Це інтерв'ю з кашмірською історикинею Гафсою Канджвал присвячене питанню колоніальної політики Індії в Кашмірі. Окрім деталей щодо еволюції кашмірського питання, в інтерв'ю висвітлюються подібності та відмінності між тривалими окупаційними проєктами Кашміру та України Індією та Росією відповідно. Це порівняння показує, що навіть такі різні в культурному, політичному та ідеологічному плані утворення, як Кашмір та Україна, можуть мати напрочуд схожу історію опору імперським державам, які застосовували як пряме насильство, включно з військовими вторгненнями, тортурами та масовими вбивствами, так і структурні утиски, такі як цензура, пропаганда та маніпулятивна політика, щоби підкорити місцеве населення. Ми віримо, що такий схожий досвід уможливлює діалог і може сприяти колективному опору.
Інтерв'ю складається з двох частин. Перша зосереджена на загальній історії Кашмірського питання — боротьбі кашмірського народу за автономію від індійської держави. У цій частині розглядаються ключові історичні моменти сучасної історії Кашміру, різні політичні реакції на насильницьке панування Індії над регіоном, а також вплив індійської окупації на кашмірську ідентичність, культуру і життя.
Друга частина інтерв'ю присвячена трьом окремим періодам потрясінь і політичних змін у Кашмірі від 1950-х років до сьогодення. У ній підкреслюється конкретна організаційна боротьба кашмірського народу за самовизначення, роль індійської цензури, кашмірський культурний опір та ширші геополітичні зв'язки, зокрема, із українським та палестинським питаннями.
Гафса Канджвал — доцентка історії Південної Азії в коледжі Лафайєт (Істон, Пенсильванія), авторка книги «Колонізація Кашміру: Державотворення під індійською окупацією» (Видавництво Стенфордського університету, 2023). Її робота пропонує читачам історіографічний огляд та ґрунтовний аналіз колоніальної та державотворчої практики Індії в Кашмірі в 1950-1960-х роках. Інтерв'ю провели Салік Башарат Ґілані, кашмірський докторант кафедри англійської літератури Вандербільтського університету, США, та Юлія Куліш, докторантка кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії.
Дуже мало людей в Україні обізнані з політичною ситуацією в Кашмірі, і цей брак знань загалом можна підсумувати фразою «там не дуже безпечно». Перш ніж заглибитися у причини цього, чи не могли би ви зробити короткий історичний огляд політичної ситуації у Кашмірі з перспективи його уродженки та історикині? Які ключові фактори чи події повинні знати наші читачі, щоби зрозуміти складну динаміку цього регіону?
Я би почала цю розповідь із Амрітсарської угоди 1846 року. Саме тоді британський колоніальний уряд продав землі Кашміру, разом із населенням — у руки Дограм, індуїстській родині воєначальників з регіону Джамму. Амрітсарську угоду уклали в обмін на допомогу Догрів у Першій англо-сикхській війні, під час якої британці намагалися захопити сусідній регіон Панджаб і повалити Сикхську імперію. Тоді Кашмір був невеликою провінцією у складі ширшої Сикхської імперії. Коли британці продали Кашмір і правління Догрів поширилося на сусідні території, утворилося так зване тубільне князівство Джамму і Кашмір.
Британські війська перетинають Сатледж (Пенджаб, індійський штат на кордоні з Пакистаном) у човнах, 10 лютого 1846. Ілюстрація з книги Юля Генрі
Щоби краще пояснити ці адміністративні терміни, дозвольте навести короткий огляд британського колоніального правління на субконтиненті. Певні частини субконтиненту (на загал йдеться про кордони сучасних Індії, Пакистану і Бангладешу), які перебували безпосередньо під британським правлінням, називалися Британською Індією. А ще були тубільні князівства — їх налічувалося понад 565 — якими правили регіональні монархи. Джамму і Кашмір був таким тубільним князівством, де більшість населення становили мусульмани, хоча, звісно, в регіоні також проживали буддистські, сикхські та індуїстські меншини.
Унікальність цього тубільного князівства полягала в тому, що правителі Кашміру, догри-махараджі Ґулаб Сінґх, Ранбір Сінґх, Пратап Сінґх і Гарі Сінґх, були індуїстами. Отже, ми опиняємося у ситуації, коли правителі князівства — індуїсти, а більшість населення — мусульмани. Тобто, на думку багатьох істориків, зокрема Мріди Рай, Догри надавали перевагу індуїстичному ладу державоуправління і навмисне маргіналізували мусульманське населення Кашміру. Значною мірою вони робили це через екстрактивістську політичну економію. Приміром, тодішні мусульмани були переважно селянами, робітниками та ремісниками, але їх обкладали високими податками. Їм не давали доступу до хорошої освіти. Їх змушували до так званого «бегару» [begar], тобто до примусової неоплачуваної праці. А будь-які державні привілеї чи пільги надавалися майже винятково індуїстським громадам кашмірців у Джамму та Кашмірі.
Мусульмани Кашміру почали мобілізуватися проти цього репресивного режиму ще в 1920-х роках, якщо не раніше. Цікавим є той факт, що тоді в Індії превалював контекст антиколоніальної агітації проти британців, а от в Кашмірі агітація спрямовувалася проти кашмірських тубільських правителів — проти монархії Догрів. Мусульмани Кашміру починають мобілізуватися, створювати організації, які спершу прагнуть кращого представництва, працевлаштування та освіти для мусульман. Але з часом вони починають уявляти майбутнє без Догри.
На 1947 рік припала подія поділу субконтиненту. Дві нові держави — Індія та Пакистан — здобули незалежність. На правах тубільного князівства, Кашмір мав би вирішити, до якої країни приєднуватися, враховуючи географічні й демографічні особливості регіону. Натомість навесні 1947 року в регіоні Пунч у державі Джамму і Кашмір почалося повстання. Махараджа [титул монарха в Індії, індійський князь] придушив це повстання, влаштувавши різанину мусульманського населення Джамму. Ця різанина 1947 року, звісно, не згадується в індійських націоналістичних історіях регіону. Проте не забувають вказати той факт, що через неї та невибіркове вбивство мусульман у регіоні Джамму мусульмани-патани з північно-західного Пакистану прибувають до Кашміру, щоби звільнити регіон від деспотичного правління Догри. Внаслідок руху патанів махараджа панікує і звертається до уряду Індії по військову допомогу, і йому обіцяють її надати за умови негайного підписання Акту про приєднання.
Останній махараджа Кашміру Гарі Сінґх у червні 1946 року. Фото: АР
Акт про приєднання є доволі суперечливим документом. Коли саме махараджа його підписав, чи справді він його підписав, на яких умовах це сталося — усе це під сумнівом. Але хай там як, Акт про приєднання (ймовірно, підписаний 26 жовтня 1947 року) є основною юридичною претензією Індії щодо утримання або, точніше, захоплення Кашміру. Тут важливо зазначити, що під час прийняття документа тодішнім генерал-губернатором лордом Маунтбеттеном було зазначено, що майбутнє регіону буде вирішуватися відповідно до волевиявлення населення.
Після підписання Акту індійська армія увійшла до Кашміру (дехто стверджує, що окремі полки вже там були). Цей момент багато кашмірців, зокрема кашмірських мусульман, описують як початок індійської окупації Кашміру. Щойно індійська армія вступає до Кашміру, до справи підключається офіційна армія Пакистану, і між Індією та Пакистаном спалахує війна (перша з чотирьох), результатом якої стала 39 Резолюція Ради Безпеки ООН, ухвалена 20 січня 1948 року. Індія фактично винесла питання Кашміру на розгляд ООН з надією на те, що ООН стане на її бік, але замість цього там закликали до проведення референдуму в регіоні одразу після припинення військових дій. Заклик до референдуму визначив контури цього питання на другу половину ХХ століття. Цей заклик також багато в чому сформував політичні погляди кашмірців.
Отже, після поділу субконтиненту Кашмір є розділеним поміж двома новими національними державами — Індією та Пакистаном, а також Китаєм. Індія забирає собі трохи більше 50% регіону, Пакистан — близько 30%, а решта опиняється під Китаєм. На карті це виглядало так: Азад Кашмір і Ґілґіт Балтистан контролюються Пакистаном; Джамму, Кашмір і Ладакх знаходяться під контролем Індії; Китай контролює регіон Аксай-Чин.
В окупованому Індією Кашмірі індійська держава поставила при владі низку маріонеточних режимів. Однією з головних причин, чому ці режими спочатку таки погоджуються на приєднання, є те, що Індія обіцяє надати Кашміру певний рівень автономії і закріплює цю обіцянку у так званій статті 370 Конституції Індії. Але фактично ніякої автономії не надалося. Індія використовувала ці маріонеточні режими і «обіцянку автономії» в 1950-1960-х роках, щоби закріпити окупацію Кашміру і забезпечити ліквідацію ідеї про референдум та взагалі будь-якого механізму, який дозволив би кашмірцям самовизначатися. Усе це досягає апогею наприкінці 1980-х років, коли відбувається збройний заколот і масове народне повстання кашмірців проти індійського правління. Повстання та зростання міжнародної уваги призвели до широкої мілітаризації окупованого Кашміру: близько 500 000-700 000 індійських солдатів дислокувалися в Кашмірі, і не лише на кордонах з Пакистаном, а й в центральній частині колишнього князівства.
Індійські солдати в Баталіці (Кашмір) під час конфлікту 1999 року. Фото: Narendra Modi / Flickr / CC BY-SA 2.0
Цей період, зокрема 1990-ті роки, був надзвичайно насильницьким. Тоді регіон переживав низку порушень прав людини: замовлені й масові вбивства, зґвалтування, насильницькі зникнення, обшуки, катування. Індійська армія поводилася абсолютно безкарно і діяла так, як їй заманеться. Саме тоді більшість індуїстської меншини Кашмірської долини — кашмірських пандитів — за обставин, які також є предметом гострих суперечок, виїхали з долини геть. Збройне повстання було здебільшого придушене на початку 2000-х років. Проте приблизно у 2008 році масові народні виступи проти індійської держави починаються знову. Цього разу протести також призвели до вбивств і масових погромів, тобто до нових порушень прав людини.
Це підводить нас до 2019 року, коли протягом другого терміну Нарендри Моді на посаді прем'єр-міністра було скасовано напівавтономію, надану Кашміру згідно зі статтею 370. Напередодні її скасування повністю весь зв'язок з Кашміром — фізичний та віртуальний — було навмисне перекрито, а також усюди з’явилися додаткові збройні сили. Поки кашмірці були відрізані від решти світу протягом декількох місяців, закони швидко змінили, щоби дозволити індійцям купувати землю і оселятися в Кашмірі. Так, колоніальний проєкт індійських поселенців у Кашмірі вийшов на новий етап.
І тому зараз існують побоювання щодо реальних та радикальних демографічних змін, які призведуть до подальшого обезземелення кашмірців, зокрема мусульман, і слугуватимуть механізмом для повного позбавлення населення Кашміру будь-яких можливостей самовизначення в майбутньому.
Чи не могли би ви охарактеризувати основні віхи руху за незалежність Кашміру, а також назвати організації, які брали в ньому участь?
Я розглядаю цей рух насамперед як рух за самовизначення, оскільки у певному сенсі вся боротьба зводилася до того, щоби надати людям можливість самим вирішувати своє майбутнє. Щодо конкретно визволення, то насправді існують різні бачення того, що воно може означати для Кашміру. У 1950-х роках Фронт плебісциту Джамму і Кашміру та низка менших партій почали закликати до проведення референдуму в регіоні за підтримки ООН. У 1970-1980-х роках з'являється кілька груп, які мають відмінні від Фронту плебісциту погляди. Серед цих груп є такі, як Джамаат-і-Ісламі Кашмір, що історично прагнули приєднання Кашміру до Пакистану. У 1970-х роках існувала також група під назвою Фронт визволення Джамму і Кашміру (ФВДК), створена за межами окупованого Індією Кашміру, по інший бік кордону, у Великій Британії. Вона набула особливої популярності перед збройним повстанням в 1990-х роках. ФВДК сформулював бачення незалежної національної держави для Кашміру і також мав збройне крило. Основною пропакистанською збройною групою була «Гізбул Муджагідін».
Однією з проблем загального визвольного руху було те, що групи з різними ідеологіями часом більше боролися одна проти одної, ніж з фактичною колоніальною владою. На початку 1990-х років різні політичні формування в Кашмірі об’єдналися в організацію під назвою Всепартійна конференція Гурріят, хоча з часом і всередині цієї групи сталося кілька розколів. Приміром, 2016 року три лідери звідти сформували Спільне керівництво опору. Одним з них був Ясін Малік, учасник Фронту визволення Джамму і Кашміру. Сьогодні він відбуває довічне ув'язнення в індійській в'язниці «Тіхар» у Делі. Іншим лідером був Саїд Алі Шах Гілані, котрий закликав приєднати Кашмір до Пакистану. Він помер 2021 року, провівши багато років під домашнім арештом. А ще є Мірваїз Умар Фарук, релігійний лідер і нинішній голова Всепартійної конференції Гурріят.
Саїд Алі Шах Гілані (в центрі) в оточенні лідерів Спільного керівництва опору Ясіна Маліка (праворуч) і Мірваїза Умара Фарука (ліворуч) під час протесту 2015 року в Нарбалі поблизу Срінагара. Фото: Mukhtar Khan / AP
Як це часто трапляється у випадку визвольних рухів, невизначеним було питання про те, як опозиційні партії діятимуть на місцях, оскільки індійська держава постійно криміналізувала їх. Багато лідерів цих груп заарештували та ув'язнили на роки, багатьох вбили. Суперечки також точаться щодо того, чи варто влаштовувати перемовини з Індією та вдаватися до певних поступок.
Як релігійна ідентичність впливає на місцеву політику Кашміру, і чи переважає релігійна єдність над національною? Яку роль у боротьбі за свободу відіграють релігійні меншини?
Релігійна ідентичність відіграє величезну роль у політиці Кашміру, а також у тому, як діє колоніальна окупація загалом. Зокрема, питанням релігії маніпулювали уряди (як Догри всередині Кашміру, так і Індія — ззовні), створюючи штучні поділи у кашмірському суспільстві. Етнічна ідентичність також відіграє значну роль, але, як на мене, у Кашмірі політика «розділяти і володарювати» відбувалася здебільшого за релігійною, а також регіональною ознаками. Частково це пояснюється тим, що політична економія держави і обмеження прав кашмірців за часів догрів також ґрунтувалася на релігійних відмінностях. Так само привілеї, які надавалися певним громадам, були релігійно зумовлені.
З боку пригноблених, оскільки саме мусульманське населення Кашміру було маргіналізоване або позбавлене права на самовизначення, іслам відіграв важливу роль у розумінні кашмірськими мусульманами власної боротьби. У період, який розглядається у моїй книжці — 1950-1960-ті роки — маріонеточні режими в Кашмірі після 1947-го року знали, що мусульманам, зокрема, буде важко інтегруватися у великий Індійський Союз. Вони вважали, що мусульманське населення радше схилиться на бік Пакистану, де домінатним також був іслам. Зрештою, Пакистан був іншим варіантом, доступним для кашмірців за умовами референдуму. Щоби запобігти бажанню доєднатися до Пакистану, ці режими надали кашмірським мусульманам певні привілеї і розширили їхні права як спільноти. Це дещо напружило відносини між кашмірськими мусульманами та кашмірськими пандитами/індуїстами, більшість з яких належать до вищої касти брахманів і історично займали владні та привілейовані позиції. Претензії кашмірських мусульман на працевлаштування, адміністративну службу та освіту стали для пандитів незручними, оскільки вони відчули загрозу для власних привілеїв.
Через особливості попереднього адміністрування більшість пандитів мали інші політичні прагнення, ніж кашмірські мусульмани. Більшість кашмірських пандитів бачили своє майбутнє в межах Індійської Республіки, а більшість кашмірських мусульман приєдналися до руху за Пакистан або незалежність. У цьому сенсі боротьба кашмірців за свободу була здебільшого мусульманською, хоча, вочевидь, деякі пандити і члени інших релігійних громад також брали у ній участь.
Додатково держава історично підтримувала розколи поміж релігійними громадами. Це вчинялося через насильницькі акти проти релігійних меншин у Кашмірі з метою підриву ширшої боротьби. Одним із прикладів цього є різанина в Чаттісінгпурі 2000 року, коли було вбито 35 сикхських селян. На село Чаттісінгпура, де проживають переважно сикхи, напали «невідомі» якраз напередодні гучного візиту тодішнього президента США Білла Клінтона. Індійський уряд звинуватив у нападі «кашмірських повстанців», але навіть члени сикхської громади і більшість мешканців цього району заявляли, що саме індійські державні сили вчинили різанину з метою підірвати Рух за свободу і представити повстанців як терористів на світовій арені. Таким чином, протиставляючи інтереси меншин інтересам більшості, індійська держава часто посилює відчуття незахищеності серед релігійних меншин у Кашмірі та сіє антагонізм між ними й мусульманською більшістю. Часто вони роблять це і в контексті ширших глобальних ісламофобських течій.
Яку роль серед місцевого населення відіграє кашмірська мова відносно політичного самовираження та боротьби за незалежність?
Я думаю, що одна з цікавих речей у кашмірському русі за свободу полягає в тому, що він не обов'язково висуває на перший план характеристики, які часто надихають національно-визвольні рухи, як-от мова, прапор чи інші культурні артефакти. Звісно, я вважаю, що мова важлива для кашмірців, але не сказала би, щоби вона посідала головне місце у політичній боротьбі, як це було у випадку, наприклад, бенгальської мови у Східному Пакистані, що зрештою став Бангладеш. У своїй книжці я стверджую, що у 1950-1960-х роках кашмірські еліти і вищий клас, а також значна частина селян прийняли ідею про те, що кашмірська мова — відстала, і що вона не несе модернізаційного імпульсу. І оскільки тоді люди в Кашмірі, а також маріонеточні керівні режими були зацікавлені в модернізації, вони розглядали урду та англійську як сучасніші мови, варті вивчення. Так, кашмірська мова була адміністративно віднесена до культурної сфери. Звісно, народні традиції передаються кашмірською, нею писали історію і літературу, але сама собою вона не розглядалася індійською державою як політична загроза. Однак це потенційно може змінитися, адже сьогодні індуїстські націоналісти в Індії намагаються нав'язати гінді в Кашмірі та підірвати статус місцевих мов.
Графіті на одній з вулиць Срінагара. Фото: Jalees Andrabi
Протягом останнього десятиліття науковці дедалі більше приділяють уваги гендерним утискам в Кашмірі. Розкажіть про внесок жінок та інших гендерних меншин у рух за незалежність? Як це позначається на загальному напрямку проти індійського пригноблення?
У всіх цих колоніальних контекстах, як раніше, так і нині, використовується дуже схожий шаблон: колонізатор часто зображує себе рятівником жінок і гендерних меншин від патріархату колонізованих чоловіків. Втім, кашмірські жінки та гендерні меншини постійно кидають виклик цій ментальності рятівника, вказуючи на те, що окупація Індії є основним вектором гноблення, з яким пов'язані й інші утиски. Історично жінки Кашміру відігравали дуже важливу роль у цій боротьбі, постійно беручи участь у протестах, захищаючи повстанців та створюючи організації, як-от Асоціація батьків зниклих безвісти, члени котрої задокументовували порушення прав людини з боку індійської держави і організовували протести. Жінки та гендерні меншини також слугували джерелом підтримки для родин, які постраждали від злочинів держави. Але самі жінки також постійно стикалися із тягарем насильства з боку держави, оскільки індійська армія використовувала зґвалтування й сексуальне насильство як зброю: і не лише проти кашмірських жінок, а й проти кашмірських чоловіків.
Співзасновниця Асоціації батьків зниклих безвісти Парвіна Аганґар, Кашмір, 1999 рік. Фото: Стів МакКаррі
Чи визнає і цінує індійська громадськість особливу культурну ідентичність Кашміру? Якщо так, то як еволюціонувало це сприйняття до того, що тепер вони вважають Кашмір своєю землею, яку потрібно захищати?
Після того, як Індія здобула незалежність у 1947 році, там послідовно просували ідею єдності в розмаїтті. Я бачу це так: відбулося насильницьке інтегрування Кашміру до складу Індійської Республіки, внаслідок чого кашмірську культурну ідентичність необов'язково розглядали як загрозу, а радше використовували як матеріал для побудови ідеї про єдину Індію та індійську цивілізацію. Мусульманську ідентичність Кашміру повністю заперечували і відкидали на користь синкретичної, індуїстсько-орієнтованої. Мене справді вражає, скільки зусиль було докладено до окреслення Кашміру як простору бажань, а також до конструювання ідеї про приналежність Кашміру до Індії. Навіть якщо згадати про Кашмір у розмові із пересічним індійцем, який, ймовірно, матиме досить націоналістичні погляди, єдине, що він скаже, — це те, що Кашмір є невід'ємною частиною його країни. Кашмір — єдина річ, яку Індія не може просто так віддати! І під цим я загалом маю на увазі кашмірські землі, адже, звісно, ніхто не зважає на те, що відбувається з людьми, особливо з мусульманами. Кашмірці заважають індійцям, які хочуть насолоджуватися мальовничими краєвидами. Отже, йдеться водночас про прагнення поневолити землі, власне простір Кашміру, і повністю знецінити тамтешніх людей.
