Олена Петренко: «Мої ідеалізовані погляди на участь жінок в ОУН і УПА ламалися у міру знайомства з архівами»

  • 03 серпня 2018
  • 4448
Олена Петренко: «Мої ідеалізовані погляди на участь жінок в ОУН і УПА ламалися у міру знайомства з архівами»

Інтерв'ю з Оленою Петренко

Передмова Максима Казакова

Перефразовуючи знаменитий вислів Володимира Винниченка: без брому та валер’янки українську історію не тільки читати неможливо, а й писати важко. На історіографію тисне політика. Цілковито аполітична історіографія неможлива — від сьогодення історик отримує суспільні уявлення, які застосовує при дослідженні минулого. Але надмірна і невідрефлектована політизація, слідування поточному ідеологічному запиту влади й (частини) суспільства, видавання його за об’єктивізм вищого ступеня і «відновлення історичної справедливості» —  шкідливі як для науки, так і для соціуму. Наприклад, у сучасній Україні твердження про етнічні чистки на Волині або участь українських націоналістів у Голокості часто сприймаються як вияв пропаганди, нелояльності та українофобії. Так, іноді ці теми артикулюють політикани, як-от Олег Царьов. Проте події на Волині в 1943 році або Бабиному Ярі в 1941 році лишаються фактами, що їх мають реконструювати історики(ні), а не конструювати політики. Як би не хотілося дати своїй стражденній країні побільше прикладів «хорошого, доброго, вічного» з минулого, історик повинен не мурувати наративи з героями та антигероями, а відтворювати минуле в усій його суперечливості. Так, це не буде схоже на історичний фронт або експертний корпус, але в середньотерміновій перспективі нестиме більше користі, даючи нам глибше розуміння людини та соціуму.

В Україні стає нормою забувати, що навіть такі теми, як націоналістичний рух, окупація та колабораціонізм, Голокост, УПА та НКВС — це предмет наукового дослідження, а не інструмент ідентифікації «свій/чужий», привід для бійки між громадянами з активною життєвою позицією чи засіб для піднесення бойового духу солдатів. І в Україні, і за кордоном стосовно цих питань ведуться наукові студії, які мають досягнення та проблемні поля, які сповнені дискусій та різночитань, але в площині, цілком відмінній від «патріотично-патріотичного» протистояння в «політиці, оберненій у минуле». Навколоісторична метушня, війни за пам’ять також стають предметом наукового аналізу, аж ніяк не орієнтиром для вченого. У галасливому оточенні поточної політики треба продукувати суспільно корисне знання — замість ідеологем, жупелів і фетишей. Різні політичні симпатії науковців можуть вести до різноманіття інтерпретацій, але не до несумісних наративів («проукраїнського», «пропольського» чи «проросійського»). Як писав видатний історичний соціолог Барінгтон Мур: «Історики можуть доходити згоди щодо чогось значно більшого, ніж «голі» дати й факти.  Зрештою, ситуація <…> була тим, чим вона була, а не тим, чого б хотілося ліберальним, соціалістичним або реакційним історикам».

Про специфіку вивчення та стан наукової розробки найбільш контроверсійних і незмінно актуальних відтинків «епохи крайнощів» ми розпитали історикиню Олену Петренко. Дослідниця народилася в Тернополі, закінчила історичний факультет Київського національного університету ім. Шевченка, а згодом магістратуру Рурського університету в м. Бохум (ФРН). У 2015 році вона захистила дисертацію про участь жінок в українському націоналістичному підпіллі. У 2016 році координувала німецько-український усноісторичний проект «Десятиліття крайнощів. Етнічні чистки, примусові міграції, вигнання у спільнотах Галичини, Волині та Буковини (1939—1949)».

 

Максим Казаков: Ви вивчаєте людину в екстремальних умовах війни та масового насильства — як самі історичні події, так і їхні образи в культурі та репрезентації в історіографії. Як Ви прийшли до цих тем?

Олена Петренко: Цього літа вийде моя книга «Між чоловіками. Жінки в українському націоналістичному підпіллі 1944—1954». Власне, участь жінок в українському націоналістичному русі була темою дисертації, яку я писала в Німеччині. Коли я тільки починала працювати над нею, у мене були дуже ідеалізовані погляди як на участь жінок у підпіллі, так і загалом на історію ОУН і УПА. Чітке розуміння матриці героїв та жертв, перейняте з радянського дитинства, підводило мене до лінійно вибудуваного наративу, до спокуси вкластись в нинішні трафарети. Однак ці набудування ламалися тим частіше, чим більше я знайомилася з архівними матеріалами. Вони викликали все більше питань та змушували відмовлятись від участі в комемораційних боях.

З часом мені стало зрозуміло, що історія жінок в українському націоналістичному підпіллі та й загалом історія ОУН і УПА набагато складніша у своїй динаміці, ситуативності та амбівалентних лініях поведінки акторів.

Крім того, я усвідомила, що досвід насильства, (не)контрольовані ескалації насильства від самого початку відігравали помітну, якщо не найпомітнішу роль в профілюванні та легітимації Організації українських націоналістів та її акторів. Якщо ми апелюємо до концепції Андерсона й розуміємо націю як «уявлену спільноту», ми також розуміємо, що в межах такої спільноти є низка обмежень, які суттєво впливають на людей різних статей, віри та етнічного походження. Повна гомогенізація продукує насильство та готовність до жертовності.

 

 

Так у фокусі моїх досліджень стала динаміка насильства на українських територіях в 1930-х — 1950-х роках минулого століття. Не в останню чергу мене цікавили наративні репрезентації жіночої участі в ОУН і УПА в его-документах[1] та в літературі й кіно (наприклад, трилогія Лева Константінова, новела Олександра Самбука «Валіза пана Воробкевича», «Тисяча доріг» Марії Савчин, «З Україною в серці» Галини Коханської, кінострічки «Білий птах з чорною ознакою», «Висока долина»).

 

"Історія жінок в українському націоналістичному підпіллі та й загалом історія ОУН і УПА набагато складніша у своїй динаміці, ситуативності та амбівалентних лініях поведінки акторів."

 

Довгорічне табуювання та пропагандистський погляд на історію підпілля радянських істориків привели в 1990-х роках до мемуарного буму та різновекторних розвідок, у яких колишні повстанці ставали провідниками до оновленої, «справжньої» історії подій. У цьому контексті мені подобається вживане політологинею Довіль Будріте визначення «mnemonic warrior», яке вона застосовує до сьогоднішньої суспільної ролі безпосередніх учасників та учасниць повстанського руху в післявоєнній Литві. Мене цікавило, як саме згадують події жінки, в чому полягають відмінності чоловічої та жіночої мемуаристики. Зрештою, хотілося дізнатися, як саме відбиваються питання антропологині та історині Аляйди Ассман «Хто згадує?» і «Про кого згадується?» в дзеркалі гендерних ієрархій та кодувань.

Але загалом мені так до кінця й не вдалося полишити цю «епоху крайнощів». Наразі разом із Гелінадою Грінченко та Альбертом Венгером ми працюємо над проектом, у центрі якого дослідження масових убивств пацієнтів і пацієнток психіатричних закладів та будинків інвалідів в окупованій Україні під час Другої світової війни. Як відомо, більшість радянських психіатричних лікарень не була евакуйована з початком війни. Переважна частина лікарів поїхала, залишивши одного-двох на керівних посадах та одну-дві медсестри. Пацієнти та пацієнтки стали одними з перших жертв масових вбивств оперативних груп, команд поліції безпеки та німецької окупаційної влади. Перебіг подій на українських територіях, динаміка  ухвалення рішень, групи виконавців, спектр акторів цих подій, долі засуджених лікарів та медичного персоналу, а також біографії постраждалих залишаються недослідженими.

 

З Альбертом Венгером на «MAG Convention», червень 2018 року
Джерело

 

У цьому сенсі наш проект є піонерським. Ми хотіли б, з одного боку, реконструювати перебіг подій, які відбувалися в Україні під час війни в психіатричних лікарнях, з іншого боку — проаналізувати виникнення та розповсюдження наративних канонів про ці події як в Німеччині (західній та східній), так і в Радянському Союзі та незалежній Україні. Ці наративні канони, звичайно, не в останню чергу пов’язані з юридичним опрацюванням вбивств психічно хворих, а також із політикою пам’яті та публічними репрезентаціями цих подій.

 

"В Німеччині, в Польщі, а потім і на радянських територіях саме євреї та комуністи ставали першими жертвами масових страт у психіатричних закладах, таким чином зазнаючи подвійної стигматизації."

 

Багато лікарів були засуджені в 1944—1945 роках за колабораціонізм, бо начебто відправили власних пацієнтів на розстріл. У 1960—1970-х роках дехто був реабілітований як помилково засуджений в умовах хаотичних судових процесів.

МК: Розкажіть детальніше про цей проект.

ОП: Вже перші архівні розвідки доводять, що акції, проведені в лікарнях в Україні, досить істотно відрізнялись одна від одної та були залежні від цілого ряду факторів, як-от персональні контакти та співпраця оперативних груп, локальної окупаційної влади і Вермахту або ступінь інтеграції персоналу лікарень у вбивства. По суті, масові вбивства психічно хворих в Україні відбулись в межах децентралізованої евтаназії, а їхні безпосередні виконавці мали мало спільного саме з расовою політикою Третього Рейху. Вони більше послуговували ситуативними мотиваціями і тому не можуть  розглядатись суто як продовження програми умертвіння «Т4». Однак треба підкреслити, що в Німеччині, в Польщі, а потім і на радянських територіях саме євреї та комуністи ставали першими жертвами масових страт у психіатричних закладах, таким чином зазнаючи подвійної стигматизації.

 

Джерело

 

Загалом, зв’язок між нацистськими вбивствами пацієнтів психіатричних лікарень та Голокостом багатовекторний. Як відомо, акція «Т4» почалася до систематичного знищення євреїв. Персонал психіатричних лікарень, де були знищені хворі, був включений у вбивства польських євреїв. Методи вбивств також подають знакові паралелі. У такому контексті евтаназія може розглядатись в організаційному, персональному та технологічному плані як сходинка до Голокосту. Наскільки чіткі ці каузальні зв’язки? Як саме пов’язані обидва різновиди масових вбивств в Україні, де, на відміну від Німеччини, збігаються часові рамки? Масові вбивства психічно хворих проходять приблизно в тому самому часовому просторі, що й розстріли євреїв. На ці питання можливо відповісти, мікроскопічно вивчаючи групи акторів масових вбивств в окупованій Україні та залучаючи різні пласти джерел.

МК: Науковці вивчають Голокост вже понад 70 років. Щось за цей час було беззаперечно встановлено як емпіричні факти, а щось залишається предметом для дискусій. Які найновіші тенденції можна виокремити в студіях Голокосту?

ОП: В останні роки студії з історії Голокосту помітно інтернаціоналізувались. Зокрема, це стосується й досліджень східноєвропейського регіону. Однак Франк Байор та Андреа Льов з мюнхенського Центру дослідження Голокосту визначають цілу низку проблем у цьому контексті, як-от невелика джерельна база (через знищення документів ще під час окупації), а також багаторічне ігнорування радянських авторів історії Голокосту. Розвивається багато субдисциплін. Наприклад, Täterforschung (perpetrator research, «дослідження виконавців»). У Німеччині це дуже потужна субдисципліна, у якій кожного року захищаються десятки дисертацій. Але більшість цих робіт не перекладаються й лишаються доступними лише для німецькомовного простору.

 


Німецькі та українські студентки та студенти проводять усноісторичне дослідження в Мізочі, де в жовтні 1942 року нацистські окупанти за допомогою поліцаїв вбили до 4 тисяч євреїв

 

Інше питання — те, що східноєвропейський регіон довгий час був мало включений у загальні студії Голокосту. Тут відіграли роль багато факторів: закриті архіви, слабка співпраця місцевих істориків із західними колегами. Але останніми роками ситуація змінюється. Уявлення про те, що масові вбивства відбувалися переважно в концтаборах, уже доволі застарілі. Нині ми знаємо, що дуже багато людей були знищені на місцях.

МК: Кого б Ви порадили читати із сучасних дослідниць і дослідників Голокосту?

ОП: Роботи Дітера Поля, Петера Лонгеріха, Венді Лауер. Остання книжка Омера Бартова про Голокост у Бучачі — «Anatomy of a Genocide: The Life and Death of a Town Called Buczacz». Книги Сибілли Штайнбах, присвячені табору та місту Дахау, також її монографію про Аушвіц. Монографію та статті Франки Маубах, її опубліковану дисертацію про «помічниць Вермахту», збірки Клауса-Міхаеля Мальмана, книгу Джефрі Бердза «Голокост у Рівному», яка минулого року була видана українською, часописи: «Holocaust and Genocide Studies», «Голокост і сучасність». В останньому друкуються українською переклади знакових статтей, а також результати досліджень українських дослідниць та дослідників. Останнім часом публікується велика кількість мікроісторичних досліджень. Я з цікавістю прочитала статтю Юлії Кислої, присвячену Голокосту в Бориславі, та статті Андрія Усача, у фокусі яких місцеві колаборанти та їхня роль у Голокості в Україні.

 

В історичній бібліотеці Рурського університету

 

МК: У сучасній Україні гендер — це і модний термін у наукових дослідженнях або громадських проектах, і червона ганчірка для консерваторів. А чим є гендерні студії для сучасної історіографії?

ОП: Гендер — це аналітична категорія, що може бути допоміжним ключем в розумінні структур влади та символічних порядків. Масивним поштовхом стала публікація в 1986 році статті Джоан Скотт. У своїй книзі я працюю з концептом історикині Моніки Моммертц, яка запропонувала розглядати гендер за допомогою трьох метафор.

По-перше, як певний культурно та соціально сконструйований маркер, під кодування якого потрапляють окрім персони, також інституції, дискурси, речі та інше. Такий ракурс аналізу дозволяє нам зрозуміти краще, як формуються певні гендерні стереотипи, як саме розподіляються суспільні ролі між чоловіками та жінками, зокрема в націєтворчих процесах та воєнних конфліктах

Це, власне, друга метафора: гендер як ресурс. Моммертц аргументує: кожна дійова персона з наявними гендерними маркерами може їх використовувати або дозволяти використовувати іншим. Це дає можливість проаналізувати мобілізації жінок, їхній (тимчасовий) вихід із традиційних ролей та можливі емансипаційні практики. Інакше кажучи, жінки й чоловіки використовували нові, розширені траєкторії дій. Це давало жінці, наприклад, можливість вийти зі звичної ніші.

 

 

Третьою метафорою для історикині є так званий Tracer — шукач, який дозволив би в новій перспективі розглядати соціальні процеси чи то розвиток певної інституції чи спільноти. Таким чином, можна дослідити, наприклад, взаємовплив гендерних аспектів із радянізацією Західної України, роботи спецслужб чи то створення певних мемуарних трафаретів.

 

"Більшість борчинь за націю доби ОУН і УПА критично ставились до боротьби за права жінок, ба більше — активно критикували феміністок."

 

Тарас Білоус: Український інститут національної пам’яті почав змінювати свою продукцію під тиском феміністичної критики. На останній виставці про УПА, яку я бачив, найпершим експонатом було фото дівчини-воячки. Найімовірніше, це через те, що їх критикували за невключеність жінок. Але чи є наскільки такої критики емансипативними?

ОП: Я б не сказала, що під впливом сучасних феміністичних студій в Україні вирішили зробити жінок видимими. Ця демонстрація включення має набагато довшу історію та пов’язана, на мою думку, насамперед з підкресленням абсолютної (концентрація всіх членів спільноти для досягнення певної цілі) готовності боротись за уявлення цієї спільноти.

 

Контроверсійний пам’ятник поетесі, членкині ОУН (м) та співробітниці «Українського слова» Олені Телізі в Бабиному Ярі
Джерело

 

Під час воєнних конфліктів структури приватного та публічного суттєво зміщуються, жінки отримують новий вектор дій, що часто узагальнюється як емансипативний досвід. До такої тези треба ставитись обережно. Як правило, гендерні ієрархії залишаються сталими. Наведу приклад Олени Теліги. Більшість борчинь за націю доби ОУН і УПА критично ставились до боротьби за права жінок, ба більше — активно критикували феміністок. Згадайте різкі дописи Олени Теліги про Мілену Рудницьку та Союз українок. «Поетка вогняних меж» повністю підтримувала свого друга й ментора Дмитра Донцова та приписувала фемінізму загрозливі бактерії сепаратизму.

МК: Ви влучно охарактеризували сучасні оповіді про ОУН-УПА, які «“дещо” змінивши політичне забарвлення» продовжують радянську традицію. Яким Ви бачите наратив про ОУН-УПА, звільнений від радянських та націоналістичних ідеологем?

ОП: Різноплановим та фрагментарним. Треба звільнитись від затверділих біографічних корсетів, які ми маємо, за «ленінською» схемою в життєписах Бандери чи Шухевича: вже з дитинства хліб роздавав, у змаганнях з плавання перемагав, на Говерлу виліз…

МК: На піаніно грав…[2]

ОП: Не в останню чергу в «урочистому» образі вождів йдеться й про підкреслення харизми та впливу на жінок. Згадайте, наприклад, початок кінострічки «Нескорений», де атлетичний Шухевич купається в морі, а його зв’язкова з милуванням видивляється його з берега. Звісно, офіційно це вірні сім’ї чоловіки та жінки, які не зраджують у шлюбі як справжні націоналісти. Ці ідеалістичні уявлення та подавання дофарбовуються універсальним героїзмом та жертовністю. Скажімо, найпоширенішим епітетами виступають «непохитний», «нескорений», «безсмертний».

 

Джерело

 

Такі бронзові замальовки навіть перешкоджають апологетичній літературі. Викладання непослідовностей, суперечностей у біографічному зрізі тільки б додало популярності вождям.

Якщо серйозно, перспективним мені видається застосування мікроісторії, яка б не закінчувалась на максимально повному перерахуванні всіх імен та рангів. Якби я зараз починала свою книгу, то радше за все сфокусувалася б в цьому напрямку та написала б історію жіночої участі в підпіллі на прикладі одного села. В одній з глав я пишу про долю Стефанії Дулеби з села Лапшин, Тернопільської області. Це історія і її чоловіка, братів, односельчан, місцевого СБ, історія, яка у своїй скупченості та перебігу подій відбиває саму історію підпілля.

ТБ: Однією з контроверсійних сторінок історії ОУН і УПА є насильство бандерівців проти східняків, зокрема жінок — вчительок, медсестер, яких присилала радянська влада на Західну Україну. У пострадянській Україні це питання намагалися інструменталізувати Партія регіонів та КПУ — досить згадати пам’ятники жертвам, встановлені в Сімферополі, Луганську та Сумській області. Апологетами УПА це питання зазвичай оминається, вони згадують лише боротьбу повстанців із НКВС, але не насильство проти цивільних. Або ж його виправдовують тим, що жертви були завербовані спецслужбами. Якими були реалії того насильства та що робити з цим минулим в сучасній Україні, на Вашу думку?

ОП: Хороше питання. У мене ціла глава присвячена цьому. Я вставила в книгу результати інтерв'ю з трьома вчительками-східнячками з Харкова, які працювали здебільшого на Волині в 1940—1950-ті роки.

Звичайно, східняки та східнячки, які в період першої та другої радянізації були надіслані в Західну Україну, ставали дуже легкою мішенню для українських націоналістів. На відміну від співробітників НКВС, які ночували в районних центрах, вчительки та медсестри в селах могли опинитися в дуже скрутному становищі.

 

"Вбивства профкадрів зі Сходу — це один із багатьох інших малодосліджених аспектів непростої історії ОУН і УПА."
 

Вбивства східняків широко подавалися в радянських ЗМІ, де друкувалися фотографії із судових процесів та поховань. Для радянської влади йшлося насамперед про підкреслення вбивств молодих жінок. Вони широко інструменталізувалися, і ця тематика активно включалася в радянський наратив, який тоді сформулював розуміння українського націоналізму.

Насильство проти профкадрів мотивувалось націоналістами як захист місцевого населення від провідників радянської пропаганди, окрім того вони апріорно підозрювались у співпраці з радянськими органами безпеки. Одночасно треба підкреслити, що ставлення до східняків не можна однолінійно назвати ворожим. Ряд наказів, зокрема керівника СБ на Волині «Смока», навпаки наголошували на потребі включення «чужинців» в боротьбу за українську державу. На пропагандивному рівні східняки презентувались в підпіллі як ті, кого можна й треба перевиховувати. У своїй книзі, наприклад, я аналізую оповідання Марії Дмитренко «Учителька», де молода вчителька-східнячка підпадає під вплив пораненого бойця УПА. Загалом, на сьогодні факт вбивств профкадрів зі Сходу неприємна тема, яка звісно мало підходить для апологетичного подання історії підпілля. Один з варіантів для подальшого замовчування запропонував у романі «Червоний» Андрій Кокотюха: вбивство вчительки автор подає як акт насильства псевдобоївки УПА, замаскованих під повстанців співробітників радянських спецслужб. Вбивства профкадрів зі Сходу — це один із багатьох інших малодосліджених аспектів непростої історії ОУН і УПА. Що робити з цим? Ми вже поговорили про це, коли порушили тему фіксованого статичного наративу.

МК: І політику, і культуру, й історіографію в Україні досі просякає дух смерті, дух битви на смерть…

ОП: Так. Наприклад, згадайте приклади Ольги Басараб чи Олени Теліги. Їхня рання смерть трактувалась ідеологами інтегрального націоналізму як «переможний гімн», як приклад для наслідування. Такі програмні документи, як «Декалог» чи «12 прикмет характеру українського націоналіста», — яскраві приклади спонукання до жертовності та до пасіонарної смерті, яка по суті стилізована до пріоритетного завдання.

МК: Над чим Ви працюєте зараз?

ОП: Наразі в мене новий проект, тематика якого кардинальним чином змінила вектор моїх досліджень. Мене цікавить історія цукрового буряка та цукроваріння в Російській імперії, взаємозв’язки економічної політики, індустріалізації та окремих локальних акторів. Одним із важливих пунктів виступають єврейські погроми та протистояння між місцевими і приїжджими робітниками. Але взагалі, це звісно набагато «спокійніша» тема. Вона суттєво відрізняється від напрямку моїх багаторічних досліджень.

МК: Але навіть із цієї теми можемо вивести ниточки, що вестимуть до насильства ХХ сторіччя — відносини між українським селянством і польською шляхтою, яка із розвитком цукрової промисловості перетворилася на буржуазію… З нетерпінням чекатимемо на українську історію цукру. Натхнення вам і наснаги!

 

Розмовляли Максим Казаков та Тарас Білоус


Примітки

  1. Его-документи — історичні джерела, які мають виразний особистісний характер (листи, нотатки, щоденники, спогади). — прим. ред.
  2. «Одного разу молодий Шухевич грав на фортепіано на вечірці в одному карпатському містечку. Інструмент позичили в одної родини та привезли на возі, але назад коштовне фортепіано пошкодували трясти на возі, тому понесли просто на руках. Понесли разом зі стільцем, на якому сидів Шухевич, який продовжував грати всю дорогу».

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери