Криміналізація бездомності на пострадянських теренах

Анастасія Рябчук

Вперше опубліковано в: журнал «Спільне», №1, 2010: Криміналізація соціальних проблем

Декілька років тому російська «Новая газета» (Ерошок, 2008) опублікувала репортаж «Бродяги», присвячений лікарям московського автобуса «Милосердя» та їхнім бездомним підопічним. Темою, яка повторювалася чи не найчастіше, була жорстокість працівників міліції у ставленні до бездомних:

Міліціонери б’ють бомжів часто, професійно і з радістю. Дуже люблять бити на свята. На Новий рік наприклад, але особливо — 10 листопада, в День міліції. Тих, що сплять, б’ють по ногах. Тих, що глибоко сплять — по руках. Б’ють дубинками, електрошокерами, петарди пускають в обличчя. Окрема забава — бити жінок­-бомжів. Одну немолоду жінку­-бомжиху міліціонери били довго, ґрунтовно і з почуттям. Били всім, що під руку потрапить. Потрапила і швабра. Стали цю швабру засовувати їй в усі місця. І у піхву теж. Жінку ледве врятували у лікарні. Була страшна кровотеча ¹.

Міліцейське свавілля щодо найвразливіших соціальних категорій є звичним явищем на пострадянському просторі. Проти нього виступають правозахисні організації, журналісти і соціальні працівники. Водночас, попри всім відомі факти порушення прав бездомних та інших маргінальних груп із боку працівників МВС, ця проблема досі не стала предметом теоретичного осмислення. Документація цих випадків правозахисними організаціями чи журналістами є цінною сама по собі, але не менш важливим є соціологічний аналіз чинників і механізмів криміналізації соціальних проблем у сучасному українському суспільстві.

Соціальний дарвінізм і стигматизація бездомних

Бездомні, поряд з іншими маргінальними соціальними категоріями, сприймаються як потенційні злочинці чи просто як загроза громадському порядку, яку необхідно вирішувати шляхом залучення правоохоронних органів. Бездомних часто сприймають як небезпеку для суспільства — або як девіантів (відповідно, їх треба покарати), або як психічно хворих (відповідно, їх треба ізолювати від суспільства). Наприкінці ХІХ ст. класик соціо­біологічного підходу в соціології Герберт Спенсер (Spencer, 1873) писав, що «п’яниця, який думає лише про хвилеві задоволення і нехтує завтрашніми бідами, чи марнотратник, який шукає негайних насолод ціною майбутньої бідності» перебувають на найнижчих щаблях соціального розвитку і гальмують прогрес людської раси:

Сприяти тим, хто нічого не вартий ціною достойних людей є неабиякою жорстокістю. Немає більшого прокляття для нащадків, аніж передати їм зростаючі маси імбецилів, дармоїдів і злочинців.

Елементи соціал­дарвінізму свого часу були притаманні навіть марксистській традиції (Stallybras, 1990, Draper, 1972). У «Маніфесті комуністичної партії» Карл Маркс (1936) пише про люмпенпролетарів як про «небезпечні класи», «пасивно гниючу масу» і «соціальні відходи», а у «18 брюмера Луї Бонапарта» (1925) — про дуже строкатий набір найрізноманітніших маргіналів, які навіть не є «класом» у марксовому розумінні (адже вони перебувають поза системою виробничих відносин) — тут і «богема», і «волоцюги», і власники борделів. Цікавим є опис мобільних бригад, що їх під час Лютневої революції у Франції формували для розгону революційних протестів:

Переважно вони належали до люмпенпролетаріяту, що по всіх великих містах становить цілком відмінну від промислового пролетаріяту масу. Тут рекрутуються злодії та різного роду злочинці, елементи, що живуть покидьками суспільства, люди без певної професії, волоцюги, gens sans feu et sans aveu; вони різняться між собою, залежно від культурного рівня тієї нації, до якої належать, але скрізь і завжди мають характерні риси лязароні (Маркс, 1932: 35).

За цим визначенням люмпенпролетарі існують у всіх містах і країнах із «характерними рисами лацароні». У «Селянській війні в Німеччині» Фрідріх Енгельс (1928) описує люмпенів у схожих історичних термінах: «люмпенпролетаріат, ці відходи злиденних елементів з усіх класів, з центрами у великих містах… це сміття абсолютно смертельне і абсолютно непотрібне». Він додає, що це феномен, «що виникає у більш чи менш розвинених формах в усіх дотепер знаних суспільствах».

Хоча сьогодні наука не визнає генетичних передумов бродяжництва, та й «бродяжний характер» бездомних нам мало про що говорять, якщо ми аналізуємо проблему як відсутність житла, все ж культурні пояснення не можна ігнорувати, бо вони мають реальні соціальні наслідки. Ми бачимо, що не лише наявність маргінальних прошарків населення, а й негативне ставлення до них «притаманне усім дотепер знаним суспільствам». Чи не кожна держава має репресивну функцію, спрямовану на регулювання девіації. Можна навести приклади законодавчого розрізнення «добрих» і «поганих» бідних, як-от у Кембриджському статуті 1388 року, за яким лише непрацездатним бідним видавали «лiцензію» на жебрання (а церковні парафії мали обов’язок їх утримувати), натомість волоцюг переслiдували й навiть вбивали. Російські міста вже починаючи з ХІІІ ст. систематично борються з бродяжництвом шляхом запровадження системи подорожніх документів для підтвердження походження та наявності постійного місця проживання. У XVII ст. з запровадженням кріпацтва сформувалася централізована система державного нагляду, яка обмежувала свободу пересування бідних подібно до радянської системи приписки (Hojder strand, 2009: 20–46). Цікаве в цьому контексті «Положення про кримінальні і виправні покарання» (Уложение о наказаниях уголовных и исправительных, 1845 року: статті 950–954):

Волоцюга, який не пам’ятає свого походження або з будь-якої іншої причини вперто відмовляється повідомити про своє звання, становище і постійне місце проживання, або який при допиті дав неправдиве свідчення, присуджується до передачі до виправного арештантського відділення …віддачі в виправне арештантське відділення на чотири роки, після чого (як і у випадку неспроможності до роботи в арештантських відділеннях) засилається до сибірської чи іншої віддаленої губернії, згідно з рішенням Міністерства внутрішніх справ. Жінок віддають в тюрму на той самий строк, а потім засилають у Сибір. Окрім цього покарання, за неправдиве свідчення про свій стан, звання і місце проживання, волоцюг додатково карають різками від 30–40 ударів.

У найзагальніших рисах причини негативного ставлення до бездомних пояснює теорія стигми Ервіна Гофмана (Goffman, 1974). Стигмою є певна риса людини, її поведінка або репутація, що соціально дискредитує людину, класифікуючи її через певний небажаний негативний стереотип, а не у прийнятних, звичних термінах. Гофман до «стигматизованих» людей зараховує, зокрема, осіб із фізичними або психічними відхиленнями, соціальних девіантів (повій, наркоманів, злочинців, гомосексуалів), осіб із нестандартною зайнятістю та поведінкою (джазових музикантів, богему, працівників на карнавалах, «тих, хто живе на пляжах»), небезпечні соціальні класи (волоцюг і «міських нерозкаяних бідних»):

Їх вважають учасниками своєрідного колективного заперечення публічного порядку і розглядають як людей, що не використовують наявні можливості для покращення своєї ситуації схваленими суспільством шляхами. Вони показують відкриту неповагу до тих, хто кращий за них, їм не вистачає пієтету, вони представляють невдах у мотиваційних схемах суспільства, — підсумовує Гофман.

Різко негативне ставлення до бездомних особливо характерне для фашистської ідеології, де вони сприймаються як загроза суспільному порядку і гармонії. Для нацистів бездомні належали до «асоціалів», яких ще у 1933 році почали відсилати до концтаборів на примусові роботи, нашиваючи на їхній тюремний одяг чорні трикутники. До того ж, над ними проводили медичні експерименти, щоб обґрунтувати «генетичну спадкованість бродяжництва», стерилізували їх і застосовували евтаназію (Ayass, 1995).

У контексті нацизму є й інший полюс культурних пояснень — у нашому випадку цей полюс представляє твердження, що міліціонери, які здатні на таке жорстоке поводження, схильні до садизму і мають психічні відхилення. Це пояснення пропонує і Зоя Єрошок, журналістка «Нової газети», коли пише:

Згідно з міліцейською логікою: бомжі — ненормальні, і життя у них ненормальне. А ті міліціонери, які їх б’ють, просто так, проходячи повз, дубинками, електрошокерами, петардою в обличчя — нормальні? Ті, що швабру засовують до піхви — нормальні? Вони приходять додому, чай п’ють, з дружиною спілкуються, дітей своїх по голівці гладять. У них усе гаразд. А потім ідуть на роботу — виконувати свій професійний обов’язок — бити бомжів.

Ця теза лунала і щодо жорстокості нацистів до своїх жертв у концтаборах, хоч вона й спростовували, зокрема Ханна Арендт у «Банальності зла» (Arendt, 1963). Лоїк Вакан у своїй праці «Покарання бідних» іде навіть далі, називаючи «неліберальну соціальну політику» внутрішньо притаманною ліберальній політиці:

Ретельно порівнявши євгенічні заходи в 1920­х, примусові трудові табори у 1930­х і систему соціального забезпечення у 1990­х у Англії й Америці Десмонд Кінг показав, що «неліберальна соціальна політика», яка прагне регулювати поведінку громадян за допомогою примусу, є «властивою ліберальній демократичній політиці» та відображає її внутрішні суперечності. Навіть якщо вони суперечать вимогам рівності й особистої свободи, такі програми періодично застосовують, бо вони ідеально підходять для увиразнення та ствердження кордонів членства у періоди сум’яття.

Справді, євгеніка з вимірюванням черепів волоцюг чи програми стерилізації бездомних були популярними і у «ліберальних» суспільствах, таких як Англія чи США. Навіть у демократичній Швеції за правління соціалістичного уряду з 1930­х до 1970­х років діяла державна програма стерилізації маргінальних груп (Broberg and Roll­Hansen, 2005).

Тож на цю версію пояснення проблеми через «культуру» (цього разу не бездомних, а міліціонерів) можна відповісти, що порушення прав бездомних громадян з боку органів влади, ставлення до них як до девіантів і злочинців не є проблемою окремих міліціонерів, але структурною проблемою на пострадянському просторі. «Свавілля» — це не зовсім адекватний опис ставлення правоохоронних органів до бездомних. У багатьох випадках міліціонери справді перевищують службові повноваження, але у проблеми є й глибша, структурна складова. Проводячи рейди, зачистки територій чи «операцію БОМЖ» на залізничних вокзалах, міліціонери виконують свою роботу. Тому варто приділити увагу репресивній державній політиці та міліцейському вирішенню проблеми бездомності в сучасній Україні.

Пережитки радянського ладу

Зосереджуючи увагу не на загальних тезах про стигматизацію маргіналів, а на специфіці пострадянської репресивної політики правоохоронних органів щодо бездомних, не можна оминути увагою історичну тяглість — свого роду «пережитки радянського ладу». У радянські часи у трьох «закритих» містах (Москві, Ленінграді й Києві) проводили постійні рейди, а волоцюгам та колишнім в’язням (які не мали приписки) було заборонено наближатися на відстань ближче ніж сто кілометрів від межі цих міст (звідси поширений вислів «сто перший кілометр»). Чи не найвідомішим прикладом такої політики є «очистка» Москви, Ленінграду і Києва напередодні Олімпійських ігор 1980­го року. «Порушення паспортних законів» і «бродяжництво» (відсутність приписки або тривале перебування поза місцем постійного проживання), а також «дармоїдство» і «ведення паразитичного способу життя» були підставою для засудження до чотирьох років позбавлення волі або виправних робіт аж до початку 1990­х років (Павлов 1985; Слободкин 1980)  ².

Опинившись серед кримінальних правопорушень, жебрацтво, бродяжництво і дармоїдство потрапили під юрисдикцію органів внутрішніх справ і перетворилися на табу для засобів масової інформації і переважної більшості вчених. Вся інформація з цієї теми була зосереджена у МВС і стосувалася переважно засуджених за систематичне бродяжництво, жебрацтво і за ведення іншого паразитичного способу життя, а також за порушення паспортних правил, — пише О. Лиходей (2005: 17).

Цей висновок актуальний і для сучасного українського суспільства, де питання бездомності також перебуває «під юрисдикцією» МВС, а бродяжництво лишається хоч уже і не кримінальним злочином (як це було в СРСР), а все ж — правопорушенням. Сьогодні українська міліція не має права карати за відсутність приписки, як це було в СРСР, але має право зупинити бездомних на вулиці на підставі «запобігання бродяжництву» й ув’язнити їх на період до 30 діб у приймальнику­розподільнику «для встановлення особи» чи «для перевірки на відсутність кримінальних правопорушень». Цим правом міліція часто користується для «очистки» центру Києва від так званих «бомжів» напередодні свят чи візитів офіційних делегацій. У зимові місяці транспортна міліція проводить «Операцію БОМЖ» на вокзалах Києва з метою «запобігання порушенням громадського порядку» і «профілактики правопорушень».

Прес-центр Міністерства внутрішніх справ повідомив, що впродовж 28–29 січня 2006 р. для виявлення та обліку осіб без визначеного місця проживання Управління МВС України на транспорті провела на всій території України профілактичне відпрацювання залізничних об’єктів під назвою «Профілактична операція «БОМЖ» (…) За словами начальника відділу громадської безпеки Управління МВС України на транспорті Сергія Арошкевича, для допомоги людям без постійного місця проживання працівники міліції організовують надання їм медичної допомоги, годують, проводять із ними роз’яснювальні бесіди. Крім того, їх перевіряють на причетність до скоєння різних злочинів (УГСПЛ, 2006).

Міліція детально описує процес «зачистки місць можливого перебування осіб без визначеного місця проживання» у щорічних звітах про заходи з вирішення проблеми бездомності:

Службою дільничних інспекторів міліції Святошинського РУ ГУ МВС України в м. Києві постійно здійснюються заходи з охорони громадського порядку в місцях можливого перебування безпритульних громадян, проводяться перевірки речових та продуктових ринків, горищ, підвалів, залізничних станцій. З метою виявлення бездомних громадян протягом поточного року проводились цілеспрямовані відпрацювання будівельних майданчиків та гуртожитків по вул. Бударіна та 19 км Житомирського шосе, лісової смуги поблизу смт. Коцюбинське, де виявлено осіб циганської національності (СРДА, 2008).

Повідомляє усім віруючим напередодні Великодня, що ті можуть спокійно святити свої пасочки, бо міліціонери проводять рейди, щоб жебраки й волоцюги не сиділи під церквами:

Вчора, сьогодні ми почали профілактичні заходи щодо зачищення криміногенного елементу, бомжів та інших, які знаходяться біля культових споруджень, особливо у великих містах, обласних центрах, столиці нашої країни місті Києві», — повідомив начальник департаменту громадської безпеки МВС Володимир Маєвський. — «(Бомжі) відправляються до приймальників­розподільників. Там триразове харчування, є умови помитися, поспати. Я думаю, що там їм буде краще, ніж вони будуть заважати нормальним людям прийти посвятити пасочку» (УГСПЛ, 2006).

У радянській ідеології й практиці так звані «бомжі» (сам термін вперше зустрічаємо у звітах радянських органів МВС у 1970­х роках) і «дармоїди» (рос. «тунеядцы») також протиставляються «нормальним людям». У статті «Як організувати змагання?» Ленiн (1967, 201) пише про необхідність застосування найсуворіших форм покарання до так званих люмпенів і дармоїдів, включно з розстрілом.

В одному місці посадять в тюрму десяток багачів, дюжину злодюжок, півдюжини робітників, котрі відмикують від роботи… В іншому — поставлять їх чистити сортири. У третьому — дадуть їм, після карцера, жовті квитки, щоб увесь народ до їхнього виправлення наглядав за ними, як за шкідниками. У четвертому — розстріляють на місці, кожного десятого, винного в дармоїдстві.

У грудні 1932 року (якраз у період Голодомору, коли селяни масово намагалися виїхати до міст у пошуках їжі) Сталін повертається до ідеї внутрішніх паспортів і «приписки», обмежуючи міграцію селян, колишніх в’язнів і «політично неблагонадійних елементів» до найбільших міст СРСР, включно з Києвом. У роки Голодомору державні органи «дедалі частіше стали вдаватися до адміністративних і навіть каральних дій: ізоляції голодних районів, покарання батьків, які залишали дітей з надією на їхнє державне забезпечення, трудової мобілізації підлітків, примусового патронату», — зазначає Алла Зінченко (1998: 71–72) у своєму дослідженні дитячої безпритульності в Україні. Якщо такі жорсткі заходи покарання, як табори примусової праці та обмеження свободи пересування застосовувалися до дітей та підлітків, то для дорослих осіб без постійного місця проживання покарання були ще суворішими, включно з кримінальною відповідальністю і позбавленням волі за «ведення бездомного способу існування». Сталін на плакаті 1934 року (що змальовує щасливе селянське життя — з грамофоном і лампочкою Ілліча) повідомляє, що «кожен селянин, колгоспник чи одноосібник має віднині можливість жити по­людськи, якщо тільки він хоче чесно трудитися, а не ледарювати, не бродяжничати і не розкрадати колгоспне майно». На плакаті­карикатурі «ворогів п’ятирічки» (1929 рік) серед буржуїв, куркулів, попів і продажних журналістів опиняються… п’яниці. Волоцюги, алкоголіки та інші «соціальні паразити» фігурують і на післявоєнних радянських плакатах як асоціальні елементи, що являють собою загрозу для суспільства.

У шістдесяті роки виходить Указ Президіуму Верховної Ради РСФСР (від 4.05.1961 р.) «Про посилення боротьби з особами, котрі ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антисуспільний, паразитичний спосіб життя». За ним бродяжництво визначали як «існування на нетрудові доходи, ухиляння від суспільно корисної праці, відсутність визначеного місця проживання, ведення бездомного способу існування», а нетрудовими доходами вважали «доходи, отримані без докладання особистої праці або у заборонений нормами спосіб, або спосіб, який хоч прямо і не заборонений, але засуджується комуністичною мораллю». Важливими для нашого аналізу є слова «норми» й «мораль» і визначення бездомності як «способу існування» і «ухиляння» від суспільно корисної праці (тобто як свідомого вибору самого бездомного), що перегукується з тезами «Морального кодексу будівника комунізму», ухваленого на XXII з’їзді КПРС у тому-таки 1961 році, з його «нетерпимістю до дармоїдства» («хто не працює, той не їсть») і до «порушення суспільних інтересів».

Радянські авторитарні тенденції у вирішенні соціальних проблем заслуговують на особливу увагу дослідника, адже, згідно з радянською ідеологією, ыз подоланням капіталістичних класових антагонізмів мали би зникнути ті соціальні проблеми, які були їхнім продуктом (алкоголізм, бродяжництво, дармоїдство), так само як мала би зникнути потреба в поліцейському контролі й державному каральному апараті. У «соціалістичному» суспільстві, яким його вважали радянські партійні діячі, злочинці не могли бути «продуктом» структурних чинників. Відповідно, причину шукали або в самих злочинцях як аморальних чи хворих, або ж у мікросоціальному оточенні (сім’ї, колі друзів, трудовому колективі), або у «пережитках» старого ладу. На цьому протиріччі в поясненні девіації як соціально зумовленого феномену з одночасним виключенням основних «суспільних» факторів як можливих причин ще у 1970­х роках наголосив кримінолог Вальтер Д. Коннор (Connor, 1972: 278):

[Згідно з ідеологією марксизму­ленінізму] людина є соціальною істотою і несе відбиток тієї соціальної системи, в якій вона живе […] Але хоча радянське суспільство є лише перехідним етапом на шляху побудови комунізму, соціалізм уже позбавлений тих характеристик, які за капіталізму обов’язково спричиняють девіантну поведінку. А отже, соціалістичний устрій не може нести відповідальності за девіацію, яка в ньому відбувається.

Замість аналізу структурних протиріч радянського суспільства, «Моральний кодекс» призвів до «моральної паніки» — дуже схожої на ту паніку щодо девіації й соціального занепаду міст, яку з 1980­х років спостерігаємо у США, де міста дедалі частіше почали змальовувати як зосередження всіх можливих проблем: злочинності, наркоманії, проституції, бездомності (Macek, 2006). Ця паніка поставила під загрозу саму ідею міста як «полісу» — простору, де можлива політика, де демократична участь усіх громадян базується не на ідеалі «суспільства без суперечностей», але на активному осмисленні цих суперечностей та їх спільному переживанні. Страх перед бездомними, безробітною молоддю з чорних гетто, людьми з наркотичною чи алкогольною залежністю справді призвів до війни — шаленими темпами почала зростати кількість ув’язнених за дрібні правопорушення, міста одне за одним запроваджували «політику нульової толерантності» і скорочували програми соціальної допомоги. Згодом на вулицях почали встановлювати камери відеоспостереження, у «проблемних» школах — металошукачі, у супермаркетах — приватну охорону.

У Радянському Союзі по телевізору (якраз у ті ж 1980­ті) показували фільм «Людина з П’ятої авеню» про бідних і бездомних Нью-Йорка, а незабаром радянське КДБ організувало візит до СРСР бездомного Джозефа Маурі, який збирав підписи на захист бездомних американців. Звичайні радянські громадяни слали Джозефу листи й гроші, у Кремлі його прийняв голова Верховної Ради СРСР, а ідеологи вміло застосовували «класовий аналіз», щоб наголосити на системних суперечностях капіталістичного способу виробництва, заснованого на класовій експлуатації — існування в таких умовах десятків чи навіть сотень тисяч бездомних у США було просто неминучим. Але водночас ці ідеологи виявилися неспроможними пояснити існування бездомних у Радянському Союзі, віддаючи перевагу простим поясненням «пережитків» минулого устрою, а коли цей минулий устрій почав віддалятися — звернулися до консервативних культурних пояснень, як і їхні американські опоненти.

Неспроможні пояснити репресивну політику щодо бездомних через «пережитки радянського ладу» і ми. По-перше, таких «пережитків» як повна зайнятість чи державна власність на засоби виробництва вдалося позбутися на диво швидко. По-друге, жодна з описаних вище «радянських» практик не є унікальною для нашого регіону, еквіваленти приписки, рейдів, кримінальної чи адміністративної відповідальності за бродяжництво можна знайти в країнах і Першого, і Третього світу, про що вже йшлося вище. І по-третє, із запровадженням нових моделей регулювання соціальних проблем криміналізаційні практики не зникають, а постають як неодмінна складова цих моделей.

Криміналізація бездомності за капіталізму

Щоб адекватно зрозуміти функції каральної політики щодо бездомних, окрім загальних механізмів стигматизації та специфіки пострадянського контексту, необхідно поглянути на криміналізацію бездомності як на складову соціальної політики за капіталізму. У домодерний період ані бідність, ані девіація не вважалися соціальними проблемами, щодо яких суспільство мало би виробити колективне політичне рішення. Мішель Фуко показує, що централізований дисциплінарний контроль над дефективним індивідом (котрий став спільною рисою таких інституцій, як психіатрична лікарня та в’язниця) зароджується у ХVІ ст. Волоцюг почали ділити на психічно хворих («дефективних» індивідів не з власної вини, а через хворобу, яких слід ізолювати у психіатричних лікарнях) і злочинців («дефективних» індивідів з власної вини, яких слід покарати у в’язниці за свідоме ігнорування суспільних норм). Він додає, що з народженням в’язниці покаранню стали піддавати сам характер об’єкта, його природу, сутність:

Під назвою злочинів і переступів, звісно, й далі судили визначені кодексом юридичні об’єкти, а водночас судили ще й пристрасті та інстинкти, аномалії, хвороби, непристосованість, наслідки впливів середовища і спадковості: карали за певні агресивні вчинки, а через них — за агресивність, за зґвалтування, а водночас і за збоченість, за вбивства, а водночас за пориви і жадання. …Судять і карають таки їх, оті тіні, що ховаються за подробицями вчинку (Фуко, 1998: 24).

«Приписка» як форма контролю над так званими небезпечними класами (що її ми розглядали вище в контексті радянської репресивної політики) стає поширеною в Західній Європі з зародженням капіталізму, починаючи з того ж ХVІ століття. У Великобританії у 1662 році виходить «Акт допомоги бідним» (Poor Relief Act, також знаний як Settlement Act), згідно з яким кожен бідний мусив бути приписаний до «своєї» парафії, яка була відповідальна за допомогу. Волоцюга чи мігрант у пошуках роботи часто не отримував дозволу на проживання в жодній парафії, оскільки ті боялися, щоб він не осів на їхній території й не створив додатковий фінансовий тягар для парафії. Як зазначає Тревелян (Trevelyan, 1989: 292):

Дев’яносто відсотків англійських бідних, фактично всі, хто не належав до невеликого класу землевласників, ризикували бути виселеними з якої б то не було парафії, окрім своєї власної, з арештом чи насильством, яким би добрим не був їхній характер і навіть якщо вони мали оплачувану роботу. Панічний страх керівників окремих парафій, що бідні одного дня попросять матеріальної допомоги, призводив до невиправданого застосування сили там, де це було зайвим  ³.

Томас Мор (1978: 134) вважав причиною бідності, бездомності й злочинності приватну власність, і зокрема — відгородження земель під пасовища, внаслідок чого безземельні селяни мусили переселятися, «не відаючи, куди подітися»:

Що ще їм лишається, як не красти і не опинитися заслужено на шибениці або ж бродяжничати й просити милостині. Хоча й тут їх кидають до в’язниці як волоцюг, за те, що вони скрізь тиняються без діла — ніхто не бере їх на роботу, як завзято вони б себе не пропонували. Адже селянській роботі, до якої вони звикли, немає місця там, де нічого не сіють.

Промислова революція на зламі ХVIII i ХІХ століть призвела до збільшення кількості бездомних серед колишніх селян, які приїжджали до міста з надією знайти роботу, але часто зазнавали поразки й опинялися на вулиці. Хоча бездомні як соціальне дно без стабільного місця в соціальній структурі існували й у докапіталістичних суспільствах, урбанізація та розвиток капіталізму загострили проблему бездомності й надали їй нових вимірів.

Власне, саме перехід до капіталізму, на думку Фуко, призвів до появи централізованих дисциплінарних покарань на противагу тортурам: за капіталізму набуває цінності життя волоцюги як потенційного учасника виробничих відносин, замість відрубувати йому кінцівки чи вбивати, стає вигідніше направити його на примусові роботи. Дисциплінарна влада «не сковує сили, щоб їх ослабити, а намагається певним чином зв’язати їх докупи, примножити та використати», — підсумовує Фуко (1998: 213)  ⁴.

Про зародження репресивної політики (як, утім, і централізованої соціальної допомоги бідним із боку держави) саме у ХVІ ст., тобто з переходом від феодалізму до капіталізму, слідом за Фуко пише і Лоїк Вакан (Wacquant, 2009) у своєму дослідженні «Покарання бідних». Він пропонує «пригадати спільні історичні витоки системи допомоги бідним і кримінального ув’язнення впродовж хаотичного переходу від феодалізму до капіталізму», стверджуючи, що «обидва типи політики винайдено в шістнадцятому столітті, аби «поглинати і регулювати маси невдоволених людей», які постраждали в процесі епохальних змін». Схожим чином, на думку Вакана, «обидва типи було детально переглянуто в дві останні декади двадцятого століття у відповідь на соціально­економічні розлади, викликані неолібералізмом».

Вакан бере за точку відліку модель бюрократичного поля, яку запропонував Бурдьє: різні сектори держави, що забезпечують життєві умови та можливості нижчого класу, змагаються за першість усередині цього поля. Зсув від соціального до карального ставлення до міської маргінальності, на думку Вакана, свідчить про те, що поліція, суди і в’язниця (як основні діячі «правої руки» держави поряд із економічними структурами) взяли гору над політикою соціального захисту («лівої руки» держави) та «уможливили колонізацію соціального сектора всеосяжною каральною логікою, характерною для постреабілітаційної каральної бюрократії». Відповідно, Вакан пропонує «перенести каральну політику з периферії до центру нашого аналізу модернізації та розгортання державних програм, покликаних упоратись із укоріненою бідністю та поглибленням нерівностей, що розрослись у поляризованому місті».

Репресивна політика щодо бездомних в Україні за неолібералізму

Продовжуючи аналіз Вакана, діяльність правоохоронних органів варто розглядати в контексті державної політики. По-перше, незважаючи на декриміналізацію бродяжництва і жебрацтва, бездомність і далі розглядається органами державної влади у контексті злочинності та протиправної діяльності, що загрожує суспільному порядку. На сайті Міністерства юстиції можна прочитати, що «більшість громадян, схильних до бродяжництва, ведуть протиправний, здебільшого злочинний спосіб життя. Серед них і ті, які були раніше засуджені, хворі на різні інфекційні захворювання (СНІД, туберкульоз, гепатит тощо), зловживають наркотичними засобами, хронічні алкоголіки» (Ананко, 2006). Звідти ж дізнаємося, що «проблема бездомних громадян і безпритульних дітей в Україні деформує соціальне середовище, руйнує фізичне, психічне та духовне здоров’я людей, знижує їхню життєву, громадську і творчу активність, погіршує моральний стан, створює соціальну напругу в суспільстві». Серед причин бездомності, крім структурних (безробіття, зниження доходів та рівня життя населення), фігурує «неготовність правоохоронних органів проводити роботу з такими категоріями населення у ринкових умовах». Міністерства юстиції, праці і соціальної політики та внутрішніх справ спільно працюють над створенням єдиної бази даних тих, хто «не має постійного місця проживання, займається бродяжництвом і жебрацтвом». Бездомних фотографують «для створення єдиної картотеки», а також перевіряють на причетність до правопорушень, «оскільки трапляються непоодинокі випадки крадіжок, пограбувань та інших кримінальних чи адміністративних правопорушень, які здійснюють особи без визначеного місця проживання через відсутність засобів для існування» (УГСПЛ, 2006). Офіційно ця діяльність здійснюється в рамках «соціального патрулювання», а у Міністерстві юстиції зазначають, що цей облік уповноважується «з метою створення необхідних умов для забезпечення прав та свобод бездомних громадян».

Зокрема, на засіданні оперативного штабу для запобігання загибелі від переохолодження в департаменті соціальної політики Луцької міської ради, було піднято питання «про необхідність створення центру обліку громадян без приписки: Найімовірніше, цим займатиметься УМВС у Волинській області, оскільки серед даної категорії громадян левову частку займають раніше засуджені, такі, що вийшли з місць позбавлення волі, або навіть ті, що перебувають у розшуку. Туди передаватимуться дані про знайдених безпритульних осіб дільничними інспекторами, закладами охорони здоров’я, соціальними службами, житлово­комунальними господарствами та пересічними мешканцями Луцька» (ЗІК, 2007). Таким чином, навіть питання запобігання загибелі від переохолоджень пов’язують із кримінальною тематикою і передають під контроль МВС.

МВС фігурує як профільне міністерство в усіх державних програмах допомоги бездомним, незважаючи на застереження Ради Європи про обмеження участі міліції у вирішенні питань некримінального характеру (зокрема, Рада Європи ще з середини 1990­х закликає Україну перевести питання реєстрації й обліку до відомства Міністерства юстиції). У 2007 році у спеціальних приймальниках­розподільниках МВС перебувало 12,5 тис. бездомних (МВС, 2007), тоді як послугами закладів соціальної допомоги бездомним (як 31 державних, так і 13 недержавних), за даними Мінпраці, у 2007 році скористалися близько десяти тисяч осіб (МВС 2006), що на 20% менше, ніж кількість затриманих із підозрою у бродяжництві й жебрацтві у той самий період. Ця фрагментарна статистика вказує на домінування каральної складової у соціальній політиці щодо бездомності над власне соціальною складовою.

Сам факт затримання «з підозрою у занятті бродяжництвом і жебрацтвом» цілком вкладався у радянську логіку повної зайнятості та обов’язкової приписки (тож навіть якщо ми критично налаштовані щодо цих законів, бездомні формально були правопорушниками), але в ринкових умовах він виглядає дивним, коли ані повної зайнятості, ані житла законодавством не передбачено, а людина, яка не має приписки й не працює, вже не вважається «соціальним паразитом» і більше не є правопорушником. Обурення журналістки «Нової газети» є справедливим у цьому контексті:

(Російська Держдума) підготувала новий проект закону, згідно з яким у кожного бездомного має бути адреса. Та, за якою він, бомж, проживає. Інакше — сидітиме. Спочатку — десять діб. А у випадку «злісного небажання реєструватися» може сісти й на рік, і на два. Цей законопроект ухвалено в першому читанні. Наша газета вже ставила питання його авторам і розробникам: за що міліція збирається карати бомжа? За те, що у нього немає житла? Так володіння житлом — це право, а не обов’язок російських громадян. За те, що він не живе в одному постійному місці? Так Конституція Росії гарантує російським громадянам свободу пересування. За те, що він неприємно пахне і погано вдягнений? Так жоден російський закон не наказує громадянам, чим пахнути й у що вдягатися у громадських місцях. За те, що у них туберкульоз і воші? Так це хвороби, а не злочини. «Держава зобов’язана відгородити нормальних громадян від сумнівного «задоволення» спілкування з волоцюгами», — пояснив у одному інтерв’ю суть нового законопроекту начальник московського ДУВС на залізничному транспорті, генерал-майор міліції Андрій Алєксєєв.

Специфікою сучасної репресивної політики є те, що коли раніше бездомність була поза законом і вважалася кримінальним злочином, то нині у відсутності постійного місця проживання й стабільної зайнятості немає нічого злочинного. Натомість «покарання» бездомних є протизаконним, тому відверто репресивні формулювання («боротьби з соціальним паразитизмом») заміняють на м’якші («профілактики можливих правопорушень») чи навіть створюють видимість «турботи» про бездомних («соціальне патрулювання», «облік з метою забезпечення прав і свобод бездомних громадян»). Звісно, від того, що вищезгадане Святошинське РУ ГУ МВС України у м. Києві здійснює рейди й «зачистки територій» у рамках програми соціальної допомоги бездомним, не міняється сама суть рейдів (адже для соціальної допомоги йшлося б про будівництво соціального житла й забезпечення стабільної зайнятості, чого держава не може зробити в неоліберальних умовах).

Крім того, якщо десь бездомних і можна вважати «зайвими людьми», яких намагаються «усунути» шляхом репресивної політики, то в сучасному українському суспільстві бездомні є складовою міського життя (зокрема, виконують функції здешевлення робочої сили й стримування можливого невдоволення дедалі більшою нерівністю, нагадуючи, що «могло бути й гірше»), тому репресивна політика не має на меті «усунення» бездомних, а лише їхню максимальну маргіналізацію. Питання використання робочої сили бездомних також не раз фігурує в державних програмах. На щойно згаданому засіданні Луцької міської ради:

 Присутні погодилися: найголовнішим завданням є створення спеціального притулку для громадян, які живуть на вулиці. Як свідчить практика сусідніх міст (Львова, Івано-Франківська, Рівного), найдоцільніше такий заклад створювати не в місті, а в сільській місцевості, щоб не «приваблювати» бездомних до Луцька. Крім того, безпритульні громадяни, які виявлять бажання залишитися надовго в притулку, матимуть можливість трудитися на сільгоспроботах, відпрацьовуючи таким чином своє проживання.

З журналістського розслідування «Спіймати собі раба» (Лаврик et al., 2008) ми бачимо, що робочу силу бездомних справді експлуатують.

«(У) нашій країні непоодинокі випадки “класичного” рабства, коли людей примушують безоплатно працювати на найтяжчих роботах. Непокірних нещадно б’ють і навіть убивають. Невільників вербують обманом або брутально викрадають із вулиці. Зазвичай жертвами стають представники незахищених верств населення, передусім безпритульні», — пишуть автори. Міліція та інші державні структури, які постачають бездомних «рабів», отримують від цього фінансову вигоду. У статті наводиться приклад судді з Житомира, який використовував для будівництва заміського будинку свого батька невільників, яких сам же засудив за адміністративні правопорушення (до 15 діб). А у Вінниці працівники приймальника-розподільника, у якому розмістили групу сомалійських біженців, використовували працю цих біженців на будівельних роботах.

Вакан вважає зростання карального сектора держави складовою ширшого процесу переструктурування державної політики. Цей процес включає також заміну соціального захисту на трудову політику. Віднині, щоб мати право на соціальний захист, бідні мають довести своє бажання працювати, навіть якщо йдеться про нестабільну й низькооплачувану роботу. В Україні популярним стає так зване «соціальне підприємництво», де бідні й бездомні працюють без трудових контрактів чи взагалі без зарплати, а просто в обмін на соціальні послуги. Наприклад, у Чернівцях у рамках реабілітаційної програми було створено соціальне підприємство з приготування їжі. Їдальні та ресторани можуть замовити у цього підприємства такі послуги, як нарізання овочів чи вимішування тіста, а використання робочої сили бездомних дозволяє зекономити на собівартості приготованих страв (Народна допомога, 2010). У дослідженні мережі нічліжок для бездомних у Бухаресті Брюс О’Ніл показав, що від бездомних працездатного віку вимагають хоча б тимчасової зайнятості, з якої ті могли би оплатити символічну плату за нічліг, або ж роботи в самій нічліжці (прибирання, миття посуду тощо). Криміналізація бездомних працездатного віку, які ночують на вулиці, і відмова в безумовній соціальній допомозі штовхають їх на периферійні сектори зростаючого вторинного ринку праці. О’Ніл пише, що «для тих, кого приймають до нічліжок, наявність роботи є необхідною умовою отримання допомоги»:

Таким чином, потреби бездомних пристосовують до потреб ринку в дешевій робочій силі (…), яку можна використовувати для прибирання будинків і офісів, розвантажування товарів чи для тимчасової охорони (O’Neil, 2010: 13).

Альтернативи криміналізації

Становище людей без постійного місця проживання в сучасному українському суспільстві є надзвичайно комплексним феноменом, із економічного і політичного погляду. Щороку в зимовий період на вулицях Києва помирає кількасот бездомних, у холодний 2006 рік жертв було близько дев’ятисот, а за три тижні наприкінці 2009 — початку 2010 року від холоду на вулицях загинуло близько трьохсот бездомних (Обозреватель, 2006; ФорУм, 2010). Чому для цих людей у місті немає нічліжок (наразі нічліжка в Києві лише одна, може розмістити не більше як 160 людей і «фільтрує» бездомних на вході, відмовляючись брати хворих, п’яних чи осіб без документів). Ідеться про забезпечення найбазовіших біологічних потреб людини: навіть не про соціальне житло, а про дах над головою, тепло й постіль, де можна поспати. Якщо ж говорити про соціальне житло, то чому з 1990 по 2008 роки його кількість скоротилася в чотирнадцять разів? (Житловий фонд, 2008) Адже загальний житловий фонд зростав, а за законодавством від 7 до 12% усього новозбудованого житла має йти до соціального фонду, тож мала би зростати й кількість соціального житла…

«Неспроможність» держави забезпечити рівномірніший перерозподіл багатств насправді є політичним рішенням, від якого страждають не лише бездомні, але й більшість громадян (адже з року в рік більше ніж половині українців не вистачає грошей на повноцінне харчування, а якщо й вистачає, то вони мусять заощаджувати на одязі чи на ліках). Те, що серед бездомних 80% хворі на туберкульоз ⁵, віддзеркалює загальносуспільні тенденції погіршення рівня життя, неякісного харчування, неадекватного медичного захисту. Те, що серед них третина колишніх засуджених, свідчить про неспроможність в’язниці виконувати «реабілітаційну» функцію: навіть якщо міліція знає, як «упіймати» злочинця, вона не знає, що з ним робити далі, і в результаті після виходу з місць позбавлення волі кожен десятий в’язень не доїжджає додому (імовірно, відразу ж поповнюючи лави «бомжів»), а більше ніж половина з тих, хто доїжджають, не знаходять роботи (поповнюючи ці самі лави через деякий час).

Те, що так багато бездомних опиняються на вулиці внаслідок квартирних афер ⁶, вказує на наслідки безконтрольного функціонування житлового ринку, а також на повну правову беззахисність звичайних громадян. Ну й, нарешті, те, що багатьом безпритульним, незважаючи на відсутність житла, умов для підтримання гігієни чи нормального харчування, все ж удається хоча б частково утримувати себе самостійно — шляхом підробітків на складах, на будівництві, на сезонних сільськогосподарських роботах, чи тим же збором пляшок і макулатури — свідчить, що вони потрібні суспільству та є залученими до економіки як «резервна армія праці».

До того ж, бездомними не стають за одну ніч: зазвичай ідеться про поступову деградацію умов життя, спричинену нестабільною зайнятістю чи відсутністю роботи, із такими наслідками як алкоголізм, сімейні конфлікти, злочинність. Деградація продовжується, коли людина вже на вулиці: вона більше п’є, менше стежить за гігієною, розриває соціальні зв’язки.

Життя на вулиці нікого не «облагороджує», але боротьбу варто спрямовувати не проти людей, які опинилися на вулиці, а проти тих особливостей нашого суспільства, що роблять бездомність таким поширеним явищем. Боротися за універсальні права на працю, житло, медичний захист, за базовий дохід на рівні прожиткового мінімуму для всіх без винятку громадян.

Ці «красиві» ідеали насправді відстоюються в дуже конкретних протестах — проти примусових виселень із гуртожитків (два успішні протести — гуртожиток тернопільського машинобудівного заводу й «Ленінської кузні» в Києві), проти підвищення цін на комунальні послуги, проти приватизації медицини, проти експлуатації робітників.

Бо навіть якщо досягнемо лише помірних реформ, а не більш радикальних змін суспільного устрою, бездомність не буде остаточно подолано. Статистика з різних країн світу вказує на те, що за умов рівного економічного розвитку безпритульних менше в суспільствах із меншою нерівністю і кращим соціальним захистом населення.

Посилання

Andrusz, G., 1996. Structural change and boundary instability. In: Andrusz G., Harloe, M. and Szelenyi, I. (eds). Cities after socialism: urban and regional change and conflict in post­socialist societies. Oxford and Cambridge, MA: Blackwell.

Arendt, H., 1963. Eichman in Jerusalem: A report on the banality of evil. NY: The Viking Press. Ayass W., 1995. «Asoziale» im Nationalsozialismus. Stuttgart: Klen­Cotta. Broberg, G. and Roll­Hansen, N. (eds), 2005.

Eugenics and the welfare state: sterilization policy in Denmark, Sweden, Norway and Finland. East Lansing: Michigan State University Press.

Connor, W., 1972. Deviance in Soviet society: crime, delinquency, and alcoholism. NY: Columbia UP. Draper, H., 1972. The concept of «lumpenproletariat». In: Marx and Engels. Economies et societes. VI (12) 1972. Pp. 2285–2312.

Goffman, E., 1974. Stigma: Notes on the management of spoiled identity. New York: Jason Aronson.

Harloe, M., 1996. Cities in the Transition. In: Andrusz G., Harloe, M. & Szelenyi, I. (eds) Cities after socialism: urban and regional change and conflict in post­socialist societies. Oxford and Cambridge, MA: Blackwell.

Hojderstrand, T., 2009. Needed by nobody. Homelessness and humaneness in post­socialist Russia. Cornell University Press.

Macek, S., 2006. Urban nightmares: The media, the right and the moral panic over the city. Minneapolis: University of Minnesota Press.

O’Neil, B., 2010. Down and then out in Bucharest: Urban poverty, governance and the politics of place in the postsocialist city. In: Environment and Planning D: Society and Space. Advance online publication, 02.02.10.

Spencer, H., 1873. The Study of Sociology. Chapter XIV: Preparation in biology. London: Henry S. King. Доступ 19.03.2010 за адресою: [link]

Stallybras, P., 1990. Marx and heterogeneity: thinking the lumpenproletariat. Representations, vol. 31, Summer 1990. — p.69–97. Trevelyan, S., 1989. English Social History. London: Penguin.

Ананко С.В., 2006. Соціальний захист бездомних громадян і безпритульних дітей. Доступ 16.06.2006 за адресою: www.minjust.gov.ua

«Бездомний киянин за допомогою адвоката Української Гельсінської спілки з прав людини виграв суд у КМДА» Доступ за адресою: www.helsinki.org.ua

Відомча статистика МВС. Доступ 19.03.2010 за адресою: [link]

Енгельс, Ф., 1928. Німецька селянська війна. Харків: Державне видавництво України.

Ерошок, З., 2008. Бродяги. Новая газета. Доступ за адресою: [link] (частина перша від 02.03.2008), [link] (частина друга від 06.03.2008), [link] (частина третя від 13.03.2008).

Житловий фонд України., 2008. Доступ 29.06.2008 за адресою: www.ukrstat.gov.ua

Захарович, Ю. 2009. Любовь времен Холодной войны. Доступ за адресою: [link] ЗІК., 2007.

Луцьких бомжів на зиму переселять у села. Доступ 07.09.07 за адресою: [link]

Зінченко, Алла., 1998. Дитяча безпритульність: історія та сучасність. Молодь України: стан, проблеми, шляхи розвязання. Київ: Український інститут соціальних досліджень. 68–74.

Коротенко А.И., 2003. Психиатрия на перепутье: Украина. 1990–2001 гг. Київ: Сфера

Лаврик А., Буткевич Б., Забора В., 2008. Спіймати собі раба. Український тиждень. 41 (50). Доступ 18.03.10 за адресою: [link]

Ленин, В. 1967. Как организовать соревнование? ПСС, М.: Изд. политической литературы. — Т. 35.

Лист МВС No 16/1К­С–409 від 29 вересня 2005 року «Про надання інформації» у відповідь на інформаційний запит Гельсинської правозахисної групи.

Лиходей, О., 2005. Профессиональное нищенство и бродяжничество как социальный феномен. Санкт­Петербург.

Маркс, К. 1925. Вісімнадцяте Брюмера Луї Бонапарта. Харків, Державне видавництво України. (пер. з нім. М. та І. Степанових за ред. В. Щербаненка. Онлайн доступ: [link] )