Цукор і піт: експлуатація та споживання в історичній антропології Сідні Мінца

Артюх, Володимир

  • 10 лютого 2016
  • 1698

Володимир Артюх

Сідні Вілфред Мінц, американський дослідник солодощів, рабства та капіталізму, помер на минулі різдвяні свята, 26 грудня. На початку того періоду, коли ми починаємо посилено споживати шоколадних дідів морозів та санта-клаусів, закуповуємося подарунковими наборами з великим вмістом сахарози, готуємо торти й запасаємо дешеві цукерки для колядувальників. І хоча в кутю ми все ще кладемо архаїчний докапіталістичний підсолоджувач, – мед, – левову частку святкового споживання становить саме цукор. Солодощі – обов’язковий атрибут святкового часу, коли робочі будні тимчасово забуваються. Ми даруємо шоколад із квітами за особливої нагоди, а солодкі десерти – окреме й недешеве меню в ресторанах. Хоча і в позасвятковий час, перед щоденним продажем своєї робочої сили, ми п’ємо каву з солодким печивом, щоб швидко підготувати свій організм до витрачання нервової і м’язової енергії на роботі. А для її відновлення ми часто п’ємо чай із цукром. Але ці харчові звички, статус солодощів як чогось то підкреслено святкового, то буденного – досить недавнє надбання робітничого класу: щонайбільше сто п’ятдесят років для пролетаріату передових капіталістичних країн на кшталт Великобританії й менше ніж століття для нашого регіону. Якщо розкрити генеалогію цих солодких харчів, то неодмінно доведеться говорити про зародження глобального ринку, становлення капіталізму, експлуатацію і колоніалізм. Саме це знання залишив нам Сідні Мінц у численних роботах про способи експлуатації праці на плантаціях цукрової тростини на Карибських островах, про їхній зв’язок із розвитком індустріальної революції в Європі, про опосередкований зв’язок невільної праці на периферії та найманої праці в капіталістичному центрі, про спротив рабів через приготування їжі та про дешеві вуглеводи для відновлення робочої сили англійського пролетаріату.

 

Кухня, війна та академія

Виводити наукові інтереси та політичні переконання з родинної історії – це, як правило, вульгарно. Але сам Мінц у книзі «Смак їжі, смак свободи: екскурсії в харчування, культуру та минуле» (Mintz 1996) зробив розповідь про своє раннє родинне життя тематичним та теоретичним вступом до збірки есеїв, що підсумовують головні лінії його досліджень за попередні шістдесят років.

Сідні Мінц походив із родини східноєвропейських євреїв, які іммігрували в США на межі століть та оселилися в Нью-Йорку. Хоча перед великою депресією батько Сідні, Шломо Мінц, був власником ресторану в Довері, Нью-Джерсі, у спогадах сина він залишився кухарем, яким його зробила Велика Депресія. Сідні їв у ресторані батька й брав на нічні зміни в доверський арсенал, де він працював після коледжу, пакунок, який наготував батько: два сендвічі, два фрукти й термос кави. Батько не змушував дітей їсти те, чого вони не хотіли, але просив їх куштувати все, що він готував. Іноді він також просив дітей допомогти йому в приготуванні їжі.

Шломо Мінц навчився куховарити самостійно, імітуючи всі доступні йому традиції, так що там само добре готував і східноєвропейську квашену капустку та борщ, і польський «холоднік», і навіть деякі китайські страви. Хоча батько зростав у ортодоксальний родині, він швидко покинув релігію, а з нею й харчові табу, а тому вмів готувати їжу з будь-якого м’яса. І все ж те, що можна назвати єврейською їжею, часто було на столі: «Якби не було оселедців, то не було б і євреїв». У світлі пізніших досліджень Мінца така прихильність до традиційної їжі зрозуміла: для сільської бідноти Східної Європи шматок курки раз на місяць разом із оселедцем становили значну частку білку в раціоні. Але основним джерелом білку були бобові. У Пуерто-Ріко, де він збирав матеріал для докторської дисертації, Мінц призвичаївся їсти рис із червоними бобами та спеціями, а ірландські колеги розповіли йому про «знамениту страву» «вмокнута картопля» (potatoes and point): це коли варену картоплю, перед тим як з’їсти, вмочали в засолену свинину, що висіла над казаном. Цю відому закономірність сформулювали антропологи харчування: домодерний раціон складався із сухої в’язкої чи твердої основи складних вуглеводів (пшениця, ячмінь, кукурудза, рис тощо) та водянистого й маслянистого додатку, багатого на білок (м’ясо, риба, бобові тощо). Як напише Мінц пізніше, цю «граматику» традиційної кухні, іще притаманної європейському пролетаріату під час його зародження, зруйнує наплив товарів колоніального походження, а особливо – цукор. Але виробники цих товарів – раби, закабалені та вільні сільськогосподарські робітники в колоніях – відновлювали свою робочу силу саме таким традиційним поєднанням вуглеводної основи та білкового додатку (якщо він був).

Натомість мати Сідні, Фанні Мінц, була членкинею «Бунду» до еміграції, а в Нью-Йорку, працюючи швачкою, стала активісткою «Індустріальних робітників світу». На відміну від свого чоловіка, вона мала неабиякі інтелектуальні здібності, але виявляла мало цікавості до чуттєвих радощів харчування. Вона була такою відданою політичному ідеалу й такою аскетичною, що соромилася запросити товаришів на своє буржуазне весілля, а ідеальним сніданком для неї – за іронічним зауваженням знайомої – була чашка кави та газета «Freiheit» (ліве видання мовою їдиш).

Якщо вірити сімейній історії, що її розказує Мінц, то його дораціональні схильності сформували батьківський гедонізм і ремісницька вправність з одного боку та материнська інтелектуальність і політична пристрасть з другого. Пізніше, під час навчання, ці схильності зазнають розвитку та переформатування, але вже в радикально іншій гендерно-парадигматичній матриці.

1946 року, після недовгої служби в військово-повітряних силах, Мінц вступив на докторську програму з антропології в Колумбійському університеті. Його когорта великою мірою складалася з ветеранів Другої світової, що разом із приблизно двома мільйонами учасників війни змогли отримати доступ до вищої освіти на інших соціальних благ завдяки «Акту адаптації військовослужбовців», ухваленому 1944 року. Цей закон, серед іншого, покривав витрати на навчання та проживання для колишніх військовослужбовців, що вирішили здобути вищу освіту. Серед студентів-ветеранів виділилася група, зацікавлена в лівій та радикальній політиці. Студенти, які намагалися застосувати матеріалістичний та марксистський підхід до антропологічної теорії, зорганізувалися в «Mundial Upheaval Society», до якого належали Марвін Гарріс, Ерік Вульф, Мортон Фрід, Стенлі Даймонд, Роберт Меннерс та Роберт Мерфі у майбутньому впливові американські антропологи. Спільний досвід війни та бюрократична перебудова американського суспільства стали для них матеріальною основою зацікавленості в феноменах влади, держави й нерівності (Kuever 2006).

Ерік Вульф, мабуть, найвідоміший марксистський антрополог із США, стане товаришем Мінца, вони писатимуть статті в співавторстві та посилатимуться на ідеї один одного в своїх книгах. Так, у «Європі та народах без історії» (Wolf 1982) Вульф напише, що завдячує Мінцу цікавістю до економіки плантацій та розвитку селянства в колоніях, а Мінц використає лекцію Вульфа 1990 року про чотири типи влади для теоретичного переосмислення своїх досліджень харчових звичок робітничого класу (Mintz 1996). Стенлі Даймонд, поет і антрополог, дослідник Західної та Східної Африки, кібуців та арабських поселень на окупованих територіях, стане засновником журналу «Діалектична антропологія» (1976 р.), в якому Мінц опублікує деякі зі своїх найважливіших статей. Марвін Гарріс відмовиться від боасівської антропології й почне розвивати «культурний матеріалізм», ставши одним із найрадикальніших завідувачів кафедри антропології в Колумбійському університеті. Мортон Фрід залишиться професором у Колумбійському університет, а одним із його студентів стане Маршал Салінз – представник матеріалістичної «культурної екології», якийсь час близький до структурного марксизму; саме Салінзу ми завдячуємо поняттям «домашній спосіб виробництва».

В університеті Мінц проводив дослідження під керівництвом Рут Бенедикт (був її асистентом на польовій роботі, у 1947-48) та Джуліана Стюарда (проект у Пуерто-Ріко, 1948-49), представників різних і в чомусь протилежних напрямів американської антропології. Рут Бенедикт, улюблена вихованка засновника однієї з найвпливовіших традицій американської антропології Франца Боаса, якраз у рік Мінцевого вступу опублікувала книгу «Хризантема й меч: патерни японської культури» на замовлення американського Управління воєнної інформації. Дослідження, що подає синтетичну картину основних категорій японської культури, було зразком підходу «культура та особистість», який Бенедикт розробляла разом зі своєю ученицею, колегою і, можливо, коханкою Маргарет Мід. Описуючи культуру як «узагальнену особистість», прихильники цього підходу продовжують тенденцію культурного партикуляризму, присутнього в Боаса. Культура представляється експресивною тотальністю, заснованою на єдиному патерні (Бенедикт) чи національному характері (Мід).

Проте найбільший вплив на Мінца, як і на Роберта Мерфі, справив Джуліан Стюард, чия модель багатолінійної еволюції становила противагу підходу Рут Бенедикт та інших послідовників Боаса. Стюард радше перебував під впливом Льюїса Генрі Моргана та Леслі Вайта, але, на відміну від Вайта, він критикував ідею «універсальної еволюції» й зосереджувався на тому, як суспільства адаптуються до свого оточення. Разом із тим, він заперечував тотальність культури, її інтегральну відповідь на контакти з іншими культурами, теоретизуючи відмінність вертикальних (класових) і горизонтальних субкультур та мультирівневу інтеграцію, за якої кожен рівень культури має аналізуватися окремо. За першою освітою Стюард був зоологом, і просував більш наукоподібний підхід до вивчення культури, вбачаючи вирішальним фактором у її розвитку технологію та економіку. У цьому ключі він розглядав процес модернізації і, у зв’язку з нею, те, як національний та локальний рівні взаємодіють між собою. Теорія мультилінійної еволюції передбачає, що можливо описати культуру окремих ареалів чи регіонів. Саме ці аспекти – зв’язок локального і глобального, різні ритми регіональної еволюції та культурні ареали – стануть наріжними в роботах Мінца про Карибські острови.

У 1948-49 роках Стюард працював над дослідженням модернізації Пуерто-Ріко й залучив до цього дослідження своїх студентів, зокрема декого з членів лівого гуртка. Він розділив Пуерто-Ріко на регіони й розподілив їх для польових досліджень серед своїх студентів. Згідно зі Стюардовою теорією культурної екології, «вторинні риси» культури визначаються «культурним ядром», яке, у свою чергу, є результатом пристосування патернів поведінки до екологічного оточення та доступних технологій. Фактично, доступні ресурси, технології та трудовий процес визначають варіації в інших сферах культури. Пуерто-Ріко був історично гомогенною територією, тому було логічно шукати пояснення локальних варіацій культури через наявні сільськогосподарські культури: каву, тютюн, змішані культури та цукор. Мінц обрав сільську цукрову плантацію Хаука на південному березі, в Санта Ісабель. Там він жив у родині сільськогосподарських робітників і познайомився зі своїм головним інформантом Анастасіо Саясом Альварадо, якого він вивів під псевдонімом Тасо в своїй пізнішій книзі «Робітники серед тростини: історія життя з Пуерто-Ріко» (1960). У результаті колективного дослідження було опубліковано збірник статей «Люди Пуерто-Ріко» (1956) у співавторстві зі Стюартом, Вольфом, Маннерсом та іншими.

Дослідження було позначено значним теоретичним впливом Стюарда, у тому числі на Мінца та Вульфа. Те, що молоді дослідники винесли з нього, було в основному емпіричним матеріалом, що стосувався організації праці та стилю життя сільськогосподарських робітників. Вульф згадує (Wolf 2001b) про кілька недоліків тієї роботи. По-перше, теоретично праця розглядалася не як частина відносин виробництва, що включають у себе також апропріацію та розподіл ресурсів і продуктів праці. По-друге, такий «рівень соціальної інтеграції», як держава, розглядається абстрактно, у відриві від владних відносин. По-третє, включеність у глобальну капіталістичну систему, місце Пуерто-Ріко як периферії було проігноровано. Як зазначає Вульф, «перечитуючи цю книгу, я був вражений тим, як близько ми часто бували до відкриття нових підходів до цього нового поля».

 

Вибираючи матеріалізм: між Стюардом, Альтюсером і Валлерстайном

У короткому виступі на конференції 1969 року (Wolf 2001a) Вульф описав становище нового покоління американських антропологів та виклики, що стоять перед ними. Дещо узагальнюючи, він виділив три періоди розвитку американського суспільства та відповідні їм теоретичні настанови американської антропології. Перший період – від Громадянської війни до останнього десятиліття XIX століття – був періодом «тріумфального капіталізму». Ідеологією цього періоду став соціальний дарвінізм, яким «капітани індустрії» легітимізували позбавлену етичних забобонів конкуренцію як самодостатнє благо. Антропологічна парадигма, що відповідала цьому загальному настрою, це еволюціонізм Льюїса Моргана та Джона Павела, що радикально протиставляли варварство й цивілізацію. Для Вульфа епітомою цього суспільного й теоретичного настрою були слова Рузвельта про те, що «мексиканська раса споглядає у долі аборигенів Півночі своє невідворотне майбутнє». За добою нестримної конкуренції прийшли «ліберальні реформи» 1890-1939 років із панівним духом плюралізму та усвідомленням необхідності включення для непривілейованих меншостей. В антропології цьому відповідав поворот до понять людської мінливості й пластичності, що знайшов вираження у школі Боаса та підході «культура та особистість». У полеміці з еволюціонізмом Боас критикував антропологічне обґрунтування расизму, але в результаті приходив до культурного партикуляризму. Це покоління антропологів, зосереджене на реабілітації культурних відмінностей та ідеях аккультурації й соціалізації, безперечно, імпонувало Вульфу та його колу марксистськи орієнтованих молодих антропологів, але підхід «культури та особистості» відкидав ті матеріалістичні основи, на яких базувався еволюціонізм, і цілковито зосереджувався на ідеології та цінностях.

Бенедикт та Стюард походили саме з цих двох парадигм, і їхнім недоліком з точки зору Вульфа було ігнорування проблеми влади. Якщо еволюціонізм відвертав увагу від насильницьких процесів, якими цивілізацію приносять на зміну культурі, і фокусувався на наслідках цих процесів, то послідовники Боаса ігнорували межі гнучкості й мінливості культур та індивідів. Викликом нового покоління, яке прийшло після Другої світової, у період панування воєнної та цивільної бюрократії, стало якраз питання влади. Післявоєнні соціологи й антропологи, на думку Вульфа, дедалі більше інструменталізували свою науку, пристосовуючи її до цинічної політики того періоду. Рішенням може стати проект «систематичного описання історії сучасного світу, в якому ми маємо показати процеси влади, що створили сучасні культурні системи та зв’язки між ними». Мінц разом із Вульфом розвивали цей проект у своїх дослідженнях.

Хоча своє перше дослідження Мінц написав про сучасне йому становище пролетаризованих сільськогосподарських робітників півдня Пуерто-Ріко, його подальша робота полягала в заглибленні в історію Карибів та в «поверненні додому»: відслідковуванні того, де і як споживали ті продукти, що з колоніальних часів вироблялися на островах. Із Карибів до Європи експортували спеції (імбир, духмяний перець, мускатник), напої (каву, шоколад), ром та цукор, і, власне, найважливішим і найбажанішим був цукор. Англія пішла найдалі у створенні системи плантацій, і виробництво, кількість споживачів та широта застосування цукру переважали порівняно з усіма іншими продуктами колоніального походження.

Цукор – «це епітома настільки ж давнього історичного процесу, як і перші експедиції європейців у пошуках нового світу» (Mintz 1985). Це друга речовина після тютюну, що, супроводжуючи колоніальну історію, перетворилася з розкошу на продукт широкого споживання. Одомашнена в Новій Гвінеї, цукрова тростина вперше зазнала переробки в Індії, далі через арабів поширилася в Європу й потрапила до Нового Світу на кораблях Колумба. У XI столітті небагато європейців знали про цукор і цукрову тростину. Виготовлення цукру в середземномор’ї було пов’язано з арабськими завоюваннями, і вже в XV столітті Іспанія та Португалія мали цукрові плантації на своїх островах у Атлантичному океані. На середину XVII століття британські аристократи та багатії вже стали завзятими шанувальниками цукру, хоча тоді він вважався ліками, приправою чи декорацією. На початок XIX століття цукор став частиною дієти кожної британської родини, а на початку XX – становив п’яту частину споживаних калорій. Поширення цукру відповідало розширенню британської імперії, але водночас означало перетворення споживання цукру на «національну традицію», «англійський характер».

Першою «цукровою» колонією Британії був Барбадос (1640), далі було відвоювання Ямайки в Іспанії та Великих Антильських островів. Англія посунула Португалію на європейських ринках та вступила в конкуренцію з Францією. Але після 1740 року Франція виграла битву за цукор, і британські плантатори та торговці зосередилися на внутрішньому ринку. Цей поворот був результатом боротьби різних фракцій британської буржуазії, яка сама по собі заслуговує окремої уваги.

Справа в тому, що цукор було включено до двох трикутників торгівлі, що сформувалися в XVII столітті. У першому Британія продавала готові товари в Африку, з Африки рабів везли до Америки, а звідки постачали тропічні продукти назад у Британію. У другому трикутнику Нова Англія постачала ром до Африки, Африка постачала рабів до Західної Індії, а звідти експортували мелясу до колоній Нової Англії. Цей другий трикутник суперечив першому й усій Британській економічній політиці меркантилізму, згідно з якою плантатори отримували преференції в оподаткуванні та митах.

Меркантилізм загалом шкодив Британській економіці, але приносив вигоду плантаторам та британській короні. Плантації стали місцями прибуткових капіталовкладень та швидкої збагачення: Мінц називає плантації «недозрілими випадками індустріалізації» та «хоч і не капіталістичними, але важливим кроком до капіталізму» (Mintz 1985). Плантації на Карибах, на відміну від сільського господарства в Європі, від самого початку були синтезом поля та фабрики. Цукрову тростину, зібрану на полі, треба було швидко переробити, а отже, на місці будувалися млини, цукроварні, сушарки, дистиляційні заводи, склади. Плантатори були великими підприємцями свого часу: вони мали в середньому 100 осіб робочої сили, 80 акрів землі, 1-2 млина, цукроварню, сушарню, дистиляційний завод, комору, і виробляли 80 тон цукру на рік, залучаючи тисячу фунтів стерлінгів капіталу. Організація виробничого процесу наближалася до тієї, що її Маркс описував як «реальне підпорядкування праці капіталу»: необхідна була дисципліна, організація робочої сили в окремі одиниці, відділення кваліфікованої та некваліфікованої робочої сили, часове планування етапів виробництва. Єдиною відмінністю від пролетаризації в Європі був примусовий характер праці 1. Урешті-решт, індустріальна фракція капіталістів перемогла плантаторів і протекціонізм було скасовано. Запроваджуючи вільну торгівлю, промисловці запродали своїх братів-плантаторів на користь дешевого цукру для внутрішнього ринку.

Мінц переописав теоретично емпіричний матеріал, зібраний у Пуерто-Ріко під час польової роботи та в подальших дослідженнях на Ямайці й Кубі, під впливом ідей «теорії залежності» та «розвитку недорозвиненості», що прийшли в антропологію в середині 60-х років, а також французької марксистської антропології, що взаємодіяла з Альтюсеровим структурним марксизмом та використовувала поняття «артикуляції способів виробництва». Пізніше до дискусії долучився Валлерстайн та інші послідовники світ-системного аналізу.

Теоретичною основою дискусії про способи виробництва стала книга Альтюсера та Балібара «Читаючи Капітал» (1970). «Способи виробництва» – це в основному плід надзвичайно абстрактної та схематичної глави Етьєна Балібара про базові поняття історичного матеріалізму, в якій він вводить «способи виробництва» як варіанти комбінацій певного набору елементів (працівника, засобів виробництва та непрацівника), поєднаних відносинами власності та реальної апропріації. Розвиваючи ці концепти, Нікос Пуланцас запровадив поняття артикуляції способів виробництва у межах конкретно-історичної соціальної формації.

У цей же час, на початку 1960-х рр., група французьких антропологів, що належали до «антропології звільнення», сформувалася довкола Моріса Годельє, Клода Меясу, Емманюеля Террея та П’єра-Філіпа Рея, які працювали над Західною та Центральною Африкою. Стосунки між антропологами та філософами, котрі писали про способи виробництва, не були односпрямованими, хоча вони посилалися одні на одних. Основною ідеєю у них було те, як колоніальний капітал використовує «домашній спосіб виробництва» (поняття, що його спершу ввів Салінз), підпорядковує його панівному капіталістичному способу виробництва в колоніях і використовує для надексплуатації робітників, перекладаючи тягар відтворення робочої сили на «домашній спосіб виробництва». Паралельно південноафриканський марксист і політичний активіст Гарольд Вольпе розвивав аналіз апартеїду як політики, що утверджує артикуляцію «домашнього способу виробництва» в бантустанах із панівним капіталізмом у великих містах, де працюють робітники-мігранти.

Суперечності між теорією залежності, світ-системним аналізом з одного боку – і теорією артикуляції способів виробництва з другого зводяться до проблеми застосування глобальних теорій до локальних емпіричних даних польових досліджень, проблеми операціоналізації, теоретичної послідовності та фокусах на обміні чи виробництві. Самір Амін намагався подолати суперечності між теорією артикуляції та залежності. Вульф, слідом за Аміном, також використовував словник способів виробництва у поєднанні з теорією залежності (зокрема в «Європі та народах без історії»). У Вульфа їх три: родинний, трибутарний та капіталістичний. Для Вульфа капіталізм існує тільки там, де він проникає у сферу виробництва та де існує ринок праці, а тому не може бути меркантильного способу виробництва. Цей аргумент спрямовано проти Вебера, Валлерстайна та Франка, адже для них торговці у трибутарних суспільствах поступово й лінійно трансформуються в капіталістів.

Джайрус Банаджі (Banaji 2010) також намагався подолати ці суперечності, пропонуючи теоретичну й історичну критику теорії артикуляції способів виробництва. Згідно з ним, основна проблема полягає в тому, що виробничі відносини (а отже й спосіб виробництва) потрактовуються як форми експлуатації праці. Але виробничі відносини не можна зводити до форм праці, вони детермінуються певним способом виробництва як цілим. Капіталістичний спосіб виробництва визначається як тотальність історичних законів руху акумуляції капіталу (виробництво і накопичення додаткової вартості, необхідність підвищувати продуктивність праці тощо). Із цього випливає, що капіталістичні виробничі відносини можуть співіснувати з багатьма формами праці – від рабства, панщини чи поденщини до примусової праці в колоніальних режимах чи «вільної» найманої праці. Кожен історичний спосіб виробництва включає різні модуси експлуатації праці.

Для Банаджі плантації були звичайними капіталістичними підприємствами, бо вони притягували інвестиції з Європи, повертали прибутки інвесторам із метрополії, були центрами комерційної спекуляції. Проте багатство, вкладене в плантації, не слугувало для значного накопичення капіталу, і протягом століть стосунки між землею, працею і технологіями не змінювалися. Тому для Мінца «плантаційний спосіб виробництва» не є капіталістичним у сенсі промисловості XIX століття. Крім того, це виробництво базувалося в основному на рабській праці за протекціоністської політики меркантилізму. Але, з іншого боку, Мінц наголошує, що вони «підживлювали певні капіталістичні класи вдома у час, коли вони ставали дедалі більш капіталістичними», а також «підживлювали молодий пролетаріат, що вбачав у цукрі та пов’язаних із ним продуктах втіху в своїх копальнях та на фабриках». Тому «комерційна революція» XVII-XVIII століття була умовою первісного накопичення, заснованого на державі, протекціонізмі та рабстві. За словами Маркса, «завуальоване рабство найманих працівників Європи потребувало, як п’єдесталу, звичайного рабства у новому світі».

Стаття «Так звана світ-система: локальні ініціативи та локальна відповідь» (Mintz 1977) є, фактично, рецензією на перший том «Модерної світ-системи» Валлерстайна, що з’явилася два роки тому. В цілому Мінц із ентуазіазмом сприйняв світ-системний аналіз і вирішив випробувати його основні положення на матеріалі свого емпіричного дослідження. Мінца також не обійшов стороною підхід «артикуляції способів виробництва», до якого він ставився радше іронічно й називав його модою: «можливо, через деякий час це поняття буде розглянуто на холодну голову та з достатньої перспективи, аби виконати його аналітичну обіцянку… Хтось колись напевно викладе цю теорію послідовно, і я підозрюю, що те саме стосується дебатів щодо меркантильного та індустріального капіталізму». Він сподівався, що подальші дослідження, які запланував Валлерстайн, цього досягнуть. Але в розгляді книги Валлерстайна він не стає на позицію структуралістів, і так само обходить стороною другу популярну лінію критики світ-системного підходу, а саме звинувачення Роберта Бреннера в фокусуванні на сфері обміну, а не виробництва, яке він висуває проти теорії залежного розвитку та світ-системного аналізу.

На думку Мінца, виправдано говорити про єдність капіталізму через сферу обміну – міжнародну торгівлю, і те, що спосіб виробництва, який панував на Карибах до середини-кінця дев’ятнадцятого століття, вимагав примусової праці, не означає, що Пуерто-Ріко, принаймні в дев’ятнадцятому столітті, була феодальним суспільством.

Питання, яке з цього випливає, – це класова належність примусової робочої сили на Карибах. Мінц спирається на Банаджі й вважає, що Маркс сам не був задоволений тим, як він визначає місце рабства всередині капіталізму, говорячи, що власники плантацій у Америці були капіталістами, які «існували як аномалії всередині світового ринку, що базувався на вільній праці».

У статті, опублікованій у часописі Центру Фернана Броделя 1978 року (Mintz 1978), Мінц намагався відповісти на питання, чи були раби на плантаціях пролетарями. Тільки в окремі періоди й у певний час рабство було єдиною формою експлуатації. Але здебільшого воно поєднувалося з іншими формами застосування робочої сили, які теж передбачали певний ступінь примусу. Це він показує на прикладі періодизації розвитку плантацій та рабства на Карибах:

  • Перші плантації цукрової тростини на Великих Антилах (Іспанія), 1500-1580 роки, із застосуваннях місцевих та африканських рабів;
  • Британські та Французькі плантації з африканськими рабами (англійська Ямайка з 1655, французька Сен-Доменг, 1697);
  • Нова стадія іспанських плантацій цукрової тростини на Великих Антилах, 1770-1870; поєднання рабів, контрактної та примусової праці;
  • плантації, засновані на вільній та контрактній праці після емансипації (Британія – 1838, Франція – 1848, Пуерто-Ріко – 1876, Куба – 1886).

Потім з’являється сільськогосподарський пролетаріат, витіснений машинами. Цей тезис спрямовано проти спрощеного уявлення прихильників світ-системного підходу про розподіл форм експлуатації праці по регіонах світ-системи.

Мінц так і не дає однозначної теоретичної відповіді на основне питання статті. Його головний висновок полягає в тому, що різні форми використання робочої сили не були взаємозамінними, але іноді могли заміщуватися. Раби, хоч і не були пролетарями у розумінні XIX століття – це не передкапіталістичне явище, а продукт капіталізму.

 

Павутини значень на рамках влади

Якщо припустити, що існує якась періодизація в історії антропології, то з початку 70-х років у ній настає «інтерпретативний поворот». Дедалі більше цитують чиказького антрополога Кліфорда Гірца, особливо після публікації збірки статей «Інтерпретація культур» (1973 р.). Визначення культури як «павутини значень» і метод «насиченого опису» тріумфально увійшли до словника соціальних наук, резонуючи з постструктуралістським поворотом у Європі. Гірца неможливо було оминути як опонента історичної антропології глобального капіталізму.

Дебати між «символічними антропологами» та «культурними екологами» вирували всі 60-ті роки. Хоча до обох напрямів належали дослідники з дуже різними теоретичними «чутливостями» (ближчий до Дюркгейма Віктор Тернер і ближчий до Вебера Гірц, технологічний детермініст Леслі Вайт і зацікавлений у ролі ритуалів Рой Раппорот), суперечки загострювали відмінності: антроплог Шеррі Ортнер згадує «маніхейську боротьбу» між «матеріалістами» та «ідеалістами», «твердим» та «м’яким» підходами, інтерпретативними «еміками» та пояснювальними «етиками» (Ortner 1984). Протягом наступного десятиліття естафету матеріалістичного напряму в антропології перейняли відверто марксистські течії (про які йшлося в попередньому розділі), для яких культурна екологія видавалася вульгарним матеріалізмом.

У «Солодощах і владі» Мінц береться до критики ідеології символічної антропології, і так формулює її основний недолік: «Павутина значень, яку ми плетемо як індивіди, дедалі менша й тонша (і здебільшого тривіальна); в основному ця павутина міститься всередині іншої величезної павутини, що долає рамки одного життя в часі й просторі» (Mintz 1985). «Символічна антропологія» хибує на припущення про гомогенну павутину значень, і ця метафора може більше приховувати, ніж розкривати те, як значення утворюються та передаються. Процес утворення і передавання значень – це та сфера, де значення й влада найочевидніше торкаються одне одного. У відповідь Мінц формулює свою власну теорію семіозису, що пов’язує економічну й політичну владу та значення, яке приписується культурним артефактам.

Центральне розрізнення цієї теорії – між внутрішнім та зовнішнім значенням. Зовнішнє значення притаманне суспільству як цілому й визначається політичною економією – наприклад, політичною економією виробництва та споживання цукру. Це значення цукру для конкурентних фракцій капіталістів (плантаторів, індустріалістів, торговців рабами, банкірів та власників флоту), держави та її ідеологів. Внутрішнє значення – це те, як харчові продукти переживаються та інкорпоруються в повсякдення (саме цим і обмежується «насичений опис» Гірца).

Внутрішнє значення формується через процес ритуалізації (інкорпорація та символічне перекодування нових матеріалів). Воно має два аспекти: екстенсифікація та інтенсифікація. Екстенсифікація – це поширення культурного явища. Наприклад, коли більше людей їдять цукор щодня, і «значення переформатовуються, відділяються від минулого та від тих значень, які їм надавали інші групи». Інтенсифікація передбачає вплив минулого, «прив’язку цукру до церемоніальних нагод, що повертає до давніших традицій, але в основному звільнених від соціального та політичного змісту, які вони тоді несли» (наприклад, весільні торти з фігурками та написами, цукерки на похоронах і поминках). Ті, хто мають владу, можуть впливати на доступність продуктів та їхнє значення за інтенсифікації, але тільки на доступність продуктів за екстенсифікації.

Механізм взаємодії зовнішнього та внутрішнього значення – це те, що Мінц намагався описати через взаємодію виробництва та споживання цукру. Гіпотеза Мінца полягала в тому, що цукор та інші стимулянти, завдяки своїй енергетичній та психологічній цінності для фабричних та сільськогосподарських робітників, різко зменшили загальну вартість відтворення пролетаріату метрополії. Це й було зовнішнім значенням цукру для переможної індустріальної фракції буржуазії.

Індустріалізація та підпорядкування трудового процесу механізованому виробництву стали структурними умовами для споживання цукру серед пролетаріату. Воно вже не було просто звичкою чи наслідуванням вищих прошарків. Промисловці отримували зиск і з вищої продуктивності праці, пов’язаної з дешевими калоріями, і з ширшого споживання товарів на ринку. А по той бік Атлантичного океану раби африканського походження, що виробляли цукор, були пов’язані очевидними економічними зв’язками з британськими трудящими, що вчилися його їсти.

З іншого боку, у другій половині XIX століття жінки пішли на роботу, у них стало менше часу пекти хліб та готувати вівсянку, а цукор став дешевшим, тому пролетарські сім’ї почали більше їсти варення, цукру, патоки та готового хліба, а чай замінив молоко та пиво. Їжа нашвидкуруч звільнила жінку-робітницю від одного чи двох заходів куховарства на день, водночас даючи велику кількість калорій для родини. Разом із тим, чоловіки усе ще споживали майже все доступне м’ясо, а цукор лишався дітям і жінкам.

Приклад інтенсифікації – це декоративне вживання цукру. Мінц описує subtleties, фігурки з чистого цукру або з додавання інших речовин. Вони з’явилися в арабському світі, поширилися в Європі з XIII століття серед аристократії, а в XVIII столітті просочилися до вищих прошарків посполитого люду та буржуазії. «Небагато хто створює алегорії [з цукру] для столу, а написи цукром в основному обмежені Днем Св. Валентина, Різдвом, днями народження та весіллями…. Цукор у таких архаїчних формах, як імбирні будиночки, цукрові сердечка, “цукрова кукурудза”, фігурки курочок та зайчиків, що колись розважали придворних та багатіїв, стали дитячими забавками» (Mintz 1985).

Через десять років після виходу книги про цукор, у статті про поширення «Кока-Коли» як патріотичного напою американської армії під час Другої світової (Mintz 1995), Мінц реінтерпретує свою попередню теорію значення та влади, використовуючи тексти свого давнього друга й колеги Еріка Вульфа. Він посилається на лекцію Вульфа на одному з засідань Американської антропологічної асоціації 1990 року, в якій ідеться про чотири типи влади (передруковано у Wolf 1999). Ці чотири типи – це особиста, комунікаційна, тактична (організаційна) та структурна влада. Перші дві можна порівняти з Веберовою харизмою та риторичною силою переконання, тоді як останні дві, що найбільше цікавлять Мінца, стосуються інститутів та економічного устрою суспільства. Третя, тактична чи організаційна влада, – це «влада контролювати умови, в яких люди можуть демонструвати свій потенціал та взаємодіяти одне з одним». Цей тип влади можуть використовувати мультинаціональні корпорації та банки, і застосування тактичної влади тісно пов’язане з соціальними умовами, що впливають на харчові звички.

Найбільш важливим і цікавим є четвертий тип – структурна влада, яка, за словами Вульфа, «не тільки діє у певних умовах чи сферах, але й організовує самі умови та контролює розподіл і напрям енергетичних потоків». На думку Вульфа, саме цей тип влади має на увазі Маркс, коли говорить про владу капіталу спрямовувати та розподіляти робочу силу. Фактично, це інша назва для «соціальних стосунків виробництва». Структурна влада «формує поле діяльності таким чином, що одні способи поведінки стають можливими, а інші – менш імовірними або неможливими».

Влада та значення завжди пов’язані: влада, як писав Вульф, «населяє значення, захищає його та стабілізує». Символічна сила їжі відмінна від тактичної чи структурної влади, які визначають найширші рамки для створення значення. Влада, що криється у зовнішньому значенні, ставить рамки для створення внутрішнього, символічного значення. Для Мінца важливо, що здатність постачати речі – це також важливе джерело влади, не тільки тому, що вона передбачає нав’язування значення, але й тому що значення кристалізуються довкола певних стосунків.

Співвідношення влади, зовнішнього і внутрішнього значення Мінц ілюструє історією поширення «Кока-коли». Джордж Катлет Маршал, начальник американського генштабу під час Другої світової, розпорядився сприяти побудові 64 додаткових заводів із виробництва та розливу напою в країнах-союзницях, і фактично зрівняв статус «Кока-коли» зі статусом провіанту та амуніції. Перед війною ця марка напою не була міжнародно відомою, і навіть у США її споживали в основному на Півдні, звідки родом генерал Маршал. Це приклад зовнішнього значення напою: державна політика сприяла розширенню ринків для корпорації, збільшувала доступність робочої сили. У результаті 95% усіх безалкогольних напоїв, які продавалися на американських базах, були продуктами «Компанії “Кока-кола”». Внутрішнє значення, яке споживачі вкладали в цей напій, формувалося в рамках, заданих зовнішнім значенням, структурною владою держави та корпорації. Ось як Мінц описує семіозис «Кока-коли»: «…За океаном солдати були позбавлені не тільки майже всіх ознак індивідуальності…, але й… матеріальних репрезентацій своєї культури, втілених у архітектурі та мовних формах (знайомі будівлі, знаки, реклама). За таких умов… об’єкти, що можуть “нести” зміщені значення культури, такі як їжа та напої, набувають додаткової потенційної сили. Кока-Кола виявилася майже ідеальним символічним вмістилищем. Нерідко в листах військовослужбовців додому можна натрапити на твердження, що вони б’ються за право пити “кока-колу”». Таким чином, війна стала умовою для застосування влади, на якій базувалося зовнішнє значення.

 

Значення, споживання, експлуатація

На час смерті Сідні Мінца антропологія праці й глобалізації стали усталеними напрямами в західному академічному світі. Для антропології вже цілком прийнятно займатися історією й збирати матеріал не «в полі», а в архівах. Дослідники напряму «глобальної історії праці» провели серйозну теоретичну роботу, щоб класифікувати та уяснити співвідношення між різними формами експлуатації в рамках капіталізму, уникаючи схематизму «способів виробництва» та абстракцій глобального розподілу праці (van der Linden 2010). Основним темами зараз є пролетаризація сільськогосподарських робітників «третього світу» й «накопичення через позбавлення» (Д. Харві), корозія робітничих прав, описувана як «прекаризація», трудова міграція, пов’язана з мобільністю капіталу, та дедалі більша роль інтелектуальної та афективної праці. Але, на жаль, такі історичні та транслокальні дослідження, що спираються на солідне теоретичне розуміння продуктивних відносин у сучасному капіталізмі, досить мало поширилися на пострадянському просторі. Одразу після падіння СРСР було модно ставити питання «що там у робітників?» (назва одного з досліджень ранніх 90-х), і деякий час такі впливові дослідники, як Майкл Буравой, Саймон Кларк, Льюїс Зігельбаум та Девід Ост займалися дослідженням робітничого класу, зокрема в Україні (також можна згадати Девіда Манделя з його працями про період перебудови та профспілки в середині 2000-х). Після катастрофічних переформатувань регіональних економік протягом останніх двох років слід чекати нової хвилі зацікавлень у студіях робітничого класу Східної Європи. Хотілося б сподіватися, що вони не будуть обмежуватися рамками однієї національної економіки чи описуванням конкретних локальних конфліктів, або ж позаісторичним зосередженням на сучасності, а будуть звертати увагу на історичні та глобальні зв’язки між накопиченням капіталу, експлуатацією та споживанням.

 

Бібліографія

Althusser, Louis, and Etienne Balibar. 1970. Reading “Capital”. London,: NLB.

Banaji, Jairus. 2010. Theory as history : essays on modes of production and exploitation, Historical materialism book series,. Leiden ; Boston: Brill.

Kuever, Erika (May 2006). “Sidney Mintz”. Sociocultural Theory in Anthropology. Indiana University. Retrieved 28 February 2015.

Mintz, Sidney. 1977. “The So-Called World System: Local Initiative and Local Response”. Dialectical Anthropology, Vol. 2, No. 4, 253-270.

Mintz, Sidney. 1978. “Was the Plantation Slave a Proletarian?” Review (Fernand Braudel Center), Vol. II, 1, 81-98.

Mintz, Sidney. 1985. Sweetness and Power. The Place of Sugar in Modern History. Penguin Books.

Mintz, S. W. 1996. Tasting food, tasting freedom: Excursions into eating, culture, and the past. Beacon Press.

Ortner, Sherry B. 1984. Theory in Anthropology since the Sixties. Comparative Studies in Society and History, 26/1: 126-166.

van der Linden, M. 2010. Workers of the World. Essays toward a Global Labor History. Brill.

Wolf, Eric R. 1982. Europe and the people without history. Berkeley: University of California Press.

Wolf, Eric. 1999. Envisioning Power. Ideologies of Dominance and Crisis.

Wolf, Eric. 2001a. American Anthropologists and American Society. Pathways of Power: building an anthropology of the modern world. University of California Press, Berkeley, Los Angeles, 13-22.

Wolf, Eric. 2001b. Remarks on The People of Puerto Rico. Pathways of Power: building an anthropology of the modern world. University of California Press, Berkeley, Los Angeles, 38-48.

 

Notes:

1. Описуючи взаємозв’язок плантаційної економіки та становлення капіталізму в Британській імперії, Мінц спирається на праці істориків тринідадського походження Еріка Вільямса та О. К. Джеймса, опубліковані в 30-х роках. Цікаво, що після війни Вільямс став прем’єр-міністром Тринідад і Тобаго, «батьком нації». Деякий час Джеймс був його соратником, залишаючись прихильником низової радикальної демократії. Але Вільямс віддав перевагу зближенню з США і більш авторитарним методам, тож заборонив праці Джеймса, а також свої власні ранні тексти.