МИСЛИВЦІ-ЗБИРАЧІ ТА МІФОЛОГІЯ РИНКУ

  • 10 січня 2014
  • 2221
МИСЛИВЦІ-ЗБИРАЧІ ТА МІФОЛОГІЯ РИНКУ

Переклали Дафна Рачок та Іван Шматко

Маркс колись сказав, що «живучість примітивних спільнот була незрівнянно більшою, ніж… живучість сучасних капіталістичних суспільств». Це твердження згодом було доведене численними дослідженнями, чітко й точно підсумованими у вступі до поважної «Кембриджської енциклопедії мисливців та збирачів». В енциклопедії написано: «Мисливство та збиральництво стали першою та найбільш успішною адаптацією людства. Період такого способу життя займає щонайменше 90% нашої історії і закінчився лише 12 тисяч років тому».

Іронія сучасного життя полягає в тому, що, попри неймовірне матеріальне багатство та століття технологічного прогресу, мисливці-збирачі — люди, які жили майже без матеріальних благ — насолоджувалися таким повним та щасливим життям, що його в деяких сенсах можна порівняти із життям у суспільствах індустріальної Півночі. Велика частка спільнот мисливців-збирачів жили в достатку — тобто мали ледь не все, чого потребували. Етнографічні дослідження бушменів жуцьоансі у Південній Африці, наприклад, показали, що представники цього суспільства мали повноцінне харчування, доступ до засобів життєдіяльності, а також багато вільного часу (Lee 1993). Вони використовували дозвілля, щоб перекусити, пограти в ігри чи поспілкуватися — коротше кажучи, робили саме те, що ми сьогодні асоціюємо з достатком. Для таких суспільств був характерний високий рівень особистої свободи. Поміж бушменами !кунґ та народом хадза з Танзанії, наприклад, не існує лідерів як таких. (Ті ж поодинокі тимчасові лідери, які виникають, стикаються з рядом обмежень своєї влади.) Ці суспільства не мають соціальних класів чи, як стверджують, дискримінації на основі гендеру. Їхній спосіб життя та колективного прийняття рішень дозволив їм виживати та процвітати десятками тисяч років у гармонії з середовищем, не знищуючи ресурси, на яких була заснована їхня економіка.

Чим більше ми дізнаємося про мисливців-збирачів, тим більше ми розуміємо, що культурні переконання щодо сучасного ринкового капіталізму не відображають універсальної «людської природи». Припущення про людську поведінку, які ми вважаємо універсальними на основі нашого досвіду в ринковому суспільстві — а саме, що люди є від природи орієнтованими на суперництво та конкуренцію жадібними істотами, і що соціальне розшарування природне — неможливо застосувати до мисливців-збирачів. Саме ці характеристики панівна в індустріалізованому світі економічна школа, неокласична економіка, вважає необхідними для економічного прогресу та процвітання. І хоча суспільства мисливців-збирачів справді демонструють широкий спектр різноманітних культурних схем, і деякі них не завжди достатньо егалітарні чи «багаті» (у значенні, яке надавав цьому слову Салінс — Sahlins 1972), все ж сам факт існування суспільств, які повноцінно, ба навіть щасливо жили без промисловості чи сільського господарства, з обмеженим переліком матеріальних благ, уже ставить під питання ті ідеї про людську природу, які лежать в основі уявлень багатьох економістів.

Міфологія ринку

У більшості підручників економіку визначено як «вивчення розподілу обмежених ресурсів на досягнення різних цілей». Люди, як стверджується, мають необмежені бажання та обмежені засоби для їх задоволення. Отже, нестача та дефіцит неминучі. Ми не можемо мати все, що хочемо, а тому мусимо вибирати. Кожна покупка, таким чином, стає й актом відмови. Чим більше ми споживаємо, тим більше ми втрачаємо. В цій гнітючій атмосфері у нас, як економічних створінь, не залишається вибору, окрім як розподіляти наші обмежені ресурси так, щоб отримати найбільше задоволення від небагатьох речей, які ми можемо купити.

Ці уявлення служать тому, щоб виправдовувати певні відносини між людьми (а також між людьми та природою), що виникли в епоху індустріального капіталізму. Центральною для цих уявлень є ідея «економічної людини». Ця «людина» від природи жадібна, орієнтована на конкуренцію та раціональна. Вона все підраховує, весь час перебуває в пошуках прибутку. Втім, населення індустріальної Півночі не усвідомлює, що ця ідея — лише породжене нашою культурою уявлення, натомість вважає такий стан справ справді універсальним. Власне, ці уявлення виглядають правдоподібно якраз тому, що добре описують більшість із нас. Із дитинства ми навчаємося нормувати наш час, щоб згодом отримати прибуток. Ми обережно розподіляємо отримані кошти між приголомшливою кількістю товарів та послуг, які нас оточують. Насправді ми можемо навіть пожартувати про ірраціональність людини, але десь у глибині душі ми глибоко переконані: ми особисто цілком раціональні та послідовні в своєму виборі. Ми віримо, що бажання мати необмежену кількість благ є природним. Ми щиро переконані, що індивід важливіший, ніж суспільство. Саме боротьба та постійний ріст, а не співпраця та стабільність, описують правила, за якими функціонує економіка нашого світу. Власне, ми всі тепер і є економічними людьми. Ми й справді маємо обмежені ресурси (у вигляді наших доходів) та нескінченний список того, що хотіли би мати.

Неокласична економічна школа — не лише набір уявлень про людську природу. Це також і ідеологія, яка виправдовує наявну економічну організацію, спосіб використання ресурсів та розподілу багатства (Gowdy and O’Hara 1995). Для цього світогляду характерно вважати, що класовий поділ неуникний, а у природі бачити лише купу «природних ресурсів», які можна використати як паливо для економічного зростання та технічного прогресу. Нерівномірність розподілу благ за капіталізму виправдовується теорією розподілу згідно з «граничною продуктивністю». За цією теорією, робітники отримують зарплати відповідно до внеску кожного в економічний продукт. Наприклад, якщо підприємство наймає ще одного робітника і «продуктивність» праці на підприємстві сягає 100 доларів на день (включаючи прибуток), зарплата такого робітника за день має бути 100 доларів. Той, хто додає більше до загального економічного продукту суспільства, мають і отримувати більше за інших. Економісти також стверджують, що конкуренція гарантує, що зарплати зрештою відповідатимуть вартості «граничного продукту» праці. Ідеологічний засновок цієї теорії полягає в тому, що начебто в конкурентній економіці всім платять стільки, скільки вони заслуговують.

Але неокласична школа економіки не бере до уваги історичні та соціальні обставини, які уможливлюють ту чи іншу «продуктивність» людини. Успадковане багатство, наприклад, зумовлює й більший початковий капітал — а отже, гранична продуктивність такої людини зазвичай буде більшою ніж у того, хто народився за менш сприятливих обставин. Ті, хто мають кращу освіту (а це, знову ж таки, часто пов’язано зі статками сім’ї), матимуть кращу граничну продуктивність, а отже, й більший дохід. Неокласична теорія бачить в індивідах лише ізольованих та автономних від зовнішнього світу виробників та споживачів, які неодмінно конкурують між собою за обмежені ресурси. Саму людину також оцінюють в першу чергу як функцію від економічного успіху — від того, чи накопичує (та споживає) вона більше за свого сусіда.

Насправді, таке уявлення про людську природу є скоріше аномальним явищем для відомих нам людських культур. Основний принцип організації нашої економіки — а саме переконання, що людьми рухає жадібність, та віра, що «більше» завжди краще за «менше» — це лише один зі способів організувати життя. Серед людських суспільств ми можемо знайти абсолютно різні моделі організації виробництва та розподілу. Хадза, наприклад, мають детальні правила, як забезпечити всім рівні порції м’яса. Накопичувати — чи навіть просто мати більше за інших — для них неприйнятно. Існують навіть суспільні санкції за накопичення благ, якщо не йдеться про особисті речі на кшталт інструментів, зброї чи трубок для куріння. Більше того, власність на велику кількість речей просто стає незручною через мобільність мисливців-збирачів. Вудбьорн (Woodburn 1982) доводить, що !кунґ та хадза навіть не можуть уявити, як це — накопичувати їжу, коли поруч є хтось голодний. У цьому сенсі мисливці-збирачі — «неекономічні люди» (Sahlins 1972: 13).

Приклад мисливців-збирачів показує, якою була природа людини до встановлення ринкових відносин та сучасних індивідуалістичних ідей. Індустріальна економіка, цілком імовірно, накладає обмеження на нашу можливість до співпраці, зменшення споживання та загалом провадити стабільне та екологічне життя. Як мінімум, знаючи, що протягом майже всієї історії людства цих обмежень не існувало, складно погодитися, що в них є щось «природне». Саме успішне існування таких суспільств мисливців-збирачів доводить, що, окрім ринку та конкуренції, існує багато способів вдало організувати виробництво та розподіл між людьми.

Мисливці-збирачі як виклик економічній ортодоксії

Завдяки описам суспільств мисливців-збирачів ми можемо висунути такі заперечення ортодоксам від економіки: 1) економічне уявлення про нестачу — соціальний конструкт, а не невід’ємна властивість людського існування; 2) виділення праці з загального потоку соціального життя не є необхідною характеристикою економічного виробництва; 3) прив’язка індивідуального достатку до індивідуальної «продуктивності» не є постійною характеристикою економічної організації; 4) егоїзм та жага наживи хоча і властиві людині риси, але вони зовсім не обов’язково домінують; 5) класова та гендерна нерівність не є невід’ємними характеристиками людського суспільства.

  • Нестача

Уявлення про постійний дефіцит — великою мірою соціальний конструкт. Мисливців-збирачів, наприклад, цілком можна вважати багатими, адже вони досягають балансу між ресурсами та своїми бажаннями й отримують усе, що їм потрібно. Коли у чоловіка з !кунґ спитали, чому він не обробляє землю, він відповів так: «Для чого нам щось саджати, якщо в світі так багато горіхів монґонґо?» (Lee 1968: 33). В одній пісні жуцьоансі співають: «Ті, кому доводиться працювати — це їхня проблема!» (Lee 1993: 39). Мисливці-збирачі не мають великих матеріальних накопичень, але насолоджуються вільним часом та, ймовірно, багатшим суспільним життям, ніж на «заможній» індустріальній Півночі. На противагу суспільствам мисливців-збирачів, сучасна індустріальна система створює дефіцит, формуючи необмежені бажання. Споживачі залежні від постійного потоку товарів та відчувають безперервну тривогу, бо така залежність ніколи не може бути задоволена. Салінс висловлює це так (Sahlins 1972: 4): «Споживання — подвійна трагедія: воно починається з невідповідності між бажаннями та дійсністю, а закінчується втратою». Врешті-решт, сучасна всесвітня залежність від матеріальних благ загрожує нашому психосоціальному здоров’ю, а також біологічним та геофізичним основам нашої економічної системи.

  • Робота

Другим важливим аспектом в житті мисливців-збирачів є той факт, що їхня «робота» є частиною суспільного життя та заснована на співпраці. Так звані мисливці-збирачі «негайної віддачі» (Barnard and Woodburn 1988, Testart 1982, Woodburn 1982) — наприклад, народи хадза й !кунґ, які мають найпримітивніші технології — проводять лише 3-4 години на день, займаючись тим, що ми би назвали роботою. Ця «робота» полягає в полюванні на різноманітні види тварин та збиранні рослин. Успіх мисливців-збирачів (а «успіх» тут дорівнює виживанню) залежить в першу чергу від їхніх знань про риси та властивості рослин та тварин, від яких залежить їхнє виживання, а зовсім не від засобів виробництва. Полювання та збирання сполучені з ритуалами, соціальним спілкуванням та мистецьким самовираженням. Самої ж ідеї, що «заробляти на життя» слід важкою та нудною працею, єдина мета якої — забезпечити собі «справжнє життя», просто немає в їхній культурі.

  • Розподіл

Третя річ, яку ми знаємо про мисливців-збирачів, також суперечить ідеї економічної людини, центральної для сучасної економічної теорії. Між «продуктивністю» індивідів та розподілом між ними немає необхідного зв’язку. Економісти стверджують, що в тому, щоб ділитися, є раціональне зерно (Frank 1994). Людина, з якою ми поділимося нашою здобиччю сьогодні, може нагодувати нас завтра, коли нас підведе вдача чи здібності. З цієї точки зору, розподіл — це щось схоже на страхування, коли ми вберігаємо себе від ризику залишитися без їжі. Втім, розподіл їжі в суспільствах мисливців-збирачів має значно глибші засновки. У багатьох культурах просто не існує зв’язку між тим, скільки людина приносить і скільки вона отримує. Вудбьорн (Woodburn 1982), наприклад, показує, що деякі представники хадза майже не виконують ніякої роботи протягом всього життя. Багато чоловіків хадза грають в азартні ігри на наконечники списів і навіть відмовляються полювати, щоб їх не пошкодити, але все одно отримують частку вбитої дичини. Хоча загроза дармоїдства притаманна й індіанським культурам, все ж емоції презирства та зневаги до цих людей культурно зумовлені.
Розподіл м’яса є серйозною суспільною подією для жуцьоансі. Вони приділяють багато уваги тому, щоб розподіл відбувався правильно. Лі пише (Lee 1993: 50): «Розподіл відбувається дуже уважно, за певними правилами. Процес перестановки шматків може тривати близько години, поки всі не переконаються, що кожен отримав належну частку. Успішний розподіл потім згадують із задоволенням цілими тижнями, тоді як невдалий розподіл м’яса може стати причиною серйозної сварки поміж родичами». Ринкове суспільство, навпаки, прив’язуючи «продуктивність» до окремих індивідів, заперечує саму суспільну природу виробництва та роз’єднує ті соціальні зв’язки, які дозволяють триматися купи нашому суспільству.

  • Власність та капітал

Ранні європейські етнографи та антропологи зазначають, що тенденція до рівного поділу, здатність ділитися та відсутність інтересу до приватної власності — спільні характеристики мисливців-збирачів. Серед хадза не розповсюджена і власність на ресурси (Woodburn 1968). Спроби визначити відношення деяких мисливців-збирачів до землі як «приватну власність», здається, є якраз тим випадком, коли західні поняття застосовують до людей, які мають занадто відмінні погляди на відносини між людьми та між людьми й природою. Річс (Riches 1995) стверджує, що термін «власність» слід використовувати тільки в тих випадках, коли люди можуть відмовити іншим у використанні певних ресурсів. Сам факт прохання про дозвіл може свідчити лише про соціальну конвенцію, що символізує дружні наміри та не може відображати «правовий» контроль над ресурсами.

Багато мисливців-збирачів «негайної віддачі» залежать лише від власного тіла та розуму в щоденному підтриманні існування. За кочівного способу життя фізичний капітал доводиться зводити до необхідного мінімуму. Капітал у світі мисливців-збирачів — не фізична річ, якою можна керувати і контролювати, а радше знання, спільне й доступне всім (див. дискусію в Veblen 1907). З цим знанням мисливці-збирачі можуть швидко створювати предмети матеріальної культури. Тьорнбулл (Turnbull 1965: 19) так пише про пігмеїв у Центральній Африці: «Всі матеріали для житла, одягу та решти необхідних предметів матеріальної культури — просто під рукою». На відміну від промислового капіталу індустріального суспільства, капітал мисливців-збирачів — це знання, яке вільно передається і яке неможливо контролювати з метою особистої користі. Більше того, брак зацікавленості в здобуванні матеріального добра дає мисливцям-збирачам свободу насолоджуватися життям. Протягом більшості життя мисливці-збирачі не працюють далеко від друзів і сім’ї, а розмовляють, відпочивають, діляться і святкують; коротко кажучи, займаються людськими справами. Це ідеал сучасного західного суспільства, виражений у великих релігіях та в популярній культурі, але переважно не здійснений.

  • Нерівність

Нарешті, нерівність не є природною характеристикою людини. Суспільства «негайної віддачі» мисливців-збирачів були «агресивно егалітарними» (Woodburn 1982). Вони працювали завдяки тому (а зовсім не супроти того), що не давали утворитися владі. Нерівність, яку приписують людській природі, є іншою стороною міфу про економічну людину. Логіка економічної раціональності виправдовує різні доходи між людьми залежно від класових, расових чи гендерних відмінностей як неминучі. Інколи такі виправдання висловлюють відверто, але зазвичай (що є більш хитрою стратегією) нерівність виправдовують посиланням на «економічну ефективність». Більшість початкових підручників з економіки стверджують, що існує протиріччя між економічним зростанням та справедливістю. Якщо наше суспільство дозволить собі занадто багато справедливості, то у людей пропаде бажання працювати, виробництво впаде, а ті, хто виграє зараз від тимчасових переваг рівності, врешті-решт програють.

Література про мисливців-збирачів показує, що уявлення про «економічну раціональність» — властивість саме ринкового капіталізму, воно вбудоване в його структуру і не є об’єктивним та універсальним правилом всесвіту. Існує багато інших не менш раціональних способів поведінки, не пов’язаних з ринковим обміном. Міф про економічну людину пояснює лише принцип організації сучасного капіталізму. Не більше і не менше (Heilbroner 1993). Насправді він не більш раціональний, ніж ті міфи, що розповсюджені серед хадза, аборигенів чи !кунґ. Проте в індустріальних суспільствах міф про економічну людину виправдовує ситуацію, коли мала група людей привласнює результати розвитку людської матеріальної культури протягом тисячоліть, а також фізичні та біологічні ресурси планети, водночас знищуючи їх (Gowdy 1997).

Мисливці-збирачі та сучасний світ

Мисливцям-збирачам були притаманні ті самі слабкості, що й іншим людям: гнів, заздрощі і жадібність. Також, як і інші великі види тварин, багато груп мисливців-збирачів дуже сильно вплинули на навколишнє середовище (Flannery 1994, Gamble 1993). Проте ці суспільства жили в соціальній та екологічній гармонії, досі небаченій в індустріальних суспільствах. Цей факт дуже промовистий — адже люди були мисливцями-збирачами майже весь час свого існування на цій планеті. Іншою промовистою цікавинкою є залежність між соціальною рівністю та екологічною стійкістю (environmental sustainability). Рівний розподіл, колективне прийняття рішень, економіка знань (knowledge-based economy) — фактори, що сприяють як соціальній рівності, так і гармонії з навколишнім середовищем. Мисливці-збирачі не намагалися спеціально бути більш етичними, їхні моделі поведінки були обумовленні їхніми способами господарювання.

Повернутися до мисливства-збиральництва без катастрофи неможливо, адже на сьогодні населення планети наближається до цифри 6 мільярдів. Але ми можемо запозичити від мисливців-збирачів риси, що сприяють соціальній та екологічній гармонії. А саме:

  • Соціальне забезпечення

У суспільствах «негайної віддачі» кожен має свою частку продукту незалежно від розміру його внеску. Соціальне забезпечення є важливим чинником стабільності сучасних суспільств. На думку Лаппе та Шурман (Lappe and Schurman), у сучасному Китаї соціальне страхування вплинуло на зменшення народжуваності не менше за «політику однієї дитини» (Gordon and Suzuki 1990: 104). Аналогічно, Колдвел (Caldwell 1984) вказує на те, що програми соціального забезпечення та пенсії, зіграли вирішальну роль у зменшенні приросту населення в Кералі (Індія) та Шрі-Ланці. Коли люди почуваються в безпеці, вони не мають потреби у створенні великих сімей, аби впевнитись, що про них буде кому потурбуватися на старості, — стверджує вчений.

  • Екологічна стійкість

Мисливці-збирачі «негайної віддачі» жили, в основному, за рахунок природних ресурсів, тому швидко помічали, коли дарів природи ставало менше. Підтримувати стабільність екологічної системи означало для них підтримувати здатність природи забезпечувати їх усім необхідним. Хоча мисливці-збирачі були здатні замінити певні природні ресурси чимось іншим, вони все ж турбувалися про підтримку природних багатств (Woodburn 1980: 101).

Заміна — також одна з рушійних сил ринкової економіки, але тут вона набирає іншої, більш небезпечної форми. На ринку неважливо, що за ресурс, — за умови правильної ціни, його завжди можна буде на щось замінити. Оскільки основне мірило ринкової вартості має грошову форму, всі речі зводяться до спільного знаменника — грошей. В основі поняття заміни лежить грошова вартість, яка може не враховувати суттєвих факторів, не пов’язаних  із безпосередніми функціями ринку. Економічний критерій стабільності (sustainable) такий: економіка є стабільною за умови, що підтримується її здатність створювати прибуток. Тобто якщо грошова вартість засобів виробництва не знижується (Pearce and Atkinson 1993). За цим критерієм, вирубати тропічний дощовий ліс (який економісти називають «природним капіталом») — це не порушення стійкості, якщо чисті грошові прибутки від вирубки інвестувати в майбутні покоління. Тип інвестиції не має значення. Це може бути інший ліс, автомобільний завод, навіть фінансова інвестиція. Природний капітал і фінансовий капітал взаємозамінні. Отже, все можна конвертувати, замінити на щось інше. Такий погляд на світ приховує, що заради ефемерних економічних виграшів ми приносимо в жертву життєздатність ресурсів, від яких ми, зрештою, залежимо як вид.

Економісти, що займаються екологічними питаннями, розробили політичні стратегії сприяння екологічній стійкості. У цих стратегіях проводиться різниця між природними ресурсами та промисловим капіталом. Ґудленд, Делі та Ель Серафі (Goodland, Daly, and El Serafy 1993) вводять термін «сильна стійкість» (strong sustainability) та пропонують два основні критерії її визначення: (1) підтримка здатності навколишнього середовища перетравити сміття індустріального суспільства та (2) підтримка природних запасів, необхідних для економічної діяльності — як-от орного шар ґрунту, чистої води та чистого повітря.

  • Гендерна рівність та стабільність

Хоча розподіл на жінок-збирачок та чоловіків-мисливців не такий вже й очевидний, як здавалося колись (див. Endicott, у цьому виданні), у більшості, якщо не у всіх, мисливсько-збиральницьких суспільствах тропічного та помірного кліматів саме жінки постачали велику кількість їжі шляхом збиральництва. Звісно, і в цього правила були винятки, особливо в культурах, що мали адаптуватися до широт із недостатньою кількістю рослинної їжі. Залежність від збиральництва, безумовно, була складовою гендерної рівності, яка характеризувала більшість суспільств мисливців-збирачів. Різке зниження статусу жінки — справа недавнього минулого. Це часто пов’язують зі швидким приростом населення (Jacobson 1987). Навіть в аграрних суспільствах жінки відігравали ключову роль у забезпеченні різноманіття та стійкості екологічних систем. Слід зазначити, що багато важливих екополітичних рухів сучасності, як-от рух Чіпко у Ґархвальських Гімалаях, очолюють жінки (Norberg-Hodge 1991; Shiva 1993).

  • Культурне та екологічне різноманіття на засадах біорегіоналізму

Мисливці-збирачі займали майже всю територію планети, заселену нині людством, та мали власні технології, завдяки яким забезпечували собі стабільне життя. Інуїти з півночі Північної Америки та аборигени пустель Австралії були здатні стабільно існувати в кліматі, в якому люди індустріального суспільства не змогли би вижити без постійного постачання ресурсів ззовні. Мисливсько-збиральницький спосіб життя є видатним та винахідливим способом адаптуватися до різних природних умов. За більш ніж два мільйони років існування людини у різних екосистемах (від пустелі до тундри і тропічних дощових лісів) можна знайти найширший діапазон різних способів життя та господарювання. Таке різноманіття — важлива умова захисту природних систем. Вандана Шіва (Shiva 1993: 65) стверджує:

Різноманіття — характерна риса природи та основа екологічної стабільності. Різноманітні екосистеми породжують найрізноманітніші форми життя та культури. Саме ця співеволюція культур, форм життя та природних середовищ і зберегла біологічне різноманіття цієї планети. Культурне та біологічне різноманіття йдуть пліч-о-пліч.

Різноманіття способів життя збільшує шанси людства як виду пережити кліматичні й інші потрясіння. Дашгупта (Dasgupta 1995), Герн (Нern 1990), Гомер-Діксон (Homer-Dixon et al. 1993) та багато інших дослідників зазначали, що нинішнє одноманіття світової економіки робить нас особливо вразливими до екологічних та соціальних негараздів.

Спільне прийняття рішень

Наші знання про суспільства мисливців-збирачів свідчать, що для них були важливими консенсус і спільне прийняття рішень — чого не скажеш про індивідуалістичне суспільство вільного ринку (Lee 1979, Marshall 1976, Turnbull 1965, Woodburn 1982). Їхні суспільства мали механізми, що давали їм можливість приймати найкращі рішення, піклуючись про добробут усієї групи на тривалу перспективу.

Натомість в основі державної політики індустріальних суспільств лежить або ринковий підхід, або псевдоринковий — як-от аналіз витрат і переваг (cost benefit analysis). Ринкові явища — результати рішень окремих людей, що не рахуються із рештою суспільства. А те, що є благом для окремого індивіда в умовах ринку, може не бути таким для суспільства в цілому. Наприклад, з точки зору соціальної чи біологічної вартості екосистем, для суспільства в цілому має сенс рахуватися із навколишнім середовищем, тоді як окрема людина може цього не робити, вважаючи, що в майбутньому воно буде варте меншого. З погляду суспільства, у висновку, що вартість свіжого повітря, питної води чи незмінного клімату невпинно й різко знижується, немає сенсу. Ринкові рішення відображають інтереси окремих людей, навіть не обов’язково якихось спільнот, і точно не беруть до уваги благополуччя природи. Як індивіди ми робимо інший вибір, аніж як члени родин, спільнот, народів, чи навіть як громадяни світу.

Знову-таки, нам є чому повчитися у тубільців. Інститут приватної власності — не єдиний механізм забезпечити ефективне використання ресурсів. Насправді, є всі докази того, що спільна власність справляється з цим краще (наприклад, з адмініструванням місць для рибальства), аніж стратегії, засновані на вірі у приватну власність. На думку Ейксона і Вільямса (Acheson and Wilson 1996), стратегії використання ресурсів у селянських та племінних суспільствах краще узгоджувалися з біологічною поведінкою та непередбачуваністю, що властива певним популяціям риб. Навіть академічні економісти починають ставитися до теорій управління спільною власністю серйозно (Berkes 1989, Hanna et al. 1996).

Висновок

Розпач поступово стає основною характеристикою сучасності. Нинішнє суспільство, здається, втратило контроль і перебуває на порозі невідворотних катастроф. Глобальне потепління, втрата біорізноманіття, перенаселення та соціальна нестабільність — ці взаємопов’язані проблеми загрожують самому існуванню цивілізації, яку більшість населення індустріальної Півночі вважає могутнішою за культури із простішими технологіями.

Та хіба не втішно усвідомлювати, що по приклад виживання можна звернутися до власної історії? Судячи з відомих історичних фактів про мисливців-збирачів, більшість свого існування люди жили у відносній гармонії з природою та одне з одним. Наші культури та свідомість розвивалися саме за таких умов. Розуміння, як мисливці-збирачі вирішували свої основні економічні проблеми, рахуючись із обмеженнями навколишнього середовища, але насолоджуючись максимумом свободи, може стати ключем до забезпечення довготривалого розвитку людей як виду.

Мисливці-збирачі — це більше, ніж цікава сторінка історії. Їхній досвід – джерело цінної інформації про інші способи життя. Мисливці-збирачі та інші тубільні суспільства, що існують до цього часу, є живими альтернативами власницькому індивідуалізму капіталістичного світу. Аборигенне населення багатьох частин світу зараз на передовій у боротьбі за людську гідність та захист навколишнього середовища (Nash 1994). Попри невпинний наступ на них, багатьом аборигенам вдається не лише зберігати існуючі альтернативи до способу життя «людини економічної», але й придумувати нові (Lee 1993, Sahlins 1993). Одного дня ці альтернативи можуть стати нам у пригоді, підводячи до нової економіки, заснованої на принципах екологічної стійкості та соціальної рівності.

Перекладено за: John Gowdy. Hunters-Gatherers and the Mythology of the Market

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ВЛАДИМИР ФРИДМАН: «Если уж брать “роль биологического начала в человеке”, то капитализм — максимально антибиологический строй»

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ ЕКОНОМІЇ! (Енді Кролл)

ЛІС ЗА ДЕРЕВАМИ. Рух «Зеленого фронту» від локального протесту до широкої платформи (Олексій Вєдров)

Посилання:

Acheson, I. and J. Wilson (1996). Order out of chaos. American Anthropologist 98(3):579-94.

Barnard, A. and J. Woodburn (1988). Property, power and ideology in hunter-gatherer societies: an introduction. In T. Ingold, D. Riches, and J. Woodburn (eds.), Hunters and gatherers, vol. 11, Property, power and ideology, pp. 4-31. Oxford: Berg.

Berkes, F. (1989). Common property resources: ecology and community based sustainable development. London: Bellhaven

Caldwell, 1. ( 1984). Theory of fertility decline. New York: Academic Press.

Dasgupta, 1. (1995). Population, poverty and the local environment. Scientific American 272 (February):40-5.

Flannery,T (1994). The future eaters. New York: George

Frank, R. ( 1994). Microeconomics and behavior: New York: McGraw-Hill.

Gamble, C. (1993). Tune walkers: the prehistory of global colonization. Cambridge, MA: Harvard University Press.

Gentgescu-Roegen, N. ( 1977). Inequality, limits, and growth froth bioeconomic viewpoint. Review of social economy 37:361-5.

Goodland, R., H. Daly, and S. El Serafy (1993). The urgent need for rapid transition to global environmental sustainability. Environmental Conservation 20(4):297-309.

Gordon, A., and D. Suzuki ( 1990). A matter of survival. Sydney: Allen and Unwin.

Gowdy, J. (1997). The value of biodiversity: economy, society, and ecosystems. Land Economics 73:25-41,

Gowdy, J. and S. O’Hara (1995). Economic theory for environmentalists. Delray Beach, FL: St. Lucie Press.

Hanna, na, S., C. Folke and K.-G. Maler (1996). Rights to nature. Washington, DC: Island Press.

Heilbroner, R. (1993). 21st century capitalism. New York: W. W. Norton.

Hern, W. (1990). Why are there so many of us? Description and diagnosis of a planetary ecopathological process. Population and Environment 12:9-42.

Homer-Dixon, T., J. Boutwell, and G. Rathjens (1993). Environmental change and violent conflict. Scientific American 268 (February):38-45.

Jacobson, 1. (1987). Planning the global family. Worldwatch Paper 80, Washington, DC: Worldwatch Institute.

Lee, R. B. (1968). What hunters do for a living, or, how to make out scarce resources. In R. B. Lee and I. DeVore (eds.), Man the hunter, pp, 30-48. Chicago: Aldine.

Lee (1979). The !Kung San: men, women, and work in a foraging society. Cambridge: Cambridge University Press.

Lee (1993). The Dobe Ju/’hoansi. Orlando, FL: Harcourt Brace.

Marshall, L. ( 1976). Sharing, talking, and giving: relief of social tensions among the !Kung. in R. B. Lee and DeVore (eds.), Kalahari hunter-gatherers, pp. 349-71, Cambridge, MA: Harvard University Press,

Nash, L (1994). Global integration and subsistence insecurity. American Anthropologist 96(l):7-3().

Norberg-Hodge, H. (1991 ). Ancient futures: learning from Ladakh. San Francisco: Sierra Club Books.

Pearce, D. and G. Atkinson (1993). Capital theory and the measurement of sustainable development: an indicator of weak sustainability. Ecological Economics 8:103-8. Riches, D. (1995). Hunter-gatherer structural transformations. Journal of the Royal Anthropological Institute 1:679-701.

Sahlins, M. (1972). Stone age economics. Chicago: Aldine.

Sahlins (1993). Goodbye to Tristes tropes: ethnography in the context of modern world history. Journal of Modern History 65:1-25.

Shiva, V. (1993). Monocultures of the mind. London: Zed Books.

Testart, A. (1.982). The significance of food storage among hunter-gatherers: residence patterns, population densities, and social inequalities. Current Anthropology 23(5):523-37.

Turnbull, C. (1965). The Mbuti Pygmies. New York: Simon and Schuster.

Veblen, T. (1907). Professor Clark’s economics. Quarterly journal of Economics 22:147-95.

Woodburn, J. (1968). An introduction to Hadza ecology. In R. B. Lee and I. DeVore (eds.), Man the hunter, pp. 49-55. Chicago: Aldine.

Woodburn (1980). Hunter-gatherers today and reconstruction of the past. to E. Gellner (ed.), Soviet and Western anthropology, pp. 95-117. London: Duckworth.

Woodburn (1982). Egalitarian societies. Man 17(3):431-51.

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери