Рух на Захід: історія неолібералізму, насильства та виселення в містах Центральної та Східної Європи

2868
Веда Поповічі
Статті автора

«Розумне місто», «цивілізоване місто», «місто поважних громадян-платників податків» — у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ) спільним для всіх цих образів є те, що міста відтворюють амбітне бажання називатися містами західними. Упродовдж останніх тридцяти років, поки в наших містах народжувалося різноманіття міських та соціальних рухів, муніципалітети та центральні уряди впроваджували широкий спектр політик. Такі політики призвели до неоліберальних міських процесів, що відбуваються на тлі вестернізації.

Цей текст має на меті показати те, як працює амбітна парадигма вестернізації постсоціалістичних міст ЦСЄ. Я окреслю для цього історію західного домінування, через яку легітимізуються насильницькі та усепроникні зміни. Для цього доцільно використати підхід ангажованої теорії [engaged theory], що спирається на мій досвід активізму в румунському та міжнародному рухах за житлову справедливість. Висвітлюючи місцеві приклади, я намагаюся налаштувати критичну перспективу, узгоджену із діяльністю міських рухів та спрямовану на соціальну справедливість. Така перспектива перебуває на перетині антикапіталістичних, антиімперіалістичних та інтерсекційних позицій.

 

Ілюзія вибору

Деколоніальна думка вчить нас, що задля матеріального домінування імперія потребує різноманітних практик, словників і цінностей для забезпечення експлуатації та визиску ресурсів. Потрібен консенсус щодо того, хто є експлуататором, хто є експлуатованим, як і чому. Тобто будується такий наратив, із яким більшість, якщо не всі, мають погодитися. Погодження з наративом експлуатації, визиску та віджучення — непросте завдання, і панівні класи потребують значних суспільних ресурсів, щоби налагодити таку згоду[1].

Ба більше, деколоніальна думка показує, що колоніальність є не просто наслідком домінування імперських утворень над незахідними світами, а охоплює території та суспільства, які історично перебували під частковим імперським пануванням[2]. Це і є випадок ЦСЄ. Тут колоніальність має особливий обрис, заснований на багатовіковому пануванні Заходу, що частково трималося на фактичному колоніальному правлінні, а частково підкріплювалося складними фінансовими та культурними залежностями. Ця історія зробила із Центральної та Східної Європи напівпериферію, фінансовий, політичний та культурний процес, що тривав протягом багатьох століть[3].

Для цього регіону наративи вищих класів з узаконення насильства та експлуатації, завжди були пов’язані із прагненням аби країну визначали як безпосередньо Західну, або принаймні схожу на таку. Це досягається або за допомогою націоналістичних консервативних підходів, або за разунок вестернізації, що призводить до інтеграції. Простіше кажучи, суспільства ЦСЄ століттями перебували між бінарною опозицією розвитку: націоналізм vs вестернізація. Найбільш тривожний наслідок цієї опозиції — приховування того, що обидва «варіанти» насправді складаються з правих цінностей і політик. Отже, обидва варіанти, так чи інакше, сприяють інтеграції місцевих суспільств у глобальні потоки капіталу та відтворенню колоніальної ієрархії, яка підносить Захід над рештою світу.

 

Хаотично засклені відремонтовані й перефарбовані панельні будинки у Бухаресті, Румунія / Фото: M Bird.

 

Однією з головних складових перемоги неолібералів після історичного завершення Холодної війни був консенсус антикомунізму. Протистояння минулим соціалістичним і комуністичним режимам називалося «поверненням у Європу», способом виправлення до так званого природного шляху: приналежності західному світові. Разом із колишніми соціалістичними та комуністичними режимами різноманітні ліві цінності та принципи вважаються девіантними, незалежно від того, перетинаються вони чи ні.

Отже, однією з найпоширеніших характеристик постсоціалістичного суспільства ЦСЄ є маргіналізація політичних наративів — історичних і сучасних — що ґрунтуються на колективному звільненні як від авторитаризму, так і від усіх експлуатаційних форм. Коли такі наративи посунули в тінь, залишилася стара добра опозиція: або все для нації, або все для вестернізації.[4] Будь-який лівий наратив, що стосується трудової експлуатації, патріархального домінування або державного та військового авторитаризму, зазвичай швидко переоцінюється в публічній сфері як ретроградний, властивий «комуністичним» країнам, або ж критикується як неприродний, іноземний вплив Заходу. Так, приміром, поки профспілки та трудові ініціативи асоціюють із комуністичним минулим і вважають відсталими, антирасистську чи феміністичну боротьбу вважають занадто чужими та невідповідними місцевому контексту.

Немає прийнятного «варіанту» між двома різними версіями одного й того ж наративу, який утверджує домінування західного світу. Ключовим аспектом, на мою думку, є те, що саме через цей наратив виробляється суспільна згода. Це означає, що будь-яке насильство, незалежно від того, наскільки експлуатаційним чи шкідливим воно є, можна пояснити та прийняти, якщо воно відповідає Центрально-Східноєвропейській історичній версії про домінування Заходу. Відповідно, натуралізується цілий набір історично сконструйованих ідей: що суспільства ЦСЄ ліниві й корумповані, що місцеві політичні еліти завжди гірші за західних колег, що тут нічого не робиться тощо. Можна сказати, що це просто стереотипи. Але насправді вони є вершиною айсберга, внизу ж простягаються інші, серйозніші пригноблювальні наративи, такі як ромофобія на фоні прагнення чистоти білої раси в поєднанні із запереченням історії ромського рабства в Румунії[5]; наративи, що легітимізують дегуманізацію та виселення робітничого класу або поновлення фашистських ідеологій, що сповідують європейську велич.

Стерти минуле щоби прикинутись Заходом

Гегемонічний наратив, що постійно виробляє згоду на різноманітне насильство — наратив домінантності Заходу — пронизує сферу міського у вигляді беззаперечних неоліберальних прагнень. Це означає, що коли йдеться про міста ЦСЄ, беззаперечний консенсус полягає в тому, аби вони виглядали і функціонували якомога західнішим шляхом[6]. Поки апостоли неоліберального міста, так звані переможці Холодної війни, знаходять у ЦСЄ бажане — хаотичні, мінливі міста, зі своїми суперечностями та незлагодами — західний курс вважається чи не універсальними ліками від усіх цих недоліків.

Шлях на Захід позначений обов’язковою фазою стирання відмінностей. Те, що відрізняє соціалістичних і комуністичних містян ЦСЄ від західних — промислові міста, великі робітничі райони, перерозподіл будівельної власності та міське планування, направлене на поліпшення громадського життя, — систематично руйнується. Різниця, що простежується в залишках комуністичного та соціалістичного минулого, деполітизується й поступово стирається[7].

Окрім стирання відмінностей, колоніальність закріплює наратив домінування Заходу різноманітними матеріальними та нематеріальними способами. Подальші матеріальні процеси експлуатації, визискування та нерівномірного розвитку особливо цікаві в контексті розуміння постсоціалістичних міських перетворень[8]. На додачу до таких поглядів, я хотіла би зосередитись на конкретному вияві того, як колоніальність працює щодо міста: дискурс бажаної вестернізації міських просторів виробляє постійну згоду щодо політики насильницьких дислокацій та виселень. Поки цю згоду не визнано й не названо конструкцією, такий наратив подається як природний стан речей. Неспростована, вигадка видає себе за істину, породжуючи неминучість вестернізації: західний розвиток вашого міста є очевидним і природним навіть до того, як ви це усвідомите.

Отже, колоніальна конструкція неминучої вестернізації поряд із класистськими та расистськими наративами утворює тріаду, яка служить основою для консенсусу перед обличчям відкритого, систематичного та системного насильства. У той час як класистське та расистське читання дещо легше визначити й певною мірою критичні позиції, орієнтовані на класи та раси, уже присутні в аналізі активістів, деколоніальна перспектива все ж потребує розробки.

Для організаторів та активістів, які борються з капіталістичною неолібералізацією суспільств, я вважаю ключовим обґрунтувати роботу в контексті геополітичних історичних процесів, характерних для нашого регіону. Соціальні рухи в ЦСЄ від західних відрізняє те, що в наших суспільствах — і в інших незахідних суспільствах, якщо на те пішло — насильницькі переміщення та виселення узаконені парадигмою вестернізації. Конкретно кажучи, ми всі мусимо прийняти джентрифікацію, виселення, туристифікацію, фінансіалізацію, підвищення орендної плати, масові позбавленян майна в ім’я того, щоби називатися західними містами.

Я вважаю, що критичне ставлення до вестернізації та згоди, яку вона виробляє, має вирішальне значення для розуміння та втручання в конкретні контексти насильства. Критика цієї згоди дає можливість побачити, як, приміром, криміналізується робітничий клас, і водночас наблизить нас до радикальних інтерсекційних союзів, об’єднаних деколоніальними, антикласовими та антирасистськими позиціями.

Прикинутись Заходом: процеси міських перетворень

1. Приватизація житла

Одним із найважливіших вимірів постсоціалістичних трансформацій у містах ЦСЄ є демонтаж парадигми державного житла. Це роблять у два кроки: спочатку приватизують державний житловий фонд, а згодом — делігітимізують право на житло. Приватизація житла загалом припала на 1990-ті роки, і призвела до того, що в постсоціалістичних суспільствах з’явилося багато домовласників. Робітники, які ніколи нічим не володіли, раптово отримали власність, і це призвело до класової мобільності. Виховані антикомуністичним осудом культури робітництва, більшість цих людей почали вважати себе середнім класом. Це посприяло виробленню згоди на приватизацію промисловості й землі, адже такий варіант видавали за єдиний можливий шлях до капіталістичного майбутнього. Рух на Захід через рух до капіталізму приховав велику втрату фундаментального права на житло. Поки люди почали вважати себе представниками середнього класу, прохати державу про житло сприймалося як щось негідне. Державне житло, що раніше вважалося правом трудящих, перетворилося на благодійну акцію для найбідніших.

Як і з багатьма іншими постсоціалістичними трансформаціями, житло могло перебувати або в державній власності, як це було в соціалістичній Румунії, або в приватних руках, як того вимагає капіталістичне майбутнє. Ця дихотомія націоналізованого і приватизованого фактично стерла інші наративи, можливості третіх шляхів, наприклад житло в колективній власності (елемент системи спільного використання ресурсів у колишніх соціалістичних державах регіону)[9]. З додатковим шаром антикомунізму дихотомія національного і приватного натуралізувала ідею житла як товару, забезпечуючи більш плавну неолібералізацію.

Право на житло все ще охороняється законом, але вважається другорядним стосовно приватної власності. Відкинувши будь-яке емансипаційне бачення, засноване на соціальній справедливості, перерозподілі чи автономії, нинішня житлова політика розроблена так, щоби доповнити законодавчу базу, яка гарантує доступ до приватної власності та охороняє її[10]. Це утверджується через віру в те, що західний ліберальний капіталізм є єдиним можливим прогресивним шляхом, а будь-яке інше розуміння житла як фундаментального права тягне нас назад у минуле.

2. Реституція

Основний чинник приватизації, реституція, — це процес повернення початковим власникам майна, націоналізованого соціалістичним і комуністичним режимами[11]. Хоча тут йдеться про будівлі, землю та лісове господарство, які розглядаються в регіоні по-різному, реституція житла призвела до переміщення та виселення сотень тисяч орендарів. Більшу частку виселених Румунії становлять колишні мешканці націоналізованого житла, що не одержали практично жодних до нього альтернатив[12]. Наратив, завдяки якому виробляється згода на насильницьку реальність реституції, — це наратив про те, як наблизитися до Заходу, віддаючи належне спадкоємцям вищого середнього класу.

Відповідно, націоналізації вважаються зловживанням авторитарних комуністичних і соціалістичних режимів, правопорушенням, яке необхідно виправити. У такий спосіб відбувається «повернення до Західної Європи». Прихильники реституції вважають її ключовим компонентом правосуддя перехідного періоду, тобто юридичного процесу, під час якого розглядаються незаконні дії колишніх режимів[13]. У цьому антикомуністичному наративі реституцію використовують як засіб відшкодувань та відновлень, нагадуючи про бінарну опозицію жертв (спадкоємців власників майна 1940-х років) та спекулянтів (робітничий клас, орендарі цих об’єктів). Нині реституція — ядро великої правової бази, яка встановила версію правосуддя, засновану на принципі приватної власності.

 

Ппротестний табір «Vulturilor» в Бухаресті тривав з 2014 по 2016 рік. Громада на цій вулиці була виселена 15 вересня 2014 року після реституції будинків, які були перепродані західному забудовнику. Фото: Загальний фронт за права на житло.

 

Реституції також є одним з основних способів, за рахунок якого постсоціалістичні країни можуть довести відданість західному світу: скасування перерозподілу комуністичного та соціалістичного режимів, відтворення історичного середнього та вищого класів. Це скасування врешті-решт призводить до знищення робітничих кварталів і перетворення їх на райони, що належать вищим класам. Це законно називають вертикальним перерозподілом багатства[14] і легальною технологією первісного нагромадження[15], що закладає основу для певного типу джентрифікації. Усе це стає можливим завдяки бажанню рухатися на Захід.

3. Антикомуністична естетизація публічного простору

Цей процес позначає тенденцію позбуватися, приховувати чи іншим чином маскувати залишки комуністичного та соціалістичного минулого. Хай то статуї, назви вулиць чи навіть мозаїки, міста ЦСЄ постійно «зачищують» від цих маркерів. Декомунізація громадського простору, звісно, є частиною ширшої аґенди взаємодії з комуністичним і соціалістичним минулим із позицій політики пам’яті, суттєвого питання в програмі правих урядів. У декомунізованому місті ознаки минулого стають дещо незручними залишками, що позначають так званий незахідний шлях ЦСЄ.

Стирання цих маркерів рідко спирається на критику авторитарних аспектів історії ЦСЄ, а переважно робиться для того, щоби довести приналежність країни до Західного світу. Про це свідчить те, що декомунізація завжди реабілітує правих символів і постатей, представлених як «культурна спадщина». Такі символи та постаті підкріплюють уявлення про спадкоємність довоєнного капіталістичного режиму, який був набагато більш західним. Водночас символи антифашистського та антикапіталістичного опору мінімізуються або знищуються, незалежно від того, чи є вони реальними продуктами комуністичного та соціалістичного режимів[16]. Величезна спадщина антифашистського опору на території колишньої Югославії систематично знищується, щоби звільнити місце для історичної ревізії[17]. Єдиний спосіб запобігти руйнуванням — екзотизувати східного Іншого крізь призму західного погляду[18].

Двозначність такої декомунізації громадського простору просувається через наратив європейської приналежності та вестернізації наших міст. Поки я пишу цей текст, нову хвилю декомунізації публічного простору фактично помістили в контекст українського опору путінському вторгненню[19]. Хоча історія СРСР є складною і складається із багатьох репресивних і авторитарних аспектів, залишається питання: чи ці жести виражають справжні антиімперіалістичні та антиавторитарні настрої, чи сигналізують про натуралізацію західної неоліберальної трансформації?

4. Увійти в «розумне місто»

«Розумне місто» — це парасольковий термін міських перетворень, що працюють на впровадження ІТ-технологій в інфраструктуру міста. Хоча безкоштовний Wi-Fi — це корисно для переважної більшості людей, парадигма «розумного міста» майже ніколи не означає, що всюди буде безплатний Wi-Fi чи що можна буде зекономити на комунальній електроенергії, а радше вказує на належність певної території до високоосвіченого й технологічно підкованого міського класу[20].

Отже, часто зміни в бік «розумного міста» є радше розмежувальними лініями, ніж державним ресурсом, спрямованим на покращення умов життя. Через те, що такі «розумні» території визначаються певними показниками і працюють на користь певній демографічній групі, впровадження «розумного міста» здебільшого є способом підтримки класової сегрегації. Якщо ви не вмієте користуватися такими «розумними» міськими елементами, що ви тут взагалі робите? Очевидно, вам тут не місце. Що робити, якщо у вас є безплатний Wi-Fi на вулицях, оснащені USB-портами лавочки та автоматичне освітлення, а вдома немає гарячої води або інтернету, але ви не можете оплачувати комунальні послуги й оренду?

 


Рекламний постер 2016 року до конференції про «розумне місто» в Бухаресті. На постері вирішили зобразити Нью-Йорк / Фото: SmartCity.org.

 

Тенденція «розумного міста» здається дуже спокусливою для багатьох міських адміністрацій ЦСЄ, адже, знов-таки, це свідчить про симпатію й підкреслює подібність своєрідного простору до західних міст, як-от випадок румунського Клуж-Напоки[21]. У такий спосіб адміністрації дистанціюються від технологічної «відсталості», і місту нарешті вдається наздогнати та матеріалізувати бажане західне майбутнє. Завдяки згоді, яку виробляє наратив західної переваги, цифрові технології та передові гібридні процеси, такі як відеоспостереження, додатки для пошуку таксі[22], додатки для безпеки жінок, поширений у міських центрах додаток AirBnB[23] тощо, безперешкодно й безперечно сприймають за необхідні прогресивні розробки. Адміністрації зайняті втіленням у життя концепції «розумного міста», тим самим перенаправляючи державні ресурси, які можна було би витратити на вирішення нагальних соціальних проблем. Отже, більшість таких технологій є засобами підвищення вартості оренди, джентрифікації, класової та расової сегрегації. Однак, консенсус щодо прогресивності шляху на Захід робить усі процеси «розумного міста» прийнятними.

5. Ревіталізація

Цей процес (також відомий як відновлення міст), подібно до ідеї «розумного міста» є досить порожньою концепцією. Від початку процес відновлення вважається позитивним і бажаним, але суто адміністрація та її співробітники вирішуватимуть для кого, за допомогою яких засобів і за яку ціну він відбуватиметься. Ревіталізація передбачає зачищення занедбаних районів центральних міст із метою звільнити місце для комерційних, житлових та бізнес комплексів, котрі, якщо розглядати це критично, грають на руку лише вищим класам.

Не дивно, що в Румунії «ревіталізацію» обстоює приватний інвестор і група забудовників «Iulius Group»[24]. Будучи розробником і оператором роздрібної торгівлі, компанія увійшла до сфери нерухомості із багатофункціональними проєктами ревіталізації трьох найбільших міст Румунії: Яссів, Клуж-Напоки й Тімішоари. Це означає, що компанія є мега-розробником торгових центрів і забудовником комплексів, що поєднують комерційні, житлові та бізнес квартали, патроном процесу, туманно окресленого як «ревіталізація». Його цивілізаційна місія — об’єднати місцеву адміністрацію, підприємницьке середовище та «громаду» приховує той факт, що великі громадські зони центрів міст підпорядковані приватним інтересам, котрі пропагують західний спосіб життя середнього класу, недоступний для переважної більшості мешканців.

 


Як група Iulius бачить проект оновлення міста Тімішоари, Румунія. Фото: Iulius Group.

 

Це лише одна з моделей того, як концепція «ревіталізації» приховує фактичну приватизацію державних ресурсів і натуралізацію споживацького способу життя, призначеного й доступного лише для вищого середнього класу. Величезна кількість нагород, отриманих «Iulius Group» від західних бізнес-груп та міських спеціалістів свідчить про те, що ці матеріальні процеси є прийнятними через наратив ревіталізації як частини процесу вестернізації та цивілізування.

6. Культуризація

Елітний стиль життя та елітна культура є маркером іншого процесу, уможливленого наративом західної переваги: деполітизації соціальних проблем через культуризацію. У 2010-х роках у Румунії цей процес простежувався в тренді «креативного міста». Сягаючи за межі класичного визначення про залучення культурних акторів у міські перетворення, тут ідея «креативного міста» завжди передбачала західний цивілізаційний вимір, спрямований на артвошинг [використання мистецтва в позитивному ключі з метою приховати або узаконити негативні дії організації, країни чи уряду, особливо щодо джентрифікаціїї — прим. ред.] постійної джентрифікації міста[25].

Останніми роками культуризація здебільшого виявляється на тлі феномена «Культурної столиці Європи» / КСЄ. («European Capital of Culture»). Унаслідок тривалого критичного дослідження цього феномену в західних містах, виявилось, що він мало сприяє боротьбі із міською несправедливістю, а робить прямо протилежне[26]. Будучи прикриттям для недемократичного привласнення державних ресурсів приватними інтересами, КСЄ — це просто великий бізнес, загорнутий у блискучу обгортку культури та мистецтва. У контексті Центрально-Східної Європи «Культурна столиця Європи» вітається якнайтепліше, позаяк є найбуквальнішим способом довести приналежність до Заходу. Головна концепція нинішньої румунської «Культурної столиці Європи», Тімішоари, — «Випромінюй світло» — є метафорою виходу з «темряви та пасивності» у світло «свідомого європейського громадянина»[27]. Місцева історія перетворюється на історію шляху до вестернізації, у якій вважається, що правління імперії Габсбургів у 18–19 століттях наблизило Румунію до Заходу.

Поки митці та культурні актори використовують культурні стереотипи, аби переконати Європейську комісію в західній природі своїх міст, транснаціональний бізнес не лише об’єднується із державним фінансуванням, — їх вітають, їм дякують за благородні внески в перетворення міст[28]. Тимчасом реальна міська соціальна несправедливість, приміром, виселення, джентрифікація, брак відсутність доступу до комунальних послуг або безпритульність — екзотизується, замовчується або залишається без уваги.

7. Цивілізаційна місія адміністрацій

Мери румунських міст часто вважають себе апостолами цієї місії, виступаючи за те, щоби місто стало більш західним чи європейським. Роберт Негойце, нинішній мер третього сектору в Бухаресті, — один із найбагатших бізнесменів Румунії, забудовник і власник готелю. 2014 року він підписав указ на виселення близько 200 мешканців вулиці Вултурілор, що розташований неподалік від центру міста. Це набуло розголосу, і під будинками колишніх мешканців організували протестний табір[29], що протривав два роки. Ключовий рух боротьби за житлову справедливість, протестний табір Vulturilor, завдав меру-магнату чимало клопотів. Стиль життя та цінності вищих класів перетворилися на головний пріоритет міської політики й часто є єдиним горизонтом, до якого прагнуть адміністрації. Будучи втіленням західних ідеалів громадянського обов’язку, міської поведінки та естетичного смаку, вищі класи виконують у місті цивілізаційну місію, псуючи імідж цивілізованого сектору.

Поширюючи расистські скарги на табір у соцмережах, у липні 2016 року Негойце радо оголосив, що халупи «нарешті» знесли. Отже, вдалося перетворити третій сектор на «європейський сектор, якого всі ми хочемо», висмикнувши його з рук непокірних протестувальників і передавши «людям здорового глузду».

 

Пост Роберта Негойца в соціальних мережах після виселення протестного табору громади на вулиці Вултурілор, 16 червня 2016 року.

«На вулиці Вультурілор нарешті тихо та чисто! (...) Ця територія стала розсадником шкідників, жодним чином негідною ситуацією для європейського сектора, якого ми всі хочемо. Тепер вулицю Вултурілор повернули людям здорового глузду, які люблять безпеку, чистоту і підтримують мир...».

 

Дещо інакший тип апостола цивілізованого міста уособлює нинішній мер Бухареста Нікусор Дан. Він був шкільним вчителем математики, брав участь у русі «права на місто», а вся його політична кар’єра побудована на програмі, направленій проти істеблішменту й на баченні Бухареста як цивілізованого західного міста. Протягом майже двох десятиліть активізму в русі «право на місто» Дан та організації, до складу яких він входив, підтримували соціальний рух захисту об’єктів спадщини[30]. Окрім архітектурної, найголовніша символічна цінність цих будівель полягала в їх західній природі: побудовані вищими класами міжвоєнного періоду, будівлі засвідчували європейський характер Бухареста. Таким будинкам, заплутаним у складних реституційних позовах, завжди надавали пріоритет над долею виселених звідти орендарів.

Запропонований своєю партією як «кандидат від правих», Нікусор Дан переміг на міських виборах із правою платформою. Надаючи перевагу вищому та середньому класам, зобов’язуючись розібратися із трафіком і виховати більш професійну поліцію, Дан дедалі більше відсторонився від соціальних проблем. Його активістське минуле та зв’язки із нинішніми активістами мало сприяють просуванню аґенди соціальної справедливості. Одурманений наративом наблизити місто до омріяного Заходу, Дана просто не хвилюють виселення чи житлова нерівність. Попри це, завдяки скромному активістському минулому, Дану ще досить далеко до олігарха на кшталт Негойца. А об’єднує їх спільна обіцянка цивілізувати місто, наблизити його до західних ідеалів і стандартів на шкоду соціальній та житловій політикам.

Майбутнє житлового активізму. Цивілізоване місто: за чи проти?

Зважаючи на перетворення Нікусора Дана з активіста, що бореться за об’єкти спадщини, на мера, що піклується про інтереси вищих класів[31], можна поставити таке питання: наскільки ми більш схильні організовувати кампанії за збереження об’єкту спадщини, ніж кампанії проти виселення звідти мешканців? І якщо ми дійсно більше впевнені в тому, що об’єкт варто охороняти, що саме робить його таким пріоритетним і чому життя робітничого класу, часто расованих мешканців, таким не є?
Коли проблеми, які ми піднімаємо, є актуальними та важливими через бажання наблизитися до Заходу, ми насправді відтворюємо наратив західної переваги, той самий наратив, яким користувалися останні 30 років, аби змусити нас погоджуватися на насильницьку експлуатацію та виселення.

«Право на місто» та інші житлові рухи, що інтегрують цю амбіційну політику, борються не за справедливе місто, а за «цивілізоване місто», за «розумне місто», за «декомунізоване» місто, якомога західніше місто, підходяще ідеалам і стилю життя вищих класів. Виселення робітничого класу, безперервне расоване виселення ромського населення — усе насильство, яке це за собою тягне, просто тьмяніє поряд із боротьбою за імідж західного міста.

Активістам ЦСЄ та зацікавленим науковцям нині дуже важливо виявити та деконструювати заплутані механізми наративу західної переваги. Як було показано, натуралізація цього наративу виробляє згоду на різноманітні процеси насильства та експлуатації. Поки це пояснюється можливістю вестернізації або певною формою західного визнання, будь-яке насильство можна зробити прийнятним. Спротив цьому дискурсу означає вихід за межі консенсусу й обачність у тому, аби його не відтворювати. Ба більше, це означає повернути нашу згоду назад та відмовитися бути приналежними до структур, які погоджуються з наративом західної переваги. Отже, наше завдання — зірвати маску вестернізації з обличчя житлового та міського системного насильства та показати те, що відбувається насправді: систематичне неоліберальне насильство, підкріплене расистськими та класистськими наративами правлячого класу.

 


Примітки:

  1. ^ Тут я в використовую ґрамшіанський підхід до ідеї згоди у політичних процесах. Див. Antonio Gramsci. 1971. Selections from the Prison Notebooks. London: Lawrence and Wishart.
  2. ^ Див. Walter Mignolo. 2011. The Darker Side of Western Modernity: Global Futures, Decolonial Options. Durham, NC: Duke University Press. Anibal Quijano. 1999. “Coloniality and Modernity/Rationality”. In Goran Therborn, ed. Globalizations and Modernities. Stockholm: FRN. Ramón Grosfoguel. 2009. “A Decolonial Apprach to Political Economy: Transmodernity, Border Thinking and Global Coloniality.” Kult, 6 (Special Issue): 10–38.
  3. ^ Існує багато наукових праць, у яких деколоніальний підхід застосовується до регіонів Східної та Центральної Європи. Наводжу найактуальніші: Ovidiu Țichindeleanu. 2013. “Decolonial AestheSis in Eastern Europe: Potential Paths of Liberation.” Periscope/The Decolonial AestheSis Dossier; Madina Tlostanova and Walter Mignolo. 2009. "Global coloniality and the decolonial option." Kult 6.Special Issue: 130-147; Marina Gržinić, Tjaša Kancler and Piro Rexhepi. “Decolonial Encounters and the Geopolitics of Racial Capitalism.” Feminist Critique: East European Journal of Feminist and Queer Studies 3 (2020): 13-38. Сюди ж слід додати важливу останню працю Олени Любченко “On the Frontier of Whiteness? Expropriation, War, and Social Reproduction in Ukraine”.
  4. ^ Gagyi, Ágnes. 2015. “Coloniality of power” in East Central Europe: external penetration as internal force in post-socialist Hungarian politics”, Journal of World-Systems Research, 22(2), 349–372.
  5. ^ Кількість наукових досліджень про ромське рабство дедалі зростає. Передовсім варто подивитися лекцію Маргарети Матаче, Roma Slavery: History, Legacy, Reparations, 2020, тут
  6. ^ Імператив вестернізації для містян відтворює бінарність націоналістів та вестернізованих, застосовуваних до сільської місцевості та міста. Сільське продукується як скарбниця національних особливостей, простір екзотизованого Іншого, тоді як місто служить інтеграції шляхом вестернізації.
  7. ^ Ana Vilenica. 2017. “Contemporary housing activism in Serbia: Provisional mapping.” Interface: Journal for and about Social Movements 9: 424-447.
  8. ^ Ioana Florea, Veda Popovici, Zsuzsanna Pósfai and Ana Vilenica. 2021. “Eastern European cities within global urban geographies”. In Lancione, Michele and McFarlane, Colin (eds), Thinking Global Urbanism: Essays on the City and its Future, Routledge. Available online
  9. ^ Tomislav Tomašević. 2018. Commons in South East Europe: Case of Croatia, Bosnia & Herzegovina and Macedonia. Institute for Political Ecology.
  10. ^ Enikő Vincze. 2017. “The ideology of economic liberalism and the politics of housing in Romania.” Studia Universitatis Babes-Bolyai-Studia Europaea 62.3 (2017): 29-54.
  11. ^ Veda Popovici. 2020. “Residences, restitutions and resistance: A radical housing movement’s understanding of post-socialist property redistribution". City Journal.
  12. ^ Blocul pentru Locuire (The Bloc for Housing Alliance). 2019. Raport asupra evacuărilor forțate din România petrecute în perioada 2008 - 2017 (Report on forced evictions in Romania from 2008 to 2017).
  13. ^ Lavinia Stan. 2006. “The Roof over Our Heads: Property Restitution in Romania”. Journal of Communist Studies and Transition Politics, Vol. 22 (2), 180–205.
  14. ^ Liviu Chelcea, Raluca Popescu and Darie Cristea. 2015. “Who Are the Gentrifiers and How Do They Change Central City Neighbourhoods? Privatization, Commodification, and Gentrification in Bucharest”. Geografie, 120, No. 2, 113–133.
  15. ^ Joanna Kusiak. 2019. “Legal technologies of primitive accumulation: Judicial robbery and dispossession‐by‐restitution in Warsaw.” International Journal of Urban and Regional Research 43.4 (2019): 649-665.
  16. ^ Veda Popovici. 2020. “Why Have Statues Not Fallen Until Now?”. Arta Magazine.
  17. ^ Anja Vladisavljevic. 2019. “The Struggle to Save Croatia’s Vanishing Anti-Fascist Monuments”, Balkan Insight.
  18. ^ Owen Hatherley. 2016. “Concrete clickbait: next time you share a spomenik photo, think about what it means” in Calvert Journal.
  19. ^ CBC News. 26 April 2022. Video: “Kyiv tears down Soviet-era People's Friendship statue”.
  20. ^ Vitalie Sprînceană. 2022. “Oraș inteligent, oraș prost: să vorbim despre ”smart city” la Chișinău și aiurea” (Smart city, stupid city: let’s talk about the ‘smart city’ at Chisinau and elsewhere”, on Platzforma.
  21. ^ George Zamfir. 2022. “Countering housing dispossession in Cluj, the Silicon Valley of Eastern Europe”, LeftEast.  Forthcoming on LeftEast as the third part of the ELMO series CEE housing movements resisting neoliberal urban transformations
  22. ^ Див. ELMO – Eastern European Left Media Outlet. 2021. Series on “Gig work in CEE’s platform economy”,  LeftEast.
  23. ^ Yuliya Moskvina. 2021. “Why Prague Hates AirBnB and How to Fight It”, GBP.
  24. ^ https://en.iuliuscompany.ro/about 
  25. ^ Veda Popovici. 2014. "Delivering the City into the Arms of Capital: Gentrification and the Harmlessness of Art in Bucharest”, Political Art Gazette, issue 5, Art & Gentrification.
  26. ^ Див. список літератури у Gazeta de Artă Politică (The Political Art Gazette), 2016. Capitale ale Culturii (Culture capitals), issue 15, page 16.
  27. ^ https://artapolitica.ro/gazetapolitica/2016/10/25/gazeta-de-arta-politica-nr-15-capitale-ale-culturii-in-contextul-politicilor-ue/
  28. ^ Див. Gazeta de Artă Politică (The Political Art Gazette) , 2016. Capitale ale Culturii (Culture capitals), issue 15, whole issue.
  29. ^ Veda Popovici and Erin McElroy. 2019. “Diary from Vulturilor 50 – Building a Radical Housing Justice Movement in Bucharest”, Notes From Below.
  30. ^ Ioana Florea. 2015. “The Ups and Downs of a Symbolic City: The Architectural Heritage Protection Movement in Bucharest” in Urban Grassroots Movements in Central and Eastern Europe, edited by Kerstin Jacobsson, Ashgate, 55-78, DOI: 10.4324/9781315548845.
  31. ^ Vilenica, Ana, 2017. “Contemporary housing activism in Serbia: Provisional mapping.” Interface: Journal for and about Social Movements 9: 424-447.

Авторка: Веда Попович

Переклад: Юлія Куліш

Ця стаття є частиною багатомовної серії East Left Media Outlet про житлові рухи у Центральній та Східній Європі, що протидіють неоліберальним міським перетворенням.

Поділитись