Квірення історії

  • 12 квітня 2019
  • 923
Квірення історії

Йош

Як підійти до історії тим, хто повсякчас не знаходить себе в описуваних історіях і критично налаштованим до методів написання історії? Надія Чушак і Юлія Сердюкова пропонують поговорити про квір-підходи до створення архівів.

Цю оповідь можна почати з того, як дослідниці шукали можливості для самореалізації в Україні. Якось їм спала на думку ідея взяти участь у конкурсі на опрацювання львівських відео-архівів. Юлія та Надія запропонували поговорити про незнайдене в цих матеріалах, таким чином змінюючи фокус уваги з уже створеного на відсутнє й недоговорене та проблематизуючи це. Конкурс дослідниці не виграли, але згодом дістались до Львова і запропонували поговорити про інші методи в рамках програми «Резиденція солідарності» від ГО «Феміністична майстерня».

 

Що таке квір?

Поняття «квір» знають в контексті сексуальної та гендерної ідентичності. Наприклад, в абревіатурі ЛГБТІК «К» — це квір. Часом це слово вживають як парасольковий термін для ЛГБТІ-ідентичностей. Але Юлія та Надія вважають, що варто відмовитись від трактування «квір» як чергової ненормативної ідентичності, а використати квір-позицію, аби критично поглянути на те, як унормовуються ненормативні ідентичності, та на систему владних відносин у суспільстві загалом.

В системі ЛГБТІК+ є власні ієрархії, і досвід «Г» може значно відрізнятися від «Т» або «Б» тощо. Гей-спільнота подекуди надто унормувалась та вкорінилася в (патріархальну, мейнстрімну) культуру, і толерантність суспільства до її представників чи вписування їх у загальну історію не відбиває такого ж ставлення до лесбійської, бісексуальної чи транссексуальної спільноти. Тим паче це актуально, якщо ми будемо говорити не про спільноти, а про окремих представни_ць цих ідентичностей. Окрім цього, треба критично розглядати не тільки виключення людей із певними ідентичностями, а й суспільні відносини загалом. Варто поставити запитання, на яких підставах когось включають в ці відносини, а когось — ні? Як саме вони включені або виключені? Як розвиваються стосунки? Це підхід інтерсекційному фемінізму. Наприклад, критикується нормативність як така — гетеро- чи гомо- тощо — потреба вписувати ідентичність і спосіб буття в рамки певної норми.

 

"Варто відмовитись від трактування «квір» як чергової ненормативної ідентичності, а використати квір-позицію, аби критично поглянути на те, як унормовуються ненормативні ідентичності, та на систему владних відносин у суспільстві загалом."

 

 

Включення невидимих в історію

Під час лекції Надія та Юлія навели такий приклад: аналізуючи тексти філософів XIX—XХ століть, дослідниця й феміністка Сара Ахмед звернула увагу на те, що в цих текстах бракує важливих деталей. На прикладі улюбленого об’єкта вивчення філософів — філософського стола — вона розглядає забуту всіма жіночу працю. Жінки зазвичай докладались своєю обслуговувальною працею до того, аби в чоловіків з’явилась можливість розвивати філософію. За столом чоловіка-автора, який пише наукові праці, приховано приготування їжі, прання та емоційне обслуговування, яке здійснює жінка.

 

 

Як ми бачимо на цьому прикладі, зміни в підходах до розуміння та написання історії можливі. Масштабні зрушення ми відчули також у ХХ столітті, коли почала виникати тенденція до включення в історичний наратив жінок і колишніх колонізованих народів. Процес віднаходження жінок в історії триває досі, і часом викликає спротив. Наприклад, ставиться під сумнів сама ідея того, що жінки зробили вклад або намір досліджувати це питання в тій чи іншій галузі.

 

Не розширення рамок історії, а зміна підходів

Якщо зробити крок назад і замислитися над питанням, для чого взагалі нам потрібна історія та яку функцію вона відіграє в суспільствах, то виникає відповідь, що історія не просто набір фактів, свідчень і всіх інформацій про все. Відома фраза Леопольда фон Ранке, який доклався до створення дисципліни історії в ХІХ століття: «Завдання історії — розказати все, як було насправді». Але на сьогодні зрозуміло, що будь-яка історія вибіркова й обмежена рамками тексту, ресурсами видавництва та дослідницької інституції, можливістю дослідниць та дослідників досягти консенсусу, їхньою політичною позицією та іншим. Досить часто історії, що претендують на об’єктивність, слугують меті не передати максимально правдиво факти, а створити певну інтерпретацію, яка підтримує панівну ідеологію.

Очевидно, що ідеологія, що має оптику, яка не помічає жінок / лесбійок / транс-людей / кого завгодно, не може бути вигідна цим виключеним групам. Звідси випливає мотивація бути включеними в історію, творити свою історію. Але не замінювати один штучний, суб’єктивний наратив на інший, адже мета не просто презентувати інтереси конкретних когось, а позбутися владних порядків в цілому, які виникають за допомогою такого способу опису минулого й теперішнього.

 

 

Мені спадає на думку інший приклад: сучасні європейські методи викладання дисципліни історії в школах, коли «шкільний підручник з історії має стояти на позиціях захисту прав людини й демократичних цінностей, а також виховувати толерантність і сприяти взаєморозумінню між народами», як стверджує Роберт Маєр. Ідеолог_ині такого підходу пропонують використовувати декілька трактувань перебігу подій і ставити під сумнів сам перелік подій. «Автори мають представляти історію як відкритий процес, а не як заздалегідь визначений хід подій», — зазначає Маєр. І це вже значний поступ, якому, втім, пручаються українські структури, відповідальні за видання підручників.

 

Винайдення традицій

Інше проблемне поняття, до якого звернулись лекторки, говорячи про історію, — традиції. Сьогодні в Україні ми часто чуємо, що традиції — це надзвичайно важлива та безсумнівна складова добробуту нашого суспільства. При цьому йдеться не про створення традицій як об’єднавчих ритуалів, а про «пригадування» традицій або «повернення» до традицій, які нібито були притаманні «нашим предкам». Але таке розуміння розвінчують Ерік Гобсбаум та Теренс Рейнджер. Вони говорять, що традиції часто винаходяться, і розглядають, як люди придумують традицію задля ствердження сучасної ідеології, репрезентації тощо. Наприклад, кілт, «традиційний шотландський одяг», вигадали в ХІХ столітті, щоб якось виокремитись від англійців.

 

"Сьогодні ми можемо почути як про древність української нації, так і про вкоріненість гомосексуальних традицій по всьому світу, хоч обидва поняття сформувались в модерну добу."

 

Цей же підхід використовують пригнічені групи для самоствердження. Сьогодні ми можемо почути як про древність української нації, так і про вкоріненість гомосексуальних традицій по всьому світу, хоч обидва поняття сформувались в модерну добу. Таке викривлення проблемне саме по собі. Ба більше, воно породжує потребу віднаходити свої традиції для будь-кого, хто існує сьогодні й претендує на репрезентації в суспільстві.

 

 

Стратегічний есенціалізм

Існує також дещо інший, але подібний підхід, коли група наділяється певною природною сутністю, але не просто через переконання, що така сутність в неї є (есенціалізм), а через те, що це допомагає суспільству прийняти цю групу. Наприклад, жінки — миролюбні, геї — дипломатичні. Такий підхід у роботі «Чи можуть підкорені розмовляти?» Гаятрі Чакраворті Співак в 1980-х роках запропонувала назвати «стратегічним есенціалізмом». Сьогодні в українському феміністичному середовищі часто чути його прояви. Наприклад, вимога забезпечити місця жінкам у Верховній Раді пояснюється не просто так, «тому ще справедливо», а тому, що жінки забезпечать кращий розвиток суспільства завдяки притаманним їм рисам. І з фокуса уваги зникає той факт, що як тільки соціальні умови для жінок зміняться, то вони перестануть мати ті самі, притаманні=виховані в них риси.

 

 

З іншого боку, стратегічний есенціалізм потрібен міноритарним групам не тільки для вписування в історію, а й для власної емансипації, прийняття себе. Адже інтерналізовані фобії змушують «інакших» сумніватися у своїх правах і шукати виправдання для того, щоб стояти на позиції власної ідентичності.

 

"Історії міноритарних груп самі по собі не є ані прогресивними, ані емансипативними, і в них можуть переплітатися одночасно ці тенденції."

 

Співак вважає, що історії міноритарних груп самі по собі не є ані прогресивними, ані емансипативними, і в них можуть переплітатися одночасно ці тенденції. Гарним прикладом є участь жінок в американській армії. З одного боку, для жінок важливий момент включення в патріархальну структуру, доступ до якої (а разом з тим — до грошей, влади, самореалізації) обмежений. З іншого боку, тим самим жінки підтримують і виправдовують імперську війну й стають причетними до конкретних проблемних насильницьких подій.

Всі ці аспекти спонукають до питання, чи можлива квір-історія взагалі та якою вона має бути?

 

Приклади, що надихають

Надія та Юлія також поділились прикладами творення квір-історії, або квірення історії.

Ен Цветковіч (Ann Cvetkovich) розповіла про епідемію ВІЛ/СНІД у США в 1980-х роках, що забрала життя сотень тисяч людей. Епідемія сталась, зокрема, через бездіяльність гомофобної влади. В цей час виникла гей-лесбійська організація ACT UP, учасни_ці якої проводили масові мітинги й змусили владу вжити заходів. Згодом почалось написання історії ACT UP. Історія подавалася таким чином, ніби всю проблему вирішили троє друзів-геїв, які провели перемовини з владою: чоловіки в костюмах домовились з такими ж чоловіками в костюмах. Відбулась стерилізація квір-культури заради успішних перемовин. Цей процес Цветковіч проблематизує в книзі «An Archive of Feelings: Trauma, Sexuality and Lesbian Public Culture».

 

 

В цій роботі вона пропонує «архів ефемерного», який відрізняється від традиційного архіву декількома ознаками. По-перше, він документує не інституцію (як це робиться зазвичай), а дію. По-друге, важливо зафіксувати не тільки проактивні, створювальні дії (пішов, підписав, зробив), а й повсякденні практики. Приклад такої неактивної дії з історії епідемії ВІЛ/СНІД — жалоба. В сучасному світі її важливість також заперечується, ми бачимо підтвердження цьому в популярній фразі «Don’t mourn, organize» («Не журіться, організовуйтесь»). По-третє, емоції також варті уваги, а не тільки намацальні практики.

 

"Квір-історія для них не збір і замикання в якомусь уречевленому архіві фактів минулого, а радше творення уявлень про інше майбутнє."

 

Інший приклад — книга квір-теоретика Джека Галберстам «Квір-мистецтво неуспіху» (Queer art of failure). Він звертається до різних джерел, які фіксують альтернативні способи життя. В традиційних джерелах він вишукує події, написані десь на полях історії і культури. Основним джерелом досліджень Галберстам є сучасна анімація (зокрема, студії Pixar), де можна знайти квірний спротив мейнстріму. Галберстам пропонує поняття «низька теорія» на позначення таких джерел знань, які, до речі, можуть творити й досліджувати всі зацікавлені, без дипломів і засвідчених статусів інтелектуалів.

Підсумовуючи, спікерки зазначили, що квір-історія для них не збір і замикання в якомусь уречевленому архіві фактів минулого, а радше творення уявлень про інше майбутнє. Архів — не як інституція, а як дія, постійна практика і метод.

 

Чи актуально це?

Ми запитали відвідувачок лекції, що для них означають офіційні форми пам’яті та знань.  Чому тема архівування, написання альтернативної історії актуальна для них? Що не влаштовує їх у тому, як відбувається документація, архівація і написання історій сьогодні?

 

Під час початку Майдану я жила в Брюсселі, де теж проходили акції на підтримку протестів в Україні. Я пішла на першу ж з них разом із друзями з України.

Щоб пояснити контекст, повернусь назад на декілька тижнів, коли я була на акції в день візиту Путіна в Брюссель, що її зорганізували ЛГБТ+, щоб звернути увагу на те, що європейські політики тиснуть руку людині, яка підписує закони про «гей-пропаганду». За тією акцією слідкувало два дивно вдягнутих хлопця. На худі одного було написано щось про Русь, і я одразу зрозуміла, хто вони. Не роздумуючи, підійшла й сказала їм, що вони придурки й це все смішно. Цей чувак у худі відповів, що є ціла група російських наці в Брюсселі. Така передісторія.

А історія в тому, що, звичайно ж, вони найголосніше кричали: «Слава нації, смерть ворогам!» на брюссельському Майдані. Серед 40—50 учасників я швидко помітила свого недавнього «знайомого». Здається, худі на ньому було те саме. Коли я за цим спостерігала, мені стало не дуже добре та я пішла собі. Пізніше, коли я намагалася пояснити друзям з України, що не так із тим, що ми тільки-но бачили на брюссельському Майдані, я почула (звичайно ж, від старшого чоловіка) щось на зразок: «Ти знаєш, хто такий Андреас Умланд? Читай його. Він все правильно пише. Немає ніяких наці на Майдані». Історія, яка писалася тут і зараз, вже суперечила тому наративу, що я мала в голові.

Альона Ляшева

У шкільній програмі «Україна в огні» Довженка інтерпретується таким чином: Олеся вирішує віддатися (закохатися й переспати) «своєму», тобто радянському, хлопцю. З іншого боку, Олесина подруга Христя каже їй, що такі, як вона, будуть народжувати дітей від «своїх» і цим відродять націю після війни. Однак сама Христя бачить своє майбутнє в повстанській боротьбі.

Однак можливий й інший погляд: коли на початку Другої світової радянські вояки відступали через село, у якому жила Олеся, вона спитала їх, чи прийдуть німці (тобто чи вояки відступають через повну поразку та їй варто тікати із села, бо вона чула від людей, що прихід німців — це зґвалтування дівчат і забирання усього майна). Вояки їй не відповідають, тож дівчина не тікає, а лишається. Коли останні солдати проходять селом, вона пропонує одному з них залишитись з нею (*лірична сцена закоханості*).

Мені здається, що Олеся хотіла відчути закоханість і фізичну близькість, перш ніж її вб’ють або зґвалтують окупанти. Тому я б змістила акцент у трактуванні твору з того, що вона патріотично хотіла бути з радянським хлопцем, на те, що вона хотіла хоча б раз відчути справжню близькість перед насильницьким ставленням, яке її чекало від нацистів.

Слава Огороднік

 

На первом курсе мне сломал мозг один из журналистских стандартов, а именно стандарт объективности. Это же невозможно, думала я, но молчала. А на втором курсе от преподавателя с истфака (а не с журфака) я случайно узнала про историка Френка Анкерсмита и его «нарративную логику», которая для меня открыла (или подтвердила), что всякая история, даже та, что в учебниках, — это полная выдумка или в лучшем случае интерпретация того, что случилось. Потому что любая речь — это выдумка в сравнении с тем, что случилось.

И сейчас я вижу проблему не только в том, что мир полон искажений и объективность невозможна, не в том, что есть официальный нарратив, а есть — все остальные, даже не в том, что так уж получилось, что мои нарративы почти всегда противоречат официальным, а в том, что до сих пор эти официальные нарративы не маркируются официальными. А я бы настаивала, чтоб они так маркировались. Как маркируют рекламу значком «реклама» в этих-таки «объективных» медиа.

Наши опыты тут и там повсеместно кишат официальными нарративами, которые мы впитываем. И порой избавляться от них очень сложно, потому что они почти неощутимые. А ощутимыми они становятся, как мне кажется сейчас, как раз только через призму личных опытов, какими бы искаженными они ни были в своих нарративных формах. Говоря с живыми людьми, я могу понимать (хотя, возможно, это очередная иллюзия), почему они выбирают для себя те или иные нарративы, потому что сквозь впитанные нарративы в них будут говорить живые потребности и проблемы.

Поэтому квир-архивы для меня в самом широком смысле — это все живые люди, которых я могу услышать и которые позволяют мне услышать и слушать их.

Катя Глущенко

 

Замість висновків

На лекції, що пройшла у Львові, відбулась спроба визначити, чи актуальне питання невидимості реальних досвідів людей. Хоч захід не викликав великого ажіотажу, за тими рефлексіями, які надали три учасниці, можна зробити висновок, що проблема досить універсальна, і чи не кожен / кожна могли б знайти схожі історії у своєму житті.

 

Джерело: Henrietta Hudson

 

Якщо говорити про досвід Європи чи США, в інтелектуальному середовищі та науці можна знайти підтвердження тому, що проблема усвідомлюється й пропрацьовується. Втім, які наслідки ця робота має в Україні загалом або в університеті, школі? Чи бодай в мистецтві, яке має здатність найшвидше реагувати на зміни й задавати тенденції?

На індивідуальному рівні прагнення до спільності (визнання й підтримки як базові психологічні потреби), разом з боротьбою за ресурси (як базові фізичні потреби) витісняє таку потребу як самоактуалізація на дальній план. Тому спраглим за прикладами квірення варто шукати ситуативні позаінстутиційні ініціативи.

 

Читайте також:

Як говорять пригноблені? (Вівек Чіббер)

Залишити коментар

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери