Міста до виникнення держави у давній Євразії

Венґров, Девід

  • 25 березня 2019
  • 2928

Девід Венґров

Вступ

Мабуть, однією з найменш відомих серед багатьох книг і статей Джека Ґуди є його коротка праця для знакової конференції, матеріали якої були опубліковані в збірнику «Еволюція соціальних систем» (Goody 1977). Вона знаходиться в розділі, присвяченому питанням демографії, торгівлі та технологій, і має назву «Населення й політія вольтайського регіону». Ґуди в притаманній йому манері розпочинає обговорення цієї теми на значно ширшому полотні, запитуючи: «Якою є природа відносин між державами і населенням, між централізацією політії і щільністю населення?»

У вступі до антології «Африканські політичні системи» (1940) редактори Меєр Фортес і Едвард Еван Еванс-Притчард погодились з основним положенням про те, що, ймовірно, існує «межа кількості населення, що може триматися разом без якогось централізованого управління» (Meyer and Evans-Pritchard 1940). Проте вони надалі розрізняли чисельність і щільність населення — голі числа в порівнянні з фізичним розподілом людей у межах певного макрорегіону. Вони вважали, що коли фокус зміщується з кількості на щільність, порівняння доколоніальних суспільств у центральній і південній Африці розкривало зворотну залежність між демографією та політичною централізацією. Постійні урядові установи, спеціалізовані бюрократії та судові органи, різкі відмінності рангу й багатства, насправді, найінтенсивніше розвивалися на територіях із низькою демографічною щільністю, таких як політії зулусів та бемба, тоді як більш густонаселені сільськогосподарські поселення, які, наприклад, створювали талленсі на півночі Гани, часто не мали цих особливостей.

До початку 1960-х років ці попередні знахідки відкинули послідовники теорії розвитку, а також нова школа культурної екології, пов’язана з роботою антрополога Колумбійського університету Марвина Гарриса. Роберт Ф. Стівенсон висловив цілеспрямовану критику в книжці «Населення й політичні системи в тропічній Африці» (1968), де стверджував, що закономірності, які спостерігали Еванс-Притчард і Фортес, були нічим іншим, як тимчасовою аномалією, історичним результатом (переважно британських) військових і комерційних вторгнень на африканський континент наприкінці XIX  — початку XX століття (Stevenson 1968). У «Розвитку антропологічної теорії» (1968) Гаррис писав, що завдяки «блискучому захисту гіпотези про виникнення держави через збільшення щільності населення» Стівенсон показав приклад методологічного банкрутства британського структурного функціоналізму, підтвердивши очевидний факт, що якщо розглядати в довгостроковій перспективі, то суспільства на всіх континентах демонструють «тісну відповідність між державними системами та високою щільністю населення» і Африка не є винятком (Harris 1968).

Всупереч тодішнім академічним тенденціям, Ґуди у своєму есеї 1977 року перейшов у контрнаступ. Він спирався не на переваги синхронного порівняння, а на «незайману невинність» його північноамериканських колег у питаннях африканської історії. Спочатку Ґуди посилається на звіти мандрівників кінця XIX століття, які через безпосередні спостереження обґрунтовують аргументи «Африканських політичних систем», наприклад, про анархічний характер народу талленсі та його незалежності від сусіднього королівства Мампрусі. Але він також підкреслив ще серйозніший недолік гіпотези виникнення держави через зростання щільності населення: поза увагою залишаються різні технологічні умови формування африканських і євразійських держав, а ще їхній вплив на співвідношення між чисельністю населення та політією.

 

 

Ґуди звернув увагу на те, що винаходи, що сприяли демографічному зростанню в Євразії з бронзової доби — плуг, колесо і зрошення — майже не проникли на південь від Сахари в доколоніальні часи. Цю думку він розвинув у двох попередніх книжках —  «Технології, традиції та держава в Африці» (Goody 1971) і «Виробництво та відтворення» (Goody 1976).

Таким чином, кількість населення в Африці на південь від Сахари залишалася відносно низькою. І хоча площа придатних для обробки земель була велика, їхню продуктивність обмежувало переважання перелогової системи землеробства. На безпосередніх околицях країн у саванах не існувало стільки систем обробки полів, як у великих цивілізаціях річкових долин Євразії. Натомість це були широкі простори дикої природи: малонаселений рубіж, який ідеально підходив для прищеплення бойових цінностей та загарбництва за допомогою привізних коней і вогнепальної зброї.

На межі фронтиру народи без держави часто збиралися у великі сільськогосподарські поселення, які ставали притулком від поневолення, а також надавали доступ до родючих земель. Такі зібрання незв’язаних нічим іншим родових груп кидали виклик сталим системам політичної організації. Отже, фронтир був місцем політичних інновацій. У таких регіонах, як камерунські савани, це привело до появи нових вождівств або князівств, які, зі свого боку, створили нові прикордонні зони й так далі — певний «ефект доміно». Але в інших випадках «племена без правителів» зуміли досягти значного ступеня демографічної централізації без державоподібних структур управління для розв’язання власних проблем. У таких регіонах, як північна Гана, в результаті виник політичний ландшафт «великих племен» і «маленьких князівств».

Хоча есей Ґуди про населення й політію знайшов відгук у працях інших африканістів, таких як Робін Гортон (Horton 1971) та Ігор Копитов (Kopytoff 1987), його оминули увагою в загальних дослідженнях довгострокового зростання поселень (наприклад, у книзі професора археології Сіднейського університету Роланда Флетчера «Межі зростання поселень: теоретичний нарис» (Fletcher 1995)). А пошук системних зв’язків між екологією, масштабами та соціальною нерівністю продовжується, отримуючи нову теоретичну підтримку в таких галузях, як дослідження управління (менеджмент) та еволюційна психологія. У статті «Аграрний урбанізм за низької щільності населення: порівняльний погляд» (2009) Флетчер нещодавно висловив думку, що первісні міські утворення в тропічних або субтропічних зонах, як правило, мали розгалужений вигляд за низької щільності населення, що можна побачити на прикладі найдавніших великомасштабних поселень в Амазонії, низинах майя, середнього Нігера та Південно-Східної Азії (Fletcher 2008). Їм можна протиставити компактні міські поселення з високою щільністю населення, які, як вважають, зазвичай виникали в напівзасушливих регіонах, наприклад на річках Ніл, Тигр-Євфрат, Інд і Хуанхе.

Залишається суперечливим питання, чи можна робити таке загальне протиставлення міських утворень на виключно екологічних засадах — більш засушливі місця не позбавлені своїх садів на околицях (див., наприклад, книжку Барри Кемпа «Місто Ехнатона і Нефертіті. Амарна та його люди» (Kemp 2012)). Очевиднішою проблемою є спроба навести широкі паралелі між типами екології, урбанізації та політичним устроєм. У нещодавньому порівняльному дослідженні «Неієрархічний розвиток комплексності в субтропіках: вода і співпраця»  антропологи Вернон Скарборо з Університету Цинциннаті та Ліза Лусеро з Іллінойського університету в Урбана-Шампейн стверджують, що домодерні міста в субтропіках були «попередньо адаптовані» до гетерархічних систем управління, тоді як міста в напівзасушливих регіонах, натомість, мали схильність до стратифікованих держав (Scarborough and Lucero 2010). Але немає чітких доказів жорсткої соціальної стратифікації в містах бронзової доби в долині Інда або протягом приблизно першої половини тисячоліття месопотамського урбанізму. Тропіки, навпаки, створили як Кхмерську імперію, так і класичне царство майя.

 

Шумерська богиня

 

Мета цієї лекції полягає в тому, щоб показати, що деякі аспекти контраргументів Ґуди щодо взаємозв’язку між збільшенням щільності населення та виникненням держави, а також його пізніші праці про письменність, урбанізацію і бюрократію треба переглянути — частково як альтернативу цій новій хвилі уніформістських теорій про населення та політичний устрій. Я розвину аргументи Ґуди у двох напрямках:

а) немає логічного або необхідного зв’язку між щільністю населення та появою централізованих управлінських або політичних структур;

б) населені центри можуть розвиватися й довго підтримувати себе через зовсім різні, егалітарніші способи інтеграції, навіть без стимулу хижих втручань сусідніх держав.

Але я також відійду від тез Ґуди та пізніших досліджень, стверджуючи у другій частині моєї промови, що раннє виникнення «міст без держави» не є виключною особливістю ані для Африки на південь від Сахари, ані для субтропічних зон в цілому. Натомість, я зроблю припущення, що міста, які організували «знизу» й на відносно егалітарних принципах, можна знайти в самому осерді міської цивілізації в Євразії.

 

"Появу міст у Месопотамії вже давно розглядають як поріг у соціальній еволюції — «виникнення складного суспільства», яке пов’язують із розвитком торгівлі, писемності та держави."

 

Я прийду до цього висновку через переосмислення міської революції четвертого тисячоліття до нашої ери, яку сам Ґуди вважав ключовим процесом пізньої первісної історії людства. А якщо конкретніше, я стверджую, що цей процес більше не можна пов’язувати лише з одним основним регіоном Месопотамії, а треба визначити як процес з двома головними центрами: один у Месопотамії, а інший — у лісостеповій зоні на північ від Чорного моря в теперішніх Україні та Молдові. Близько шести тисяч років тому ці два регіони незалежно один від одного пережили зростання поселень до розмірів порядку сотень гектарів, що вказує на безпрецедентні в історії людства масштаби соціальної організації. Але ці паралельні події ніколи не отримували рівного статусу в довгій історії євразійських суспільств.

Появу міст у Месопотамії вже давно розглядають як поріг у соціальній еволюції — «виникнення складного суспільства», яке пов’язують із розвитком торгівлі, письменності та держави. З причин, які будуть названі пізніше, трипільським аналогам часто взагалі відмовляють у статусі міст і підспудно зводять до статусу еволюційної периферії. Далі я висуваю тезу, що виключення трипільських регіонів із традиційних схем соціальної еволюції приховує справжню різноманітність міських утворень на зорі євразійської бронзової доби. Таку різноманітність можна краще зрозуміти через пряме порівняння двох випадків, зосереджуючись на конкретних розбіжностях у стратегіях великомасштабної соціальної організації. У цій лекції імені Джека Ґуди я спробую закласти основу для такого порівняння.

 

Первісний розрив між бюрократією й масштабом

Перш ніж перейти до цієї ширшої теми порівняння, важливо детальніше розглянути особисте розуміння Джеком Ґуди міської революції як окремого «цивілізаційного набору». У своїх численних працях Ґуди знову й знову повертався до Месопотамії  й до тамошніх витоків міського життя як ключового, поворотного моменту в історії цивілізацій Старого Світу. Його розуміння цього процесу майже повністю спирається на праці з початку до середини двадцятого століття дослідника праісторії Віра Ґордона Чайлда (див., наприклад, книгу Чайлда «Людина створює себе» (Childe 1936)). Але Ґуди розглядає науковий доробок Чайлда з погляду етнографа й африканіста, що розробляє проблеми розвитку й нерівності в сучасному світі. Мабуть, саме таке поєднання антропологічних та археологічних поглядів надає єдності та динамічності основній частині його досліджень протягом десятиліть. Як я вже зазначав раніше, Ґуди вразило, як багато особливостей міської революції, що були частиною тканини життя євразійських суспільств протягом шести тисячоліть, до останнього часу залишалися чужими для Африки південніше від Сахари. Однак відсутність таких винаходів, як плуг і колесо, не слід розуміти у вузькому технологічному сенсі. Технології мають значення для Ґуди через їхні соціальні «зчеплення» (англ. adhesions). Цей термін він запозичив у Едварда Барнетта Тайлора для опису зв’язків між соціальними і технологічними системами. Такі зв’язки завжди передбачають як обмеження, так і можливості. Тому відсутність або відмова від використання певної технології, наприклад механізованого землеробства, була однаково важливою як через те, що вона дозволяла з погляду соціального розвитку Африки, так і через те, що вона робила неможливим.

Технологічні системи мають властивості передачі, які відрізняються від однієї інновації до іншої, і їх не можна просто порівняти з інституційними змінами. Використання колеса — це інший процес у порівнянні з використанням системи письма, що відрізняється від використання системи взаємного спадкування власності або різновидів високої кухні. Як неодноразово показував Ґуди, між цими різними типами процесів існували послідовні відносини, важливі для розуміння розвитку цивілізацій Старого Світу. Але вони також складні та непрямі. З цієї причини цивілізації — це завжди заплутані та цікаві явища, які можна найкраще зрозуміти в історичних і теоретичних термінах.

 

Древнє колесо

 

Деінде Ґуди переніс ці ідеї з технологій матеріального світу на технології інтелекту. У книжці «Одомашнення дикого розуму» він переглянув відмінність між усними та писемними культурами у світлі перших відомих систем письма, а також його власних польових досліджень про поширення грамотності в сучасній Західній Африці (Goody 1977). Як визначив Ґуди, клинописне письмо ранньої Месопотамії спочатку створили не для відображення природного мовлення (див. також книгу професора кафедри антропології Браунського університету Стівена Г’юстона «Перше письмо. Винайдення писемності як історія і процес» (Houston 2004)). Це письмо відповідало більш обмеженим вимогам міських об’єднань, спершу храмів і пізніше палаців, розбиваючи потік аграрних товарів і послуг на стандартні одиниці інформації, яку можна було кількісно оцінити, зберігати, упорядкувати в ієрархії або ж надати для бюрократичного управління.

 

"Письменність стала як визначальною характеристикою міських еліт, так і основним інструментом їхньої соціалізації до певних інститутів і навичок мислення."

 

Але грамотне управління також мало свої «зчеплення». Як впорядкована галузь знань, воно з часом охопило все — від кулінарних рецептів і магічних заклинань до місцевих історій про витоки міського життя. Письмо також стало засобом власного перетворення, як у міфічній розповіді «Енмеркар і правитель Аратти», що спотворює походження письма, вбачаючи його коріння в усному спілкуванні на ширшому тлі аристократичного суперництва та пошуків далекої сировини (на противагу внутрішнім бухгалтерським системам міських корпорацій). Таким чином, письменність стала як визначальною характеристикою міських еліт, так і основним інструментом їхньої соціалізації до певних інститутів і навичок мислення.

Тут я хочу наголосити, що, на думку Ґуди, не існувало універсального або принципового зв’язку між міським життям, державним суверенітетом і бюрократією. Натомість вони є частиною окремого «набору» подій, які поєдналися за певної сукупності історичних обставин. Це відбувалося спочатку в тих густонаселених регіонах Старого Світу, де неолітичне одомашнення рослин і тварин доповнювалося механізованим землеробством, а влада стала пов’язана з приватним володінням землею й утриманням постійного управлінського класу. Між цими різними явищами не було необхідних причинно-наслідкових зв'язків, а радше низка «зчеплень», які після утворення отримали здатність легко передаватися в ширшому євразійському контексті.

Насправді, твердження Ґуди можна посилити ще глибшою часовою перспективою, взявши до уваги доісторичні корені спеціалізованого управління на Близькому Сході. Одним із найцікавіших аспектів цього процесу є його початок у селищах пізнього неоліту, приблизно з 6000 року до нашої ери. Археологи сперечаються щодо деталей цього процесу, але погоджуються, що за декілька тисячоліть до винайдення письма ранні сільськогосподарські спільноти на Близькому Сході вже поділяли спільні системи обліку, управління майном і зберігання інформації (Oates 1996). Свідчення про такі системи знаходять на дуже великій території, від річки Євфрат у Сирії (Akkermans and Verhoeven 1995) до високогірних районів західного Ірану (Alizadeh 2006), у вигляді товарних печаток і чисельних знаків, які іноді збирали в центральних архівах. Отже, за своїм походженням спеціалізоване управління — це сільське, а не міське явище (див. також мою статтю «Мінливий вигляд глини. Спадкоємність та зміни під час переходу від сільського до міського життя на Близькому Сході» (Wengrow 1998)).

 

Зикурат в Урі

 

У таких галузях, як еволюційна психологія, це створює певні очевидні проблеми для останніх теоретичних досліджень про розміри груп[1]. Наприклад, часто висувають аргумент, що групи людей до 150 осіб, тобто приблизно розміром з селище неоліту, не потребують адміністративних систем, щоб контролювати справи. Людям потрібно відповідне соціальне мислення, щоб підтримувати групову згуртованість через особисту взаємодію, моральний тиск та природне запам’ятовування боргів і зобов’язань. Існування в глибокі доісторичні часи управління в масштабах селища ставить під сумнів усю ідею про бюрократію як функціональну відповідь на «скалярний стрес». Не менш проблематичним для цих же теоретичних моделей є явище поселень, які безперечно були міськими за розмірами, але не мали очікуваних особливостей, таких як адміністративні ієрархії чи управлінські еліти. Настав час звернутися до кількох таких прикладів.

 

Явище трипільських «мегапоселень»

У 1970-х роках українські археологи розпочали низку інтенсивних досліджень приблизно на відстані 120 кілометрів на південь від Києва — на родючих землях між Південним Бугом і Дніпром. За допомогою інноваційної комбінації аерофотографії та геомагнітної розвідки вони розкрили плани доісторичних поселень, які з того часу стали називати «мегапоселеннями». З того часу в Україні та Молдові були задокументовані десятки таких місць, кожне з яких має площу понад 100 гектарів і датується між 4000 та 3200 роком до нашої ери. Деякі з них, такі як Майданецьке і Доброводи, досягали розмірів близько 250 гектарів, що можна порівняти з найбільшими месопотамськими містами тієї доби. Водночас вважається, що Тальянки — найбільше серед усіх трипільських поселень — має площу приблизно 400 гектарів (Videiko 1996).

 

"Заснування мегапоселень є кульмінацією тривалого процесу переселення неолітичних сільськогосподарських спільнот з нижнього Дунаю через високі перевали Карпат на багаті ґрунти лісостепової смуги на північ від Чорного моря."

 

Населення цих мегапоселень оцінюють у багато тисяч осіб. Менші міста й села —  деякі з яких складали не більше, ніж кілька садиб — оточували їх, часто утворюючи багаторівневі поселенські структури. Самі мегапоселення, на диво, знаходяться в зоні легкого доступу одне для одного, на відстані від 10 до 15 кілометрів на відкритих луках. Якщо вони були заселені одночасно, то здобували ресурси зі спільних околиць. Їхнє заснування є кульмінацією тривалого процесу переселення неолітичних сільськогосподарських спільнот з нижнього Дунаю через високі перевали Карпат на багаті ґрунти лісостепової смуги на північ від Чорного моря (Anthony 2007). Там вони продовжували покладатися на вирощування зернових та скотарство для свого існування, згідно з моделями розподілу ресурсів, що склалися протягом століть спільного досвіду.

 

Реконструкція трипільського житла

 

Мінливий фронтир цієї економіки змішаного сільського господарства можна простежити археологічно через схожі й надзвичайно стабільні форми будинків і домашніх ремісничих виробів — культуру Кукутень-Трипілля. Саме на чорних лесових ґрунтах межиріччя Бугу та Дніпра ці спільноти об’єдналися в поселення величезних розмірів. Кожне таке поселення складалося з понад тисячі домогосподарств і прилеглих до них садів, утворюючи концентричні кільця, розділені вулицями та ровами. Було розкопано багато сотень жител. Переважна більшість були побудовані за схожим масштабом і структурою, що залишаються незмінними як на великих, так і на малих ділянках. Іноді знаходять більші за середні споруди, але неможливо чітко розрізнити між монументальними і житловими будівлями (Chapman 2010).

Великі відкриті простори в самому центрі мегапоселень здебільшого не мають поховань або архітектурних залишків. Їхні еліптичні форми складають перше враження жорсткої однорідності під час розміщення житлових ділянок: свого роду замкнутий ланцюг соціальної взаємодії, коли кожна житлова одиниця стає надійною ланкою в ланцюгу. Проте недавні польові дослідження вказують на несподівану ступінь гнучкості й відхилення від цієї ідеальної схеми. Домогосподарства могли скупчуватися близько одне до одного, мати спільні стіни або ж знаходитися відносно ізольовано від інших. Скупчення будинків відрізнялися за розміром від окремих жител та іноді були розділені ровами чи ямами. Інколи певна корпоративна група намагалася порушити обмеження загальної структури поселення, так би мовити, розриваючи ланцюг, шляхом створення нелінійного угрупування або залишивши прогалини там, де вона могла об’єднати ресурси для зведення «великого будинку» (Chapman 2014). Але тенденції централізації були приглушені й так ніколи й не створили чіткого розмежування між приватною та публічною сферами, між домогосподарствами та храмами.

 

Егалітарні міста?

Трипільські мегапоселення були у свій час найбільшими цілісними поселеннями у світі, з якими могли посперечатися лише міста месопотамської заплави. Але з моменту їхнього відкриття міський статус цих поселень ставився під сумнів, і археологи часто однозначно заперечують його. Професор антропології коледжу Веллслі Філіп Коль відкидає термін «міста» чи навіть «протоміські утворення» та просто називає їх «великими» або «величезними поселеннями» (Kohl 2002); інші вчені називають їх «селами, що розрослися». Причина такого заперечення в тому, що в жодному з «мегапоселень» не знайдено переконливих свідчень ані «спеціалізації», ані «внутрішньої соціальної диференціації». Немає жодних слідів елітних районів чи пишних поховань. Відсутні центральні складські приміщення. Немає також свідчень про спеціалізовану адміністрацію чи інші системи обліку.

 

Трипільська кераміка

 

Зараз настав час сказати про розподілення ресурсів. Немає сумніву, що забезпечення всім необхідним такого величезного населення та їхніх стад мало змінити ландшафт лісостепової зони. У сільському господарстві, радше за все, використовували плуг; потрібні були великі пасовища, а також треба було вирубувати ліси для видобутку паливних і будівельних матеріалів. Сіль привозили у великій кількості з джерел у східних Карпатах та берегів Чорного моря (Chapman and Gaydarska 2003). Щорічно декілька тонн кременю для виготовлення знаряддя видобували в долині Дністра. Процвітало гончарне ремесло (Ellis 1984). А мідь привозили з родовищ на Балканах (Manzura 2005). Великим викликом були проблеми транспортування. Але очевидно, що їх вирішували з великим успіхом протягом понад половини тисячоліття, перш ніж система мегапоселень розвалилась та її населення розкололося на менші й мобільніші спільноти, схожі на громади в прилеглих степах.

 

"Суспільства з високою щільністю населення в змозі добре впоратися з великомасштабним управлінням ресурсами за принципом «знизу-вгору», тобто на основі добровільних об’єднань, які ухвалюють рішення шляхом консенсусу."

 

Як нагадує мені Девід Ґребер, суспільства з високою щільністю населення в змозі добре впоратися з великомасштабним управлінням ресурсами за принципом «знизу-вгору», тобто на основі добровільних об’єднань, які ухвалюють рішення шляхом консенсусу. У книжці «Священики і програмісти. Технології влади штучного ландшафту Балі» Стівен Ленсін наводить відмінний приклад традиційних систем вирощування рису на острові Балі (Lansing 1991). Розподіл ресурсів зазвичай здійснювався через мережу «водних храмів» за межами юрисдикції держави. Коли виникали проблеми, обиралися делегати, які представляли інтереси кількох тисяч землеробів на зборах у храмі, після чого вони поверталися до своєї звичної ролі в суспільстві. Деякі археологи сумніваються в тому, що трипільські спільноти могли коли-небудь управляти своїми справами на схожих принципах без передачі контролю певній постійній центральній владі. У статті «Будинки, господарства, села і протоміста в Південно-Східній Європі» (2010) Джон Чепмен, наприклад, пише:

Що стосується трипільських мегапоселень, то неможливо говорити про поселення площею 250 або 450 га, не припустивши надзвичайної соціальної нерівності, яка здається необхідною для ефективного управління комунікаціями та матеріальним забезпеченням таких центрів. Так само важко допустити, що така нерівність не матеріалізувалася через спеціалізацію ремесел і/або ритуалів (Chapman 2010).

Проте ніщо з матеріальної культури, яка збереглася, чи просторової організації мегапоселень не свідчить на користь цієї думки. Тоді, можливо, треба повернутися до початкових принципів.

 

Міста до виникнення держави — визначення порівняння

У своєму впливовому дослідженні Роланд Флетчер посилається на трипільські мегапоселення як єдиний відомий виняток із майже універсального закону зростання людських поселень (Fletcher 1995). На основі глобальної вибірки доіндустріальних міст він стверджує, що існує поріг площі в 100 гектарів, вище якого постійні поселення з високою щільністю населення можуть розростатися, тільки якщо вони спочатку зазнають певних основних організаційних та/або технологічних змін. Як і в розвідці Чепмена, очікування ґрунтуються на нормативних теоріях оптимального розміру групи і «скалярного стресу», які виникли за межами археології в таких галузях, як еволюційна психологія та управління. До них належать створення комплексного внутрішнього поділу праці в межах поселень і спеціальні системи зберігання інформації для сприяння управлінню ресурсами на міському рівні.

Трипільські поселення не справджують жодного з цих очікувань, і Флетчер відверто говорить про ширші наслідки:

Поки у нас немає додаткової інформації, ці поселення залишаються дивовижною загадкою. З огляду на те, що площа більшості з раніше відомих великих щільних «неміських» поселень, таких як Поверті-Пойнт, не набагато перевищує 100 гектарів і відповідає розмірам містечка Чан’ань за часів династії Тан (90—100 км2), відкриття цих поселень пізнього Трипілля — це як знаходження кількох нових, непромислових міських поселень, які можливо мали високу щільність населення та були за площею від двох до чотирьох разів більші за Чан’ань! Зрозуміло, що це не можна вважати тривіальною проблемою вивчення сільськогосподарських міських спільнот.

Він також припускає, що через віднесення трипільських мегапоселень до категорії «сіл, що розрослися», а не до свідомих експериментів з міського життя археологи систематично уникають серйозної загрози загальноприйнятим теоріям соціальної еволюції. Але чи дійсно мегапоселення — такі «надзвичайні аномалії», якими вони спершу здаються?

 

Археологічні розкопки в Телль-ель-Мукайяр

 

Вчені ніколи ще не робили ретельного порівняння між трипільськими мегапоселеннями та сучасними їм міськими поселеннями Месопотамії. Різні коментатори вказують на контрасти у відповідних рівнях їхньої економічної та політичної централізації. Але ці відмінності можна легко подолати. Візьмемо, наприклад, припущення про те, що трипільські мегапоселення не могли управляти своїми сільськогосподарськими землями без постійної адміністративної ієрархії та системних структур примусу до виконання рішень. Подібні ідеї були колись поширені в археології Близького Сходу. Але перші адміністративні тексти міста Урук не містять жодних згадок про польові чи водні системи. І археологічні дослідження свідчать про те, що найдавніші месопотамські міста все ще здебільшого підтримували своє існування завдяки простим, самопливним системам зрошення, якими можна було управляти на місцевому рівні без централізованого бюрократичного контролю (Adams 1981).

Насправді, дуже мало відомо про політичну організацію перших месопотамських міст у четвертому тисячолітті до нашої ери або в період культури Урук. Письмові джерела тих часів походять у переважній більшості з міста Урук на півдні Іраку й значною мірою обмежуються бухгалтерськими документами й товарним обліком (Nissen 1993). Вони відносяться до внутрішньої економічної організації храмових комплексів, які знаходилися в центральній частині міста. За межами таких великих установ менші господарства й родинні групи зберігали значну автономію в сільськогосподарському й ремісничому виробництві (Pollock 1996). Зараз немає доказів того, що письменна адміністрація брала безпосередню участь у політичному житті міської громади. Художнє мистецтво кінця четвертого тисячоліття до нашої ери має стандартний образ чоловіка з атрибутами керівництва (Schmandt-Besserat 1993), але ми не можемо знати, чи була його посада постійною й спадковою або ж на неї призначали тимчасово за згоди спільноти.

Переконливі свідчення правління династичних еліт з’являються лише пізніше в історії Месопотамії в третьому тисячолітті до нашої ери, або в «ранньодинастичний період» — через багато століть після появи перших міст. Тільки після цього в письмових джерелах виринають приватні маєтки, міжміські війни та царські укази; тільки після цього ми знаходимо монументальні зображення організованих військових та їхніх царів, які пов’язували своє право на правління з дозволом богів міста; тільки після цього царські та елітні гробниці вперше з’являються серед археологічних знахідок (Pollock 1999). У цей і більшість пізніших періодів месопотамської історії автократичні інститути існували поряд із громадськими зборами, племінними радами та іншими установами, що ухвалювали рішення, чий вплив спирався на консенсус і соціальне представництво, а не на примус або вертикальний контроль (Van de Mieroop 1999). Пізніший шумерський епос, наприклад поема «Гільгамеш і Агга», відводить таким суспільним зборам центральну роль в управлінні містами, можливо, навіть більшу за владу царів (див. також статтю ассиріолога Гарвардського університету Ґойко Бар’ямовича «Громадські інститути та самоврядування в Південній Месопотамії в середині першого тисячоліття до нашої ери» (Barjamovic 2004), де можна знайти більше посилань на дослідження).

Якщо ми повернемося до четвертого тисячоліття до нашої ери й обмежимо наше порівняння найпершими стадіями міського життя в цих регіонах, тоді Месопотамію й Трипілля можна вважати за приклади «міст до виникнення держави», втім, як і міські центри долини Інду третього тисячоліття до нашої ери (Possehl 2003). Тоді які були характерні відмінності між ними? Тут ми можемо з користю використовувати метод Джека Ґуди, зосередившись на порівнянні повсякденних соціальних практик, а не широких інституційних контрастів. У своїй книжці «Кулінарія, кухня і клас. Дослідження з порівняльної соціології» (1982) він звернув увагу на давній зв’язок між їжею, ієрархією та спеціалізованою торгівлею як виключну особливість євразійських товариств, починаючи з централізованого виробництва різних сортів їжі в месопотамських храмах (Goody 1982). (Див. також статтю німецького історика науки Петера Дамерова «Виробництво харчів і соціальний статус за свідченнями прото-клинописних текстів»(Damerow 1998) у збірці «Їжа і пошук статусу. Міждисциплінарний погляд».) На завершення цієї дискусії я хотів би сказати, що тут трипільський приклад знову відходить від відомої євразійської моделі в напрямку, який, однак, можна вважати повчальним.

 

Дивергентна еволюція в ранній Євразії — форми хижацької та замкненої урбанізації

Сучасні реконструкції найдавніших великомасштабних установ Месопотамії свідчать про те, що це були храмові комплекси, які поєднували ритуальні та економічні функції, але без чітко визначеної політичної ролі. (Див. також статтю професора антропології Гарвардського університету Джейсона Ура «Домогосподарства та виникнення міст у давній Месопотамії» (Ur 2014)) Вони були побудовані в самому центрі міста, повторюючи в монументальному масштабі звичайне житло, і надавали притулок залежному складу управлінців, жерців, землеробів і ремісників, поруч розташовувалися складські приміщення, кухні та майстерні. Храми також були місцем для обов’язкових ритуалів, які не можна було відтворити у звичайних домогосподарствах. Вони представляли місто перед його божественними покровителями від імені широких верств населення: цю роль символізували їхні масштаби, чудовий зовнішній вигляд і перш за все культові статуї, зроблені з екзотичних матеріалів, які мали оберігати й отримували регулярні пожертви їжі.

 

"Розширення Урука, як його сьогодні називають, відбувалося за відсутності постійної армії або інших прямих засобів примусу."

 

Як і доісторична «кустарна промисловість», що існувала до них, ці «домогосподарства богів» підтримували виробничий сектор як складову частину господарства та мали божественну підтримку. Вони були центрами знань і виробництва — древнім підґрунтям наших сучасних фабрик, бухгалтерських методів та обліку часу, де кількісно оцінювали товари й працю за фіксованими стандартами й процедурами. Виробництво було засноване на принципі максимізації, перетворюючи великі сільськогосподарські надлишки месопотамської заплави на запаси продуктів, якими було легко торгувати, такими як шерстяні тканини, вироби зі шкіри й оброблені продукти харчування, зокрема різні види молочних та зернових продуктів. Їх централізовано пакували і запечатували для забезпечення цілісності, коли вони передавалися між невідомими сторонами (Englund 1998).

 

Шумерський клинопис

 

Але найцінніші матеріали, що використовували міські ремісники, не можна було здобути на місці. Деревина, цінне каміння й метали, зокрема срібло, яке служило грошима, — все це треба було отримати через торгівлю з чужинцями за межами заплави. Вже протягом кількох десятиліть очевидно, що початкове зростання міських поселень у Південній Месопотамії було пов’язане зі створенням торгових колоній і форпостів уздовж верхів’я Тигру та Євфрату, поширюючи виробництва з низовини до ключових регіонів постачання в сусідніх гірських районах. Це «розширення Урука», як його сьогодні називають, відбувалося за відсутності постійної армії або інших прямих засобів примусу та стало першим у світі великим комерційним поширенням, яке пов’язувало місцевий розподіл сільськогосподарських ресурсів з ринковими силами, що діяли на міжрегіональному рівні (Algaze 1993).

На відміну від цього, зростання мегапоселень між Бугом і Дніпром загалом розглядають як ізольований процес з обмеженою взаємодією між чітко визначеними культурними кордонами, які відділяли трипільське населення від їхніх сусідів у понтійських степах. Згідно з одним давно загальноприйнятим у континентальній європейській археології поглядом, мегапоселення були містами притулку —  на зразок поселень талленсі, які описав Ґуди, — заселеними землеробами, що тікали від грабіжницьких нападів степових кінних воїнів. Нині це тлумачення вважається неправдоподібним. (Див. книгу «Кінь, колесо і мова. Як вершники бронзової доби з євразійських степів сформували сучасний світ» (Anthony 2007) професора антропології коледжу Гартвік Девіда Ентоні. Також див. вищезгадану статтю Філіпа Коля (Kohl 2002).) Але ця думка висвітлює щось із внутрішньої орієнтації економіки та суспільства Трипілля. Серед товарів, які завозили до трипільського регіону, були балканські метали й середземноморські мушлі. Але мало що говорить про те, що місцеве виробництво сильно орієнтувалося на такий далекий імпорт або що він мав важливі соціальні та ритуальні функції в трипільських поселеннях.

Наскільки можна реконструювати ритуальне життя мегапоселень Трипілля, воно, здається, щільно зосереджувалося й містилося в домашньому побуті. Основні матеріальні компоненти для нього можна було здобути в межах регіональної економіки лісостепової зони, такі як глина й пігмент для виготовлення фігурок (Bailey 2010) і ритуальних посудин для їжі (Lazarovici 2010). Останні не мають жодних ознак стандартизації та уніфікації видів посуду, які є очевидними в месопотамському домашньому начинні. Натомість, кожна посудина була прикрашена індивідуальними поліхромними візерунками, які часто заворожують своєю насиченістю. Трипільська кераміка також демонструє яскраве різноманіття форм, що говорить про постійні інновації та грайливість у кулінарних звичаях: кожне домогосподарство певною мірою винаходило власну кухню. Антропоморфні статуетки, знайдені в більшості трипільських осель, відображають самодостатній соціальний світ домогосподарства, що рясніє мініатюрними образами меблів і гармонійно впорядкованими наборами приладдя для їжі.

 

Висновок: ще одна данина Каталонії

У західній Євразії виникнення перших у світі міських поселень мало не один, а два основних центри. Перший, найвідоміший і про який багато писав Джек Ґуди, знаходився вздовж родючих алювіальних ґрунтів річок Тигр і Євфрат, в теперішньому Іраку та частині Сирії (древньої Месопотамії). Другий, менш відомий, був розташований у лісостеповій смузі річки Дністер. У четвертому тисячолітті до нашої ери ці два регіони пережили зростання щільних поселень безпрецедентного масштабу в історії людства. Попередні (неолітичні) сільськогосподарські спільноти часто досягали розмірів порядку десятків гектарів. Але міські агломерації четвертого тисячоліття до нашої ери регулярно поширювалися на сотні, а їхнє населення становило багато тисяч людей. Соціальна організація перетнула важливий рубіж, і в цьому сенсі термін «міська революція» залишається доречним.

 

Модель трипільського поселення

 

Але ще дивовижнішими є розбіжні шляхи до урбанізації. Перший, месопотамський шлях вів до централізації комерційних, бюрократичних і ритуальних функцій у великомасштабних установах —  «домогосподарствах богів», які хижацьким способом змагалися за доступ до міжрегіональних торгових шляхів та екзотичних матеріалів. Другий, трипільський шлях ґрунтувався на замкненій регіональній системі здобуття та обміну, яка, здається, ефективно діяла протягом багатьох століть без особливого централізованого управління й накопичення ресурсів над рівнем індивідуального домогосподарства або близького сусідства. Досі ці два випадки первинної урбанізації не були предметом чіткого порівняння, і лише першу, месопотамську модель вважають зразковою стадією еволюції «складного суспільства» або «ранньої цивілізації».

Це частково можна зрозуміти як результат недавньої геополітики, що протягом десятиліть робила трипільські знахідки недоступними для західних вчених. Але сьогодні я вважаю, що тільки теоретичні шори заважають нам повністю включити ранні міста лісостепової смуги до нашого ширшого розуміння соціальної еволюції. Вони стають  тривалим викликом управлінським і комерційним моделям зростання доіндустріальних поселень і нагадуванням про можливості, за які багато хто з покоління Джека Ґуди віддав своє життя в Іспанії до диктатури Франсіско Франко та деінде: можливості егалітарної організації на міському рівні. Отже, перші трипільські міста разом із їхніми месопотамськими аналогами є основними нитками комплексної мережі, яка продовжує обплутувати історію євразійських суспільств. Якщо треба зберегти концепцію «міської революції», вона так само повинна включати й ці поселення.

* * *

Я глибоко вдячний Інституту соціальної антропології Товариства імені Макса Планка за надану мені честь прочитати лекцію імені Джека Ґуди. Мій вибір теми став відповіддю на заклик Девіда Ґребера, який спитав мене, чи історія первісного суспільства дає приклади егалітарних експериментів у міському масштабі. Я сподіваюся, що цей виступ окреслить риси можливої відповіді. Висловлюю вдячність Морісу Блоху, Еві Домарадзькій та Алпі Шаг за їхні зауваження до перших чернеток цього тексту. Дякую також Джону Чепмену, який був щедрим радником із трипільських матеріалів.

 

Джек Ґуди (19192015)

 

Джек Ґуди

 

Сер Джон Ренкін Ґуди виріс неподалік від Лондона та спочатку вивчав англійську філологію в Кембриджському університеті. Важливий досвід для формування його особистості, здобутий під час Другої світової війни, підштовхнув Ґуди перейти до соціальної антропології. Він проводив польові дослідження на півночі Гани протягом останнього десятиліття британського колоніального правління та викладав антропологію в Кембриджі поряд із Меєром Фортесом й Едмундом Лічем. Після того, як Ґуди у 1973 році змінив Фортеса на посаді професора соціальної антропології імені Вільяма Вайза, він почав досліджувати довгострокові історичні відмінності між африканськими суспільствами на південь від Сахари та суспільствами Європи й Азії. Слідом за Віром Ґордоном Чайлдом Ґуди підкреслював спільні риси на євразійському континенті з часів «міської революції» бронзової доби. У численних публікаціях він висвітлював події у Східній Азії та критикував євроцентричні упередження західних істориків і соціальних теоретиків. Серед його основних тем були системи виробництва, передача власності та класова нерівність у всесвітній історії; спорідненість, шлюб і побутові надбання; технології комунікації, особливо писемність, поширення міфів та знання взагалі; і споживання, включно з кухнею та квітами. Він розглядав ці проблеми не окремо, а в їхньому взаємозв’язку. Етнографічне розуміння має істотне значення, але воно є лише однією складовою порівняльного бачення Джека Ґуди. До його найвідоміших праць належать «Смерть, власність і предки» (1962), «Технології, традиції та держава в Африці» (1971), «Виробництво і відтворення» (1976), «Одомашнення дикого розуму» (1977), «Розвиток сім’ї та шлюбу в Європі» (1983), «Східні, стародавні та первісні системи шлюбу й сім’ї в доіндустріальних суспільствах Євразії» (1990), «Схід на Заході» (1996), «Викрадення історії» (2006), «Відродження: одне чи багато?» (2010), «Євразійське диво» (2010), «Метали, культура і капіталізм. Дослідження витоків сучасного світу» (2012). Відділ стійкості і трансформацій у Євразії Інституту соціальної антропології Товариства імені Макса Планка прагне продовжувати наукові пошуки у напрямках, якими займався Джек Ґуди. У серії щорічних лекцій видатний учений звертається до відповідних тем в антропології та суміжних галузях:

Лекція імені Джека Ґуди 2011 р.: Кіт Гарт, «Бачення Джека Ґуди всесвітньої історії та розвиток Африки сьогодні».

Лекція імені Джека Ґуди 2012 р.: Пітер Берк, «Приклад культурної гібридності. Європейське Відродження».

Лекція імені Джека Ґуди 2013 р.: Марта Манди, «Розрада минулим у жахливому сьогоденні. Історична антропологія "Близького Сходу”».

Лекція імені Джека Ґуди 2014 р.: Франческа Брей, «Рис як самість. Їжа, історія і національне будівництво в Японії та Малайзії».

Девід Венґров прочитав п’яту лекцію імені Джека Ґуди 8 липня 2015 року.

 

Переклав Павло Шопін за публікацією: Wengrow, D., 2015. "Cities before the State in Early Eurasia". In: Max Planck Institute for Social AnthropologyDepartment "Resilience and Transformation in Eurasia". 

 

Читайте також:

Як змінити хід історії людства? (принаймні ту її частину, що вже відбулася) (Девід Ґребер та Девід Венґров)


 

Посилання

Adams, Robert McC. 1981. Heartland of Cities: surveys of ancient settlement and land use on the central floodplain of the Euphrates. Chicago, London: University of Chicago Press.

Akkermans, Peter M.M.G. and Marc Verhoeven. 1995. An Image of Complex-ity: the burnt village at Late Neolithic Sabi Abyad, Syria. American Journal of Archaeology 99(1): 5–32.

Algaze, Guillermo. 1993. The Uruk Expansion: the dynamics of expansion of early Mesopotamian civilisation. Chicago: University of Chicago Press.

Alizadeh, Aggas. 2006. The Origins of State Organizations in Prehistoric High-land Fars, Southern Iran: excavations at Tall-e Bakun. Chicago: Oriental Institute of the University of Chicago in association with the Iranian Cultural Heritage and Tourism Organization.

Anthony, David W. 2007. The Horse, the Wheel and Language. How bronze-age riders from the Eurasian steppes shaped the modern world. Princeton: Princeton University Press.

Anthony, David W. (ed.). 2010. The Lost World of Old Europe: the Danube Val-ley 5000-3500 BC. Princeton and Oxford: Princeton University Press.

Bailey, Douglass W. 2010. The Figurines of Old Europe. In: David W. Anthony (ed.). The Lost World of Old Europe: the Danube Valley 5000-3500 BC. Princeton and Oxford: Princeton University Press, pp. 112–127.

Barjamovic, Gojko. 2004. Civic Institutions and Self-Government in Southern Mesopotamia in the Mid-First Millennium BC. In Jan G. Dercksen (ed.). Assyria and Beyond: studiespresented to Mogens Trolle Larsen (PIHANS 100). Leiden: Nederlands Instituut voor het Nabije Oosten, pp. 47–98.

Chapman, John. 2010. Houses, Households, Villages, and Proto-Cities in Southeastern Europe. In: David W. Anthony (ed.). The Lost World of Old Europe: the Danube Valley 5000-3500 BC. Princeton and Oxford: Princeton University Press, pp. 74–89.

Chapman, John and Bisserka Gaydarska. 2003. The Provision of Salt to Tripolye Mega-Sites. In: Aleksey Korvin-Piotrovsky, Vladimir Kruts, and Sergei M. Rizhov (eds.). Tripolye Settlements-Giants. Kiev: Institute of Archaeology, pp. 203–211.

Chapman, John, Mikhail Yu Videiko, Duncan Hale, Bisserka Gaydarska, Natalia Burdo, Knut Rassmann, Carsten Mischka, Johannes Müller, Aleksey Korvin-Piotrovskiy, and Volodymyr Kruts. 2014. The Second Phase of the Trypillia Mega-Site Methodological Revolution: a new research agenda. European Journal of Archaeology 17(3): 369–406.

Childe, V. Gordon. 1936. Man Makes Himself. London: Watts & Co.Damerow, Peter. 1998. Food Production and Social Status as Documented in Proto-Cuneiform Texts. In: Polly Wiessner and Wulf Schiefenhövel (eds.). Food and the Status Quest: an interdisciplinary perspective. Providence, R.I.: Berghahn, pp. 149–169.

Dunbar, Robin, Clive Gamble, and John Gowlett (eds.). 2010. Social Brain, Distributed Mind. Oxford: Oxford University Press.

Ellis, Linda. 1984. The Cucuteni-Tripolye Culture: a study in technology and the origins of complex society. International Series I-217. Oxford: BAR.

Englund, Robert K. 1998. Texts From the Late Uruk Period. In: P. Attinger and M. Wäfler(eds.) Mesopotamien: Späturuk-Zeit und Frühdynastische Zeit. Fribourg: Universitätsverlag, pp. 15–233.

Feinman, Gary M. 2010. Size, Complexity, and Organizational Variation: a comparative approach. Cross-Cultural Research 45(1): 37–58.

Fletcher, Roland. 1995. The Limits of Settlement Growth: a theoretical outline. Cambridge: Cambridge University Press.

Fletcher, Roland. 2009. Low-Density, Agrarian-Based Urbanism: a comparative view. Insights (Institute for Advanced Study, Durham University) 2(4): 2–19.

Fortes, Meyer and Edward E. Evans-Pritchard (eds.). 1940. African Political Systems. London: Oxford University Press for the International African Institute.

Goody, Jack. 1971. Technology, Tradition and the State in Africa. Oxford: Oxford University Press.

Goody, Jack. 1976. Production and Reproduction: a comparative study of the domestic domain. Cambridge: Cambridge University Press.

Goody, Jack. 1977 a. Population and Polity in the Voltaic Region. In: Jonathan Friedman and Michael J. Rowlands (eds.). The Evolution of Social Systems: Proceedings of a Meeting of the Research Seminar in Archaeology and Related Subjects held at the Institute of Archaeology, London University. London: Duckworth, pp. 535–545.

Goody, Jack. 1977 b. The Domestication of the Savage Mind. Cambridge: Cambridge University Press.

Goody, Jack. 1982. Cooking, Cuisine and Class: a study in comparative sociology. Cambridge: Cambridge University Press.

Harris, Marvin. 1969. The Rise of Anthropological Theory: a history of theories of Culture. New York: Thomas Y. Crowell.

Horton, Robin. 1971. Stateless Societies in the History of West Africa. In: J.-F. Ade Ajayi and Michael Crowder (eds.). History of West Africa. London: Longman, pp. 78–119.

Houston, Stephen D. 2004. The First Writing: script invention as history and process. Cambridge: Cambridge University Press.

Johnson, Gregory. 1982. Organizational Structure and Scalar Stress. In: Colin Renfrew, Michael Rowlands, and Barbara A. Segraves (eds.). Theory and Explanation in Archaeology. New York: Academic Press, pp. 389–421.

Kemp, Barry J. 2012. The City of Akhenaten and Nefertiti: Amarna and its people. London: Thames and Hudson.

Kohl, Philip L. 2002. Archaeological Transformations: crossing the pastoral/agricultural bridge. Iranica Antiqua 37: 151–190.

Kopytoff, Igor (ed.). 1987. The African Frontier. Bloomington: Indiana University Press.

Lansing, Stephen. 1991. Priests and Programmers: Technologies of Power in the Engineered Landscape of Bali. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Lazarovici, Cornelia-Magda. 2010. Cucuteni Ceramics: technology, typology, evolution, and aesthetics. In: David W. Anthony (ed.). The Lost World of Old Europe: the Danube Valley 5000-3500 BC. Princeton and Oxford: Princeton University Press, pp. 128–161.

Manzura, Igor. 2005. Steps to the Steppe: or, how the North Pontic region was colonised. Oxford Journal of Archaeology 24(4): 313–338.

Menotti, Francesco and Aleksey G. Korvin-Piotrovskiy (eds.). 2012. The Tripolye Culture. Giant-Settlements in Ukraine. Formation, development and decline. Oxford: Oxbow Books.

Nissen, Hans .J, Peter Damerow, and Robert K. Englund. 1993. Archaic Bookkeeping: early writing and techniques of economic administration in the ancient Near East. Chicago: University of Chicago Press.

Oates, Joan. 1996. A Prehistoric Communication Revolution. Cambridge Archaeological Journal 6(1): 165–76.

Pollock, Susan. 1999. Ancient Mesopotamia: the Eden that never was. Cambridge: Cambridge University Press.

Pollock, Susan, Melody Pope, and Cheryl Coursey. 1996. Household Production at the Uruk Mound, Abu Salabikh, Iraq. American Journal of Archaeology 100(4): 683–698.

Possehl, Gregory L. 2003. The Indus Civilization: a contemporary perspective. Walnut Creek, CA.: Altamira.Scarborough, Vernon and Lisa J.

Lucero. 2010. The Non-Hierarchical Development of Complexity in the Semitropics: water and cooperation. Water History 2: 185–205.

Schmandt-Besserat, Denise. 1993. Images of Enship. In: Marcella Frangipane et al. (eds.). Between the Rivers and Over the Mountains, Archaeologica Ana-tolica et Mesopotamica Alba Palmieri Dedicata. Rome: Dipartimento di Scienze Storiche Archeologische e Anthropologiche dell’Antichita Universita di Roma “La Sapienza”, pp. 201–220.

Stevenson, Robert F. 1968. Population and Political Systems in Tropical Africa. New York: Columbia University Press.

Ur, Jason. 2014. Households and the Emergence of Cities in Ancient Mesopomamia. Cambridge Archaeological Journal 24(2): 249–268.

Van de Mieroop, Marc. 1999. The Ancient Mesopotamian City. Oxford: Oxford University Press.

Videiko, Mikhail. 1996. Die Grossiedlungen der Tripol’e-Kultur in der Ukraine. Eurasia Antiqua 1: 45–80.

Wengrow, David. 1998. The Changing Face of Clay: continuity and change in the transition from village to urban life in the Near East. Antiquity 72: 783–795.

Wengrow, David. 2008. Prehistories of Commodity Branding. Current Anthropology 49(1): 7–34.

Wengrow, David. 2010. What Makes Civilisation? The ancient Near East and the future of the West. Oxford: Oxford University Press.

Примітки

  1. Наприклад, Dunbar and Gowlett 2010. Див. також: Johnson 1982; Feinman 2010.

Залишити коментар