ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ВІД ЛЕНІНІЗМУ? Нові європейські ліві партії в історичній перспективі

  • 08 грудня 2014
  • 6724
ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ВІД ЛЕНІНІЗМУ? Нові європейські ліві партії в історичній перспективі

Переклала Ганна Гнедкова

Сьогодні соціалістична лівиця в Європі стикається із ситуацією, показово відмінною від тієї, що була типовою для двадцятого сторіччя. Хоч соціал-демократичні партії і мають  значну виборчу підтримку серед робітників більшості європейських країн, вони вже навіть не є партіями про-робітничих реформ. Переважна більшість адаптувала політику «соціального лібералізму», комбінуючи залишкову риторику про соціальну справедливість із введенням неоліберальної економіки і соціальної програми приватизації, режимом суворої економії та випадами у бік профспілок. Комуністичні партії, за деякими вийнятками, або зникли, або мають маргінальну електоральну та політичну вагу. Вони були нездатні пережити ані колапс бюрократичних режимів Радянського Союзу та Східної Європи, ані чотири десятиліття у якості молодших партнерів виборчих альянсів із соціал-демократами правого спрямування. Європейські соціалістичні ліві, котрі вистояли, намагаються створити нові форми організації. У той час, як деякі з цих партій назвали себе «антикапіталістичними», а інші – «антинеоліберальними», майже всі ці партії визначають себе як водночас «пост-соціал-демократичні» та «пост-леніністські» (Videt 2011: 20). У прагненні створити форми популярної репрезентації для робітничого класу та політики нового часу, багато з цих партій заявляють про своє подолання історичного розриву соціалістичного руху  етапу «пост-1917».

Цей есей намагається закласти історичне підґрунтя, яке допоможе краще зрозуміти, до якого ступеня ці партії вийшли за межі основних течій соціалізму двадцятого століття. Почнемо з перегляду теорії та історії соціал-демократії до Першої світової війни і дослідимо те, чим був ленінізм по відношенню до них. Після цього простежимо зростання та занепад леніністських організацій і комуністичних партій з 1923 по 1990-ті роки. Наступним кроком буде оцінка невдач «тепличних» новоленіністських організацій, що складалися з порівняно невеликих груп студентів та інтелектуалів у 1960-ті та 1970-ті роки. Насамкінець проаналізуємо, як дві найзначніші нові антикапіталістичні й антинеоліберальні політичні формації Європи – італійська Партія комуністичного відродження (PRC) та німецька Ліва партія Die Linke – зіткнулися із тими ж стратегічними питаннями, що і соціалісти перед 1914 роком; це не тільки спровокувало політичні дебати, але викликало практичні протиріччя, пошуком політичного й організаційного вирішення яких займався ще ленінізм. Наш аналіз приведе нас до висновку, що ленінізм не може бути редукований до  карикатури  на «демократичний централізм» у стилі «пост-1923». Навпаки, життєстійка спадщина ленінізму залишається ціллю побудови незалежної організації антикапіталістичних активістів, котрі прагнуть спроектувати політичну альтернативу офіційним реформістським силам не тільки на виборах, а й у масових, позапарламентських соціальних протистояннях.

Світ масових соціал-демократичних партій 1890–1914

У Великобританії, Франції, Італії та Німеччині відносно невеликі соціалістичні партії – нерідко представлені у парламенті – та профспілки, складені переважно з кваліфікованих робітників, вижили як під час «великої депресії» 1870-х та 1880-х років, так і в умовах інтенсивних утисків робітничих та лівих організацій під час пробудження Паризької комуни 1871 року 1. Довгий період капіталістичного зростання з 1890 по 1913 роки заклав підґрунтя для розбудови справді масових партій та робітничих профспілок у більшості країн Європи. Виникнення металообробної промисловості (сталь, машинобудування, автомобілі, суднобудування тощо) та розвиток електричних та хімічних потужностей збільшили розмір та вагу класу промислових робітників. Оскільки прибуток залишався відносно високим, капіталісти ініціювали інтенсивну кампанію зі знищення сили кваліфікованих промислових робітників, а також вдалися до прискорення темпів виробництва та пониження зарплатні. Робітники  всього промислового світу дали відповідь на наступ капіталу трьома головними хвилями промислової боротьби 2.

Перша хвиля масової промислової боротьби прокотилася у 1890-х роках, коли докери, шахтарі та залізничники заснували плацдарми індустріального профспілкового руху на робочих місцях. Десятки тисяч нових прихильників приєдналися до соціалістичних політичних організацій в Європі – найбільшою з них була Соціал-демократична партія Німеччини (SPD). Десятиліття відносного класового миру в Європі раптово скінчилося  в 1905–07 роках. Потужні страйки металургів та шахтарів у Франції призвели до заснування Загальної конфедерації праці (GGT) під керівництвом синдикалістів, а також до об’єднання різноманітних соціалістичних виборчих груп у французьку секцію Робітничого інтернаціоналу в 1906 році. Страйки в Німеччині спровокували нову хвилю активізації SPD та профспілок. Остання хвиля довоєнної промислової боротьби піднялася між 1912 та 1914 роками. Спроби роботодавців ввести «наукове управління» (тейлоризм) у машинобудування, сталеву, автомобільну та суднобудівну індустрію збурили масову боротьбу проти прискорення виробництва та втрати кваліфікації працівниками. Ці страйки, очолені кваліфікованими промисловими робітниками, збіглися із сутичками, що точилися довкола військових приготувань в Європі. При тому, що висунуті лідери профспілок та соціалістичних партій були байдужими до експлуатації войовничих настоїв робітників, поновлена промислова боротьба сприяла зростанню кількості членів профспілок та виборчій підтримці соціалістичних партій.

Їхня неоднорідність – як і неоднорідність усіх антикапіталістичних протистоянь робочого класу – породила дві соціально й політично розмежовані групи, які поєдналися у непростому альянсі довоєнної соціал-демократії (Mandel 1970). З одного боку, масові виступи перед 1914 роком сприяли появі сотень тисяч радикальних та революційних лідерів на робочих місцях. Ці, в переважній більшості, добре кваліфіковані металурги стали очільниками численних баталій довкола економічних питань, а також політичних протистоянь за демократичні та соціальні права – часто проти волі соціал-демократичних лідерів їхніх профспілок та партій. Ця «войовнича меншість», фактично робочий авангард, була масовою аудиторією революційного лівого крила соціал-демократії – Люксембург, Леніна, Троцького, Грамші та, до 1914 року, Каутського.

З іншого боку, стабілізація парламентських установ, поширення виборчого права серед робочого класу та легалізація профспілок уможливили формування повноцінної партії,  парламентських та профспілкових посадовців. За підтримки менш активних сегментів робочого класу (маса соціал-демократичних виборців та партійні й профспілкові учасники), ці  бюрократи шукали «місця за столом» капіталістичного суспільства. Прагнучи до нормалізації класових відносин за допомогою парламентських реформ та колективно організованих переговорів, ці посадовці становили соціальну базу реформістських політиків у довоєнному соціалістичному русі. Із цього стає зрозумілим, що реформізм був (і є) не боротьбою за реформи, а процесом заміщення масових соціальних заворушень – страйків, демонстрацій і т.п – виборчими кампаніями та рутинізованою процедурою переговорів/оскаржень (Brenner 1985; Brenner 1993).

Реформістські бюрократи зазвичай офіційно домінували в партіях та профспілках у більшості країн Європи до Першої світової війни. Тим не менш, кожна хвиля масових страйків викривала конфлікти між цими управлінцями та радикальнішими й войовничішими представниками організацій, прискорюючи традиційні для передвоєнного періоду дебати щодо соціальних стратегій. Сутички 1890-х років, і подальша консолідація промислових профспілок та соціалістичних партій всієї Європи, що відбулася у період капіталістичного процвітання, спровокували «ревізіоністські» дебати 1899–1900-х. Едуард Бернштейн кинув виклик пророцтвам капіталістичного застою та занепаду, запропонувавши теоретичне тлумачення щоденної діяльності профспілок та партійних бюрократів і схваливши дії тих соціал-демократів, котрі підтримували вхід французького соціаліста Мільерана до складу капіталістичної владної верхівки на посаді міністра торгівлі й праці (Bernstein 1961: 64-65). Проти Бернштейна та його союзників виступили найвизначніші теоретики німецької соціал-демократії Карл Каутський та Роза Люксембург. Каутський пророкував, що «мільєранізм» 3 приведе соціалістів до відповідальності за про-капіталістичну політику, яка, зокрема, наступала на зарплатню, робочі години, умови праці та політичні права робітників (Social Reform or Revolution 1971). Люксембург стверджувала, що за притаманної капіталістичному накопиченню нестабільності, перемога масової боротьби та захист усіх тимчасових здобутків робітників за капіталізму стали необхідністю 4.

Бурхлива боротьба 1905–07 років, особливо перша революція в Росії, збурила дебати щодо «масових страйків». З 1880-х років соціалістичні партії у Європі застосовували те, що Енгельс назвав «випробуваною тактикою» будівництва масових партій, які оскаржували парламентські вибори та організували профспілки, кооперативи та різні робочі культурні установи(The Mass Strike, the Political Party and the Trade Unions 1971) 5. Для Люксембург та інших соціал-демократів лівого крила, революція 1905 року в Росії, незважаючи на поразку, вказала подальший шлях. Робітнича боротьба, що почалася через нагальні проблеми на робочих місцях, могла поширитися також і на промислові підприємства у вигляді масових політичних страйків, котрі не тільки би домоглися безпосередніх політичних реформ, але й за певних обставин, поставили під питання політичну владу. Захисники масових страйків у Німеччині стверджували, що партійні та профспілкові активісти повинні скористатися можливістю, наданою дебатами довкола реформування законів про вибори в Прусії, аби не тільки організувати одноденний страйк-демонстрацію, але й агітувати на робочих місцях за тривалий та загальний страйк на підтримку загального виборчого права. Керівництво SPD та очолювані соціалістами німецькі профспілки за підтримки все більш консервативного Каутського, відкинули заклик до масових страйків 6. Переконані в тому, що така бурхлива боротьба може поставити під загрозу їхні «місця за столом» у парламенті та веденні колективних переговорів, партійні та профспілкові посадовці стверджували, що ці «два стовпи соціал-демократії» – партії та профспілки – незалежні «рівноправні партнери» робітничого руху, в якому партія обмежується виборчими кампаніями та соціалістичним вихованням, а профспілкові посадовці спрямовують свої дії на щоденну боротьбу на робочих місцях.

Довоєнна хвиля страйків породила дебати довкола іманентної між-імперіалістичної війни, що вони охопили соціалістичний рух між 1912 та 1914 роками (Luxemburg 1968) 7. Розширений склад робітничих активістів, радикалізованих через досвід нещодавньої боротьби, підтримав тих соціал-демократів лівого крила, котрі наголошували на підготовці руху революційного протистояння близькій війні. Люксембург, Ленін та інші доводили, що війна між капіталістичними державами була неминучим результатом динаміки капіталізму початку двадцятого сторіччя, і вважали, що війна надасть можливості для масової революційної боротьби робочого класу. «Центристські» та праві учасники соціалістичного руху відкидали бойову позапарламентську опозицію до військових приготувань. Каутський та «марксистський центр» доводили, що капіталістичний розвиток фактично зменшить політичну та воєнну конкуренцію всередині капіталізму, оскільки імперіалістичні змагання проторували шлях для «ультра-імперіалізму». Дедалі більш прагматичні профспілкові та партійні посадовці впевнили себе в тому, що підтримка їхніх національних капіталістичних класів під час війни посилить соціал-демократію.

Російський соціал-демократичний рух обрав відмінний від всієї Європи шлях. Російські соціалісти – як більшовики, так і меншовики – були продуктами тих самих хвиль масової робітничої боротьби, котра сформувала соціалістичний рух у Західній Європі 8. У середині 1890-х масові страйки у російській металургії, текстильному виробництві, на шахтах та залізницях створили прошарок радикально налаштованих робітників, чиє «злиття» зі студентами-марксистами та інтелігенцією уможливило появу Російської соціал-демократичної робітничої партії у 1903 році. Коли Російсько-японська війна посилила соціальну напругу, масові страйки у більших містах Росії призвели до революції 1905 року, під час якої перші робітничі ради вказали на можливість очолюваної робітниками демократичної революції проти царського самодержавства за умови повної артикуляції стратегічних відмінностей між різними крилами російської соціал-демократії. Царська Росія також пережила масові незаконні страйки серед робітників металургійної, нафтової та текстильної промисловості за два роки до Першої світової війни. Оскільки обидва крила російської соціал-демократії розрослися упродовж цих років, більшовики стали головною підпільною організацією серед робітничих лідерів на великих промислових підприємствах.

Дебати в російському соціалістичному русі до Першої світової війни віддзеркалювали всі інші соціал-демократичні дебати. Ленін та більшовики були головними лівими європейськими соціал-демократами. Як продемонстрував Ларс Ліг, Ленін був відданим послідовником Каутського до 1914 року (Lih 2011). «Що робити?», загалом презентований як проект «партії нового типу», був закликом до створення класичної соціалістичної партії за «російських умов». Ленін використав погляд Каутського у Ерфуртській програмі 9 про «злиття соціалізму з робітничим рухом». Ленін вірив, що він займався розбудовою партії, подібної до SPD, в умовах царського абсолютизму; партії «свідомих робітників», що б демократично визначило їхні перспективи та діяльність, і очікував від членів партії застосування цих рішень у дисциплінований та централізований спосіб. Ленінська та більшовицька стратегія для Росії – очолена робітниками революція, що створить умови для демократії, та капіталізм, що запалить соціалістичні революції на Заході – мало відрізнялася від ідей Каутського, Люксембург чи Троцького 10. У погляді на питання взаємин парламентської діяльності та масової боротьби, а також близької війни, Ленін непохитно перебував у руслі лівого європейського соціалізму. Фактично він розірвав політичні стосунки з Каутським значно пізніше, ніж із Люксембург, коли Каутський зріксясвоїх довоєнних зобов’язань революційного протистояння Першій світовій війні.

Оскільки Ленін та більшовики не розвинули окремої теорії соціалістичної організації перед російською революцією, соціальні основи їхньої організаційної діяльності були докорінно відмінні від західних соціалістичних партій 11. Відмінність полягала не в питанні взаємозв’язків інтелігенції та робітників або у внутрішньопартійній демократії, як це стверджують «шкільні» інтерпретації Леніна. Ленін розумів «демократичний централізм» як вплив конгресів демократично обраної партії виключно на прийняття рішень, котрі розповсюджувалися на всіх учасників та членів партії (Lih 2011: 499-508). Натомість відмінності стосувалися соціальних та політичних умов, із якими стикнулися більшовики. Простіше кажучи, було неможливо будувати «партію, подібну до SPD, за російських умов». Царський абсолютизм перешкоджав стабілізації парламентських установ та узаконенню профспілок, і отже, обмежував розвиток повноцінного прошарку партійних та профспілкових бюрократів, який був соціальною основою реформізму на Заході 12. У результаті, більшовики побудували партію революційних робітничих лідерів, незалежних і здатних до політичних змагань із силами капіталістичного лібералізму та реформізму робочого класу. Як стверджував Донні Глакстейн, «більшовицька партія, ґрунтована на традиції робітничого активізму, що і робить її унікальною» за часів довоєнного соціалізму – партія войовничої меншості революційно налаштованих робітничих лідерів (Gluckstein 1984: 23). Іншими словами, більшовики практично відкинули «два стовпи соціальної демократії» – незалежність профспілкового керівництва від політичної партії. Ті російські соціал-демократи, що були більш прихильні до реформізму (як, скажімо, меншовики), користувалися підтримкою кваліфікованих робітників дрібної промисловості (друкування та ін.). Тим не менш, вони були неспроможні забезпечити своє домінування у русі через відсутність парламентських установ та законних профспілок у Росії.

Перша світова війна покінчила з нестабільним соціал-демократичним альянсом між об’єднанням реформістів, партійними бюрократами та войовничими рядовими робітниками. Поки управлінці партійних об’єднань за підтримки пасивної більшості робітників гуртувалися на «захист» своїх національних капіталістичних держав, радикальні та революційні робітники намагалися продовжити класову боротьбу протягом воєнного часу і підготувати революційний підйом на найближче майбутнє. Хоча антивоєнне крило соціалістичного руху було спочатку малим та ізольованим, боротьба з інфляцією, втратою кваліфікації, прискоренням темпів виробництва і скороченням продовольства під час війни посилила його та поглибила кризу європейських соціалістичних партій. Тільки в Росії, де «войовнича меншість» була незалежно організованою, а сила реформ –  соціально слабкою, війна призвела до успішної революції. Перемога очоленої більшовиками революції 1917 року, спонукала до спроб створення нових революційних партій (комуністичних партій), в яких революційна меншість робітничого класу була організована незалежно від сил офіційної реформи.       

Постання та занепад комуністичних партій 1919–1991

Комуністичні партії (КП), засновані Комуністичним Інтернаціоналом (Комінтерн або КІ), в 1919 році прагнули подолати протиріччя, що паралізували довоєнну соціал-демократію. У центрі проекту були партії, вільні від сил «опортунізму» – незалежні організації революційних робітничих активістів та лідерів. Такі партії відмовлялися від «двох стовпів» соціал-демократії, де партії фокусувалися би на виборах, а також боротьбі у профспілках та на робочих місцях. Комуністичні партії докладали зусиль для організації політичних заходів не тільки в сфері виборів і соціалістичного виховання, а й перш за все, у позавиборчій боротьбі: страйках, демонстраціях та інших формах соціального протесту. Такі партії гуртувалися би в своїх діях  довкола робітничого та масового спротиву, змагаючись з силами офіційного реформізму з боку очільників робітничого класу.     

На початку, комуністичні партії приваблювали невелику частину «войовничої меншості», яка була соціальним підґрунтям лівого крила довоєнного європейського соціалізму. Новонароджені КП були організовані переважно молоддю – безробітними, ветеранами, колишніми студентами та молодими працівниками з невеликим досвідом боротьби на робочому місці та в політиці.Ці молоді революціонери тяжіли до політики «лівого комунізму» – ігнорування виборів, бойкоту наявних профспілок та відмови від спільних дій із соціал-демократичними працівниками. Більшість представників антивоєнного радикального крила довоєнного соціалістичного руху залишилися відданими лівому крилу соціальної демократії – лівому крилу французьких та італійських партій та Незалежним соціал-демократам в Німеччині. Тільки в 1920–21 роках європейські комуністи перетворилися на масові партії в результаті серії розколів радикально налаштованих промислових робітників із лівим крилом соціал-демократії. Ці масові партії відкинули політику «лівого комунізму» і застосували стратегію спільних із соціал-демократичними робітниками та лідерами дій проти капіталу та держави («об’єднаний фронт»; Broué 2006, розділи 5-23; Morgan 1975; Riddel 2011).

Втім, Комінтерн фактично підірвав розвиток неросійських партій. Упродовж 1921–22 років керівництво КІ, зокрема росіяни, згуртовані навколо Зінов’єва, боялося повторення російської революції на хвилі Кронштадтського повстання 13 і поступок капіталу, задіяного в Новій економічній політиці 14. Сподіваючись на «тепличні» революції на Заході, КІ почав диктувати тактики європейським партіям. Катастрофічна Marzaktion 15 у Німеччині 1921 року, на якій німецькі комуністи вітілили «революційний наступ», призвела до втечі багатьох робітничих лідерів, а також до чисток серед тих західних комуністичних лідерів (зокрема, Пола Леві), які заперечували авантюризм КІ (Broué 2006, розділи 24-27, 45; Fernbach 2011, частина друга). Поразка німецької революції 1923 року, принаймні частково викликана залежністю тактики німецьких комуністів від керівництва Комінтерну, поховала надії на швидку перемогу робітничої революції за межами Росії. Поразка революції на Заході сприяла, з одного боку, консолідації бюрократичного і авторитарного правління СРСР; і, з іншого боку, зростанню підпорядкування комуністичних партій тонкощам радянської іноземної політики. Організаційна трансформація комуністичних партій сприяла цій політичній субординації.

«Ленінізм» як окрема організаційна теорія і практика був вигаданий протягом кампанії «більшовизації» 1924–25 років. Раціональне зерно організаційної практики ленінізму до 1923 полягало у відмові від розподілу праці між партією та профспілками і в побудові організації революційних робітників-активістів, незалежних від ринку праці та парламентської бюрократії, здатних змагатися із лідерством останніх у робітничому русі. Комуністичні партії прагнули об’єднати «войовничу меншість» так, щоб вона була спроможна взяти на себе політичні ініціативи робітничого та соціального рухів автономно від сил офіційного реформізму. Після 1923 року керівництво Комінтерну нав’язало те, що ліві двадцятого сторіччя згодом знали як «ленініські норми організації» – ланки, які оперують на місцевому рівні під дирекцією невизначеного «демократичного централістського» правління, заборону внутрішніх тенденцій та фракцій, визначення «кадрів» з точки зору політичної та організаційної лояльності до керівництва партії, надзвичайно обмежену політичну та організаційну «однорідність» і тому подібне. Внаслідок цих організаційних змін рядові комуністичні робітники втратили будь-який контроль над політикою, діяльністю та керівництвом у їхніх організаціях (Gerratana, 1977; Kellogg 2009) 16.

Катастрофічні наслідки цієї «зигзагової» політики Комінтерну, що постали в результаті зміни цілей радянської зовнішньої політики, загалом добре відомі (Claudin 1975, розділ 4). Стратегія «третього періоду» 17, котра відродила ворожість «лівих комуністів» до спільних із соціал-демократичними робітниками та їхніми лідерами дій, привела до безопірної капітуляції німецького робітничого руху Гітлерові. Адаптація стратегії «Народного фронту» 18 після 1935 року, з її наголосом на виборчо-політичних альянсах із соціал-демократами та «демократичними» капіталістами, спричинилася до поразки масових, потенційно революційних робітничих протистоянь у Франції та Іспанії. Більше того, перехід до стратегії «Народного фронту» на сьомому Всесвітньому конгресі Комінтерну мав тривалий політичний та соціальний вплив на комуністичні партії в Європі.

Після 1935 року комуністичні партії, навіть за збереження організаційних норм Комінтерну, адаптували політичну стратегію соціал-демократії: альянси з капіталістами та лібералами середнього класу для захисту установ демократичної капіталістичної держави, а також для пошуку реформ, що, найімовірніше, полягали б у парламентській активності й рутинних колективних переговорах, а не в масових радикальних протистояннях. «Поступовий процес демократизації суспільства» західних партій трансформував не тільки їхню політику, але й соціальну структуру. З кінця 1930-х комуністичні партії стали високо централізованими організаціями, очолюваними фракцією профспілкової та парламентської бюрократії. Простіше кажучи, комуністичні партії після 1935 року поступово відмовилися від незалежної організації «войовничої меншості» в їхній боротьбі проти капіталу й сил офіційного реформізму. Натомість комуністичні партії періоду після «Народних фронтів» повернулися до передвоєнного соціал-демократичного альянсу між радикальними робітничими лідерами на місцях та профспілковими і партійними бюрократами, що ставали все більш консервативними. Втім, комуністичним партіям не вистачало внутрішнього демократичного життя, котре дозволяло соціал-демократам лівого крила кидати виклик реформістським бюрократам до Першої світової війни, тоді як переконання рядових комуністів у тому, що Радянський Союз був «соціалістичною вітчизною», укріплювало їхню відданість партійним лідерам.

Після Другої світової війни комуністи здобули керівництво у основних профспілкових федераціях в Італії та Франції. Тисячі робітників-активістів доєдналися до цих партій, впевнені у тому, що вони ведуть боротьбу проти капіталу і за соціалізм, що його вони ототожнювали з режимами в Радянському Союзі та Східній Європі. Проте партійне членство за ці десятиліття також перетворилося на шлях до повноцінної кар’єри на профспілкових посадах. Деніел Зінґер окреслює цей процес у повоєнній Франції:

Комуністичній владі (у GGT) не кидають виклик, оскільки, якою б не була теорія, на практиці рішення приходять з верхівки піраміди у профспілку так само, як і в партію. Лідери мають, звісно, враховувати настрій пересічних робітників, хоча ієрархічна структура надає спотворені канали для його вираження. Просування профспілковою драбиною більш залежне від схвалення згори, ніж від підтримки з низів – навряд чи це є системою заохочення до критичних розумів. Відсутність справжньої і відкритої дискусії полегшило нав’язування диктату згори. Врешті, громіздкі машини GGT додали власної мертвої ваги до цього встановлення партійної бюрократії (Singer 1970: 94).

У тих країнах, де комуністичні партії залишилися відносно невеликими (як у Великобританії), вони також перетворилися на організації водночас радикальних робітничих лідерів на місцях та бюрократів на «ставку» чи «півставки». Британські комуністичні активісти у 1950-х та 1960-х вагалися між провадженням войовничої промислової боротьби та прагненням до альянсів із лідерами профспілок лівого крила Лейбористської партії (Panitch 1976: 254-255) 19. Виборчий успіх комуністичних партій, особливо у Франції та Італії, де вони мали істотне представництво в парламенті і запроваджували місцеві та регіональні уряди, консолідував прошарок державних партійних бюрократів повного робочого дня.   

Ернест Мандель стверджував, що «практично постійне впровадження апаратів комуністичної партії всередині механізму буржуазної комуністичної держави… або в профспілках» сприяло інтеграції як керівництва, так і активних членів комуністичних партій у наявний капіталістичний порядок (Mandel 1978: 21). Простіше кажучи, європейські комуністичні партії, за збереження відданості СРСР у питаннях зовнішньої політики та підтримки старих норм організації Комінтерну, відтворили і політичну практику, і соціальний склад соціал-демократії перед 1914 роком. З одного боку, упродовж 1960-х років комуністичні працівники жили в «подвійній реальності» – вели часто войовничу щоденну боротьбу на робочих місцях, хоч і залишалися вірними мінливим політичним орієнтаціям лідера радянської та національної партії, котрий, як вони були переконані, втілював у собі боротьбу за соціалізм. З іншого боку, посадовці комуністичної профспілки відкидали політику корпоративного доходу соціал-демократії та ідеологію кооперації з «менеджментом праці», засуджували їх, приносячи при цьому в жертву боротьбу на робочому місці та політичну боротьбу в прагненні до «антимонопольної коаліції» з «прогресивними капіталістами». Поки капіталістична світова економіка переживала пору високих прибутків і безпрецедентного зростання, комуністи були здатні «постачати товари» у вигляді підвищеної заробітної плати та розширеного соціального забезпечення, підтримуючи лояльність більшості активістів на робочих місцях.    

Оскільки вповільнення глобального економічного зростання спонукало капіталістів промислового світу втрутитися в умови праці в середині 1960-х, стали помітними довгострокові ефекти соціальної демократизації комуністичних партій «войовничої меншості» робочого класу. У Франції та Італії, де їхні товариші очолювали національні спілки, відповідальні за рутинні переговори та скарги комуністичні профкоми та місцеві офіцери, дедалі частіше ставали в опозицію до неофіційних дій та несанкціонованих страйків проти прискорення виробництва і спроб подальшої декваліфікації промислових робітників. У Великобританії комуністичне прагнення довгострокового альянсу з «лівими» посадовцями з профспілок привело до спроби стримати войовничі настрої рядових працівників стосовно зарплатної і трудової політики Лейбористської партії в надії інтегрувати «політику доходів» 20 в ту чи іншу форму державного економічного планування (Harman 1988: 18-21; Panitch 1976: 145-148, 156-159).   

Ще до масових заворушень 1968-74 років комуністичні партії ставали на заваді войовничій боротьбі робітників проти капіталу. Результатом була глибока дезорганізація «войовничої меншості» робітничих лідерів, котрі були соціальною базою для революційної та радикальної політики європейських трудящих класів до 1930-х років. Іншими словами, роль комуністів у перетворенні масової робітничої боротьби під час підйому 1968-75 років на постійні переговори та виборчу політику, корінилася у їхній майже сорокарічній політичній та соціальній трансформації (Harman 1988, розділи 5, 10, 11, 12). Соціальна демократизація західних європейських комуністичних партій, прискорена прагненням виборчого альянсу з провідною соціал-демократією (Франція) або ліберальними капіталістами (Італія), завершилася появою єврокомунізму в середині-кінці 1970-х років. Наголосивши на тимчасовому розриві з перипетіями радянської зовнішньої політики, єврокомунізм поглибив формальну реформістську політику західних комуністичних партій.

Поглиблення глобальної капіталістичної економічної кризи та охоплення капіталом монетаристської та неоліберальної економічних політик після 1979 року унеможливли перемогу реформ, досягнутих парламентською діяльністю або процедурою ведення колективних переговорів. Як доводив Мандель у 1978 році, глобальна капіталістична криза «різко звужує простір для […] буржуазного […] впроваження реформ. Сьогодні те, що стоїть на порядку денному в усьому світі, – не реформа, а режим суворої економії. […] Будь-яка реформістська орієнтація – це політика, призначена для управління кризою, а не для «глибинних перетворень» (Mandel 1978: 35). При зіткненні з дедалі сильнішим опором капіталу і закликами до співпраці заради відновлення прибутків, європейська соціал-демократія відмовилася від боротьби за реформу 21.      

Після майже двох десятиліть утворення виборчих коаліцій із правим крилом соціал-демократії, включно з керівництвом неоліберальною «суворою економією» в якості членів урядів цих партій у Франції та Італії, комуністичні партії щосили намагалися зберегти особливу політичну ідентичність у ранні 1990-ті. Крах «соціалістичного табору» в 1989–91 роках вирішив долю комуністичних партій на Заході. Італійські комуністи офіційно відмовилися від будь-якого звернення до соціалізму, комуністичної політики або політики робочого класу, трансформувавши себе у ліберальну капіталістичну партію Демократичних лівих (PS), що перетворилася на Демократичну партію (PD) 2007 року після злиття із залишками християнських демократів (Bell  1993; Gundle 1993: 15-30;Turigliatto and Cannavó 2007; Porcaro 2009: 158-160). Французькі, іспанські та португальські партії пережили різке зниження виборчої підтримки та членства; інші, британські партії, в цей час просто зникли.

Революційні ліві після Другої світової війни

Спроби побудувати революційні політичні організації лівіші за комуністичні та соціал-демократичні партії, незважаючи на обнадійливий початок у 1960-х та 1970-х, зазнавали поразки до 1980-х та 1990-х років. Нова ліва сила народилася в Європі в пізні 1950-ті та ранні 1960-ті. З одного боку, радянське вторгнення в Угорщину розбило надії на внутрішні реформи «соціалістичної вітчизни», натхненні хрущовським викриттям сталінських репресій. З іншого боку, як соціал-демократи, так і комуністи були нездатні заснувати ефективний рух проти нової імперіалістичної агресії – зокрема, проти англо-франко-ізраїльського вторгнення і кривавої французької колоніальної війни в Алжирі – і це радикалізувало широкі верстви студентів і робочу молодь в Європі. До кінця 1960-х років більшість Європейських нових лівих згуртувалася довкола малих організацій, які намагалися підтримувати соціалістичну альтернативу лівій соціал-демократії та ортодоксальному комунізмові. Різні течії маоїзму і троцькізму отримали підтримку серед студентства і деяких молодих робітників усієї Європи (Sjøli 2008: 478-490; Stutje 2004: 279-292).

Поновлення войовничої боротьби на робочих місцях по всій Європі між 1968 і 1975 роками, разом із майже революційними сплесками у Франції в травні-червні 1968-го і в Португалії в 1974–75 роках, переконали молодих революціонерів, що трансформація їхніх відносно невеликих організацій у масові революційні партії може бути проведена за лічені роки. Багато хто з нової революційної лівої сили вважав, що спроби традиційних робітничих «організацій» звести нову хвилю боротьби до рутинних колективних переговорів і парламентської політики, особливо в період глобальної кризи, котра обмежувала готовність капіталу проводити реформи, створять широку верству працівників, які шукатимуть альтернативи реформізмові. Іншими словами, наймолодші радикали вірили, що вони перебувають у центрі нової перебудови робітничого руху, такої самої, як та, що відбулася між соціал-демократією та комунізмом в результаті Першої світової війни і Російської революції. Озброєні планом організації нових революційних партій, успадкованим від компартій «пост-1923», нові революціонери вважали, що відродження масових революційних організацій в Європі було знову на порядку денному.

У розпал масових страйків, що приголомшили уряди всієї Європи і змусили капітал та державу піти на поступки в трудовій політиці в кінці 1960-х і на початку 1970-х, надії молодих революціонерів здавалися реалістичними. Організації соціал-демократії лівого спрямування та комуністичних партій швидко зростали. У Північній Європі – Німеччині та Скандинавії – тисячі студентів і молодих робітників стікалися до організацій, котрі ідентифікували себе з маоїзмом і китайською культурною революцією. У Південній Європі та Великобританії організації троцькістської традиції завоювали тисячі нових прихильників серед студентів та робітників-активістів. В Італії масова робітнича боротьба і дедалі більш консервативна Компартія особливо спричинилися до зростання італійських крайніх лівих – груп, котрі поєднали елементи маоїзму з рідними традиціями «лівих комуністів» 22 (Harman 1988, розділи 3,4).

Тільки лічені спроби нових тепличних революційних партій капіталістичної Європи пережили спад масової боротьби робочого класу після глобальної рецесії 1974–75 років і відродження традиційної організації трудящих. Маоїзм як малочисельна політична течія зник у кінці 1970-х і на початку 1980-х років у всій Європі. Італійські крайні ліві також пережили різкий занепад, деякі елементи зайнялися індивідуальним терором проти державних посадовців та визначних капіталістів, тоді як інші перегрупувалися у Democratzia Proletaria 23 в 1978 році. Більшість організацій, котрі ідентифікували себе з троцькізмом, також відчули різке зменшення членства і впливу наприкінці 1970-х та на початку 1980-х років (Harman 1988, розділ 16; Behan 1999).

Тільки дві маленькі, але суттєві організації європейських революційних лівих були здатні пережити спад, зберігши деяку базу серед войовничих робітників. Британська міжнародна соціалістична група (IS) залучила кількасот войовничих профкомів у металообробній промисловості (автомобільна, машинобудівна), багато з яких були членами компартії в кінці 1960-х та на початку 1970-х років. Ці профкоми складали кістяк мережі рядових робітників у декількох британських профспілках, котрі були здатні очолювати неофіційні страйки та кидати виклик офіційному про-лейбористському керівництву їхніх спілок. Коли IS відновилися у вигляді  Соціалістичної робітничої партії (SWP) в 1977 році, керівництво нової партії вирішило, що багато з цих робітничих лідерів «консервативні» порівняно з новим поколінням молодих працівників. До кінця 1970-х років багато, якщо не більшість із цих радикальних і революційних лідерів профкомів було вигнано з SWP або пішло самостійно. Незважаючи на ці втрати, SWP вдалося набрати багато молодих працівників за допомогою керівництва «Антинацистської ліги», що успішно протистояла британським неофашистським групам у масових демонстраціях (Higgins  1997; Shaw 1978). У 1990-х роках SWP відіграла провідну роль в організації «антикапіталістичного» руху глобальної справедливості 24 у Великобританії і антивоєнного руху в Сербії, Афганістані та Іраку.

У континентальній Європі Революційна комуністична ліга (LCR) також зберігся після загального краху революційних лівих у 1960-х і 1970-х роках. Наступниця Революційної комуністичної молоді, розколу лівих із французькою комуністичною молодіжною організацією та найважливішою революційною організацією студентів травня 1968 року, LCR змогла завоювати прихильників серед кількох сотень молодих робітників: банківських працівників, вчителів, медсестер, залізничних та автобусних водіїв, працівників пошти і телекомунікацій, а також (меншою мірою) авто-будівельників та сталеварів (Daniel Singer 1970, частина ІІ). Незважаючи на втрати в членстві й впливі в кінці 1970-х та на початку 1980-х років, LCR змогла зберегти значну кількість кадрів серед робітників «білих» та «блакитних комірців» державного сектору. Активісти LCR зайняли центральне місце у розбудові течій «класової боротьби» у домінованій соціал-демократами Демократичній конфедерації праці та у новостворених профспілках незалежної Солідарності, Єдності та Демократії у 1980-ті роки. Під час відродження масової робітничої боротьби у 1990-ті роки, LCR зіграла істотну роль у розширеному публічному секторі страйків 1995 року і в запровадженні руху «альтернативної глобалізації» (глобальної справедливості). До 2002 року його харизматичний прес-секретар, поштовий працівник Олів’є Безансено, обігнав французьку комуністичну партію у першому турі президентських виборів.

Незважаючи на те, що ці дві невеликі, але досить суттєві революційні організації вижили, проектам «партійного будівництва» 1960-х і 1970-х років не вдалося досягти поставленої мети – створення нових, масових революційних організацій робітників, здатних, як на початку комуністичних партій, конкурувати з реформістськими організаціями за політичне лідерство в робітничому русі Європи. Багато факторів спричинили провал побудови масових революційних організацій. Очевидно, що і розпад «войовничої групи» робітників у результаті світової рецесії 1974 року, і рестабілізація капіталістичної політики, і відродження реформістської політики та організацій, і гнітючі наслідки адаптації «леніністських організаційних норм» після 1923 року, котрі сприяли виникненню розбіжностей щодо тактичних питань, і їхні власні нереалістичні очікування – усе це призвело до занепаду нових революційних лівих (Harman 1988, розділ 16). Однак ранні комуністи пережили подібні проблеми в 1920-ті роки. Найбільші обмеження на проекти партійного будівництва в 1970-ті роки накладали зменшення масштабів та відносна політична і організаційна слабкість робітничої «войовничої меншості» у капіталістичній Європі. Десятиліття постійних колективних переговорів і парламентсько-виборча політика в поєднанні з високо централізованим бюрократичним внутрішнім життям, перетворили чимало рядових компартій на прихильників сил офіційного реформізму – трудової і партійно-парламентської бюрократії. Іншими словами, левова частка радикальних і революційних робітничих вождів, які стали до лав комуністичних партій після 1920, була дезорганізована та/або політично і соціально трансформована з початку 1930-х років. Слабкість цієї незалежної частки лідерів робітників прирекла всі намагання перебудувати робітничі рухи в Європі і запровадити нові революційні організації в 1970-ті роки.

Нові ліві партії в Європі

Паралельні кризи соціал-демократії та основної комуністичної течії, з одного боку, і революційних лівих – з іншого, створили простір для появи нових лівих політичних партій і союзів в Європі. Хоча криза традиційних робітничих організацій призвела до антикапіталістичного і антинеоліберального розколів у соціал-демократії та комунізмі, криза проектів партійного будівництва 1970-х змусила суттєву частину революційних лівих провести переоцінку своїх проектів. Провідні елементи попередніх маоїстських організацій та впливові течії троцькізму визнали, що їхні спроби швидко трансформувати відносно невеликі організації студентів і робітників у масові революційні партії ні до чого не призвели, і нові політичні форми та спілки є необхідним кроком із переформатування соціалістичних лівих 25.

Розвиток цих нових лівих партій був надзвичайно нерівномірним 26. Дві найвідоміші і спочатку обнадійливі зміни відбулися в Італії та Німеччині. В Італії впливова меншість комуністичних посадовців та активістів відхилила перетворення PCI на DS і запровадила Партію комуністичного відродження (PRC) у 1991 році (Behan 1999). Нова партія об’єднала різні соціальні елементи обраних посадовців «старої генерації» та профспілкових лідерів із  профкомами та активістами глобальної справедливості. Першопочатково, PRC була спадкоємицею PCI у ставленні до самостійних мобілізацій і підтримувала спроби профспілкових посадовців спрямувати їх у бік електоральної активності та поточного договору. Але в 1994 боротьба проти пенсійної реформи першого уряду Берлусконі змінила ставлення PRC до масової боротьби, коли партія приєдналася до рядових бойовиків, що вони організували спроби профспілкових бюрократів із підриву руху. На початку 2000-х років PRC взяла на себе керівництво рухом глобальної справедливості та антивоєнним рухом в Італії, сприяла неофіційними, диким страйкам серед працівників авто- і громадського транспорту, а також спробувала радикалізувати профспілкові мобілізації на захист конституційних положень, спрямованих проти несправедливого звільнення з посади (Bertinotti 2004; Behan 1999;  Ruggiero, 2005).

PRC, відповідно до свого керівництва, була спробою відновити комуністичний проект зі скасування капіталізму (Bertinotti 2004; Behan 1999; Ruggiero 2005; M. Trudell 2007). Однак значна верства партійного керівництва і теоретиків залишилася антинеоліберальною, а не антикапіталістичною. Що важливіше, нібито «антикапіталістична» програма PRC не стала для PRC щепленням від спокуси вступу до урядових коаліцій із соціал-лібералами. Змагання за офіс призвело до помітної зміни у ставленні PRC до масових протистоянь і опозиції до імперіалістичних війн. Оскільки вони шукали виборчого союзу та урядової коаліції із соціал-лібералами DS і Margherita 27, PRC відмовилися від протидії спілчанським бюрократам, орієнтованим на поступки та сувору економію (Ruggiero 2005; Cannavo 2008). PRC вела антивоєнні мобілізації проти бомбардувань НАТО Сербії та американсько-британської війни в Афганістані й Іраку, та водночас підтримувала своїх соціал-ліберальних союзників з уряду Unione 28 у гальмуванні виводу військ із Іраку та висилки військових сил до Афганістану та Ливану (Trudell 2007).

У 2007 році, після злиття DS і Margherita для формування нової Демократичної партії (PD), PRC приєдналася до коаліції«Оливкового дерева» 29 в надії зупинити переобрання правого уряду Берлусконі на загальних виборах 2008 року. Прагнення Проді/Unione до «помірного ліберального курсу, подібного до європейської соціал-демократії та демократів Білла Клінтона», призвело до виборчої катастрофи (Porcaro 2009: 159). За відсутності чіткої антикапіталістичної лівої опозиції політиці війни та жорсткої економії уряду Проді, праві заповнили політичний вакуум, і Берлусконі пробився назад до офісу. PRC заплатила високу ціну, втративши все своє парламентське представництво в розгромі виборчих лівих (Turigliatto and Cannavo 2007; Cannavo 2008; Arruza 2009). Люк Марч наголосив, що непослідовна «подвійна гра урядового представництва, поєднана з мобілізацією проти урядових заходів, котрі їм не подобаються […] поставила під загрозу партію і [призвела до] серйозних втрат на наступних виборах» (March 2008: 139–140).

У Німеччині Партія демократичного соціалізму (PDS) була сконструйована в 1990-ті роки із залишків старої правлячої партії Німецької Демократичної Республіки за допомогою союзу між тими, чия кар’єра в партії та уряді була перервана німецькою уніфікацією, та інтелектуалами і активістами, орієнтованими на західний марксизм. Початок 2000-х років був свідком формування Виборчої альтернативи за соціальну справедливість (WASG) – «колекції профспілкових інтелектуалів лівого крила, вчених, публіцистів і представників лівого крила IG Metall з багаторічним членством у SPD», які не приймали об’єднання SPD з неоліберальним «Порядком денним 2010» 30 і прагнули повернутися до німецької соціал-демократичної традиції кейнсіанського реформізму. Разом WASG і ПДС у 2007 році заснували Ліву партію  – Die Linke (Hildebrand 2009: 134; Engert 2009; Kellner 2006; Solty 2007).

У початкових «програмних принципах», прийнятих об’єднаною партією під час заснування, Die Linke залишалася в чітких «антинеоліберальних» рамках (Hildebrandt 2009: 134; Engert 2009: 101–107). Активісти, пов’язані з «антикапіталістичною лівою» партійною течією, виступали за більш окреслену політику соціальної трансформації і опору. Хоча деякі з цих бійців вважають, що програма 2010 року позначила явний зсув у більш антикапіталістичний бік, вони визнають, що Die Linke залишається прихильницею реформи «неконтрольованого… фінансового ринку капіталізму». Простіше кажучи, Die Linke залишається антинеоліберальною і прагне повернутися до традиційного соціал-демократичного економічного регулювання та широкого соціального забезпечення (Heinrich 2010; Nachtwey 2009).

Питання про входження до коаліційних урядів на місцевому, державному чи федеральному рівні разом із Соціал-демократичною партією або такою ж соціал-ліберальною Партією Зелених, становило проблему для Die Linke ще до об’єднання у партію. Багато хто з лівого крила WASG був проти злиття з PDS через участь останньої у коаліційному уряді в Берліні, який запровадив програму суворої економії соціальних послуг (Kellner 2006). Die Linke залишається розділеною між тими, кого Начтвей називає «шукачами офісу» та «шукачами політики» (Nachtwey 2009; Grossman 2010). «Шукачі офісу», в основному колишні члени PDS, в першу чергу зацікавлені в отриманні офісу і підтримують вступ до коаліційних урядів разом із SPD і Зеленими, що підштовхнуло б соціал-лібералів до лівих, захистило і розширило б економічне регулювання та соціальний захист (Hildebrant 2009: 140). «Шукачі політики», антикапіталістичні ліві й деякі з колишніх лідерів та активістів WASG, перш за все зацікавлені в будівництві політичної альтернативи для неолібералізму, байдуже, буде вона запроваджена консерваторами чи соціал-ліберальним урядом.

Успіх Die Linke на виборах, особливо на державному рівні, знову підняв питання коаліції з неоліберальними лівими. У 2008 році Die Linke досягла значних успіхів у традиційних «фортецях» SPD – Гессені і Нижній Саксонії, – що змусило SPD і Зелених приєднати партію до коаліційних урядів. Die Linke відмовилася увійти до коаліції, зберігаючи свою незалежність, коли соціальні ліберали ініціювали нові скорочення у сфері соціальних послуг та зайнятості населення. У 2009 році Die Linke приєдналася до уряду SPD в Бранденбурзі і стала співучасником звільнення майже 20 відсотків з 55.000 працівників державного сектора (Bornost 2010; Schaefer 2009; Klein 2009). У Північній Рейн-Вестфалії Die Linke мали помітні успіхи на виборах 2010 року, що змусило SPD і Партію Зелених запросити їх до спільного управління державою. Проте антикапіталістичні ліві, котрі привели Die Linke до Північної Рейн-Вестфалії, відмовилися і на початку зіграли важливу роль у створенні позапарламентських мобілізацій проти методів жорсткої економії  SPD і Зелених (Kellner 2010). Тим не менш, їхній акцент на парламентській діяльності міг сприяти втраті підтримки SPD та Інтернет-конфіденційної «Піратської партії» у травні 2012 року (Mueller 2012; Bornost 2012). У будь-якому разі, зараз напруга  всередині партії настільки серйозна, що все частішають розмови, навіть між деякими з керівних елементів, про розкол (Grossman 2012).

Die Linke, як і PRC до неї, зіткнулася з питанням зв’язку парламентської і повсякденної діяльності профспілок у соціальних рухах та боротьбі трудящих. І рядові активісти, і профспілкові бюрократи, особливо металурги (IG-Metall) та профспілки державного сектора (Verdi), є членами Die Linke. Втім, партія визначає політику, перш за все, як виборчу, залишаючи питання організації робочих місць і мобілізації офіційним керівникам профспілок (Kellner, ‘Die Linke’; Engert, ‘The Rise of Die Linke’). Партійна орієнтація на парламентські вибори в політиці відбита у її організаційній структурі, де майже всі гілки організовані на основі виборчих округів (Gleiss 2008). Поява «Робочої групи на робочих місцях і в профспілках» у 2008 році – організації членів Die Linke у профспілках та робітничих радах – відкрила для членів партії можливість колективного обговорення і діяльності у профспілках та на робочих місцях (Nachtwey 2010). Тим не менше, немає чітких доказів того, що самі активісти Die Linke, а не окремі особистості, беруть участь в агітації за націоналізацію ключової промисловості, скорочення робочого тижня та мобілізацію проти жорсткої економії у профспілкових лівих установах (Schaefer 2009; Klein 2009).

Незважаючи на їхні заяви про те, що вони «пост-соціал-демократичні» та «пост-леніністські», як німецька Die Linke, так і італійська PRC відтворили соціальні та політичні протиріччя класичного соціалізму періоду до Першої світової війни, котрі ленінізм «до-1935» намагався вирішити організацією незалежної від офіційного реформізму «войовничої меншості» робочого класу. Ці партії об’єднали партійних та профспілкових бюрократів із радикалізованими робітниками та активістами соціального руху і борються з тими ж стратегічними та політичними дебатами, від яких страждала класична соціал-демократія, – це протиріччя вступу до капіталістичних урядів, зв’язки виборчої і щоденної діяльності профспілок та масової позапарламентської боротьби, а також питання війни та миру. З одного боку, здавалося, що вони мають потенціал до перетворення на нові форми політичної репрезентації робочого класу, поєднавши виборчу альтернативу для соціального лібералізму із організацією «войовничої меншості» на робочих місцях та у соціальних рухах. З іншого боку, ці новоутворення містили у собі зародки нового соціал-лібералізму – партійно-профспілкових посадовців, схильних до парламентського маневрування та щоденних переговорів у політичному контексті щодо утисків з боку роботодавців та введення жорсткої економії. Незважаючи на передбачувані програмні відмінності – «антикапіталізм» PRC та «антинеолібералізм» Die Linke – обидві партії виявилися нездатними до послідовного спротиву спокусі участі в урядових коаліціях спільно із соціал-лібералами, в результаті чого вдома встановилася жорстока економія, а за кордоном велися імперіалістські війни. Жодна з партій не вийшла за межі соціал-демократичних «стовпів» організаційної норми штибу «до-1914» , за якої партія орієнтувалася на виборчу політику, тоді як профспілкове керівництво спрямовувало щоденну класову боротьбу на робочому місці та поза ним.

В інших великих державах Європи побудова нових лівих партій досі гальмується. У Великобританії зусилля зі створення альтернативи до Лейбористської партії – Соціалістичного альянсу (the Socialist Alliance) та Партії ПОВАГА (RESPECT) – не змогли привернути значної кількості послідовників із членів Лейбористської партії або виборців, ставши жертвою сектантської склоки. У Франції Нова антикапіталістична партія, запроваджена, в першу чергу, зусиллями LCR, ще тільки має зробити значний прорив в плані як членства, так і виборчої підтримки, і переживає серйозну кризу після президентських виборів у квітні 2012 року, на яких Альянс лівого фронту комуністів та ліві соціал-демократи стали панівною силою лівого соціал-лібералізму.

Зрештою, два фактори визначать майбутнє цих нових політичних утворень. Перший, і найважливіший, – це результат позапарламентської боротьби із жорсткою економією і приватизацією, котрий характеризує політичну свідомість і впевненість партійних активістів та  широких верств робітничого класу й народних рухів. Другий – це відносна сила «войовничої меншості» робітників на місцях, активістів руху і свідомих анти-капіталістичних лівих всередині цих партій, з одного боку, та сили офіційного реформізму – з іншого боку. Якщо досвід італійської PRC показовий, бої за формальні програми («антикапіталісти» проти «антинеолібералів») та офіційні керівні позиції (включно з номінацією на виборну посаду) всередині партій не будуть вирішальними. Навпаки, ключем буде відродження раціонального ядра ленінізму – передача розподілу праці між партіями, профспілками і рухами організації радикальних і революційних активістів, які намагаються оскаржити сили офіційного реформізму в проведенні масової боротьби. Іншими словами, те, чи «войовнича меншість» може трансформувати ці партії в організації, що оскаржуватимуть напрями всієї боротьби, як виборчої, так і позавиборчої, і те, чи посадовці партії профспілок здатні будуть підтримувати розподіл між «політикою» (вибори) та «економікою» (профспілкова боротьба), – покаже майбутнє цих партій.

Перекладено за: Post. C., What is left of Leninism? new European left parties in historical perspective. In: Socialist Register 2013: The Question of StrategyVol 49 , pp. 175-197.

 

ПРИМІТКИ:

Я б хотів подякувати редакторам The Socialist Register, (Greg Albo, Vivek Chibber та Leo Panitch) і Samuel Farber, Andrew Sernatinger та David Camfieldза коментарі до ранніх нарисів цього есе. Особлива подяка Kit Wainer за коментарі до ранньої версії цього есе та подальше обговорення історії соціалістичних організацій.

Arruza, C., ‘An ‘Invertebrate Left’ Approaches the European Elections’, International Viewpoint, 412(May), 2009, доступ за посиланням http://www.europe-solidaires.org

Behan, Tom , ‘The Return of Italian Communism?’, International Socialism Journal, 2(84), 1999

Bell, David, ‘Introduction’, in D.S. Bell, ed., Western European Communists and the Collapse of Communism, Providence, RI: Berg Publishers, 1993

Bertinotti, F., (інтерв’ю із T. Behan), ‘Refounding Further’, International Socialism Journal, 102 (Spring), 2004

Bernstein Eduard, Evolutionary Socialism: A Criticism and Affirmation, New York: Schocken Books, 1961

Bonnell, Victoria E., Roots ofRebellion: Workers’ Politics and Organizations in St. Petersburg and Moscow, 1900-1914, Berkeley, CA: University of California Press, 1983

Bornost, S., ‘Germany: The Odd Man Out Inside A Surging European Left’, Socialist Worker, 26 May 2012, доступ за посиланням http://www.socialistworker.co.uk

Bornost S., ‘Opposition and Opportunity in Germany’, International Socialism Journal, 125 (Winter), 2010, доступ за посиланням http://www.isj.org.uk

Brenner, Robert, ‘The Paradox of Social Democracy: The American Case’, in M. Davis, F. Pfeil, M. Sprinker, eds., The Year Left: An AmericanSocialist Yearbook, London: Verso, 1985

Brenner, Robert, ‘The Problem of Reformism’, Against the Current, 43 (March-April), 1993

Broué, Pierre , The German Revolution, 1917-1923, Chicago: Haymarket Books, 2006

Cannavo, S., ‘Italy After the April Elections: Victory of the Right, Suicide of the Left’, International Viewpoint, 402 (July), 2008, доступ за посиланням http://www.europe-solidaire.org

Claudin, Fernando, The Communist Movement: From Comintern to Cominform, New York: Monthly Review Press, 1975

Day, Richard B., and Gaido, Daniel, eds., Witness to Permanent Revolution: The Documentary Record, Chicago: Haymarket Books,2011

Fernbach, David, ed., In the Steps of Rosa Luxemburg: Selected Writings of Paul Levi, Leiden: Brill, 2011

Geary, Dick, European Labour Protest, 1848-1939, New York: St. Martin’s Press, 1981

Geary, D., ed., Labour and Socialist Movementsin Europe Before 1914, New York: Berg, 1989

Gerratana, Valentino, ‘Stalin, Lenin and “Leninism’’’, New Left Review, I/103 (May-June), 1977

Gleiss, T., ‘Germany: Die Linke, One Year On’, International Viewpoint, 402 (July), 2008.

Gluckstein, Donny, ‘The Missing Party’, International Socialism Journal, 2(22), 1984

Grossman V., ‘Germany: Greens Rise as the Left Party Struggles … with Itself’, 2010, доступ за посиланням http://www.europe-solidaire.org

Grossman, V., ‘Germany’s Left Party Survives a Cliffhanger’, MRZine, 6 May 2012, доступ за посиланням http://mrzine.monthlyreview.org

Gundle, S., ‘The Italian Communist Party: Gorbachev and the End of “ReallyExisting Socialism”’, in Bell ed., Western European Communists

Harman, Chris, The First Last Time: 1968 and After, London: Bookmarks, 1988

Haupt, George , Socialism and the Great War: The Collapse of the Second International, Oxford: Oxford University Press, 1972

Heinrich, Michael, ‘Capitalism and the State in the Debate in Die Linke’, Neues Duetschland, 9 August 2010, доступ за посиланням http://www.europe-solidaire.org

Higgins, J., More Years for the Locust: The Origins of the SWP, London: IS Group, 1997, доступ за посиланням http://www.marxists.org

Kautsky, Karl, ‘Ultra-Imperialism’, доступно за посиланням http://www.marxists.org

Kellner, M., ‘Germany: Die Linke Success in North Rhine-Westphalia’, International Viewpoint, 427(August), 2010, доступ за посиланням http://www.europesolidaire.org

Kellner, Manuel, ‘Germany: Take Off Without a Left Wing?’, International Viewpoint, 379 (June), 2006, доступ за посиланням http://www.europe-solidaire.org

Kellogg, Paul, ‘Leninism – It’s Not What You Think’, Socialist Studies: The Journal of the Society for Socialist Studies, 5(2), 2009

Klein A., ‘Germany: ElectionsMark Significant Break’, International Viewpoint, 419(December), 2009,доступ за посиланням http://www.europe-solidaire.org

LeBlanc, Paul, Lenin and theRevolutionary Party, Atlantic Highlands, NJ: Humanities Press, 1990

Lenin, V.I., Imperialism: The Highest Stage of Capitalism, доступно за посиланням http://www.marxists.org

Liebman, Marcel, Leninism Under Lenin, London: Merlin Press, 1975

Lih, Lars, Lenin Rediscovered: What Is To Be Done?In Context, Chicago: Haymarket Books, 2008

Lih, Lars, Lenin Rediscovered; Lenin, London: Reaktion Press, 2011.

Luxemburg Rosa, The Accumulation of Capital, New York: Monthly Review Press, 1968; Luxemburg, ‘The Junius Pamphlet’, Selected Political Writings

Mandel, David , The Petrograd Workers and the Fall of the Old Regime: From the February Revolutionto the July Days, 1917, New York: St. Martin’s Press, 1983

Mandel, Ernest, ‘The Leninist Theory of Organization’, International Socialist Review, 31(9), 1970, доступ за посиланням http://www.ernestmandel.org

Mandel, Ernest, ‘Rosa Luxemburg and German Social Democracy’, in S. Bloom, ed., Revolutionary Marxism and Social Reality in the 20th Century:Collected Essays, Atlantic Highlands, NJ: Humanities Press, 1994, доступ за посиланням http://www.ernestmandel.org

Mandel, Ernest, From Stalinism to Eurocommunism: The Bitter Fruits of ‘Socialism in One Country’, London: New Left Books, 1978

Mann, Keith, Forging Political Identity: Silk and Metal Workers in Lyon, France 1900-1939, New York: Berghann Books, 2010

March, L., ‘Contemporary Far Left Parties in Europe: From Marxism to the Mainstream?’, International Policy Analysis, 2008

Mitchell, Harvey, ‘Labour and the Origins of Social Democracy in Britain, France, and Germany, 1890-1914’, in H. Mitchell and P. Stearns, Workers & Protest: The European Labour Movement,the Working Classes and the Origins of Social Democracy, 1890-1914, Itasca, IL: F.E. Peacock Publishers, Inc., 1971

Moody Kim, ‘The Party That Never Was: Review of Robin Archer, Why Is There No Labour Party in the UnitedStates?’, International Socialism Journal, 119 (June), 2008, доступ за посиланням http://www.isj.org.uk

Morgan, David W., The Socialist Left and the GermanRevolution: A History of the German Independent Social Democratic Party, 1917-1922, Ithaca, NY: Cornell University Press, 1975

Mueller, F., ’German Voters Rattle Merkel’, Socialist Worker, 22 May 2012, доступ за посиланням http://socialistworker.org

Nachtwey Oliver, ‘Die Linke and the Crisis of Class Representation’, International Socialism Journal, 124 (Autumn), 2009, доступ за посиланням http://www.isj.org.uk

Nolan, Mary, Social Democracy and Society: Working-ClassRadicalism in Dusseldorf, 1890-1920, New York: Cambridge University Press, 1981

Panitch, Leo, Social Democracy & Industrial Militancy: The Labour Party, the Trade Unions and Incomes Policy, 1945-1974, New York: Cambridge University Press,1976

Porcaro, Mimmo, ‘The Radical Left inItaly Between National Defeat and European Hope’, in C. Hildebrandt and B. Daiber, eds., The Left in Europe: Political Parties and Party Alliances between Norway and Turkey, Brussels: Rosa Luxemburg Foundation, 2009

Post, Charles, The American Road to Capitalism, Chicago: Haymarket Books, 2012

Riddel, John, ed., Towardthe United Front: Proceedings of the Fourth Congress of the Communist International, 1922, Leiden: Brill, 2011

Ruggiero, F., ‘Rifondazione’s U-Turn’, International Socialism Journal, 105 (Winter), 2005, доступ за посиланням http://www.isj.org.uk.

Schaefer J.,‘Germany: Change for the Parties, But Not Yet for the Class Struggle’, International Viewpoint, 419 (December), 2009

Schorske, Carl E., German Social Democracy: The Development of the GreatSchism, Cambridge, MA: Harvard University Press, 1955

Singer, Daniel, Is Socialism Doomed? The Meaning of Mitterand, New York: Oxford University Press, 1988

Singer, Daniel, Prelude to Revolution: France in May 1968, New York: Hill and Wang, 1970

Shaw, Martin, ‘The Making of a Party? The International Socialists, 1965-1976’, The Socialist Register 1978, London: Merlin Press, 1978

Sjøli, Hans Petter, ‘Maoism in Norway’, Scandinavian Journal of History, 33(4), 2008

Smith, M., ‘The Radical Left in Europe’ (April), 2007, доступ за посиланням http://www.socialistunity.com.

‘Social Reform or Revolution’, in Dick Howard, ed., Selected Political Writings of Rosa Luxemburg, New York: Monthly Review Press, 1971

Solty, I., ‘The Historical Significance of the New German Left Party’, 2007, доступ за посиланням http://www.rosalux.de

Stutje, Jan Willem, ‘Trotskyism Emerges from Obscurity: New Chapters in Its Historiography’, International Review of Social History, 49(2), 2004

The Mass Strike, the Political Party and the Trade Unions, New York: Harper Torchbook, 1971

The Socialist Register 1985/86: Social Democracy and After, Pontypool: Merlin Press, 1986

The Social Revolution, Chicago: C.H. Kerr & Co., 1902, Part I

Trudell, M., ‘Rifondazione Votes for War’, International Socialism Journal, 113 (Winter), 2007, доступ за посиланням www.isj.org.uk

Turigliatto, Francond Cannavó, Salvatore, ‘A New Period for the Italian Left – The End of the Rifondazione Era’, International Viewpoint, 388 (April), 2007,доступні за посиланням www.europe-solidaire.org

Videt, Bertil, ‘Introduction’, in D. Ben-Saïd et al., eds., New Parties of the Left: Experiences from Europe, London: Resistance Books/Amsterdam: InternationalInstitute for Research & Education, 2011

Notes:

  1. У США невпинна географічна міграція капіталу та робочої сили Північноамериканським континентом призвела до виникнення значної соціалістичної меншості. Антисоціалістичні бізнес-активісти переважають у тих профспілках, що вижили, – в основному серед місцевих представників будівельних професій та робітників громадського транспорту – налагодивши зв’язки в тій чи іншій капіталістичній партії в США. Див. Post 2006b розділи 1-2 з аналізу географічної експансії капіталістичних соціальних прав власності в США; а також Moody 2008, для дискусії про вплив географічної мобільності трудових організацій робітників у США, доступ за посиланням http://www.isj.org.uk.
  2. Наше обговорення зв’язку масової робітничої боротьби та постання масової соціалістичної політики на заході Європи, а також виникнення напруженості між посадовцями з соціал-демократичної партії і профспілок та рядовими робітниками-активістами взято з Geary 1981, частини 1-3; Geary 1989; Mitchell 1971; Mann 2010, частини 1-5; Nolan 1981; Schorske 1955, частини I-X.
  3. Мільєранізм – політика участі соціалістів у буржуазних урядах. Назва походить від імені французського політика Александра Мільєрана, що став першим міністром-соціалістом в Європі (1899).
  4. Для дискусії про «випробувану тактику» та виклик Люксембург див. Mandel 1994, доступ за посиланням http://www.ernestmandel.org.
  5. Brill випустив колекцію англійських перекладів головних додатків до цих дебатів окремою частиною книжки з серії Historical Materialism у 2013 році.
  6. Schorske, розділ VII містить найкращі підсумки цих дебатів, наразі доступні англійською мовою.
  7. Див. Lenin та Kautsky, обидва матеріали доступні за посиланням http://www.marxists.org. Див. також Haupt 1972, із оглядом цих дебатів.
  8. Наша дискусія про розвиток російської соціал-демократії до Першої світової війни взята з Lih 2008; Bonnel 1983; Mandel 1983, розділи 1-3.
  9. Ерфуртська програма – перша і єдина програма Соціал-демократичної партії Німеччини, написана з марксистських позицій Каутським (теоретична частина) і Бернштайном (практична частина), і прийнята на з’їзді в Ерфурті в 1891 році.
  10. Див. документи, зібрані у книзі Day and Gaido 2011.
  11. «Леніністська теорія організації» Манделя – це найкраща спроба теоретично проаналізувати соціальні установи більшовиків до 1921 року та ранні комуністичні партії. На жаль, Мандель доводить, що теоретичний і політичний розрив Леніна із Каутським стався до 1914 року. Пол ЛеБланк у своїй книзі Lenin and theRevolutionary Party висловлює схожу думку. Натомість Ліг у праці Lenin демонструє вірність Леніна передвоєнній політиці Каутського, навіть після того, як  Каутський «зрадив» своїм політичним та теоретичним зобов’язанням.
  12. Донні Глакстейн у своїй статті ‘The Missing Party’ висловлює схожий аргумент (Gluckstein 1984)
  13. Кронштадтське повстання – збройний виступ гарнізону міста Кронштадта і екіпажів деяких кораблів Балтійського флоту проти більшовиків у березні 1921 року. Після провалу повстання щодо його учасників чинилися жорсткі розправи, але саме по собі воно стало ключовим моментом при відмові більшовицького уряду від політики «воєнного комунізму» і переході до Нової економічної політики.
  14. Нова економічна політика (НЕП) –  економічна політика, що проводилася в СРСР в 1920-ті роки. Була прийнята 14 березня 1921 X з’їздом РКП (б), змінивши політику «воєнного комунізму», що здійснювалася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕПу – заміна продрозкладки продподатком в селі (при продрозкладці вилучали до 70% зерна, при продподатку – близько 30%), використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922-1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.
  15. Marzaktion – березневе повстання 1921 року в промислових регіонах Середньої Німеччині за активної участі Комуністичної партії Німеччини.
  16. Див. Liebman 1975 щодо глибинного аналізу відмінностей між організаційними нормами більшовиків та  комуністичними партіями «пост-1923».
  17. «Третій період» – концепція Комінтерну, пов’язана з аналізом соціально-економічних та політичних передумов стратегії його діяльності. «Перший період» безпосередньо після Першої світової війни розглядався як час революційного підйому в Європі та його поразки, «другий період» – як консолідація капіталізму у 1920-х роках. «Третій період» (з 1928 року, після VI конгресу Комінтерну) розглядався як час економічної кризи світового капіталізму та радикалізації боротьби робітничого класу, і в плані політичної стратегії пов’язувався із відмовою від союзів комуністичних партій з менш радикальними силами та опорою на інсурекціонізм. У результаті кризи стратегії «третього періоду», що проявилась, зокрема, у приході до влади нацистського режиму, був замінений стратегією «народних фронтів» (з 1934 року, офіційно ухвалена VII конгресом Комінтерну в 1935 році).
  18. «Народний фронт» – концепція, яка мала місце в Європі в 1930-і роки, зі створення коаліцій політичних партій, що відбивали інтереси робітничого і середнього класу, в першу чергу для захисту демократичної форми правління в державі і протистояння потенційній «фашистській загрозі», а також для боротьби з бідністю і безробіттям, для просування ідей про соціальні реформи та захисту прав трудящих.
  19. Я хотів би також подякувати Panitch за класифікацію цих питань в особистій переписці 18 травня 2012.
  20. «Політика доходів» – економічна політика лейбористських урядів 1960-1970-х років, спрямована на боротьбу з інфляцією, що полягала в обмеженні зростання рівня заробітної платні шляхом заборони включення зростання видатків на зарплатню в ціни готової продукції, якщо зростання зарплатні перевищувало рекомендований урядом рівень.
  21. Див. есеї, зібрані у The Socialist Register 1985/86: Social Democracy and After 1986; та Singer 1988.
  22. Лівий комунізм – термін, яким прийнято позначати погляди ряду теоретиків комунізму, які після другого конгресу Комінтерну виступили з критикою ленінізму з лівої позиції. Ліві комуністи визнавали прогресивне значення Жовтневої революції, але піддавали критиці її розвиток. Деякі навіть відкидали соціалістичний характер більшовизму, вбачаючи в ньому державний капіталізм.
  23. «Пролетарська демократія» (Democrazia Proletaria) – італійська комуністична партія, що діяла з 1975 до 1990 роки.
  24. Рух глобальної справедливості те саме, що і альтерглобалізм.
  25. Smith 2007 підсумовує міркування про цих активістів.
  26. New Parties of the Left and The Left in Europe –найкращі огляди усіх різновидів нових лівих партій.
  27.  DS – Партія «Ліві демократи» (1998-2007), утворена на базі союзу соціал-демократичної Партії демократичних лівих сил (1991-1998; трансформована Комуністична партія Італії) та дрібніших соціал-демократичних організацій. Margherita («Маргаритка: демократія – це свобода») – соціал-ліберальна партія (2002-2007).На базі цих двох партій у 2007 році була утворена Демократична партія.
  28. Unione – це коаліція-спадкоємиця (2006-2008) до «Оливкового дерева» (1995-2007).
  29. «Оливкове дерево» – найбільша італійська лівоцентристська коаліція, історичним лідером та ідеологом, якої був професор економіки і колишній лівий християнський демократ Романо Проді.
  30. «Порядок денний 2010» (Agenda 2010) – серія реформ неоліберального спрямування (зі скорочення) німецької системи соціального забезпечення і (з дерегуляцією) трудових відносин, що була запланована і проведена діючим на той час коаліційним урядом соціал-демократів і зелених.

Рекомендовані

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери