Цього тижня виходить у світ видання «Український Троцький», у підготовці якого брали участь члени редколегії «Спільного». Зміст і вступ до збірника можете прочитати на нашому сайті. Пропонуємо читачам одну зі статей, опублікованих у цій збірці.
Запропонована стаття присвячена висвітленню та аналізу життя і діяльності видатного радянського державно-політичного діяча Л. Троцького, зокрема, українським сторінкам його біографії, подіям, пов’язаним із Україною. Критично оглянемо деякі документи, що демонструють ставлення Троцького до України й українського національного руху як у часи громадянської війни (1920 р.), так і напередодні Другої світової війни (1939 р.), з яких випливає висновок про відсутність якоїсь специфічно антиукраїнської позиції в системі поглядів Троцького.
Особа Л. Троцького залишається однією з найбільш суперечливих фігур у вітчизняній історії. Традиційна радянська історіографія протягом багатьох десятиліть таврувала його як «найзапеклішого ворога ленінізму», який, перебуваючи на найвищих посадах у державно-партійному керівництві, тільки і знав, що шкодити радянському будівництву та нав’язувати партії непотрібні дискусії «по совершенно ясным и давно решенным вопросам» 1. Рецидиви такого підходу інколи прориваються й нині, хоча переважна частина історичної літератури часів «перебудови» намагалась відійти від сталіністських штампів і об’єктивно переосмислити творчий спадок одного з керівників Жовтневої революції та більшовицької партії.
Розвиток суспільно-політичних процесів протягом останніх років призвів до того, що фахівці у галузі соціально-гуманітарних наук були змушені дуже швидко і різко змінювати вектори своїх знакових симпатій та антипатій. Деякі з них, не перепочивши від голосних звинувачень Троцького в «контрреволюційності» й «антипартійності» (зі сталіністської точки зору), тепер не менш голосно критикують його за «революціонаризм» і «більшовизм» (із нині пануючої точки зору буржуазного демократизму). Ця «подвійна зміна знаків» дуже характерна для творчості таких троцькознавців, чи, правильніше сказати, «троцькоїдців», як Н. А. Васецький і Д. А. Волкогонов. Інший, більш виважений підхід продемонстровано у працях В. З. Роговіна, В. І. Старцева, В. Н. Ростального.
Застарілі негативістські штампи, на жаль, і досі переважають у оцінках ставлення Троцького до України, аж до звинувачень його в «українофобії» та хвацьких, але безпідставних заяв: мовляв, якщо Сталін, «наскільки було допустимо за комуністичними канонами, дозволяв своїй батьківщині Грузії зберегти національну самобутність, то Троцький найбільш послідовно прагнув перетворити Україну у російську губернію» [11].
Єдине, що тут правда — те, що Троцький справді народився в Україні. Певні його зв’язки з Україною зберігалися і пізніше.
Лев Давидович Бронштейн народився 25 жовтня (7 листопада) 1879 р. у с. Янівка Єлизаветградського повіту Херсонської губернії у сім’ї єврея-землевласника. Новоросія, або Південна Україна, колонізувалася прийшлим людом найрізноманітнішого національного походження: німцями, сербами, греками. Тому ніяких особливих проявів націоналізму чи антисемітизму тут не спостерігалось: євреї, як й інші, займалися хліборобством і ремісництвом; у Херсонській і Єлизаветградській губерніях на той час було близько 40 єврейських землеробських колоній із населенням 25000 осіб. «Мова сім’ї та двору була російсько-українська» [1]. В автобіографічній книзі Троцького «Моє життя» 2 натрапляємо на чимало сторінок із чудовими описами південноукраїнської природи. А під час навчання в Одеському реальному училищі юний Лев навіть зайнявся перекладами байок Крилова українською мовою [3].
1890-ті роки були у Російській імперії періодом поширення серед інтелігенції марксизму. Як і інші представники передової молоді, 17-річний Лев Бронштейн почав знайомство із соціал-демократичною літературою і в 1897 р. з кількома товаришами заснував у Миколаєві «Південноросійський робітничий союз», який розгорнув революційну пропаганду серед місцевих пролетарів. Малий досвід юних «революціонерів» вкоротив організації віку: 28 січня 1898 р. відбулися масові арешти, і Львов (перший псевдонім Л. Троцького) потрапив до Херсонської тюрми. Після дворічного ув’язнення його було заслано до Сибіру. Роки заслання були для Лева Давидовича періодом остаточного становлення як революціонера-марксиста. Він познайомився з місцевими і засланими соціал-демократами (Мойсеєм Урицьким, Феліксом Дзержинським), увійшов до складу Сибірського соціал-демократичного союзу і в 1902 р. врятувався втечею з фальшивим паспортом на ім’я Троцького. Під час роботи в Самарському бюро Троцький інспектував соціал-демократичні організації у Харкові, Полтаві, Києві і прийшов до невтішних висновків: після масових арештів «зв’язки на півдні були ще слабко налагоджені… з нальоту нічого зробити було неможливо» [4]. За наполяганням Леніна Троцький невдовзі нелегально виїхав за кордон через Кам’янець-Броди. Зустріч майбутніх вождів Жовтня була дружньою. Готуючись до другого, фактично відновлювального з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), Ленін старанно добирав собі прихильників із числа молодих есдеків. Перша стаття Троцького з’явилася в «Іскрі» вже 1 листопада 1902 р., однак зробити його членом редколегії Леніну так і не вдалося через протидію Георгія Плеханова. За свої яскраві промови проти «м’яких» іскрівців Троцький тоді навіть отримав прізвисько «ленінського кийка». Але на самому з’їзді (липень—серпень 1903 р.) він несподівано виступив проти ленінського формулювання §1 Уставу партії. Як відомо, саме це питання призвело до розколу РСДРП на більшовиків (група Володимира Леніна) і меншовиків (група Юлія Мартова). Перші прагнули до створення жорстко централізованої, твердої партії, пристосованої до підпільної боротьби, другі — до більш широкої, еластичної організації типу західних соціал-демократій. Троцький, хоч і належав до радикалів, не сприйняв ленінських настанов, бо у свідомості революціонерів тоді ще свіжими були спогади про таких екстремістів, як Сергій Нечаєв, які скомпрометували саме поняття «централізму» і «жорсткої партійної дисципліни». У запропонованій Леніним схемі жорстко централізованої партії Троцький відчув загрозу її перетворення у простий виконавчий орган при одноосібній диктатурі вождя, спрогнозувавши:
Партійна організація [тобто апарат] замінює собою партію, ЦК замінює партійну організацію і, нарешті, «диктатор» замінює собою ЦК…Організація професійних революціонерів, точніше її верхівка, є центром соціал-демократичної свідомості, а під цим центром — дисципліновані виконавці технічних функцій [2].
Як ми тепер знаємо, цей прогноз точно спрацював 20 роками пізніше, вже за Сталіна. Отже, Троцький — меншовик (хоч і ненадовго). Для Істпарту 3 сталінського зразка це якесь ганебне тавро, а насправді — член однієї з фракцій партії.
Перша російська революція винесла Троцького на вершину популярності. Повернувшись у Росію, він розпочав активну пропагандистську діяльність, і, коли у жовтні 1905 р. виникла перша Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів, Троцький опинився в її керівництві (на виборах Президії Ради він отримав більше ніж 300 голосів, а меншовики Дмитро Сверчков і Петро Злиднєв — по 280 [5]), а після арешту Георгія Носаря 26 листопада був обраний головою Ради. 3 грудня Раду розігнали жандарми, Троцького знову арештовано, знову заслано, і знову він утікає. Почалась друга еміграція (1907—1917 рр.). Післяреволюційна реакція негативно вплинула на внутрішній стан партії. Як завжди після поразки, загострились суперечності. «Уся наша партія розбилася на групи, підгрупи і фракції», — зауважував Григорій 3інов’єв [6]. Саме до цього часу належать найгостріші суперечки Леніна і Троцького, найобразливіші епітети, якими вони обмінювалися.
Не всі співробітники колишньої головної газети СРСР знають, що вперше «Правда» почала виходити 3 жовтня 1908 р. у Львові (згодом Відні) під редагуванням саме Троцького. Видавцем її була закордонна група Української соціал-демократичної спілки, невеликої національної партії на чолі з Маркіяном Меленевським, що в 1904 р. відокремилася від Революційної української партії і пізніше приєдналася до РСДРП (меншовиків). Троцький був талановитим журналістом та організатором, тому «Правда» скоро набула великої популярності. Більшовики на чолі з Леніним навіть спробували взяти її під свій контроль: у 1910 р. після Січневого пленуму ЦК РСДРП виділили фінансову допомогу в розмірі 400 франків (150 карбованців) щомісяця і делегували в редакцію свого представника Лева Каменєва [6]. Але співробітництва не вийшло, наслідком чого став різкий виступ Леніна у січні 1911 р., у якому Троцького названо «Іудушкою». Цей гострополемічний епітет потім довго експлуатувався вітчизняною сталіністською пропагандою, хоча сам Ленін ніколи не призначав цей текст до друку. Пізніше, у 1912 р., коли більшовики на Празькій конференції оголосили себе єдиною правильною РСДРП (а всі інші фракції — такими, що до партії не належать), Троцький відповів скликанням другої конференції — у Відні, на якій представники «інших» 7 фракцій створили об’єднаний «Серпневий блок». Міжфракційна гризня тривала. Переконавшись, що домовитись із Троцьким про газету не вдається, більшовики 5 травня 1912 р. почали видавати свою «Правду» як масову робітничу газету. Скарги Троцького на те, що більшовики вкрали у нього популярну назву, залишились без відповіді [7]. Починаючи з 1912 р., на кілька років Троцький став постійним закордонним кореспондентом газети «Київська думка» («Киевская мысль»).
Частину протиріч зняла Перша світова війна, що розпочалась у 1914 р. Троцький, як і Ленін, одразу зайняв чіткі антивоєнні позиції, за що його послідовно висилали з Австрії, Франції, Іспанії. Місця в Європі не залишалося, тому новий 1917 рік Троцький зустрів у США, де працював із Миколою Бухаріним у редакції газети «Новий світ» («Новый мир»). Лютнева революція покликала емігрантів додому, але для Троцького шлях виявився довгим — у Канаді він був затриманий англійською владою і місяць провів у концтаборі Амхерст. Невдовзі колишні незгоди було забуто: після повернення Троцький працював пліч-о-пліч з більшовиками, на VI з’їзді РСДРП(б) був офіційно прийнятий до її складу і обраний членом ЦК (причому отримав 131 голос із 134, а Ленін — 133). Після липневих подій Троцького знову ув’язнено, тепер уже Тимчасовим урядом, під час осінньої більшовизації Рад (після корніловського заколоту) звільнено, вже через 3 тижні він очолив столичну Петроградську Раду, а невдовзі його обрано членом Політбюро ЦК РСДРП(б). Ніхто з сучасних серйозних дослідників уже не заперечує керівної і вирішальної ролі Троцького в організації і проведенні Жовтневої революції. До речі, в 1918 р. це визнав навіть Йосип Сталін:
Вся робота з практичної організації повстання проходила під безпосереднім керівництвом голови Петроградської Ради Троцького. Можна з упевненістю сказати, що швидким переходом гарнізону на бік Ради та вмілою постановою роботи Військово-революційного комітету партія зобов’язана насамперед та головним чином тов. Троцькому [8].
Сучасники Джон Рід (John Reed), Луїза Брайант (Louise Bryant), Альберт Ріс Вільямс (Albert Rhys Williams) неспростовно свідчать, що більшовицька партія називалась саме «партією Леніна-Троцького» (партією Леніна-Сталіна вона стала 10 роками пізніше). У новоствореному радянському уряді саме Троцькому Ленін запропонував посаду наркома (міністра) закордонних справ — традиційно другу за значенням.
Олег Романчук докладно, але тенденційно висвітлюючи виникнення українсько-радянського конфлікту наприкінці 1917 р., все ж таки наводить документ від 7.12.1917 р., який засвідчує, що Троцький діяв цілком у дусі проголошеного більшовиками «права націй на самовизначення»: запропонував Ставці прийняти українських представників, ввести представників Центральної Ради до складу мирної делегації, «не чинити ніяких перешкод пересуванню українських частин» тощо [10]. На переговорах у Бресті він офіційно визнав повноваження УНР, що і дало їй змогу укласти сепаратний договір із країнами Четверного союзу, хоча на той час Центральна Рада вже не мала фактично ані влади, ані території (українське військо й уряд залишили Київ у ніч на 26 січня, а мир був підписаний 27 січня 1918 р.).
Діяльність Троцького на посаді наркома військових справ і голови Реввійськради 4 донедавна теж викривлялася вітчизняною історіографією за неоригінальною методикою: всі перемоги й удачі приписувалися вищому керівництву на чолі з Леніним, зате у всіх поразках винен голова військового відомства, «шкідник» Троцький. Будьмо об’єктивні: всі перемоги і поразки Червоної Армії — заслуга саме Троцького. У 1922 р. в §41 Політичного статуту Робітничо-селянської Червоної Армії як аксіому було подано: «Тов. Троцький — вождь і організатор Червоної Армії. Стоячи на чолі Червоної Армії, тов. Троцький веде її до перемоги над усіма ворогами Радянської республіки» [12]. Під час громадянської війни відомий «поїзд Троцького» накрутив більш як 100000 км по фронтах, з’являючись у найнебезпечніших місцях. Навесні 1919 р. «поїзд голови РВР» прибув до України: 15 травня — зупинка у Куп’янську, 16 — у Сватовому, 19 — у Києві, де Троцький виступив на засіданні Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету рад [9]. У той час на Донбаському фронті склалася важка ситуація: біла Добровольча Армія генерала Антона Денікіна, накопичивши сили, перейшла у наступ, а фронт проти неї на лінії Маріуполь — Юзівка тримала 3-я бригада 2-ої Української Червоної Армії на чолі з анархо-комуністичним «батьком» Нестором Махном. Це напівпартизанське об’єднання, ослаблене тривалими боями і слабко озброєне (після заколоту Григор’єва більшовики побоювалися свого непевного союзника), не витримало удару. 19 травня у районі Гришино — Ясинувата фронт було прорвано; почався відступ.
Троцький із власного досвіду переконався в необхідності в умовах війни жорсткої централізації та дисципліни, тому він прохолодно ставився до партизанських методів війни, які панували в тодішніх українських червоноармійських частинах. У статті «Українські уроки» («Украинские уроки») він навіть спробував підвести певну теоретичну базу:
Партизанство є знаряддям більш слабкого… класу або пригнобленої нації у боротьбі з тим класом, якому належить централізований держапарат. У цей період партизанство є прогресивним фактором… Історично прогресивне значення партизанської боротьби припиняється там, де пригноблений клас бере у свої руки державну владу [13].
Тому виправляти становище Троцький почав із «викорінення партизанщини». Він заборонив Махну проводити місцевий з’їзд селян, розгортати «непокірну недисципліновану бригаду в дивізію під тим же командуванням» і пригрозив перебіжчикам до Махна розстрілом. Під впливом Троцького Рада оборони Української радянської соціалістичної республіки 25 травня ухвалила рішення про «ліквідацію Махна». Момент був обраний невдало: Махно образився і пішов у відставку. 2 червня відбулась телефонна розмова Троцького з Махном, у якій нарком наказав комбригу розтягнути військо ще на 100 верст до Слов’янська, щоб закрити прорив. «Батько» категорично відмовився, посилаючись на відсутність сил. Троцький наполягав. Махно вибухнув лайкою. Зв’язок урвався. Мотаючись тоді між Харковом і Луганськом, Троцький видав низку наказів про «знищення махновщини». Фронт розвалився, і Денікін почав свій «марш на Москву».
Звичайно, всі дослідники подають такі дії Троцького як його особисту ініціативу. Це не зовсім так, бо лінію на викорінення партизанщини фактично затвердив у березні 1919 року VIII з’їзд Російської комуністичної партії (більшовиків), що відкинув погляди «військової опозиції» (Климент Ворошилов, Сергій Мінін, Йосип Сталін). Таким чином, Троцький провадив офіційно затверджену державно-партійну лінію. Визнаючи свою провину за крах Південного фронту, Троцький подав у відставку. Але 5 липня 1919 р. на засіданні Політбюро відставку було одноголосно відхилено.
Наступний візит Троцького до Донбасу відбувся у 1920 р. Війна закінчувалася, потрібно було починати відбудову народного господарства, і 23 березня 1920 р. Лев Давидович був призначений наркомом шляхів сполучення. Він і тут вдало застосовував свої адміністративно-командні методи: наказом № 1042 від 22.05.1920 р. був затверджений 5-річний план відбудови паровозного парку, щоб підвищити кількість працездатних машин з 5400 до 12800. Вжиті заходи дали значний ефект, і наказ № 1042 був високо оцінений Леніним [15]. Наприкінці 1920 р. Троцький неодноразово заїжджав у Попасну, Дебальцево, Юзівку як народний комісар шляхів сполучення і як голова Надзвичайної комісії Ради народних комісарів у справах Донбасу. Розроблені ним положення про «ударні групи» реалізовувалися на місцевих шахтах: у 1920 р. такі групи виникли на 11 шахтах, а у 1921 р. — на 53 [16]. Газета «Гудок» зауважувала:
Днями була у Донбасі спеціальна і повноважна комісія при Раднаркомі по Донецькому басейні під головуванням тов. Троцького. Комісія об’їздила цілий ряд рудників. Тов. Троцький сам побував у машинних відділеннях, у кочегарці, спускався до копалень і там на глибині 200 сажень під землею, в суцільній темряві опитував забійників, саночників. Звертав увагу на кожну дрібницю і технічного виробництва, і робітника. Це не були офіційні допити начальства, просто розмовляли, по-товариському [17].
Завдяки запровадженим Троцьким заходам видобуток вугілля в Донбасі швидко подвоївся [15].
Хотілося б торкнутися питання про документ, який зараз отримав широке розповсюдження. На початку 1990-х рр. ряд видань («Поступ» № 17, 1989; «Земля і воля» № 1, 1990; «Київ» № 12, 1990; «Вечірній Донецьк» («Вечерний Донецк») 11.10.1990; «Гарт» 22.02.1992) роздрукували текст т. зв. «Заповідей Троцького. Інструкція агітаторам-комуністам на Україні». Цей сумнівний документ потрапив навіть до підручника [14]. Правда, цей підручник здобув сумну славу: через свою тенденційність і політичну заангажованість він став предметом гострої критики і навіть обговорення у Верховній Раді України. Тодішній міністр освіти Михайло Згуровський навіть пообіцяв відкликати підручник зі шкіл для переробки [18], але вищезгаданий документ зберігся й у другому, «переробленому і доповненому» виданні [14]. Причому, судячи з деяких помилок, текст узяли не з першоджерела, а з якогось передруку.
Автору вдалося віднайти першоджерело цього документа. Це емігрантське видання Олександра Доценка (152 сторінки тексту і 240 — «документальних додатків»). У передмові автор зізнається, що ні в якому разі не може гарантувати правдивість і автентичність наведених документів, бо подає їх без жодних змін лише заради «повноти картини». Обставини появи документа такі: 21—22 березня 1920 р., коли петлюрівці взяли Голту і Орлик, «місцеві повстанці» доставили до штабу «Таємну інструкцію Лейби Троцького агітаторам». Отаман Андрій Гулий-Гуленко і політреферент Василь Савенко швидко переробили її, додавши до 10 «заповідей Троцького» 12 власних, і видали відозву «Народе український», яка «мала надзвичайно великий вплив на населення» [19]. Проведений нами аналіз тексту викликає великі сумніви щодо автентичності. Текст надрукований за старою орфографією, з «ятями», хоча відомо, що червоні принципово користувалися лише новою (старою так само «принципово» користувалися білі). Зміст теж несхожий на звичайні виступи Троцького, в яких він трощить ворогів без жодних пом’якшуючих зауважень. А тут автор про ворогів-петлюрівців говорить як про героїв (у перекладі українською):
Петлюра вкритий був славою повалення гетьмана, віддачею трудовому селянству України всіх земель без викупу з негайним скликанням трудового конгресу… У ньому [українському селянинові] прокинувся вільний дух запорізького козацтва і гайдамаків, що спав сотні років. Це страшний дух, який кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити чудеса хоробрості. Це той самий дух вольності, який давав українцям нелюдську силу протягом сотень років воювати своїх пригноблювачів… і отримувати над ними блискучі перемоги [20].
Такі панегірики з вуст Троцького на адресу петлюрівців і партизан-повстанців взагалі, з урахуванням його поглядів, просто неможливі, до того ж неправдиві. Коли це Петлюра роздавав селянам землі? Коли це він скликав Трудовий конгрес, якщо зі спогадів Володимира Винниченка відомо, що «головний отаман» всіляко намагався відтягнути його скликання, бо обґрунтовано вважав, що конгрес позбавить його влади [21]? Такі суто пропагандистські пасажі могли вийти тільки з вуст самих петлюрівців. Зазначимо, що на червоному боці ця «промова» ніколи ніде ніким не згадувалась, нема її в жодному з томів зібрання творів Троцького, нам нічого невідомо про її «пряму» дію. Зате про її «контрпропагандистське» використання нам відомо (див. вище). Тобто з моменту появи цей документ використовувався лише зі знаком «-».
Підсумовуючи, зазначимо, що, на нашу думку, «Заповіді Троцького» є справжньою фальшивкою, сфабрикованою в петлюрівському штабі з пропагандистською метою (можливо, тими ж А. Гулим-Гуленком та В. Савенком) і повтореною в антирадянських емігрантських джерелах 1930-х рр. Її популяризація в українських виданнях часів «перебудови» і «національного відродження» лежить цілком у руслі тодішньої антикомуністичної кампанії. Внесення цього сумнівного документу до підручника Федора Турченка тільки підтверджує тенденційність і заангажованість автора, про що зазначалось у висновках комісії Верховної Ради з науки і народної освіти в 1996 р. [18].
Піку своєї популярності Троцький досяг у 1923 р. під час широкомасштабного святкування 5-річчя Червоної Армії. Але цей же рік став і початком занепаду. Ленін, розходження якого з Троцьким із 1918 р. ніколи не ставали глибокими й антагоністичними [20], хворів і поступово відходив від важелів управління, що переходили у руки ворогів Лева Давидовича (Сталіна, Каменєва, Зінов’єва). Новообраний генсек ЦК РКП(б) за допомогою апаратних перестановок поступово усунув прихильників Троцького з важливих посад. Тому дискусія 1923 р. закінчилася поразкою опозиції на Жовтневому пленумі ЦК. А невдовзі Ленін помер. Для Троцького це був час «затишшя перед боєм». Тому, наприклад, виступаючи через кілька тижнів на загальноміських партзборах у Харкові з доповіддю «Без Леніна ленінським шляхом», він просто прочитав затверджений Політбюро текст і старанно ухилявся від прямої відповіді на питання: чи зміг би собою замінити Ілліча? За спогадами І. Чорного, наступного дня на зустрічі зі студентською молоддю виступ Троцького був більш яскравим, емоційним і змістовним.
Він говорив про те, що за три роки мирного життя партія відірвалася від мас, бюрократизувалася. Вона перестала думати про народ, а думає лише про своє благо. Керівні члени партії перетворилися на чиновників ще гірших, ніж царські. Тому їх також потрібно замінити, і зробити це повинна молодь [11].
Осіння дискусія 1924 р. навколо книги «Уроки Октября» закінчилась черговою поразкою Троцького. У січні 1925 р. він був знятий із посади голови РВР 5, у листопаді 1927 р. виключений із партії, у січні 1928 р. засланий у Казахстан і через рік висланий із СРСР. Троцький так і не припинив своєї боротьби проти сталінського режиму, яку традиційна радянська історіографія кваліфікувала як «антирадянську». Але навряд чи можна ототожнювати цей режим із Радянською владою і соціалістичним ладом. «Ворогом соціалізму» і «фашистським агентом» Троцький аж ніяк не був, хоча у своїх численних творах без упину критикував установлену в СРСР тоталітарну диктатуру. Штучність самого терміну «троцькіст» обґрунтовано довів Станіслав Кульчицький [22]. До речі, Ленін ніколи не користувався цим терміном.
У 1939 р., коли напередодні Другої світової війни гостро постало українське питання, Троцький присвятив йому кілька статей із дуже цікавими думками.
Він справедливо зауважив:
Різкий поворот поза-радянських демократичних елементів у бік від Радянського Союзу. Під час загострення української проблеми на початку 1939 року комуністичних голосів зовсім не було чути, зате досить голосно звучали голоси українських клерикалів і націонал-соціалістів. Це означає, що пролетарський авангард випустив український національний рух зі своїх рук… у Канаді, де українці складали основну масу компартії, з 1933 р. починається… різкий відплив українців від комунізму до пасивності або націоналізму різних відтінків [23].
Від колишньої довіри і симпатій західних українських мас до Кремля не залишилося і сліду з часу останньої розбійницької «чистки» в Україні… Розмінну монету у своїх міжнародних комбінаціях із імперіалістичними урядами… Карпатську Україну Гітлер подарував угорським катам… Замість відповіді Сталін на 18 з’їзді відкрито взяв під свій захист Гітлера від брехні західних «демократій» [24].
У таких умовах Троцький вважав найбільш розумним гаслом таке: «Єдина вільна і незалежна робітничо-селянська Україна!»
Це, безумовно, суперечило інтересам Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР як держав, які розчленували українські землі, але найбільш відповідало інтересам українського народу згідно з ленінським принципом права націй на самовизначення. Троцький заперечував проти намагання націоналістів
вирішувати українське питання шляхом прислужництва одному імперіалізму проти іншого. Цим авантюристам Гітлер дав неоціненний урок, підкинувши (чи надовго?) Карпатську Україну угорцям, які негайно знищили немалу кількість довірливих українців… Програма незалежності України в епоху імперіалізму прямо і нерозривно пов’язана з програмою пролетарської революції [24].
Таким чином, Троцький пов’язував завдання звільнення і соборності України виключно з соціалістичною революцією, виходячи зі своїх марксистських позицій. У дилемі «національне об’єднання України чи цілісність СРСР» він віддавав перевагу першому, хоча це викликало велику критику з боку «друзів Кремля». Такі погляди Троцького пов’язані з тим, що послаблення Радянського Союзу внаслідок відокремлення України він розглядав як послаблення, в першу чергу, сталінського бюрократичного режиму і не вважав таку ситуацію незмінною, бо в перспективі
всі радянські республіки знайдуть необхідні форми зв’язку і співпраці. Але ця мета буде досягнута за умови повного руйнування старих примусових зв’язків, а, відповідно, і старих кордонів, лише за умови повної незалежності кожної зі сторін, які домовляються [23].
Підсумовуючи, зазначимо, що не існує ніяких достатніх і обґрунтованих даних про якісь специфічно «антиукраїнські» погляди Троцького. Уродженець України, він добре знав мову, в період створення Радянського Союзу активно захищав права національних республік проти шовіністичного централізму Сталіна (один з відомих «троцькістів» Християн Раковський, тривалий час очолюючи уряд УРСР, активно боронив її «автономізм»), неодноразово перебував тут і навіть в еміграції виявляв певну цікавість до українського питання (згадки про «голодомор», про переділ західноукраїнських земель тощо).
Література
1. Троцкий Л. Моя жизнь. — Берлин, 1930. — Т. 1. — С. 22, 109.
2. Панцов А. В. Лев Давидович Троцкий // Вопросы истории. — 1990. — №5. — С. 69.
3. Васецкий Н. А. Троцкий. — Москва, 1992. — С. 13.
4. Троцкий Л. Моя жизнь. — Т. 1. — С. 160.
5. Исторические силуэты. — Москва, 1991. — С. 220.
6. Васецкий Н.А. Троцкий. — С. 53.
7. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Т. 48. — С. 369.
8. Троцкий Л. Сталинская школа фальсификаций. — Берлин, 1932. — С. 25.
9. Ростальной В. Н., Табачник Д. В. Червоний Лев революції. // Філософська і соціологічна думка. — 1989. — № 9. — С. 84.
10. Романчук О. К. Ультиматум. — К., 1990. — С. 16.
11. Черный Г. Фиаско оратора // Московский комсомолец в Украине. — 2000. — 17 августа.
12. Васецкий Н. А. Троцкий. — С. 94.
13. Троцкий Л. Как вооружалась революция. — Москва, 1924. — Т. 2. — Кн. 1. — С. 167.
14. Турченко Ф. Г. Новітня історія України. — К., 1995. — Ч. 1. — С. 131—132; 2 видання. — К., 1999. — Ч. 1. — С. 143—144.
15. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Т. 42. — С. 151—153.
16. Клименко К. Бывал ли Лев Троцкий в Донбассе // Комсомолец Донбасса. — 1991. — 19 ноября.
17. Помни о Донбассе // Гудок. — 1921. — 1 января.
18. Красняков Є. «Новітня історія» чи новітній обман? // Товариш. — 1996. — № 39.
19. Доценко О. Зимовий похід армії УНР 6 ХІІ 1919 — 6 V 1920. — Варшава, 1935. — С. 95—96.
20. Там само, с. 149—151.
21. Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991. — С. 37—38.
22. Кульчицький С. В. Чи були троцькісти у вітчизняній історії? // Український історичний журнал. — 1992. — № 2. — С. 3—6.
23. Троцкий Л. Независимость Украины и сектантская путаница // Бюллетень оппозиции. — № 79—80 (август—октябрь) 1939. — С. 17—19. (Переклад в цій книжці на сторіках 123—134.)
24. Троцкий Л. Об украинском вопросе // Бюллетень оппозиции. — № 77—78 (май-июль) 1939. — С. 13—14. (Переклад в цій книжці на сторіках 116—122.)
