ІНТЕРВ’Ю З ЛОЇКОМ ВАКАНОМ: «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

  • 19 липня 2010
  • 1351
ІНТЕРВ’Ю З ЛОЇКОМ ВАКАНОМ: «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

У першому випуску журналу соціальної критики «Спільне» ми опублікували переклад уривків книжки «Тюрми для бідних» французько-американського соціолога Лоїка Вакана, дослідника питань бідності, расизму, міського простору та пенітенціарної системи та попросили автора розповісти про основні тези своєї книжки, а також відповісти на інші питання про криміналізацію соціальних проблем неоліберальною державою та роль соціолога у протидії цим процесам.

– Чи не могли б ви більше розповісти про поняття «громадської соціології», і про те, якою ви бачите роль соціолога сьогодні?

– Застосування громадської соціології – це спроба використати інструменти соціальних наук з метою ефективної участі в поточних публічних дебатах найбільшої значущості. Як на мене, одним із таких дискусійних питань є зростаюча роль в’язниці та карального (punitive) повороту в карній (penal) політиці, який відбувся у найрозвиненіших суспільствах упродовж двох останніх десятиріч двадцятого сторіччя й триває досі. У своїй праці я намагаюся підірвати панівний політичний та медійний дискурс, а також показати жахливі соціальні наслідки та політичні загрози зростання карного крила держави.

– Тобто ваше рішення взятися за цю тему зумовлено політичною дискусією, яку ви вважали достатньо важливою, аби втрутитися і надати наукові аргументи на підтримку певної політичногї позиції?

– Коли я писав «Тюрми для бідних», свою першу книжку на цю тему, я не збирався й надалі ризикувати на території досліджень, що здавалася мені новою та незнайомою. Я включив апарат кримінального правосуддя до своєї аналітичної сфери через його велетенське зростання всередині та агресивне розгортання довкола чорних ґетто у США після занепаду руху за громадянські права, тож я чітко мав намір повернутися до питань міської нерівності та етнорасового панування. Але дві несподівані події штовхнули мене на продовження цієї лінії досліджень та інтелектуальної активності.

Перша – незвичне сприйняття книжки, спочатку у Франції, а згодом в інших країнах, де її швидко переклали. Вона перетнула кордони наукової діяльності, громадянської активності та політичних стратегій. Друга подія – своєрідний доказ подвійної тези, пропонованої в книжці: що новий «каральний здоровий глузд», вироблений у США як частина атаки на державу загального добробуту, швидко перетинає Атлантику та пускає коріння у Західній Європі, і що поширення цієї тенденції – не внутрішня відповідь на зміни у специфіці злочину, а відгалуження зовнішнього розгортання неоліберального проекту. Ця теза отримала вражаюче prima facie підтвердження, коли Les Prisons de la misère було опубліковано низкою мов уже за кілька років після появи.

– Природа явища, обраного вами для вивчення, теж частково пояснює успіх книжки?

– Так, я не хочу припускати, що через сприйняття книжки за кордоном можна виміряти її аналітичні чесноти; мені йдеться про надзвичайне поширення та лихоманку, яку простежений у книзі феномен викликає у політичному, журналістському та інтелектуальному полях суспільств Першого та Другого світів. Вогненна буря «закону і порядку», без сумніву, лютувала на планеті, і це так трансформувало суспільну полеміку та політику довкола злочину й кари, як жоден спостерігач карної сфери не міг би передбачити за кільканадцять років до того. Усюди політики, праві й (що більш цікаво) ліві, змагалися за імпортування найостанніших американських методів правового примусу, презентованого як панацея від міського насильства та громадських заворушень. Тоді як скептики та критики цих методів дошукувалися теоретичних аргументів, емпіричних даних та громадських активістів, із якими можна було б завадити прийняттю карального стримування як узагальненої техніки керування нестримною соціальною нерівністю.

–Чи були ці зміни в політиці навмисне сплановані?

– Підступне питання: будь-яка соціальна політика постає з суміші намірів керівництва, бюрократичного намацування, організаційних прорахунків, практичних спроб і помилок та електоральної спекуляції. Тобто тут маємо політичний намір, що діє на кількох рівнях, однак найзагальніші контури неоліберальної держави не зумовлені раціональним задумом. Я наголошено відкидаю конспіративний погляд на історію, відповідно до якого каральний поворот приписується продуманому «плану», який здійснюють всезнаючі правителі, або ж цей поворот виводиться з системних потреб якоїсь великої структури – капіталізму, расизму чи паноптизму. На противагу демонічному міфові про «тюремно-промисловий комплекс», я показую, що розростання в’язниць не зумовлене пошуками вигоди, а бере участь у політичному проекті конструювання держави. На противагу щупальцеподібному поглядові на покарання, який виводять із праць Фуко, я показую, що розгортання карної держави не поширюється по всьому суспільному тілу на зразок капілярів, а націлюється на стигматизоване населення, схоплене на дні ієрархії класів і просторів. Як і неолібералізм, гаргантюанський карний Молох, винайдений у США, – не визначена наперед необхідність. Інші історичні шляхи із метушні 60-их були відкриті й лишаються відкриті досі.

– Ви пишете, що суспільна стурбованість питаннями закону і порядку зросла в останню чверть сторіччя у Сполучених Штатах і тепер поширюється Європою. Як по-різному виявила себе проблема на двох континентах?

– За тридцять років після кульмінації руху за громадянські права США разюче перетворилися: із лідера в прогресивному правосудді, що збалансовано демонстрував гуманність і змушував деяких карних експертів говорити про «суспільство без в’язниці» – в захисника мстивого покарання та світового чемпіона за кількістю ув’язнених. Чому? Конвенційна відповідь – зростання кількості злочинів. Mais voilà, переслідування спочатку перебували в стагнації, а потім скоротились за цей період. Погляньте на просту статистику: Сполучені Штати утримували 21 в’язня на кожних 10 000 «зафіксованих злочинів» у 1975; 30 років потому країна тримає 125 ув’язнених на 10 000 злочинів. Тобто США стали у шість разів більш каральними стосовно незмінної кількості злочинів.

Подібний дрейф у напрямку криміналізації міської маргінальності пронісся Західною Європою з відставанням у два десятиріччя й кількома специфічними вивертами. Європейські суспільства з їхньою традицією сильної держави радше використовують «передній край» карного ланцюга – поліцію, а не в’язницю, задля приборкання суспільних заворушень та безнадії в районах із низьким доходом. У Європі закон і порядок більш жорстокі на рівні риторики, аніж фактичної політики. І, замість брутального стрибка від соціального управління до карного управління злиденністю, вони посилили обидва, розширивши соціальний захист і поліцейське втручання одночасно. Але панівна тенденція подібна до американської: каральний перегляд громадської політики, який сполучає «невидиму руку» ринку з «залізним кулаком» карної держави.

– А як щодо країн Східної Європи та колишнього СРСР?

– Попри те, що я спрямовував свій аналітичний погляд на ядро Європейського Союзу, модель змички між неолібералізацією та каральною системою, яку я накреслив, навіть більш доречна стосовно периферії Старого світу, застигнутої в спазмах пострадянського перетворення, а також стосовно країн Другого світу, обтяжених історією авторитаризму, ієрархічною концепцією громадянства та масовою злиденністю, яку зміцнюють різкі й зростаючі нерівності, де криміналізація бідності гарантовано має згубні наслідки.

Також цікаво порівняти колишній радянський блок та суспільства Латинської Америки, що були втягнені у ранні експерименти із радикальної економічної дерегуляції (тобто, ререгуляції на догоду мультинаціональним фірмам) й потім потрапили під опікунство міжнародних фінансових організацій, що нав’язували свої монетаристські догми. Ці суспільства запропонували більш доброзичливу територію для впровадження жорстких форм карного популізму та імпорту американських стратегій боротьби зі злочинністю. «Вашингтонський консенсус» економічної дерегуляції та скорочення соціальних програм в дійсності розширився до того, що каральний контроль над злочинністю здійснюється в порнографічному та менеджеристському ключі, оскільки «невидима рука» ринку вимагає «залізного кулака» карної держави. Їхній парний географічний та часовий принцип поширення підкріплює мою центральну тезу про те, що підйом та розквіт поліції, судів та в’язниць у суспільствах Першого та Другого світів за останні два десятриччя невід’ємні від неоліберальної революції.

– Але суспільства Другого та Третього світів були досить каральними навіть перед неоліберальним поворотом – чи не спрощує таке «звинувачування США» сучасні зміни у цих суспільствах?

– Простежування міжнародного циркулювання американських карних формул допомагає нам уникнути концептуальної пастки ідеї про американську винятковість, так само як і туманних досліджень «пізньої модерності». Я вказую на механізми, що прискорюють піднесення карної держави, – або на інституційні перешкоди та вектори опору, залежно від обставин, – у спектрі суспільств, підданих тій самій політико-економічній реформі. Це дозволяє нам уявити підйом карної держави у Сполучених Штатах не як ідіосинкратичний випадок, а як надзвичайно небезпечний випадок, що склався під дією сукупності комбінованих чинників, що сприяють, пришвидшують та інтенсифікують каральне стримування соціальної незахищеності в тому чи іншому суспільстві: серед цих чинників – фрагментація бюрократичного поля, потужність морального індивідуалізму вкупі з мантрою про «індивідуальну відповідальність», загальна деградація праці, високий рівень класової та етнічної сегрегації та виразний, стійкий расовий поділ, що робить чорношкірих із нижчого класу прийнятними цілями для одночасних кампаній зі скорочення соціальних програм та загострення карної політики. (…) Експортуючи свої карні теорії та стратегії, Америка ефективно легітимує власне бачення правового примусу через універсалізацію своїх особливостей.

– Інші суспільства теж мають свої особливості…

– Те, що виглядає як несвідомий і сприятливий дрейф у напрямку планетарної конвергенції, гадано виплеканої технологічною та культурною уніфікацією світового устрою, насправді – багатошаровий процес розмаїто заломлюваної американізації. (…) Як існують варіації капіталізму, так існує і багато стежок на шляху до ринкового правління, і так само багато є можливих маршрутів у напрямку криміналізації бідності. Криміналізація набуває розмаїтих форм, не обмежених ув’язненням; вона просотується крізь різні підрозділи поліції, правосуддя та в’язничного апарату; вона розгортається крізь сфери політики, втручаючись у забезпечення інших громадських благ (охорона здоров’я, догляд за дітьми, забезпечення житла); і вона зазвичай замовчується, але часто викликає опір й інколи натрапляє на рішучі контратаки. Більше того, матеріальні та дискурсивні компоненти карної політики можуть роз’єднатися і мандрувати порізно, слугуючи доважком до гіперболізованого наголошування символічної місії покарання як засобу категоризації та проведення меж. Усе це зобов’язує вдосконалювати та розвивати рудиментарну модель змички неолібералізму та каральної держави, яку я окреслив у своїй праці.

– Ви кажете, що дослідники кримінального правосуддя, з одного боку, та соціальної політики, з іншого, ігнорували одні одних. Чому?

– Взаємне ігнорування відображає той факт, що більшість дослідників приймає об’єкти вивчення такими, якими їх сконструйовано в реальності й приписано державними управлінцями. Але також це ефект інституційної інерції та інтелектуального відставання. Наприкінці ХІХ ст. було розділено соціальне та карне питання, із постанням профспілок та соціальної роботи з одного боку, та кримінальних судів і виправної в’язниці – з іншого. Як тільки двома проблемами стали опікуватись окремі інституції, їх почали вивчати дві різні академічні дисципліни.

Але сьогодні неможливо простежити карну політику, не рахуючись із соціальною, і навпаки. Неможливо зрозуміти тенденції у злочинності без уваги до трансформацій у соціальному забезпеченні, громадському житлобудуванні та інших державних програмах, що встановлюють життєві альтернативи для населення, найбільш вразливого до вуличної злочинності (як правопорушники чи як жертви). І навпаки, не можна окреслити траєкторію одержувачів соціальної допомоги, зігнорувавши їхню включеність у хатні господарства та мікрорайони, що втягнені в незаконну діяльність та дестабілізовані безперервним втручанням поліції та в’язниці.

Карна держава стала важливим рушієм стратифікації та потужною культурною машиною, що вирішальним чином впливає на долю бідних. Жоден серйозний дослідник бідності та нерівності не може дозволити собі прогледіти цей факт. Тож я кажу: всі, хто вивчає, соціальну політику та кримінальне правосуддя, об’єднуйтесь, вам нічого втрачати, окрім ваших концептуальних кайданів!

– «Покарання бідних» – другий том трилогії, що почалась із «Міських вигнанців». Про що йтиметься у третій книзі?

– «Смертельний симбіоз» розплутує двобічні взаємини між расовим поділом та піднесенням карної держави в Америці задля пояснення видимого парадоксу: що в’язниці «почорніли» невдовзі після 1973 року, в той самий час як когорти злочинців «побіліли». Я кажу «видимий», тому що від свого історичного початку в’язниця ніколи не була знаряддям боротьби зі злочинністю: це інструмент керування знедоленими і зневаженими людьми, а це вже дещо інакше завдання. Тож, після кульмінації руху за громадянські права, чорний нижчий клас, зав’язлий у гетто, став привілейованим джерелом клієнтури для в’язниць, оскільки його зробили економічно надлишковим через деіндустріалізацію, політично витратним через велику білу міграцію в передмістя і позначеним потрійною стигмою раси, бідності та аморальності.

Я показую це, простежуючи лінію расового панування у Сполучених Штатах від колоніальної доби дотепер через послідовність чотирьох «особливих інституцій», що визначили та обмежили афроамериканців: система рабської праці, антинегритянський режим расового тероризму на аграрному Півдні, міські гетто на індустріальній Півночі та новітня методика, сформована після 1970-их поєднанням гіпергетто та нейтралізаційної в’язниці.

Переклад Ігоря Самохіна

Надруковано в Спільне: журнал соціальної критики. – 2010. – 1. – с.139-141.

Частини цього інтерв’ю взято за згоди Лоїка Вакана з післямови до англійського видання «Тюрем злиднів» (Wacquant, L. 2006. A civic sociology of neoliberal penality. Prisons of poverty. London and Minnapolis: University of Minnessota press:161-201) та з інтерв’ю, наданого The Chronicle Review 26.06.09 (“When workfare meets prisonfare: punishment as neoliberal poverty policy”).

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери