революції та війні». Також вона стала відомою своєю критикою «антиімперіалізму ідіотів» західних лівих.

 

Для переважної більшості українців Сирія до 2011 року була, мабуть, просто ще однією арабською країною, але з початком війни вона стала символізувати розвиток подій, який ми не хотіли б бачити в Україні. Що відрізняло режим Асада від подібних режимів у Північній Африці?

Реакцією режиму Асада на будь-яке інакомислення завжди були жорстокі репресії. У 1970-х роках існував рух проти режиму Хафеза аль-Асада (батька нинішнього президента). Те, що спочатку починалося як різношерстий рух, врешті-решт сконцентрувалося в місті Хама під проводом «Братів-мусульман». Реакція режиму полягала в направленні туди військово-повітряних сил і повного руйнування міста. Було вбито від 20 000 до 40 000 цивільних осіб, ще тисячі зникли безвісти у в’язницях режиму.

Коли в 2011 році спалахнула революція проти режиму, багато сирійців були налаштовані оптимістично і думали, що Башар Асад проведе реформи. Він перебував при владі вже десять років, і багато хто вважав, що він кардинально відрізняється від свого батька, що він є модернізатором, який більше дивиться назовні. Після приходу до влади Башар Асад багато говорив про необхідність реформ, хоча зосереджувався переважно на економічних, а не політичних реформах. Зрештою, він відповів на вимоги людей єдиним відомим для цього режиму способом — терором, щоб змусити їх підкоритися.

Я працювала у сфері захисту прав людини в Сирії, з політичними в’язнями, під час першого десятиліття правління Башара, тож я очікувала, що відповіддю на революцію, яка розпочалася у 2011 році, будуть репресії. Хоча я не могла передбачити масштабу жаху, при цьому я не була оптимісткою і не думала, що Асад швидко піде у відставку, як це зробили диктатори в Тунісі та Єгипті. В Єгипті при владі був військовий режим, і його обличчям був Мубарак. Тому їм було легко пожертвувати Мубараком і утримати військових при владі. Подібно і в Тунісі — вони могли пожертвувати Бен Алі, адже там був перехід до демократії, але старий правлячий клас чекав, щоб повернутися. У Сирії все трохи інакше. У Сирії глава режиму — це і є режим. Влада дуже сильно сконцентрована в руках сім’ї Асада. Крім того, режим розіграв сектантську карту (Асад походить з меншини алавітів), тому зумів зберегти підтримку багатьох меншин проти переважно сунітської опозиції, проти якої він був готовий застосувати геноцидне насильство. Крім того, режим мав підтримку Росії та Ірану, які втрутилися, щоб захистити його.

 

Асад і Путін

Президенти Росії та Сирії — Володимир Путін та Башар Асад на переговорах у Кремлі, 13 вересня 2021 року. Фото: Michael Klimentyev / AFP

 

Чи відіграла російська підтримка значну роль у допомозі Асаду в найскладніший для нього час?

І Росія, і Іран втрутилися на підтримку режиму в момент, коли він був близький до краху і здавалося, що революція може бути успішною. Іран надав Сирії величезну фінансову та економічну підтримку і відправив багато ополченців воювати в Сирію — що додало конфлікту міжконфесійного виміру, оскільки підтримувані Іраном шиїтські ополченці воювали з сирійською сунітською більшістю. Іран безпосередньо втрутився у 2013 році, що дозволило режиму досягти значних успіхів у боротьбі з опозицією.

Росія надала літаки і бомби, а також забезпечила політичну підтримку режиму на міжнародних форумах. Потім Росія втрутилася уже безпосередньо військовим шляхом у 2015 році і розбомбила велику частину країни. Якби Росія та Іран не втрутилися, Асад був би давно витіснений. Саме іноземна підтримка та іноземні бомби утримують режим при владі, всупереч бажанню переважної більшості сирійського населення.

Коли я читала вашу книгу «Країна у вогні: Сирійці в революції та війні», я просто не могла повірити, що трагедія може статися в таких масштабах. Спостерігаючи за жахіттями, що розгортаються в Україні, звірства, з якими стикаються сирійці, стають все більш відчутними для нас, тому я дійсно співчуваю народу Сирії.

Так, це жахливо. А ще важче усвідомити те, що цей жах почався з точки великої надії і віри в революцію. Революція мала так багато успіхів. Ми бачили, як по всій країні люди самоорганізовувалися для управління своїми повсякденними справами, створювали незалежні місцеві ради та обирали їхніх членів — перший досвід демократії за останні десятиліття. Люди керували школами, об’єктами водопостачання та санітарії, лікарнями. Вони заснували незалежні газети та радіостанції. Було створено багато жіночих центрів, щоб заохотити жінок до активної ролі у революції та громадському житті. Ніщо з цього не було можливим за часів тоталітаризму Асада, де громадянське суспільство було обмежене. Воно завжди було найбільшою загрозою для режиму — бо показувало, що демократична альтернатива можлива — і саме тому її так жорстоко придушували.

Чи не могли б Ви розповісти трохи про міжнародну політику сирійського режиму до 2011 року? Якими були відносини з СРСР під час Холодної війни? Як це вплинуло на режим?

Сирія мала тісні стосунки з СРСР в роки Холодної війни, навіть попри те, що сирійський режим жорстоко репресував комуністів. СРСР спонсорував Хафеза аль-Асада, оскільки будував відносини для розширення своєї сфери впливу на противагу західним державам. Він надавав сирійській армії зброю та розвіддані, навчав військових, а також у цей період багато сирійців виїжджали на навчання до СРСР.

СРСР використовував такий культурний обмін як тактику індоктринації громадян країн-союзників своєю ідеологією. Нещодавно я розмовляла з активістами із Західної Африки, і вони поділилися схожими історіями про те, як СРСР навчав африканців. Дехто з цього покоління зараз підтримує втручання Путіна в Африці, вбачаючи в ньому спротив західному/французькому імперіалізму, тож ця тактика спрацювала.

Коли розпався Радянський Союз, Хафез аль-Асад дуже швидко почав впроваджувати неоліберальні реформи, щоб відкрити країну для інвесторів з Перської затоки. Але відносини з Росією були збережені, і коли Путін прийшов до влади, він захотів відродити відносини з Близьким Сходом, вбачаючи в ньому допомогу в геополітичній боротьбі Росії проти Заходу.

Я не думаю, що Росія бачить якусь ідеологічну спорідненість із сирійським режимом чи сприймає його як важливого партнера. Радше, підтримка Асада використовується Росією як спосіб протистояти західному впливу, і у випадку з Сирією Росія зараз більш впливова, ніж західні держави.

 

cирія шелтер

Мати з дитиною повертаються до прихистку, який вони знайшли в пошкодженій школі. Їм не вдалося отримати намет у сусідньому таборі для ВПО, Бініш, квітень 2020 року. Фото: Mohannad Zayat

 

Мені також цікаво, як Росія використовує освітні можливості на Глобальному Півдні для поширення своїх ідей. Один з моїх лікарів у Відні — сирієць, і він приймає українських пацієнтів, зокрема тому, що розмовляє російською. У нас була політична розмова, і він сказав мені, що він iз Сирії, тож ми обмінялися думками про солідарність. Він поїхав навчатися в Росію, де вивчив російську мову, а потім його країна зазнала російської інтервенції та бомбардувань. Тому мені цікаво, як сирійці бачать Росію зараз?

Відповідь на це питання залежить від того, яких сирійців ви запитуєте. Тому що сирійці, які пов’язані з режимом, будуть бачити в Росії союзника, хоча навіть у цьому таборі існує занепокоєння щодо зовнішнього впливу, чи то з боку Росії, чи то з боку Ірану.

Але для решти нас, більшості, Росія є імперіалістичною державою. Вона втрутилася, щоб підтримати фашистську диктатуру і здійснити геноцид проти сирійського народу. Російські повітряні бомбардування зруйнували значну частину країни і цілеспрямовано атакували об’єкти цивільної інфраструктури, такі як лікарні, в підконтрольних опозиції районах. Росія була винагороджена за свою підтримку вигідними контрактами на постачання нафти і газу. Російська компанія «Стройтрансгаз», що належить пов’язаному з Кремлем олігарху, отримала 70% усіх доходів від видобутку фосфатів протягом наступних п’ятдесяти років. Сирія має один з найбільших у світі запасів фосфатів. У Сирії були створені російські військові бази, а російські національні свята тепер «святкуються» в Сирії.

Росія надає режиму не лише військову підтримку, але й політичну. Наприклад, на міжнародній арені Росія відіграє в Сирії роль, яку США відіграють для Ізраїлю. На будь-які пропозиції, які вносяться до Ради Безпеки або до органів ООН, Росія завжди накладає вето. Росія надає такий політичний захист, щоб зупинити будь-які засоби міжнародної відповідальності або просування мирної угоди, яка не відповідає умовам режиму. Росія дуже активно намагається укласти «мирні угоди», які насправді не є мирними угодами. Вони намагаються змусити сирійців капітулювати перед умовами режиму.

Ви згадали, що є різні сирійці і люди з різними поглядами. Сирія сьогодні значною мірою асоціюється з джихадизмом і міжконфесійною боротьбою всіх проти всіх. Але ж сирійська революція починалася як масовий демократичний протест, який фактично об’єднав громадян різного етнічного походження та конфесій. Тож наскільки нинішня фрагментація і сектантський характер боротьби пов’язані з політикою режиму «розділяй і володарюй», джихадистами і нездатністю демократичної опозиції переступити через упередження і дріб’язкові амбіції заради ширшої солідарності?

Я хотіла би для початку прояснити структуру режиму: сім’я Асадів походить із секти алавітів, яка є меншиною в Сирії. Більшість населення — мусульмани-суніти, але є також шиїти, християни, друзи та інші. Коли почалося повстання, це був дуже різноманітний рух. До нього входили чоловіки і жінки з усіх соціальних верств, різних релігійних та етнічних груп. Було багато спроб не впасти в сектантство. На протестах люди закликали до єдності всіх сирійців, тримали плакати і транспаранти із закликами до меншин тощо.

 

революція в Сирії

15 березня 2011 року протестувальники в Дераа, Дамаску та Алеппо почали вимагати проведення демократичних реформ і звільнення політичних в'язнів. Послідували жорстокі розгони та репресії з боку уряду. Фото: Ali Haj Suleiman / Al Jazeera

 

Звичайно, сильний демократичний, позаконфесійний рух був найбільшою загрозою для режиму Асада, адже він міг отримати підтримку на міжнародному рівні. Тому режим Асада цілеспрямовано ісламізував конфлікт — так би мовити, сектантська інженерія. Наприклад, у 2011–2012 роках, коли режим розганяв усіх цих мирних продемократичних протестувальників і затримував їх, він випустив із в’язниць чимало ісламістських екстремістів. І багато з тих, хто вийшли на волю, очолили одні з найжорсткіших бригад, які тільки існували. Наприклад, був звільнений Хасан Абуд, один із засновників «Ахрар аш-Шам», Захран Аллуш, колишній лідер «Джейш аль-Іслам», а також люди, які стали великими фігурами в «Джабхат ан-Нусрі», що була філією «Аль-Каїди», а також в ІДІЛ.

Режим це зробив, щоб надіслати сигнал як зовнішній, так і внутрішній аудиторії. Назовні він казав: дивіться, це частина війни з тероризмом, ми боремося з ісламськими екстремістами, я можу вам не подобатися, але ці хлопці з бородами вдесятеро гірші. А внутрішньо було послання групам меншин, спільноті алавітів, християнським групам. Знову ж таки, я можу вам не подобатися, але альтернатива гірша, і якщо ці ісламські екстремісти прийдуть до влади, меншини не будуть у безпеці.

Отже, це була тактика, яка працювала як всередині країни, так і на міжнародному рівні. Режим також розпалював міжконфесійний конфлікт, засилаючи озброєні банди з алавітських угруповань, відомих під назвою «Шабіха», до сунітських громад для вчинення масових вбивств. Ідея полягала в тому, щоб спровокувати масові вбивства у відповідь, з боку сунітів у алавітських і шиїтських громадах. І іноді це спрацьовувало, відплата відбувалася.

Але дійсно, усе саме так, як ви кажете — це політика «розділяй і володарюй». І, на жаль, сьогодні є багато груп меншин, які не обов’язково підтримують режим, але почуваються безпечніше на його боці, ніж на боці опозиції. І з часом, особливо через втручання Ірану, конфлікт стає все більш міжконфесійним.

Як мілітаризація вплинула на революцію? Чи були альтернативи?

По-перше, важливо визнати, що мілітаризація була неминучою. Режим застосовував масове насильство проти тих, хто виступали проти нього, і люди були змушені захищати себе і свої громади. Це стало боротьбою за виживання. Мирні методи боротьби є неадекватними, коли режим готовий використовувати тактику винищення цивільного населення.

 

солдат сирія

Боєць Вільної сирійської армії біжить в укриття під час зіткнень у районі Салахеддін в центрі Алеппо, 17 серпня 2012 року. Фото:  Goran Tomasevic / Reuters

 

Але мілітаризація несе з собою цілу низку проблем. Вона витісняє на узбіччя громадських активістів, тих, хто працює у своїх громадах і хто є основою революції. Вона посилює військових баронів і авторитарні угрупування, а також дозволяє іноземним державам (які надають зброю) впливати на рух — завжди у спосіб, який слугує їхнім інтересам, а не інтересам революціонерів.

Завжди існувала альтернатива — підтримка демократичної опозиції, яка будувала альтернативи режиму у своїх громадах, навіть під жорстокими бомбардуваннями. Якби ці люди відчули солідарність, на яку вони заслуговували, військовий аспект не став би настільки панівним, а громадянський опір мав би більшу силу.

Яка роль лівих у сирійській революції? Мені відомі такі видатні голоси як Ясін аль-Хадж Салех, Ріяд аль-Турк, Омар Азіз. Що ви можете сказати про лівих?

У Сирії не було великої, незалежної, організованої лівиці з двох причин. По-перше, режим Асада репресував усіх незалежних лівих — вони опинилися у в’язниці або втекли з країни. Потім режим кооптував значну частину традиційних лівих сил, Сирійську комуністичну партію, яка пізніше приєдналася до уряду в Національному прогресивному фронті. Це коаліція різних партій, однак за великим рахунком це лише образ, без реальної участі, адже все контролюється партією Баас і президентом. По-друге, структура сирійської економіки була фактором відсутності профспілок і культури та політики робітничого класу, оскільки більшість робочих місць — це невеликі сімейні підприємства.

Таким чином, не було сильної, незалежної, організованої лівої бази, від якої можна було б відштовхуватися — окрім партії Ріада Аль-Турка, яка відкололася від Сирійської комуністичної партії, та деяких інших менших і курдських партій, що зазнавали переслідувань. Коли почалася революція, багато молодих лівих, які були членами Сирійської комуністичної партії, вийшли з неї і приєдналися до революції. Вони дуже відверто заявляли, що їхні нібито ліві товариші (як у Сирії, так і на міжнародному рівні) зрадили сирійців і народну боротьбу. Є низка менших незалежних груп і впливових осіб, таких як письменник та інтелектуал Ясін аль-Хадж Салех і Омар Азіз, який був автором ідеї місцевих рад, створених для самоуправління територіями, що перебували під контролем опозиції. Омар Азіз був заарештований і помер у в’язниці, а Ясін аль-Хадж Салех втік з країни і зараз живе у вигнанні.

Як ви вважаєте, чи може ця ситуація з неорганізованими лівими в Сирії бути причиною відсутності солідарності і підтримки сирійської революції з боку американських та європейських лівих?

Це може бути фактором. Але й просте незнання також є фактором. Наприклад, кілька років тому профспілкові діячі та «ліві» з усього світу вирушили до Сирії з місією солідарності на підтримку режиму. Здається, вони зовсім не знають, що незалежних лівих репресують, а незалежних профспілок не існує!

Західні ліві в цілому не змогли підтримати сирійців у їхній боротьбі за свободу. Частково це пов’язано з проблемою «кемпізму», який домінує у лівій думці. Ці так звані «антиімперіалісти» вважають, що єдиними імперіалістами є США і Захід, вони не бачать, що насправді існують інші імперіалізми, такі як Росія та Іран. Тому вони підтримали режим, помилково вбачаючи в ньому оплот боротьби проти західного імперіалізму. Вони не прислухалися до голосів сирійців на місцях і поширювали всіляку дезінформацію про те, що відбувається, навіть заперечуючи хімічні атаки й масові вбивства, здійснені режимом, і звільняючи його від будь-якої відповідальності.

 

біженці Сирія

Переміщені сирійці чекають на отримання продовольчої допомоги від ООН в обложеному таборі Аль-Ярмук на південь від Дамаска, Сирія, 31 січня 2014 рік. Фото: UNRWA / Reuters

 

Звучить дуже знайомо в українському контексті.

Прихильники сирійської революції зазвичай висловлюють солідарність з палестинцями, і ви також підписали лист на підтримку Гази. Які стосунки між прихильниками демократичної Сирії та палестинцями, особливо враховуючи, що частина палестинських лівих є кемпістами?

Починаючи з 7 жовтня, ми бачили дуже багато спроб сирійців звернутися до палестинців і продемонструвати солідарність. Не тільки заяви, але й регулярні п’ятничні демонстрації проти режиму. Люди несли палестинські прапори і розмальовували мурали на підтримку Палестини. У місті Ідліб вони перейменували центральну площу на площу Гази і прикрасили її палестинським прапором.

Сирійці відчувають велику спорідненість з людьми в Палестині. Ми пов’язані історично, оскільки люди з Палестини, Сирії, Йорданії та Лівану були об’єднані в Білад аль-Шам, наша культура дуже схожа. Крім того, окупація Палестини є центральним питанням для арабів і мусульман через масштаби несправедливості, яка там панує, і через те, що наші режими використовують палестинську справу як спосіб зміцнити свою підтримку серед власного населення.

Палестинці також солідаризувалися з сирійцями від початку революції — я сама бачила це, особливо серед людей в Газі, коли була там. Однак є також багато палестинців, які потрапили в пастку кемпізму. Відомі люди, які займаються питанням Палестини, особливо на Заході, обмовляють і дискредитують сирійську революцію, по суті, підтримуючи режим. На протестах на підтримку Палестини, які зараз відбуваються в американських університетах, ми бачимо людей з прапорами підтримуваного Іраном ліванського ополчення «Хезболла» як частини опору Ізраїлю. «Хезболла» брала активну участь у геноциді проти сирійців — вона влаштовувала голодні облоги опозиційних спільнот, подібно до того, що зараз робить Ізраїль у Газі. Це не союзники для визволення.

Наша солідарність має ґрунтуватися на спільних принципах, а не на тому, які держави беруть участь у конфлікті. Вона повинна ґрунтуватися на боротьбі людей за свободу і соціальну справедливість, інакше вона не має сенсу. У заяві революційних сирійців на підтримку Палестини, на яку ви посилалися раніше, сказано: «Взаємна і перехресна солідарність є необхідною, наша боротьба є єдиною, наша свобода залежить від свободи іншого».

 

святкування Сирія

Дівчата розговляються серед пошкоджених будівель під час іфтару, організованого НУО, в Рамадан, місто Дума, Сирія, 20 червня 2017 рік. Фото: Bassam Khabieh

 

Чи не могли б ви розповісти трохи більше про арабських лівих?

Традиційно в арабському світі існує три основні політичні течії: ісламізм, арабізм/націоналізм і ліві. Багато молодих людей, які не відчували себе представленими ні ісламізмом, ні арабізмом націоналістичних режимів (як, наприклад, групи меншин у Сирії), стали лівими.

Арабські ліві розділені подібного до того, як розділені глобальні ліві. Традиційні арабські ліві впали в подібну кемпістську політику, де імперіалізм США та Ізраїль є головними ворогами. Багато з них підтримували диктатуру Асада, вважаючи її частиною «осі опору». Звичайно, завжди були винятки, ті, хто були антиавторитарними лівими, як, наприклад, члени Комуністичної партії Ріада Аль-Турка, про яку ми вже згадували, і які боролися за демократію та громадянські свободи. Але є також нове покоління, яке виросло з революцій і має набагато витонченіший аналіз, який відповідає реальності світу, в якому ми живемо — світу конкуруючих імперіалізмів, і яке виступає проти всіх гнобителів та підтримує всіх, хто бореться за гідність. Я покладаю великі надії на це нове покоління, незважаючи на те, що ми пережили жорстоку контрреволюцію і зараз є переможеними, неорганізованими й травмованими.

Як російсько-українська війна вплинула на Сирію?

Сирійці виявляли багато солідарності та підтримки українцям, а українці — сирійцям; було дуже приємно це бачити. Я думаю, цьому є багато причин. Ми маємо спільного ворога в особі російської держави, ми пройшли через народні повстання, перш ніж вступити в конфліктну ситуацію, і нам довелося мати справу з деякими проявами кемпістської політики, про яку ми говорили — усе це тоді, коли нашу боротьбу дискредитовували, а наших ворогів підтримували. Це, а також наша колективна травма, об’єднали нас. Багато сирійців приїжджали в Україну з місіями солідарності, а на початку конфлікту давали практичні поради — наприклад, як захиститися від «подвійних ударів» — улюбленої тактики Росії, яку вона використовує, щоб вбити якомога більше цивільних (після бомбардування Росія знову бомбардує цю територію, як тільки туди прибувають рятувальники). І я познайомився з багатьма українцями завдяки їхній солідарності з Сирією. Сирійці радіють, коли бачать, як російських генералів, які раніше були причетні до воєнних злочинів у Сирії, вбивають в Україні — для нас це хоч невелике відчуття справедливої відплати. Ми сподіваємося, що Україна та Сирія одного дня будуть вільними від російського імперіалізму.

Але на ширшому рівні російсько-українська війна не дуже вплинула на Сирію. Росії довелося вивести деякі війська з Сирії, щоб перекинути їх в Україну, але це не мало великого значення, адже на той час більшість бойових дій вже завершилися.

 

російські військові в Сирії

Російські військові в Сирії. Фото: ТАСС

 

Ми намагаємося додати до глобальної дискусії аргументи, чому важливо перемогти Росію, зокрема тому, що Україна не перша, на кого вона напала. До цього були Сирія, Грузія, Чечня. Тож можна було б окреслити схему вторгнення. Таким чином, ми могли б побудувати солідарність навколо антиімперіалістичного аргументу, що захист і допомога Україні тягне за собою захист і допомогу Сирії, і навпаки. Ви бачите, як це відбувається?

Нам, безумовно, потрібно просувати цей аргумент, адже дійсно відсутнє розуміння Росії як імперіалістичної держави, не тільки сьогодні, але й історично. Серед західних людей цілком відсутні знання про історичну роль Росії; але достатньо лише поглянути на карту Росії, щоб зрозуміти, що це держава, яка була створена в результаті колоніальних завоювань. Якщо ми не кинемо виклик світогляду, в якому західний світ знаходиться в центрі всього, ми не зможемо відповісти на деякі виклики, з якими ми зараз стикаємося в глобальному масштабі.

Ззовні здається, що сирійська революція — це програна справа, але в серпні минулого року на півдні Сирії прокотилася нова хвиля протестів. Як ви оцінюєте нинішню ситуацію і надії на те, що Асад може бути нарешті повалений?

У частинах країни, які не перебувають під контролем режиму Асада, таких як провінція Ідліб і частини північної Сирії, щотижневі протести проти режиму тривають з 2011 року і до сьогодні. Це свідчить про те, що люди все ще не відмовилися від цінностей і вимог революції. З серпня триває повстання в південній провінції Сувейда. Це цікаво тим, що в Сувейді більшість населення складають друзи, і з початком революції вони зайняли позицію нейтралітету. Вони не приєдналися до революції, але й не стали на бік режиму. Однак умови життя настільки погіршилися за останні кілька років, що економіка впала, і це змусило людей вийти на вулиці на знак протесту. І зараз вони чітко закликають до падіння режиму та ідентифікують себе з іншими регіонами Сирії, які борються за свободу — ми чуємо скандування на знак солідарності з Ідлібом і навпаки. Там було багато нападів на офіси правлячої партії Баас та позиції режиму. Оскільки вони є меншиною, режим не відповів масовим насильством і арештами, які ми бачили в інших районах сунітської більшості — з причин, про які ми говорили раніше — режим хоче зобразити себе «захисником меншин» — тому протести тривають до сьогоднішнього дня. Також на півночі Сирії в останні місяці відбувається повстання проти Гайят Тахрір Аль-Шам, яким керує «Джабхат ан-Нусра». Це авторитарне ісламістське ополчення, яке має велику владу і контролює частину північного заходу країни. Цілком очевидно, що сирійці відкидають усі форми авторитаризму — чи то режим, чи то будь-яка інша група. Боротьба за свободу і демократію триває.

 

Члени угруповання «Джабхат ан-Нусра» жестикулюють, їдучи в колоні селами, які, за їхніми словами, були відбиті ними у сирійських повстанських угруповань, південь Ідлібу. Фото: REUTERS / Khalil Ashawi

 

Ви стільки років писали про сирійську революцію, яка виглядала все більш і більш безнадійною. Читаючи Вашу книгу, у мене розривалося серце, бо здавалося, що вже нічого неможливо зробити, а ще сирійці не мають такої підтримки на міжнародній арені, як, наприклад, Палестина чи Україна. Як вам особисто вдається пережити всі ці роки і не впасти у відчай? Думаю, українцям потрібні подібні інсайти.

Останні кілька років були дуже травматичними для сирійців. Наша країна була зруйнована, а наші близькі затримані, вбиті або переміщені. Ті, хто перебуває у вигнанні, стикаються з ворожістю, насильством і навіть загрозою примусового повернення до Сирії. А тепер світ нормалізує відносини з тираном, який спричинив такі страждання. Часом важко віднайти сили продовжувати боротьбу, але що ми можемо зробити? Ситуація продовжується, і ми також повинні продовжувати.

Сирійці на місцях не відмовилися від своєї боротьби. Тож тим із нас, хто перебуває ззовні, варто і надалі підтримувати їх, підвищувати обізнаність про те, що відбувається в Сирії. У нас є розкіш відстані та простору, щоб дихати. І найголовніше, ми можемо організовувати, будувати зв’язки з людьми, які борються в інших місцях — як ми і намагаємося робити в цій розмові.

За останні півтора десятиліття я налагодила зв’язки з людьми з усього світу. Багато з них відчувають себе виключеними з панівного лівого дискурсу з причин, про які ми говорили. Це дає мені багато енергії, щоб спілкуватися і працювати в спільноті з однодумцями, намагатися побудувати нове бачення інтернаціоналізму серед людей з периферії, яке зосереджене на людях, а не на державах і спрямоване проти всіх авторитарних і імперіалістичних режимів. Сподіваємося, що в майбутньому ми зможемо разом побудувати новий рух.

Розмовляла з Лейлою: Марія Шинкаренко

Переклад з англійської: Анастасія Рябчук

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись
Місцеві громади та робітничі рухи під загрозою у Сакартвело: інтерв'ю з лівими активістками «Відчуваєш, ніби це відбувається лише з тобою»: розмова з географом Текле Велдемайклом про війну в Тиграї та роль ученого в протистоянні насильству «З обох боків моєї сім’ї травми, але історично вони ніяк не сходяться»: інтерв’ю з палестино-українською дослідницею Ритою Адель Плинний імперіалізм, що поглинув Сирію Дана Ель Курд: «Палестинці пов’язані зі своєю землею, як українці пов’язані зі своєю» Чому Україна — це продовження Сирії