Київські місця трансформації

Радинський, Олексій

  • 27 грудня 2013
  • 3044

Олексій Радинський

Вперше опубліковано в: Спільне, №2, 2010: Трансформації міського простору

У серпні та вересні 2010 року відбулася дослідницька частина проекту «Місця трансформації», реалізованого клубом «Політичної критики» (Krytyka Polityczna) в Ґданську спільно з Центром візуальної культури Києво-Могилянської академії. Проект полягав у дослідженні постіндустріальних і депресивних територій у Берліні, Ґданську та Києві — трьох європейських містах, в той чи інший спосіб позначених дискурсом «суспільної трансформації», який використовувався під час переходу від радянського соціалізму до неоліберального капіталізму протягом останніх двадцяти років. На відміну від Ґданська та Берліна, де дослідження «місць трансформації» зосередилися здебільшого на перетворенні постіндустріальних територій засобами сучасного мистецтва, в Києві «місцями трансформації» було обрано точки розгортання поточних антагонізмів у міському просторі. Ці антагонізми є прямими наслідками циркуляції капіталу, не обмеженої практично жодними стримувальними механізмами, відсутність яких характерна для пострадянської «трансформації».

 

Село Позняки

Київські Позняки — це не лише житловий масив, забудований численними багатоповерхівками. Позняки — це село, більша частина якого опинилася під шаром піску, намитого з навколишніх водойм для побудови нового району. Залишки цього села не лише збереглися донині, але й досі чинять опір будівельним корпораціям. Взірцем такого опору є родина Юрченків, чия садиба розташована у котловані посеред багатоповерхівок на вулиці Анни Ахматової. У цьому місці співіснують дві темпоральності, характерні для сучасного Києва: часовий вимір «міської рустикальності», втіленої в численних «приватних секторах» посеред міста, й часовий вимір житлового масиву, куди переселилися переважна більшість колишніх мешканців села Позняки. Взаємонакладення цих темпоральностей створює невловимий алегоричний ефект, підкреслений жовто-блакитним прапором на будинку Юрченків, що майорить нижче рівня навколишнього двору. Чи не є ця сільська садиба посеред багатоповерхівок, які стоять на кількох метрах додатково насипаних ґрунтів, символічним втіленням ситуації української модернізації, що розгорнула надмасштабне будівництво на територіях, які ще вчора перебували в напівфеодальному стані? Кілька метрів піску, що відділяють рівень землі Юрченків від рівня, на якому стоять навколишні багатоповерхівки, є ідеальною візуалізацією часового розриву, спричиненого ексцесивним «осучасненням» домодерних територій.

 

pozniaky1

 

Село Позняки, відоме з 1571 року, наприкінці вісімдесятих буквально опинилося під землею: щоб збудувати житловий масив, рівень ґрунтів треба було підняти на кілька метрів. Позняки були одним із найбідніших сіл київського лівобережжя, і більшість його мешканців переселилися до новобудов. Винятком стала родина Юрченків. Спершу кількаметрова стіна з піску та будівельного сміття виросла вздовж одного з парканів їхньої ділянки, згодом — вздовж другого, поступово оточивши весь периметр. Землю Юрченків намагалися засипати сміттям, її власників погрожували позбавити права на землю — та поки тривали суди, всі навколишні території вже заповнили новобудовами.

pozniaky2Протягом цього часу господарство Юрченків перетворилося на постійний притулок для виключених та упосліджених. В кількох сараях та літніх кухнях періодично мешкають особи без сталого місця проживання, що допомагають у господарстві. Кілька років тому Юрченки поселили у себе кількох нелегальних емігрантів з Грузії. Місцева міліція розпочала травлю чужинців. Грузинів депортували, а в котловані почали з’являтися наркозалежні, яких правоохоронці використовують для своїх спецоперацій: щоб залякати Юрченків, підпалили їхній гараж. Наразі в Юрченків мешкає адвокат, який безкоштовно веде їхню судову справу — в обмін на житло.

Мета опору Юрченків — не залишитися на своїй території, а дістати за неї адекватну, за їхніми уявленнями, компенсацію. Коли це станеться, останню садибу села Позняки теж засиплють піском. Хоча варто було би влаштувати в цьому місці щось на кшталт музею української модернізації.

 

Русанівські Сади

rusanivkaЧергове зіткнення рустикального Києва з технократичним капіталізмом можна спостерігати на західній межі дачної ділянки Русанівські Сади. Тут має пройти Подільсько-Воскресенський міст — одна з найдорожчих у світі мостових конструкцій, що проведе метро на київську Троєщину. Грандіозну естакаду доведено рівно до межі першої дачної ділянки: бетонний міст із двома наміченими, але замороженими розгалуженнями обабіч, нависає над зеленим масивом садів і невигадливих дач. Згідно з офіційною версією, зведення цієї частини мосту призупинено через брак фінансування; та справжні проблеми почнуться тоді, коли фінансування з’явиться. Перетнувши Дніпро у найширшому й найскладнішому для будівництва відтинку, автори проекту так і не спромоглися вирішити долю численних дачних кооперативів, що стоять на шляху майбутнього мосту. Питання стало руба лише тоді, коли міст дійшов до межі кооперативів і зупинився за крок від першого паркану. Садово-дачний кооператив «Русанівські сади» існує з 1957 року, а вже 1965 року міська влада вперше поставила питання про вилучення його територій. За понад п’ятдесятирічну історію кооперативу тут встигла сформуватися своєрідна міська субкультура, призвичаєна до постійного опору зазіханням на ці землі. Протягом останніх двадцяти років до дерев’яних літніх будиночків, що колись становили більшість тутешніх споруд, додалися «елітні» капітальні будівлі, чия наявність суттєво ускладнює завдання майже повної ліквідації Русанівських садів, яке поставили планувальники мосту. Попри наявність розробленої ще за радянських часів ідеї мосту через Дніпро, який став би продовженням київської кільцевої дороги і з’єднав би північну Оболонь з північною Троєщиною, міст до найбільш густонаселеного району Києва вирішили провести крізь численні «маргінальні» місцини, попутно залучивши їх до процесу циркуляції капіталу. Згідно з проектом, міст починатиметься поблизу станції метро Тараса Шевченка, пройде через Рибальський (пів)острів, попутно ліквідувавши його індустріальну інфраструктуру, потім — через Труханів острів, заповідне урочище Горбачиха та, зрештою, Русанівські сади. Для втілення останнього пункту програми необхідно знести 288 дачних ділянок, що перебувають у приватній власності.

Місцеві мешканці впевнені, що ідея збудувати міст через їхні землі — лише прикриття для проекту зведення тут кількох житлових масивів (перший з них вже готовий постати на заповідній території урочища Горбачиха — проблема лише в дозвільній документації). Опосередкованим доказом цього є заплановане розташування в районі Русанівських садів трьох нових станцій метро: «Затока Десенка» і «Райдужна» Подільсько-Вигурівської лінії та «Городня» Лівобережної лінії. Зрозуміло, що зводити ці станції серед недобитків дачного кооперативу немає сенсу, а вартість землі поблизу метрополітену миттєво зростає. Ситуація виглядає безвихідною: лобісти побудови мосту твердять, що працюють задля соціального блага — опір русанівських дачників може виглядати смішним на тлі потреб 300-тисячної Троєщини. Але будова мосту на Троєщину триває вже понад п’ять років, його первинний бюджет вже перевищено у кілька разів, а проект наразі втілено приблизно наполовину. Тим часом рух за збереження Русанівських садів розробив власний проект продовження мосту, згідно з яким естакада має повернути на 90 градусів перед самим початком садових товариств, пройти по дамбі, що відділяє урочище Горбачиха від дачних кооперативів, перетнути Петровський залізничний міст і вийти на Райдужний масив, не зачепивши приватних територій. Цю ідею важко назвати компромісною, бо для її втілення треба розібрати частину естакади, що нависла над дачними ділянками, а інтереси інвесторів явно не обмежуються соціальним проектом троєщинського метро. Наразі ж опір мешканців суттєво применшує інвестиційну привабливість Подільсько-Воскресенського мосту, що ризикує залишитись найбільш грандіозним проектом-«привидом» в історії київського урбанізму.

 

Рибальський (пів)острів

На протилежному кінці недобудованого Подільсько-Воскресенського мосту існує інший міський анклав, що перебуває в темпоральному конфлікті з навколишньою (пост)модернізацією міста. Робітничий район, збудований в безпосередній близькості до центру Києва, переживає процес депролетаризації. Статус робітничого гетто, набутий цим районом за радянських часів, закладено в самій його назві: географічно розташований на Рибальському півострові, топонімічно цей район має назву Рибальського острова. Саме острівна свідомість є визначальною для соціального життя у цій місцевості, практично ізольованій від міста попри своє розташування у кількастах метрах від центральної частини Подолу. Острівний статус Рибальського походить насамперед від «режимного» характеру розташованих тут закладів: близько половини його територій займає суднобудівний завод «Ленінська кузня», ще близько половини належить Міністерству оборони. Працівники «Ленінської кузні», які мешкали в гуртожитках поблизу заводу, могли місяцями чи навіть роками не залишати цієї території. 1963 року на Рибальський (пів)острів було проведено Вантовий міст, вже 2001 року закритий для автомобілів через його аварійний стан. За кілька років було демонтовано спускову частину мосту в бік Рибальського, що критично посилило ізоляцію місцевих мешканців — дістатися до міста відтепер можна було лише об’їзним шляхом через Петрівку або новозбудованою естакадою Подільсько-Воскресенського мосту. Спершу для пішого сполучення з Подолом було споруджено металеві сходи, що вели на рештки Вантового мосту повз гуртожиток «Ленінської кузні», чиї мешканці кілька років борються проти виселення. Згодом ці сходи обрізали, але мешканці Рибальського знайшли інший прямий шлях на Поділ: вдершися металевою конструкцією-носієм високовольтних кабелів на рівень мосту, можна було пройти на міст вузькою дощечкою. Невдовзі цей маршрут також припинив існування.

 

rybalskyy

 

Ізоляція Рибальського (пів)острова від навколишнього міста відбувається в рамках грандіозного проекту, що мав би по-новому включити цю територію до структури Києва. Йдеться про будову Подільсько-Воскресенського мосту, що спровокувала сплеск інвестиційного інтересу до Рибальського (пів)острова. Ідея збудувати на території колишньої «Ленінської кузні» діловий центр Києва (так званий Київ-Сіті) передбачала спорудження численних хмарочосів, музею сучасного мистецтва, «театрально-видовищних споруд», океанаріуму, а також транспортного терміналу. Крім того, пропонувалося перенести до хмарочосів «Київ-Сіті» київську міську адміністрацію, що досить показово з огляду на остаточне зрощення влади й великого капіталу в столиці.

Проект «Київ-Сіті» призвів до появи однієї з найбільш фантастичних теорій в історії урбанізму, що мала легітимувати спорудження «Київ-Сіті» саме на Рибальському (пів)острові. Її автор — головний промоутер ідеї «Київ-Сіті» архітектор Куровський, який протягом 2000-х активно поширював у медіа власне наукове «відкриття», що стосується цивілізаційної місії Києва. Вивчаючи сателітарні фото Києва, Куровський прийшов до висновку, що місця розташування найбільших київських храмів та елементів природного ландшафту утворюють контур обличчя людини або людиноподібної космічної істоти. У тексті «Новий лик Києва», опублікованому в газеті «Дзеркало тижня», Куровський описує своє відкриття: «Виявляється, ми не просто йдемо Хрещатиком, а подорожуємо очницею. Перебуваючи на Сирці, стикаємося з підборіддям. Гуляючи Совськими урочищами, відвідуємо вушну раковину». Висновок Куровського, зроблений на основі цього відкриття, проголошував, що Києву необхідно відмовитися від будь-якого висотного будівництва в центрі міста, адже вбивання свай до київської землі шкодить «лику Києва». Отже, висотні споруди мають бути зосереджені поза межами цього «лику» — наприклад, на Рибальському (пів)острові.

Проект «Київ-Сіті» був жорстко критикований, серед іншого, за створення катастрофічного транспортного навантаження на Подолі та загалом на правому березі Дніпра (цьому би не зарадив жоден новий міст), а також за ігнорування особливостей Рибальського (пів)острова, що здебільшого складається з намитих ґрунтів, непридатних для побудови хмарочосів. «Київ-сіті» ледь не став черговим містобудівним абсурдом на території, що сама колись виникла внаслідок інженерної помилки. Історія Рибальського (пів)острова почалася на початку XVI століття, коли російські військові, готуючись до оборони Києва, викопали канал Пробитець на піщаній косі лівого берега ріки Почайна, який з’єднав її з Дніпром. В результаті Почайна обміліла й перетворилася на ланцюг озер, що завершуються теперішньою подільською бухтою, а піщана коса стала Рибальським (пів)островом. Втім, на заваді втілення «Київ-сіті» стала не логіка урбанізму, а економічна криза: виявилося, що в Києві просто нема достатнього попиту на офіси класу «А», щоб говорити про побудову ділового центру столиці.

 

Контрактова площа

Восени 2009 року Контрактова площа стала взірцем перетворення міського простору Києва, спровокованого, серед іншого, підготовкою до проведення Євро-2012, а також квазіістористською архітектурною політикою, адаптованою до потреб великого капіталу. Історія реконструкції Контрактової площі розпочалася із заяви про перенесення знакового пам’ятника Григорію Сковороді, яку озвучив голова Подільської адміністрації Євген Романенко. Цілком можливо, що ця заява, від якої місцева влада почала відхрещуватися майже відразу після її проголошення, мала лише відволікти увагу від масштабного перетворення публічного простору на комерційний, запланованого в рамках реконструкції Контрактової. Заявивши про перенесення пам’ятника, влада спрямувала проти цього рішення протестний потенціал, що неминуче став би на заваді реконструкції.

 

kontraktova

 

Контрактова площа виявилася місцем практичного випробування нового союзу між великим капіталом та певною візією історії, втіленою в міському просторі. Реконструкція Контрактової від початку позиціювалася в термінах «відродження», «відновлення» й «повернення до витоків»: згідно з цією риторикою, ідея Контрактової площі, розроблена шотландським архітектором Ґесте на початку ХІХ століття, так ніколи й не була втілена, тому необхідно її «відродити». Найбільш характерним симптомом цієї риторики «відродження» є ідеї функціонального наповнення нових будівель, збудованих за «старим» планом, а також зміни призначення вже наявних споруд — приміром, Гостиного двору. Згідно зі словами головного архітектора реконструкції Юрія Лосицького, в приміщеннях Гостиного двору необхідно «відродити торгівлю», адже саме таку функцію первинно передбачала конструкція його галерей. Зрозуміло, втім, що йдеться зовсім не про відновлення торгівлі борошном, дьогтем, металом чи іншими товарами, що продавалися тут у минулі століття, а про включення Гостиного двору до комерційної структури Контрактової площі, що має постати тут у зв’язку з фіктивною реконструкцією «комплексу Ґесте». Призначення цього комплексу, що мав би завершити «контур» Контрактової, зайнявши місце численних кіосків біля виходу з метро, свідчить про перспективу тотального перетворення теперішніх функцій площі. Згідно з проектом реконструкції, можливі три варіанти функціонального наповнення комплексу Ґесте. Один із них (розташування там наразі позбавленого приміщень Музею історії Києва) викликає великий сумнів у самих розробників проекту, бо не є «інвестиційно привабливим» — на відміну від решти пропозицій: розташувати в комплексі Ґесте готель або «громадський центр» (евфемізм для офісного центру). Єдиною легітимацією цих абсурдних, з точки зору організації публічного простору, пропозицій, є їхня позірна історична вартість: новобудови комплексу Ґесте подають як носії символічного капіталу, сформованого двома століттями існування цього проекту.

Ідея «реконструкції» тяжіє над Контрактовою площею як мінімум з початку вісімдесятих років, коли було відновлено фонтан «Самсон»; згодом цей реконструкторський підхід було використано для спроб витіснити з Контрактової функцію публічного простору, яку ця площа перейняла після остаточної комерціалізації Майдану незалежності на початку 2000-х. Для архітектора Лосицького відбудова церкви Богородиці Пирогощі, побудова пам’ятника Сагайдачному, заплановане зведення пам’ятника Петру Могилі перед Києво-Могилянською академією та Богоявленського собору на її території є явищами одного порядку: і пам’ятники, й церкви в цьому випадку є засобами консервації минулого, застигання живого публічного простору в його муміфікованій імітації. У випадку Богоявленського собору, приміром, ідеться не лише про знесення навчального корпусу Києво-Могилянської академії, але й про остаточне витіснення студентської соціальності з її подвір’я, що колись було центром бурхливого інтелектуального життя. Теперішню порожнечу на місці могилянського плацу підтримує адміністрація Академії шляхом поступової ліквідації лавок і решток можливостей для соціалізації. Побудова на цьому місці Богоявленського собору означала б остаточну символічну перемогу клерикальної «заборони думати» в самому осерді студентського життя. Вкупі з комерціалізованою реконструкцією Контрактової площі це означатиме знищення самої ідеї Києво-Могилянської академії як інтелектуального, світського та критичного закладу.

 

Площа Європи

evropa1Урочище Гончарі-Кожум’яки є, за деякими припущеннями, найдавнішою територією Києва: урочище, розташоване поблизу узбережжя Дніпра, практично не видно з ріки завдяки горам, що затуляли його для зовнішнього погляду. Зусібіч оточене пагорбами, це місце залишається схованкою, недоступною для погляду й виключеною зі структури міста. До початку ХІХ століття це провалля містило численні гончарні майстерні, що існували там, імовірно, з часів Київської Русі. Протягом ХІХ століття Гончари розвинулися в буржуазну дільницю з характерною для Подолу кількаповерховою забудовою та полінаціональним населенням. Починаючи з 1960-х років дільниця почала занепадати: попри наявність забудови «західного» типу, тут бракувало сучасної побутової інфраструктури. Через відсутність каналізації туалети та вмивальники було розташовано в задніх дворах цілком буржуазних на вигляд будинків. Місцеві мешканці почали переселятися до новозбудованих масивів на лівому березі. Наприкінці вісімдесятих Гончари практично спорожніли, й саме тоді в міської влади виникла ідея реставрації ремісничого минулого цієї місцини у вигляді гончарного Діснейленду. Архітектор Мілецький, автор ідеї парку-музею «Давній Київ», запропонував один із перших постмодерністських проектів у київському урбанізмі: перетворити урочище на «пам’ятник містобудівництва ХІХ століття й народних ремесел», синтезувавши таким чином всю історію цієї ділянки за останню тисячу років. Планувалося зведення малоповерхового житла для вчених-археологів, що вивчали би культурні шари під Гончаркою в атмосфері бутафорського ХІ століття. Поряд відбувалася б реконструкція давнього побуту: в урочищі мали ліпити гончарні вироби, випікати хліб, ковати метал, вирізати по дереву, ткати полотно тощо. Туристів, за задумом Мілецького, мала привабити можливість власноручно зайнятися гончарним ділом або просто спостерігати за працею «народних майстрів», що мала відбуватися тут на постійній основі. «Місто майстрів» почали втілювати з проведення на Гончари здобутків цивілізації — каналізації та газопроводу. Але з падінням СРСР цей проект «Міста майстрів» трансформувався в ідею «українського Лас-Вегасу»: 1993 року було затверджено побудову громадсько-культурного центру, що мав містити майстерні, виставкові зали для експонування археологічних пам’яток, а також ресторани, казино та «центр культурного міжнародного спілкування». Проект так і не було реалізовано, натомість виникла ідея просто забудувати урочище Гончари-Кожум’яки дев’ятиповерховими будинками.

evropa2На початку 2000-х про реконструкцію гончарного побуту забули, натомість звернувшись до квазіістористського відтворення практично зруйнованої на той момент забудови Гончарів-Кожум’яків у форматі зведення елітного житла. Проект, розроблений трестом «Київміськбуд-1», передбачав «наслідування традиції малоповерхової забудови», «відтворення її садибного характеру», а також «збереження та музеїфікацію пам’яток археології» (останній пункт було цілковито проігноровано під час зведення мікрорайону). Планувалося також створення власної комунальної служби, зведення дитсадка та школи і навіть ветеринарної лікарні, а також створення власної служби безпеки (єдине, що було дійсно втілено з усього переліку «соціальної інфраструктури» мікрорайону). Побудові нової ділянки в запланованому масштабі перешкодили не протести громадськості, опір міської влади чи навіть брак коштів, а поява нового, впливовішого закордонного інвестора, що задумав збудувати на цій території комплекс під назвою «Площа Європи». Влітку 2003 року міська рада Києва вирішила передати товариству з обмеженою відповідальністю «Площа Європи» ділянку урочища площею понад 4 гектари. Вирішальною для цього рішення виявилася готовність інвестора негайно перерахувати до бюджету міста 5 мільйонів гривень авансу. Площу Європи було задумано як «культурологічний центр, чиї відвідувачі зможуть ознайомитися з культурою європейських країн, а також добре провести час». Автор концепції бачив це в такий спосіб: «Тут можна буде випити чеського пива, подивитися іспанський фільм та ознайомитися з творами мистецтва Нідерландів». По периметру площі мали бути розташовані будинки, стилізовані під архітектурні стилі 52 країн Європи. За функціональним призначенням це мали бути офіси, представництва, а також ресторани, розважальні заклади та супермаркет.

evropa3Наразі площу Європи практично збудовано, але про її існування відомо дуже небагатьом киянам. Навколо пустиря, вкритого багном і будівельним сміттям, стоять порожні будинки в еклектичному стилі (поєднання бароко з модерном, а також елементами готики). Як і решта мікрорайону Гончари-Кожум’яки (перейменованого, в зв’язку зі зміною власника, на «Воздвиженку»), площа Європи перетворилася на класичне «місто-привид» посередині міста. Люди тут не живуть, бо в будинках недостатньо світла, а стічні води з навколишніх пагорбів руйнують ще не добудовані домівки. До того ж, система оплати нерухомості в процесі її будівництва, застосована в Гончарах-Кожум’яках, позбавила потенційних мешканців потреби переселятися сюди зі свого наявного житла, звівши ці новобудови до статусу матеріалізованих інвестицій. Головний маркетолог компанії забудовника колись хвалився, що інтерес до об’єктів у цьому мікрорайоні виявляють нафтопромисловці, представники металургійної промисловості, відомі спортсмени та політики — себто мешканці елітних містечок під Києвом. Сьогодні мікрорайон Гончарі-Кожум’яки являє собою стихійний пам’ятник спекулятивному капіталу. Так триватиме, доки ці будинки не стануть прихистком для сквотерів.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«ПРАВО НА МІСТО» АБО ТОЧКОВІ ПРОТЕСТИ ПРОТИ ТОЧКОВИХ ЗАБУДОВ? (Оксана Дутчак, Володимир Іщенко)

РЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОГО ПРОСТОРУ (Василь Черепанин)

ЯКІСТЬ ЖИТТЯ ДЛЯ ОБРАНИХ (Анастасія Рябчук, Світлана Цуркан)

ТВОРЕННЯ МІСЬКОГО СПІЛЬНОГО (Девід Гарві)

Рекомендовані