КОНТРОЛЬОВАНЕ МІСТО НА ЗАХОДІ

  • 09 серпня 2010
  • 2228
КОНТРОЛЬОВАНЕ МІСТО НА ЗАХОДІ

Рецензія на книгу: Фолькер Айк (ред). Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки (Volker Eick, Jens Sambale, Eric Töpfer. Hg. 2007. Kontrollierte Urbanität: Zur Neoliberalisierung städtischer Sicherheitspolitik. — Bielefeld: transcript. — 398 S.)

Кому з нас не доводилось почуватися ніяково під пильними поглядами, коли заходиш у двір будинку, в якому не живеш і не працюєш? Ще неприємнішим це почуття стає, коли тебе прямо запитують, що ти тут забув. Були повідомлення і про обнесені парканом дитячі майданчики в Києві «тільки для своїх».

Кому з нас приємно перед входом, скажімо, на великий концерт, мати близький тілесний контакт із працівниками приватних охоронних фірм або бути виведеною чи виведеним звідти за «занадто активну поведінку»?

 

Хто з нас не бачив — в кращому разі зі співчуттям, в гіршому разі з полегшенням — як міліціонери забирають бездомного або просять неохайну людину показати документи з неодмінним питанням, мовляв, що ти тут робиш без місцевої прописки?

 

Ми звикли списувати такі явища на «відсталість» України та «бидлуватість» тутешнього народу, який, звичайно, заслуговує на таку владу, таку міліцію й таке ставлення до нього. У цивілізованому світі все, звичайно, інакше. Ось тільки мешканці самого «цивілізованого світу» про це не знають. У збірці «Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки» науковці з Канади, США, Великої Британії та Німеччини на матеріалі переважно «своїх» країн, аналізують феномени, пов’язані зі зростанням контролю над міським простором за неоліберальної доби [1].

Згідно з проголошеною 1994 року в Нью-Йорку доктриною Zero Tolerance, дрібні порушення «суспільного спокою» — від наркоманії або пиття алкоголю на вулиці до появи в громадських місцях людей, які самою своєю присутністю бентежать «нормальних громадян» (тих самих бездомних, наприклад), — заслуговують на увагу поліції. Ідеологічно це посилення контролю підкріплювалося так званою тезою Broken Windows, згідно з якою людина, котра один раз вчинює дрібне правопорушення, приміром, розбиває вікно, в подальшому більш схильна й до серйозніших кримінальних дій. Тому суспільство буцімто злочинності превентивного удару. Надалі доктрина Zero Tolerance поширилася в усьому світі; поліції інших міст і держав навіть спеціально спрямовували до Нью-Йорку своїх співробітників на стажування та обмін досвідом. Що, втім, не означає, нібито таку політику було поширено з єдиного центру. Навпаки, міста демонструють дивовижну синхронність розвитку. Нью-Йорк мера Руді Джуліані тому й зацікавив мерів і шефів поліції інших міст, що політика Zero Tolerance була в них на часі.

 

Із поширенням дискурсу безпеки та боротьби зі злочинністю стрімко зріс суспільний попит на послуги поліції. Саме так: запит перетворився на попит, а служба — на послуги. Тому що ті зміни, які відбувалися в правоохоронній сфері, найадекватніше можна зрозуміти, за пропозицією Джорджа Риґакоса, не як приватизацію, а як комодифікацію (Rigakos, 2007: 39–55) [2]. Поліцію ж ніхто не продавав; але допуск на «ринок» охорони громадського порядку приватних охоронних фірм змусив і поліцію, особливо зважаючи на дірки в бюджеті, конкурувати з ними, тобто саме «надавати послуги». Якщо в нас намагання дати на-гора хорошу статистику розкриття злочинів — це питомий елемент бюрократичного механізму, позбавлений будь-якої осмисленої мети, то в Канаді тепер це стратегія ефективного маркетингу поліції: клієнтам треба показати, що фірма справді працює. З тієї ж причини і поліція, і охоронні фірми намагаються впадати в око візуально. Громадяни винаймають їх, тому що зацікавлені у тому, аби біля їхнього помешкання було безпечно, охайно та без підозрілих осіб. Тож усім підозрілим особам залишається забиратися геть із цих «пристойних» районів до гетто або, принаймні, до тих районів, де за ними не настільки активно полюють. І така це боротьба зі злочинністю: її стає менше, але тільки там, звідки правоохоронці та охоронці безпеки виганяють «потенційних злочинців». Тому за статистикою розкриття злочинів поліція їде в менш безпечні райони, де, наприклад, знаходить наркотики у людей, що виглядають підозріло. Оскільки підозріло виглядають бідні люди, а серед бідних людей в США чи Канаді більше людей африканського чи латиноамериканського походження, підтримується практика структурного, а інколи й власне расизму.

Попит на безпеку стимулює превентивні заходи. До найбільш значущих, тому що найбільш помітних та здатних помічати найбільше, належить дедалі популярніше відеоспостереження. Замість доволі поширеного нині істеричного страху перед відеоспостереженням в сенсі «Big Brother is watching you», автор(к)и пропонують цілком раціональні пояснення його популярності як закономірного елементу неоліберального чи капіталістичного взагалі розвитку. Перший варіант пояснення прямо пов’язує поширення відеоспостереження з неолібералізмом. По-перше, компанії зацікавлені в тому, аби залучити до районів з інтенсивною пропозицією товарів чим більше споживачів і споживачок і протримати їх там чим довше. Наявність камер відлякує від місцевого раю споживання потенційних злочинців, а також неприємних клієнт(к)ам маргіналів. Схожий механізм діє і в іншому випадку — профілактики злочинів у житлових районах — тільки споживачі(-ки) тут виступають у ролі «громадянського суспільства», яке співпрацює з поліцією в боротьбі зі злочинністю. Знаючи про наявність камери, людина не скоює злочину. Ліпше вона його скоїть там, де камери немає — в біднішому кварталі. Структура суспільства відбивається не тільки на ціні житла, а й у співвідношенні рівнів безпеки в різних кварталах.

Щоправда, це пояснення, щодо якого існує консенсус серед соціологинь і соціологів, ставить під сумнів Ерик Тьопфер (Töpfer, 2007: 193–227) [3]. Він звертає увагу на те, що камери почали застосовувати для спостереження ще у 50-х роках, задовго до виникнення та поширення неолібералізму. Використовували їх насамперед під час подій, яким надавали значної уваги та на які сходилися маси людей, а також для охорони власності в магазинах. Себто спочатку камери були потрібні для того, аби запобігти крадіжкам. Будь-хто, хто має приватну власність та не хоче зменшити прибуток, за можливості залюбки використає цей інструмент. Інша річ, що спочатку камери були дуже дорогі. Їхнє здешевшання приблизно збігається в часі з переможним поступом неолібералізму, звідси й думка, нібито відеоспостереження ним і породжене. Утім, Тьопфер не заперечує, що наведені в першому поясненні міркування сприяють популярності цього інструменту «профілактики злочинів».

Відеоспостереження є одним із прикладів парадоксальної тенденції, згідно з якою громадянські права дедалі частіше обмежують чи скасовують зі згоди, а часто і на замовлення самих громадян(ок). У Німеччині, наприклад, відеоспостереження підтримують насамперед фірми та політики(ні) не без активної згоди населення, тоді як відхиляє його… поліція, яка скептично ставиться до його ефективності та часом не хоче йти проти власного професійного етосу. Про частину громадянських прав і свобод забувають під час великих подій. Наприклад, у містах, де відбуваються великі економічні форуми або саміти «великої вісімки », мешканки та мешканці самі переважно підтримують заходи з безпеки, тому що через телеістерію бояться терористів, анархістів, екстремістів і бозна-кого ще, хто може порушити їхній спокій, а то й влаштувати теракт. І не так важить, що підтримкою цих заходів безпеки громадян(к)и самі погоджуються на обмеження щонайменше власного права на вільне пересування. Інший приклад: під час чемпіонату світу в футболу в Німеччині 2006 року (а його аналіз становить один із тематичних центрів книги) люди купували персональні квитки з чипами, надаючи інформацію про себе, попри такий популярний у нинішній Німеччині дискурс захисту персональної інформації.

Ці високотехнологічні квитки є симптомом й інших тенденцій. Наприклад, так ФІФА вдалося не пустити на чемпіонат «небезпечних» фанатів і фанаток, тобто тих, з боку яких колись фіксували правопорушення. При цьому в боротьбі з футбольним хуліганством презумпція невинуватості не важить: підозрюваним у якомусь (найчастіше дрібному) правопорушенні фанат(к)ам команд Бундесліги забороняють відвідувати стадіони без жодного суду чи слідства. Юридично тут усе чисто: футбольні клуби користуються правом недоторканності власної нерухомості — у їхній волі пустити чи не пустити когось на територію стадіону. Іншими словами, стадіон приватного футбольного клубу, з погляду права, не є громадським простором. Але ж фанат(к)ам здається інакше, і вони почуваються ущемленими в правах. Ця образа збільшується, зважаючи на те, що дедалі більша комерціалізація футболу витісняє їх із активної участі в футбольному житті просто тому, що вони менш платоспроможні.

Процес комерціалізації футболу та витіснення фанатів і фанаток добре описано у кількох статтях збірника. За часів Тетчер футбольні хулігани в Британії вважалися однією з найнебезпечніших груп поряд із анархіст(к)ами й ірландськими сепаратист(к)ами, і футбольне хуліганство небезуспішно почали викорінювати як явище. Брали участь у цьому й самі футбольні клуби, які намагалися залучити на матчі якомога більше «нормальних людей» замість підірваних фанатів і фанаток. Тим більше що «нормальні люди» можуть заплатити більше грошей за квиток. На стадіонах ліквідували найдешевші «стоячі» місця, що їх так люблять фанат(к)и за можливість поводитися активніше. Футбольні клуби кують нову ідентичність мирних і платоспроможних любительок і любителів футболу замість «агресивних» фанатів і фанаток [4]. Глобалізація та медіалізація футболу розривають біографічний зв’язок фаната чи фанатки з його командою. Футбол, який вони сприймають як спосіб життя, також перетворився на товар. Утім, тут, як показує Ричард Джуліанотті (Giulianotti, 2007: 245–260) [5] не спрацьовують чисті механізми чистого ринку: замість слова «неолібералізм» на означення нових футбольних реалій він пропонує слово «неомеркантилізм». Великі футбольні клуби, чи то пак корпорації, за допомогою медій, держави та міжнародних футбольних організацій (представники(-ці) яких і як функціонер(к) и, і як приватні особи часто-густо зацікавлені в успіху саме цих корпорацій) намагаються проштовхнути їхні інтереси за кордоном, що відбувається за рахунок клубів із «нефутбольних» держав та дедалі більшого розриву між кількома провідними клубами країни і рештою клубів. Таке собі створення футбольних олігополій.

Що, крім дуже загального означника «комерціалізація» та поняття «неолібералізму», яке переживає просто-таки гіперінфляцію, об’єднує всі ці різнорідні явища? Ніл Сміт (Smith, 2007: 375–394) [6] убачає в них відродження реваншизму, щось на кшталт класової помсти після 1960-х років. Це ріднить витіснення міських маргіналів, боротьбу з тероризмом [7] і війни в Афганістані й Іраку. Автор іде аж настільки далеко, що стверджує, буцімто «війну сьогодні виправдовують помстою та реакцією» (ibid.: 385). Не думаю, що в обох випадках — і «нульової толерантності» до мешканців міст, чия поведінка відхиляється від очікуваної, і імперіалістичних війн — ідеться саме про пряме «виправдання» помстою. Всюди впадає в око все-таки намагання завдати потенційному по рушникові чи порушниці превентивного удару, логіка «найкращий захист — це атака». Але припущення неусвідомленого реваншистського мотиву, напевно, не позбавлене сенсу. Утім, головною темою книги, яка й дозволяє зібрати під однією обкладинкою аналіз усіх описаних явищ, залишається саме «контрольоване місто». Парадокс — мовляв, поступ вільного ринку та демонтаж патерналістської держави чомусь ведуть до обмеження свободи людського життя в місті, до контролю за поведінкою людей — тільки позірний. Бо необхідного зв’язку між «вільним ринком» і вільним життям чи демократією немає. Це ще наочніше проілюстрували тенденції останніх трьох десятиліть.

Єдине, що можна закинути цьому багатому і на теоретичний аналіз, і на цікаві деталі, і на дотепні парадокси збірникові — це (звісно, ненавмисне) наслідування економічної мапи світу. Переважна більшість матеріалів присвячена містам Заходу — або ж глобальної Півночі, що, втім, одне й те саме. Із «третього світу» увагу звернули на ПАР, точніше, на хижацьку діяльність британської охоронної корпорації Group 4 Securicor та її расистської практики (Alliance for Justice at Group 4 Securicor, 2007: 107–122) [8], на Болівію (Sheptycki, 2007: 351–374) [9] та, доволі побіжно, на бразильські фавели (Smith, ibid.: 377–383). Ані Мумбай, ані Дубаї, які просто просяться під обкладинку, тут не стали предметом аналізу; цілковито обійдено увагою і країни колишнього соцтабору, Україну згадано — цілком у згоді з панівною культурною географією — як країну походження німецьких проституток. Усе це можна зрозуміти: автори аналізують насамперед ті країни, в яких вони живуть і досліджують, та й читачки/читачі (і, не останньою чергою, покупці) книги також живуть переважно все-таки не в третьому світі. Але мимовіль складається враження, що авторок і авторів цікавить тільки те, що відбувається поруч, у їхньому заможному регіоні в центрі світу, тоді як решта світу залишається поза пильним контролем науковиць і науковців: на тій периферії хай коїться все, що завгодно. Книга, чиєю метою є критикувати реальність, у цьому — дуже важливому — аспекті її підтверджує та наслідує.

А загалом не тільки соціологиням чи соціологам, а й захисницям і захисникам громадського простору, антизабудовним активіст(к)ам наполегливо раджу познайомитися бодай із деякими статтями.

Надруковано в Спільне: журнал соціальної критики. – 2010. – № 1. – С. 167-169.


Примітки

1. Надалі я намагаюся змалювати загальну картину, яка залишається після прочитання збірки, замість зупинятися на деталях. Значну частину тез повторюють різні дослідники, і в таких випадках посилання на окремі статті видається зайвим.

2. Розділ «Polizei konsumieren: Beobachtungen aus Kanada».

3. Розділ «Entgrenzte Raumkontrolle? Videoüberwachung im Neoliberalismus» у рецензованій книзі.

4. Звісно, дослідникам не йдеться про те, щоби розкритикувати ці процеси огульно, в усіх їхніх проявах і з усіма їхніми наслідками. Наприклад, така комерціалізація дозволила залучити до футбольних матчів значно більше жінок, тож тепер футбольна культура більше не сприймається як суто чоловіча. Але критичний опис і критичне пояснення, звичайно, передбачають артикуляцію перспективи жертв цих процесів, оскільки в панівних дискурсах їхнього голосу майже не чути.

5. Розділ «Das britische Fußball-Labour: Überwachung, Gouvernementalität und Neomerkantilismus» у рецензованій книзі.

6. Розділ «Rächen und Renovieren: Vergeltung bei der Renaissance der Stadt» у рецензованій книзі.

7. Тут вартує згадки одне цікаве спостереження Ніла Сміта: якщо на початку — у роки Французької революції — слово «терор» асоціювалося з державною діяльністю, то пізніше буржуазні національні держави перетлумачили його як діяльність антидержавну. Сміт хоче повернутися до витокового значення та вважати терором державну війну з тероризмом, а не сам тероризм (Smith, 2007: 385).

8. Розділ «Wer schützt den Wachschutz? Fakten zu G4S im südlichen Afrika» у рецензованій книзі.

9. Розділ «Polizei und politische Gewalt in Bolivien: Neue Entwicklungen

 

Читайте також:

Інтерв’ю з Лоїком Ваканом. «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

Інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом. «Криміналізація соціальних проблем — це невід’ємна риса неолібералізму»

Невидима реальність (рецензія на книгу: Майк Девіс. Планета нетрів) (Оксана Дутчак)

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери