Навколо фільму «Левіафан» зчинилася буча, нібито, за словами міністра культури РФ Владіміра Мєдінского, це кіно з серії фільмів про «Рашку-говняшку» (sic). Звідси вся колотнеча – пущать чи не пущать. Але після перегляду стає ж очевидно, що це кіно все-таки не обов’язково про Росію. Ті явища, які показані в фільмі, притаманні всьому пострадянському простору: страшне зчеплення влади і церкви, феодалізація регіональної еліти, корумпованість чиновництва, безправність і безсилля маленької людини тощо – ця історія могла статися в будь-якому провінційному містечку України, Білорусі, Казахстану…
\n
Та що там, творців фільму первинно надихнула історія американського робітника Марвіна Хімейєра, в якого велика цементна компанія хотіла забрати територію, де розміщувалася його майстерня. Внаслідок конфлікту Хімейєр сів на свій бульдозер і зруйнував 13 адміністративних будівель, включно з будівлями цементного заводу свого класового ворога… Також режисера нібито надихнуло літературне джерело: повість Генриха фон Кляйста «Міхаель Кольхаас» про чесного продавця коней середини XVI ст., який внаслідок наруги щодо нього збирає загін бунтівників і, воюючи з самим принцом, таки відновлює справедливість.
\n
На відміну від таких бійцівських прикладів, Звягінцев, як політичний режисер (а після фільму «Єлєна» його точно можна вважати режисером класової боротьби), має надзвичайно песимістичний світогляд. Для нього бандитська і брехлива влада – непереможна. Це – сторукий, стоногий, страшний Левіафан, біблейська версія хтонічної істоти, дракон, який вовіки віків пожирає своїх жертв. У цьому сенсі картина, намальована Звягінцевим, абсолютно реакційна: вона грає на руку застрашенню простих людей, які після перегляду цієї стрічки ще раз упевняться в безпросвітності будь-якої боротьби проти системи.
\n
Але, хай там як, цей фільм все-таки про боротьбу з Левіафаном. Звягінцев – символіст, він розповідає історію своєї країни алегоріями. Є робітник, є феодал і духівник, а є помічник робітника – освічений і ліберальний адвокат з прогресивної Москви, який хоче допомогти робітникові побороти Левіафана. Після розпаду Радянського Союзу ми скотилися до самого примітивного рівня класового протистояння. Як писав Маркс у «Маніфесті» про ранні кроки боротьби робітників: «На цьому (феодальному) етапі пролетарі борються не зі своїми ворогами, а з ворогами своїх ворогів – із залишками абсолютної монархії, землевласниками, непромисловими буржуа, дрібними буржуа. Весь історичний рух зосереджується, таким чином, у руках буржуазії; кожна отримана в таких умовах перемога є перемогою буржуазії».
\n
Маркс свято вірив, що буржуазна епоха обов’язково здолає феодальну. Але ліберальний Звягінцев показує, що буржуазія перемогла, можливо, десь у столиці, але точно зазнала поразки в провінції. Народ – це «бидло» і бидлом залишиться (урок «Єлєни»); всі нормальні люди мають переїхати з села до великого міста… Те, що залишилося там, у провінції – руїни, скелети, скелі і хвилі. Посеред них – замки і вотчини нових феодалів. А ще церковні дзвони серед холодних гір.
\n
У цьому образному ряду «Левіафан» нагадує «Розсікаючи хвилі» Ларса фон Трієра. Але у Трієра то була історія любові і боротьби за справжню любов, і тому в результаті таки перемогло «диво» (благодать). У Звягінцева любов померла, благодать неможлива, править тільки закон Левіафана. Якщо перекласти цю картину в філософські терміни А. Бадью, то в світі Звягінцева є лише «буття», але немає «події».
\n
Чому так? Річ у тім, що Левіафан у Звягінцева, якщо уважніше придивитися, мертвий. Велетенський, викинутий на берег білий скелет свідчить про минулу силу і велич Левіафана (труп цього чудовиська не треба плутати з живим китом у морі, який радше нагадує біблійну історію про випробування Іони чи покарання Іова). Згадуючи «Левіафан» Томаса Гоббса, ми знаємо, що це символ політичного і смертного «Бога на землі», великої держави або владного апарату. Але ж Томас Гоббс писав: «У всілякій державі править народ, бо народ повеліває і в монархічній державі, тому що там воля народу виражається в волі однієї людини… як це не парадоксально, володар є народ». Отже, мертвий Левіафан – це мертвий народ. Перше видання «Левіафана» прикрашувала на фронтиспісі гравюра французького художника Абрахама Босса, який після тривалої розмови з автором зобразив тіло суверена в вигляді безлічі маленьких підданих… Безліч маленьких підданих у фільмі Звягінцева показана як вервечка обезголовлених дохлих рибин на фабричному конвеєрі.
\n
В цьому сенсі фільм «Левіафан» генеалогічно споріднений за темою і настроєм не так з тогорічною стрічкою «Долгая счастливая жизнь» Бориса Хлєбнікова (де ми бачимо схожу драму боротьби робітників за свою ферму проти класичних «поросячих рил» місцевої адміністрації), як з картиною Олексія Балабанова «Груз 200» – там уже є всі основні інгредієнти, на які ми натрапляємо в останньому фільмі Звягінцева. Як і в «Левіафані», там ми бачимо маленького індивіда, блискуче зіграного актором Олексієм Сєрєбряковим (цікавий збіг), який десь на хуторі під містом водночас заливається горілкою і розмірковує про Бога; йому так само монотонно зачитують у суді вирок за вбивство, якого він не скоїв (Звягінцев це робить двічі), і так само ми бачимо краєвиди руйнування та відчуження фабрик і заводів містечка Ленінськ. Так само влада абсолютно належить смертоносному Левіафану. Але це ще «радянський», сенильний і маразматичний Левіафан зразка 1984 року (Орвелл, привіт!), який поступово божеволіє і загниває. У Звягінцева процес розпаду і загнивання завершився, оголивши безмовні голі кістки. Кінець ідеології, кінець держави, кінець народу.
\n
В світі Звягінцева неможливий спротив, революція, подія, а отже, й істина. Цей колапс дублюється й у особистому житті героїв. Спершу персонаж Олексія Сєрєбрякова бореться із «зовнішнім» ворогом, але катастрофа запопадає його «зсередини» – руйнується його сім’я і стосунки безвідносно до зовнішніх обставин… Хоч як нестерпно зносити такий чорний фаталізм, Звягінцев змушує нас знову повернутися до наріжного питання, поставленого італійським політичним мислителем Роберто Еспозіто в праці «Bios»: «Чому політика життя завжди ризикує обернутися роботою смерті?» Іншими словами, чому подія, навіть якщо вона в якийсь момент стає можлива, в наші похмурі часи постійно втілюється в формі надзвичайного стану? Невже концтабір (зрозумілий метафізично), як вважає Агамбен, справді є парадигмою нашого сучасного світу? На це бентежливе питання, своєрідно переформульоване «Левіафаном», ще доведеться відповісти.
\n
\n
