Девʼять місяців у притулку для неповнолітніх. Історія депортації музиканта Давида в Росію

5141

17 березня палата Міжнародного кримінального суду в Гаазі видала ордери на арешт Володимира Путіна та уповноваженої з прав дитини в Росії Марії Львової-Бєлової. У заяві суду сказано, що вони несуть відповідальність за шкоду, заподіяну українським дітям внаслідок воєнних злочинів у вигляді незаконного вивезення людей із окупованих регіонів.

У цьому інтерв’ю представлено досвід депортації, фільтрації та перебування у дитячому притулку для неповнолітніх в Росії одного українського підлітка, а головне — досвід його успішного опору інфраструктурі по утриманню депортованих неповнолітніх та примусовій інтеграції в російське суспільство. Розмова відбулася між активістським колективом ЦВІРІНЬ[1] та музикантом Truffikss (Давидом), що безпосередньо пережив депортацію й повернення. У розмові також взяла участь українська мисткиня Марія Проніна, яка з 2022 року займається підтримкою і менторством групи депортованих підлітків на волонтерських засадах. Разом з однодумцями Марія заснувала фонд «Птічка», покликаний допомагати підліткам, які пережили депортацію, та сприяти їхньому творчому розвитку.

 

Зараз ти у Києві. Чим займаєшся і як себе почуваєш? 

Давид: Я займаюся розвитком, пишу музику і пропрацьовую музичну концепцію, читаю та насолоджуюсь життям. Після повернення з депортації до України я записав свій третій альбом «Здобич». Також я борюся з наслідками перебування у дитячому притулку в РФ. Треба розуміти, що ти не винний у всьому, що з тобою відбулося, але це дуже складно...

У матеріалі про тебе на The Guardian написано, що ти виходив на демонстрацію у Маріуполі і співав там гімн України. Можеш розповісти детальніше про це?

Давид: Так, це був проукраїнський мітинг. Маріуполь показав, що він не чекає на Росію. Там зібралась українська спільнота, щоб висловити свою позицію.

Марія: Це відбулося 22 лютого, багато людей з проукраїнської спільноти вийшли на площі, і цей мітинг є у відеостримі (посилання). А був ще інший — я просто плакала, коли побачила. Це було 27 лютого, Давид вийшов на площу Свободи у Маріуполі, де встановлені ліхтарі у формі голубів. Вже було чутно, що місто почали бомбити, віддалені райони, а Давид у прапорі співає гімн на площі.

 

давид

Скріншоти з відео. Давид співає Державний гімн України на Площі Свободи у Маріуполі на фоні ліхтарів у формі голубів

 

Ти міг би більше розповісти про атмосферу у місті з початку вторгнення допоки ти не виїхав?

Давид: Я не дуже хочу про це говорити. До того ж, кожний маріуполець знає, як це було, коли поряд руйнувалися будинки вщент. Звісно ж, я міг померти багато разів. Одного разу я сказав мамі, що хочу поїхати. Вона відповіла: «Ні, ти нікуди не поїдеш, бо я так вирішила». Тоді я зрозумів, що залишився один і що треба їхати самостійно. Я не знав законів Росії, тому гадав, що зможу одразу виїхати з РФ до іншої країни через кордон. Але не так сталося, як гадалося.

Марія: Ми також тоді думали, що можемо усіх наших знайомих підлітків, котрі виїхали до Росії, швидко підхопити та вивезти звідти. Але виявилося, що це набагато складніше.

Я хочу ще розповісти про творчість Давида у той період. Він не тільки співав гімн. Він тоді почав штампувати дуже саркастичні і круті відоси, де він танцював vogue у різних місцях Маріуполя та співав електронним голосом «Путін хуйло!». Я на це дивилася, вже знаходячись у Львові, і думала: «Вау! Невже це наші підлітки?». Не тільки Давид тоді почав так чинити опір, а й інші також. Давид просто безстрашний, я тоді була і в шоці, і в розпачі, і в захваті та натхненні.

 

Розкажи про події, починаючи з твого рішення виїхати з Маріуполя і до того моменту, коли ти опинився у дитячому будинку в Росії.

Давид: Я пішов до шелтеру у підвалі (я тоді вже був без мами) — там годували людей двічі на день. Мені було дуже зле, бо люди, які там працювали, передавали інформацію про знаходження українських військових російським. Проте, не треба сприймати людей, котрі перебували в тому шелтері, як колаборантів. Вони хотіли вижити — дехто знайшов можливість виїхати з міста, а у багатьох такої можливості не було… Потім туди прийшли російські військові й поставили всіх перед фактом: «Ми зачиняємо цей шелтер, тому що тут буде штаб Червоного Хреста. У вас є декілька варіантів: залишитися у Маріуполі — далі вони кажуть з усмішкою — але де вам тут залишатися? Або їхати до Донецька чи в Росію». А через те, що я був неповнолітній, мені сказали, що я можу їхати тільки в Росію.

 

«Я подумав, боже, нас реально змусили насолоджуватися світлом. Чому ми повинні бути вдячними за те, що просто має бути невід'ємною частиною нашого життя?».

 

Я такий: «Шо?»... У мене була лише ніч, щоб зібрати речі, я, пиздець, не спав. Пробачте за мат, я описую свої емоції, як можу... Телефон я заряджав на генераторах, і на ньому було десь 40 відсотків: я слухав музику, записував чернетки, видаляв їх. Я був у розпачі в думав: «Боже, що мені робити?». Пам'ятаю, як писав нотатки, потім видаляв, знов писав, видаляв... Зрештою, я їх, на жаль, видалив. Вони були дуже важливими — я писав частину українською, частину російською. 

Коли ми поїхали, у автобусі панувала атмосфера панічного страху та істерики. Всі, хто їхали тим автобусом, окрім мене, були повнолітніми. Багато хто з них прийшли до росіян, ті їм сказали про «фашистов-бандеровцев» — вони повірили. Люди, які повірили росіянам, це втрачене покоління. І це дуже страшно.

Весь цей шлях був вкрай важким. Ми приїхали в Донецьк, і всі казали: «Світло! Боже, електрика!». Я подумав, боже, нас реально змусили насолоджуватися світлом. Чому ми повинні бути вдячними за те, що просто має бути невід'ємною частиною нашого життя?

 

Маріуполь

Маріуполь, 26 березня 2022. Фото: Stringer/Anadolu Agency via Getty Images

 

Скільки днів загалом тривав твій шлях від Маріуполя до дитячого притулку?

Давид: Вісім днів. З Маріуполя нас привезли до Донецька, потім був фільтраційний табір, потім очікування на кордоні Росії з окупованими територіями Донецької області. Через те, що я неповнолітній, була потрібна [нотаріальна] довіреність — її зробили прямо там, на кордоні, на якусь жінку з автобусу. Насправді росіянам було байдуже чи то моя матір, чи ні, бо це депортація — чим більше людей, тим краще.

Потім я потрапив до Брянської області — там пробув десь чотири дні, жив у готелі. Мені треба було якось закінчити перший курс музичного училища в Маріуполі, я ж не думав, що мене одразу перемістять до притулку. А вони кажуть: «У тебе немає батьків — кінець розмови». 

Можеш трохи детальніше розповісти про процедуру фільтрації і перетин кордону? Як вони пов'язані?

Давид: Людей привозять відразу до Донецького райвідділу, там садять на стільці всіх в ряд. Повнолітніх змушують роздягатися: «А що це за татуха? Ти як ставишся до Азову? Скільки сидів в Україні? За що сидів?», — там був такий в'язень з дружиною, наприклад.

Мене покликали, почали перевіряти телефон. А в мене були фотки з прапором України, я не встиг їх нікуди вивантажити — настільки мені було байдуже — я їх просто в корзину кинув, не видалив (сміється). Проте їх не знайшли. Там були якісь відео з «ТЮ»[2], де я діджеїв. Подивилися, носом покрутили, бо я не схожий на типового хлопця. З їхнього боку було таке знецінення: «Ну ты тут без родителей, мы тебя не можем пустить». Я відповів, що нехай тоді не пускають, але вони одразу: «Ой, ну ми тебе пустимо, потім буде «воссоєдінєніє» з батьками». Я тоді не знав, де моя мама, і шукав її. Загалом це все тривало десь годину-півтори.

 

тю

Марія Проніна, Давид та учасниці кластеру Ось для підлітків, відкритого на базі «ТЮ» у 2021-му році

 

Марія: Дуже велика різниця між тими, хто виїжджали організованими автобусами, і тими, хто їхали самостійно. Тому що ті автобуси були наперед розподіленні по різних регіонах Росії — вони дуже швидко проходили фільтрацію. А ось ті, хто самостійно приїжджали на фільтрацію — їх по декілька тижнів тримали в дуже жорстких умовах: у спортзалах, школах, вони спали на якихось старих ганчірках. У нас була родина, яку ми не могли вивезти більше місяця, тому що вони не проходили фільтрацію на території Донецької області.

Давид: Я розумів, що якщо поїду сам, то мене затримають, тому і сів у автобус. Потім нас повезли до митниці, там ми чекали цілий день доки нас відвезуть до Брянська. Під час очікування були такі розмови: «Ой! Азов скоро сдастся! Вы видели, там у них оружия совсем нет, а Россия — вперед!».

Скільки місяців ти провів у дитячому притулку? Як там був влаштований процес навчання?

Давид: Із початку квітня до кінця листопада, майже дев’ять місяців. Я вступив до музичного училища в Україні на естрадний вокал — ще до початку повномасштабного вторгнення, тому я просто благав, щоб вони дали мені закінчити перший курс. Але вони не дали, типу: «Ти прогавив багато часу в зв’язку з незапланованими подіями». Я ходив на всі уроки в училищі онлайн, але як вільний слухач, тому я наче закінчив перший курс, але неофіційно. [В адміністрації притулку] хотіли віднайти мій український атестат, а я намагався зробити все, щоб вони цього не зробили. Коли у них, зрештою, не вийшло, мене відправили до російської школи — там я мав отримати російський атестат. Вони постійно мені казали: «Ой! Ты вообще ничего не делаешь, ты такой глупый!». «Тобі треба читати російську літературу, щоб, під час вступу до музичного училища тут, ти міг писати музичні диктанти по російських творах», — ось що мені радили. Ніби мені цікаво слухати російських композиторів...

У дев’ятому класі навчаються 15-річні, а мені — 17. Було дуже складно — всі почали помічати, що я гей. Один 15-річний хлопець сказав, що мене поб’є, я відповів: «Ну спробуй!». Інший сказав: «Ось нещодавно Херсон увійшов до складу Росії. Ти радий?». Я відповів, що я українець, і що якби цього всього не було, я б в Росії не знаходився. «Тобто вам це здається нормальним? Що людину депортували проти її волі?» — після цього вони почали розповідати про мою позицію вчителям. Там був такий вчитель, котрий дуже любив російську літературу і уроки так званої «єдності» [патріотичного виховання], де казали що Маріуполь, Херсон та Запоріжжя є частиною Росії. Це такий рівень пропаганди, я навіть здивувався — чи чули вони взагалі про історію Запорізької Січі? Також я зрозумів, що пам'ять в них, як у тієї рибки: вони забувають те, що їм казали вчора. Інколи мені було навіть цікаво це слухати, я начебто проводив дослідження (сміється).

 

давид за діджейським пультом

Давид за діджейським пультом. Фото: Instagram

 

Чи була можливість не відвідувати ті уроки в російській школі?

Давид: Не було, але я прогулював. Писав Марії в істериці типу: «Все! Я хочу їм сказати, що я більше не ходитиму до школи!». Марія відповідала: «Заспокойся, тобі треба ще походити». Я не робив домашнє завдання в останні тижні. Навіщо мені вчити географію Росії, якщо вона незабаром розпадеться? 

А школа була відокремлена від притулку?

Давид: Так, я ходив до звичайної загальноосвітньої школи, потім повертався до притулку — там я жив, їв. Мені було заборонено гуляти чи ходити кудись, я сидів у чотирьох стінах. Зараз іноді згадую це, і мені стає погано.

Що тобі найбільш врізалося в пам’ять з того періоду?

Давид: Там мене спочатку сприймали як пацифіста, але коли я почав висловлювати проукраїнську позицію, то почали конфліктувати, намагатися вивести мене на емоції, але мене складно в таких розмовах вивести з себе. Також дуже багато було балачок про те, що зараз Росія воює не з Україною, а із загниваючим Заходом.

Але була там одна жінка, вихователька, з якою я спілкувався. Вона була не імперська — проти окупації та розширення Росії. Лише з нею мені було насправді спокійно. У свою зміну вона кликала мене до себе, або я сам до неї йшов. Вихователька допомогала мені з кресленням — я обожнюю цей предмет. Адекватна доросла людина, з якою я і досі спілкуюся.

Чи були в школі або в дитячому будинку інші підлітки з України? Яким було ваше спілкування?

Давид: Коли я приїхав, там вже були дві проросійські дівчинки з Донеччини. Був також хлопець з Донецьку, проукраїнський, який поїхав задля того, щоб його не мобілізували до російської армії — йому мало виповнитись 18 у вересні. Він хотів їхати в Україну, сподіваюсь зараз він вже тут. Ми з ним таємно спілкувалися українською. Розмовляти українською в Росії так приємно! (сміється)

 

На одному з уроків патріотичного виховання розповідали, що Херсон — це Росія. Я тоді подумав: «Ах, ви суки!», — і почав писати альбом.

 

Розкажи про те, як ти підтримував зв’язки і спілкування з людьми, що були в Україні, знаходячись у притулку?

Давид: Спілкувався у Телеграмі, дивився український Ютуб, благо там не забирали мобілки. Я спочатку довго не писав Марії. За це якось соромно, але, мабуть, мені було страшно писати їй з Росії. Потім, аж влітку, я написав їй. Спочатку Марія казала, що мені треба чекати повноліття, але мій друг написав, що він в Україні. Я зрозумів, що теж можу поїхати — так я почав боротися.

Марія: Я прокидаюсь, від Давида 15 повідомлень, частина з них капсом. Він вже повністю розрахував свій план втечі. Я йому кажу: «Стоп-стоп-стоп! Твій випадок відрізняється від випадку друга, який не був в притулку, це зовсім інша справа!». Тоді Давид вирішив, що працюватиме над своїм власним планом.

Давид: Я дізнався, чи можна по нотаріальній довіреності від матері перетнути кордон. Мені сказали, що можна, запитали, навіщо це мені. Я відповів, що до Маріуполя повертаюся, бо там вже не бомблять (сміється). Мені також треба було знайти дорослу людину, яка погодиться оформити довіреність на себе. І дуже важливо було умовити маму зробити цю довіреність. Я поспілкувався зі своєю подругою, яка порадила звернутися до волонтерів.

Ти досі підтримуєш зв’язок з мамою?

Давид: Так. На жаль, тому що я зробив їй камінг-аут як гей, а реакція була така: «А що сусіди скажуть?!».

Коли ми дізналися про твій досвід та твою творчість, то були дуже заінтриговані. Знаходячись у депортації, у дитячому будинку в РФ, ти записав два альбоми. Розкажи детальніше про те, як ти їх записував.

Давид: Це треба слухати! Там я нікому не давав їх, окрім тієї жінки. Вокал я записував переважно вдень, коли нікого поряд не було. Вночі я вчився робити інструментал. «Заповіт» та «Початкова спроба» — це початок мого навчання робити музику. Тоді я вчився робити звук, досліджував, як працює мозок під час слухання. Зараз я вже можу працювати над формою. Для мене це був певний шлях, і це круто! Поки я писав вокал, мені здавалося, що я роблю замало, але цей альбом я зробив за 9 днів. Ідея створити саме «Заповіт» з’явилася після одного з уроків патріотичного виховання. Того разу розповідали, що Херсон — це Росія. Я тоді подумав: «Ах, ви суки!», — і почав писати альбом. Я розумів, що я там не назавжди, тому вирішив писати тут і зараз.

 

Це був тимчасовий притулок, звідти дітей переводили в постійні дитячі будинки. У кімнаті зі мною було від шести до дванадцяти людей, ліжка на відстані десь 50см–1м одне від одного. Тому зараз я дуже ціную особистий простір. Щоб писати вокал я ходив до сушилки, в мене були дуже погані навушники, тому якість не супер, але байдуже. Знайомий сказав, що альбом зведений по-панківськи. 

Чи підтримував ти сам когось під час депортації? Чи були люди, яким твоя підтримка була необхідна?

Давид: Мій найкращий друг, ми з ним постійно зідзвонювались та писали один одному. Йому було тоді 16 років, і він вже ні на що не сподівався, для нього це було дуже важко. Ми підтримували один одного.

Також мені писали інші підлітки: спочатку ми переписувалися українською, потім я бачив у їхніх публікаціях прапор Росії. І після цього більше їм не відповідав.

Марія: Допоки деякі з наших підлітків ще перебували в Росії, ми часто починали розробляти якийсь план, він обламувався, ми бралися за наступний, і так багато разів. Потім ми створили чат саме для депортованих підлітків — для спілкування і підтримки. Нам було важливо, щоб вони розуміли, що знаходячись там, вони ведуть свою боротьбу. Ми писали їм, що вони як Тарас Шевченко у засланні займаються своєю творчістю. Там один хлопець монтував, інша дівчина писала, Давид робив музику, а ми намагалися знайти для них менторів, котрі будуть їх на відстані підтримувати. А Давид став такою собі вершиною цього проєкту, бо він записав трек на вірш Шевченка «Заповіт». (Усі сміються)

 

«Я сам знайшов волонтерів, я сам був мотивованим, сам зробив перший крок — якщо б я його не робив, ніхто б не відгукнувся на допомогу. Мене бісить, коли українців зображають як слабких та повністю нерухомих істот».

 

Зараз вони усі вибралися звідти, і цей досвід дуже важливий. Там на нас атака журналістів була з цього приводу, але ми майже усім відмовляли.

Давид: Єдині, кому я дав інтерв'ю, були СNN, але мені не сподобалось. 

Дуже дратує, що мене у цих матеріалах зображають крізь призму жалю, а не як сильну людину. Вони розповідають, як мені усі допомогли, але це не так! Я сам знайшов волонтерів, я сам був мотивованим, сам зробив перший крок — якщо б я його не робив, ніхто б не відгукнувся на допомогу. Мене бісить, коли українців зображають як слабких та повністю нерухомих істот. Це дуже образливо.

Я дуже вдячний усім, хто мені допомагав і підтримував, але якщо б я сам не розпочав цей пошук можливостей, нічого б не було.

Яким тобі запам'ятався Маріуполь і твоє життя там, які форми зв’язку ти зберігаєш з містом зараз?

Давид: Місто запам’яталося двояко, тому що, з одного боку, в мене там були труднощі як у представника ЛГБТ+, а з іншого — там було «ТЮ», і це було єдине місце, де я відчував себе повністю вільно. Я з теплом згадую «ТЮ», музичне училище, посмішки, останні моменти в Маріуполі, коли я ще не думав про небезпеку.

 

ось

Зустріч у кластері «Ось», створеному для підлітків на базі «ТЮ» у 2021-му році

 

Але там для мене завжди була інша небезпека — там була «Традиція і порядок», члени якої часто за мною ганялися, щоб побити.

Марія: Це правда, ми одного разу навіть були свідками сутички. Але Давид з ними дуже сміливо розправлявся, за що я його дуже поважаю. Навіть коли декілька хлопців, дуже великих, на нього йшли і щемили його десь по Маріуполю, він вставав і казав: «Так, я такий! Що ви мені зробите? Поб’єте мене? — Ну бийте! Ну я ж не перестану бути таким». Я вважаю, що цей досвід опору праворадикальним молодикам допоміг Давиду не зламатися в Росії.

Давид: Я зрозумів, хто я — тільки в 17 років. До цього я шукав себе і досі, насправді, шукаю. І я вдячний Маріуполю за цей досвід, світлий і водночас темний. Я сумую за цим містом. «Зустрічаємося на Драмі» — місце зустрічі змінити не можна.

Марія: Підлітки, які приходили до нашого арткластеру формували дуже підтримуюче комьюніті. Вони могли вільно розмовляти, розуміти, кому що треба, чинити опір разом, знаходити друзів і не бути самотніми. Через це вони ставали сильнішими.

Давид: «ТЮ» мене дуже надихало і допомогло знайти мій стиль поведінки. До цього я не думав, що можна бути вільним, знецінював себе. Потім я прийшов до «ТЮ» і змінив самосприйняття. Я дуже вдячний за цей досвід! Завдяки йому протягом війни і мого перебування в Росії я міг більше розуміти себе.

Як сильно відчувалась у Маріуполі присутність «Традиції і порядку»?

Давид: ДОХУЯ!

Марія: Ти сприймав це як тінейджер, для котрого вони становили певну загрозу, а я доросла, яку «Традиція і порядок» знали в обличчя, але боялися до мене підійти, бо я можу й розмотати пару пацанів. У мене часто було таке, що я йшла вулицею, мені на зустріч йшли декілька пацанів з «традиції» — вони дивились на мене, я дивилася їм в очі… І ми … розходились. (Сміються). І тільки одного разу вони обліпили весь фасад «ТЮ» гомофобними наліпками. І це було зроблено швиденько-швиденько, поки в нас йшов воркшоп по феміністському письму. Як вони встигли так швидко? А це тому, що ми можемо вийти і навалять. Ми тоді вийшли і все перемалювали.

 

лгбт

Колаж Цвірінь, фото Марії Проніної

 

До «Традиції і порядку» було завербовано багато підлітків, і вони переважно могли «вирішувати» проблеми тільки з такими ж підлітками. З такими як ми вони не могли боротися. Серед організаторів «ТЮ» було багато відкритих ЛГБТ-персон, також людей, які співпрацюють з правозахисними організаціями. Також в Маріуполі були дуже круті патрульна поліція і її очільник. Вони охороняли івенти переглядів ЛГБТ-фільмів: ти приходиш подивитись якийсь ЛГБТ-фільм, а там вісім копівських тачок.

Лише одного разу був серйозний напад на «ТЮ» десь у 2016-2017 році. Це був виступ підліткового панк-гурту, того дня була відсутня більшість організаторів. У приміщення залетіла купа величезних мужиків в балаклавах, кинули димовуху, гітарами попраламували підлогу, поламали ноги і ребра музикантам…таке.

Що б ти міг порадити підліткам, які досі знаходяться у депортації?

Давид: По-перше, якщо ви це читаєте, це означає, що ви хочете щось змінити.

По-друге, ви молодці, якщо намагаєтесь звалити з Росії. Якщо у вас немає таких людей, котрі можуть вам допомогти — шукайте волонтерів, шукайте знайомих, які виїхали, питайте, як вони це зробили.

По-третє, ніколи не кажіть у притулку, куди ви хочете їхати, краще кажіть: «Я повертаюсь до себе додому».

Четверте, шукайте дорослу людину, на яку можна зробити довіреність.

Намагайтесь якомога більше спілкуватися з близькими, максимально абстрагуйтеся від того, що там відбувається. Якщо ви творча людина, то займіться творчістю, щоб потім запам’ятатися цим в Україні.

Марія: А якщо ти звичайний хлоп?

Давид: Ну немає зараз українців, які звичайні хлопи, всі завжди комусь допомагають. Тому допомагайте, якщо ваші друзі або знайомі теж хочуть виїхати — спілкуйтеся, поділіться контактами (але обережно!!!). Обов’язково видаляйте переписки та провокативні фотографії. 

А коли вже будете повертатися до України, то будьте готові до обшуку. Треба розуміти, що ви повертаєтесь з Росії, тому вас ретельно обшукуватимуть. Краще нічого не приховуйте, тому що про це однаково дізнаються — ви повертаєтесь додому, вам нічого приховувати. На українській митниці може бути агресивне ставлення, в мене так було — всі на нервах (але це зовсім не обов’язково). Якщо митники будуть жартувати — підлаштуйтеся під їхній гумор.

І остання дуже важлива порада про те, як спілкуватися з батьками. Розповідайте  історії, які у конкретному випадку можуть їх переконати допомогти вам виїхати. Треба, щоб батьки бачили, що вас підтримують у цьому інші дорослі (волонтери, педагоги тощо). Батькам важливо показати, що за дітей «впрягаються» дорослі, які створюють авторитетне враження.

Примітки

  1. ^  Цвірінь — самоорганізоване об’єднання викладачок, філософів та мисткинь з метою протидії російській пропаганді. Цвірінь займається активістською педагогікою, спрямованою на осмислення волонтерської діяльності в РФ з проукраїнської та деколоніальної позицій.Учасниці  Цвірінь протистоять депортації громадян України, надаючи волонтерську допомогу із виїздом з РФ, а також інформуючи про інтеграцію депортованих неповнолітніх та способи запобігання цьому.  
  2. ^  Платформа «ТЮ» – Маріупольський арт-простір для творчої молоді, що існував з 2016-го по 2022-й рік. 

Розмова: активістський колектив ЦВІРІНЬ

Обкладинка: Катерина Грицева

 

Ви можете підтримати фонд «Птічка», підписавшись на їхній Patreon (тисніть на картинку):

Поділитись