Між Драгомановим і Марксом. Політичне життя Лесі Українки

На зламі ХІХ і ХХ століть поміж молодого покоління українських культурних і політичних діячів соціалістичні погляди були радше нормою, ніж винятком. Чимало українських діячів першої половини ХХ століття здобували перший досвід політичної участі, публіцистичного письма та поліцейських репресій у лавах соціалістичного руху, хай навіть не всі з них залишалися соціалістами назовсім, а деякі з віком переходили на протилежний бік політичних координат. Згадати бодай Дмитра Донцова, що починав свій довгий шлях у політиці в лавах Української соціал-демократичної робітничої партії, а закінчив його християнським традиціоналістом та ультраконсервативним конспірологом.

99 років тому, 1922 року, доктор Дмитро Донцов зробив те саме, що й автор цих рядків — написав і видав текст до ювілею Лесі Українки, есей під заголовком «Поетка українського рісорджімента». До того часу він уже відійшов від марксистських поглядів та поволі формулював ідею «чинного націоналізму», яка ґрунтувалася на відкиданні та засудженні принципів соціалізму, раціоналізму, матеріалізму та демократії — тобто, на цілковитому розриві з ідеями, що їх сам Донцов сповідував у молодості. З молодих років він, щоправда, зберіг пошану до творчості Лесі Українки й Тараса Шевченка. Та пошана була дещо специфічна — цих авторів ідеолог «чинного націоналізму» всіляко протиставляв усій попередній традиції української суспільно-політичної думки, яку він зі зневагою називав «провансальством».

Леся Українка в уяві Донцова постає «типовою постаттю Середньовіччя», фанатичкою, волюнтаристкою, прихильницею войовничого націоналізму, якій сама ідея інтернаціоналізму була «безкінечно чужа» (Донцов 1922: 4, 17).

Цікаво не те, що Донцов у своєму есеї видав власний світогляд за Лесин — полеміка з мертвим ультраправим ідеологом не є метою цього тексту. Річ у тім, що «фінальним босом» у своєму протистоянні з таким провансальством він вважав Михайла Драгоманова, який ніби втілював усі осоружні Донцову погляди, як-от соціалізм, світськість, раціоналізм, універсалізм, федералізм та віра в соціальний прогрес. При цьому в реальному житті Михайло Драгоманов не просто був рідним дядьком Лесі Українки, до якого вона була настільки прив’язана, що зберігала в себе як реліквію грудку землі з його могили (Одарченко 1954: 39). Драгоманов відіграв чималу позитивну роль у формуванні її світогляду, вона багато в чому була його однодумицею. І якщо її дядько був видавцем першого україномовного соціалістичного часопису «Громада», то Леся стала співзасновницею першої української соціал-демократичної організації в Російській імперії. Тож спроби побивати Драгоманова його, мабуть, найвідомішою послідовницею є щонайменше недоречними.

Хоч Леся Українка й була ученицею Драгоманова, та вона не була зобов’язана все життя залишатися в заданих його світоглядом рамках. Мета цієї статті — простежити еволюцію політичних поглядів Лесі Українки на основі її нехудожніх текстів — листування та публіцистики.

Між двома імперіями та двома соціалістичними традиціями

Леся Українка почала серйозно цікавитись суспільно-політичними питаннями на межі 1880-х і 1890-х років, у непростий період. Сили українського руху були підірвані Емським указом 1876 року, засланням одних діячів та вимушеною політичною еміграцією інших, зокрема Михайла Драгоманова. На це накладалася атмосфера стабілізації самодержавства за правління Олександра ІІІ (1881–1894), що супроводжувалася придушенням як реальних, так і потенційних революційних сил. 

Ті українські діячі, що не вирушили на заслання чи за кордон, зосередилися на аполітичній культурницькій діяльності та намагалися зайвий раз не провокувати владу на репресії різкими заявами чи вчинками. В очах української інтелігентної молоді таке культурництво поза політикою виглядало занадто обережним і боязким. Ба більше, як слушно зазначав Іван Лисяк-Рудницький, така тактика була відвертим кроком назад в порівнянні з ситуацією попереднього десятиліття (Лисяк-Рудницький 1994: 183).

Михайло Драгоманов

Головним натхненником політизації українського руху та його ідеологом виступав тоді саме Михайло Драгоманов. Після еміграції він не покинув політичної активності та видавав у Женеві журнал «Громада», а також підтримував тісні зв’язки з київськими старшими громадівцями. Втім, витримані в соціалістичній риториці політизовані заклики Драгоманова здавалися культурникам занадто різкими та необачними, тож у громадівців виникав острах за можливу реакцію влади. Саме тому до середини 1880-х років зв’язки між Драгомановим та Київською громадою були розірвані, а громада припинила й без того нестабільне фінансування його видавничих проєктів (Федченко 1991: 253–256). Драгоманов і далі зберігав приязні взаємини з поодинокими наддніпрянськими культурниками, що не порвали з ним контактів, але він уже не мав надій на старше покоління громадівців і покладався більше на молодь.

"Ті українські діячі, що не вирушили на заслання чи за кордон, зосередилися на аполітичній культурницькій діяльності."

Під впливом літератури з Женеви серед освіченої української молоді почали виникати гуртки драгоманівців, і, як наслідок, молодь поділилася на «культурників», що перебували під впливом Старої громади, і «політиків». Головну роль у створенні та підтримці гуртків «політиків» відіграв Микола Васильович Ковалевський — земляк, однодумець і друг Михайла Драгоманова ще з гімназійних років. Вони удвох ще в 1860-х роках стояли біля витоків Київської громади, а в часи конфлікту Ковалевський вийшов зі Старої громади й став замість неї збирати по всій Україні гроші на підтримку свого однодумця-емігранта (Яковлєв 2013: 162). Не менше для поширення ідей Драгоманова серед молоді робила Ганна Ковалевська, дочка Миколи Васильовича й подруга Лесі Українки.

Обкладинка журналу «Громада», 1881 рік 

Велике враження на київських «політиків» справили організаційні успіхи галицьких радикалів, які під впливом Драгоманова й на чолі з його учнями Іваном Франком та Михайлом Павликом 1890 року розпочали видання журналу «Народ» і заснували Русько-українську радикальну партію. Драгоманівці в Російській імперії з надією дивилися на боротьбу галицьких однодумців, адже розраховували на те, що галицький радикальний рух зрештою перекинеться й на українські землі в Російській імперії. Тож Микола Ковалевський регулярно збирав гроші ще й на підтримку «Народу», де почали публікуватися й молоді наддніпрянські драгоманівці (Тучапский 1923: 30–34; Грінченко 1925: 124; Яковлєв 2013: 163).

Учасники драгоманівських гуртків переважно займалися самоосвітою, але дедалі більше в них виникало бажання перейти до практики. Як це зробити, вони уявляли примарно, а ідеї Михайла Драгоманова про організацію земців та селянства в репресивній поліцейській державі, якою вже тоді була Росія, виглядали не надто реалістичними. Водночас у Російську імперію приходить марксизм, що змінював фокус із селянства на робітників, яких було значно легше агітувати й організовувати. В середовищі київської освіченої молоді марксизм почав поширюватися спочатку серед польського студентства, яке мало кращий доступ до відповідної літератури. Серед непольської молоді марксизм першим почав пропагувати Богдан Кістяковський, який познайомився з ним завдяки польським таки студентам Дерптського університету, куди він вступив після відрахування з Київського університету за нелегальну діяльність в рамках драгоманівського руху (Білоус 2017: 54).

"Далеко не всім молодим соціалістам українського fin de siècle світ був зав’язаний на російських тлумаченнях соціалізму."

Чимало українських студентів лівих поглядів, незадоволених пасивністю драгоманівських гуртків, вливалися у цей час до загальноросійського соціалістичного руху. Пізніші автори мали схильність спрощувати процес взаємодії українських та загальноросійських соціалістів: «молодше покоління не продовжувало започаткованої Драгомановим лінії, а зачерпнуло з російських джерел готові формули міжнародного соціалізму» — навіть такий вдумливий та зважений історик, як Іван Лисяк-Рудницький, не був вільний від подібних спрощень (Лисяк-Рудницький 1994: 188). На мою думку, випадок Лесі Українки, як і багатьох її ровесників, вказує, що такий висновок є не до кінця справедливим. Ідеї Драгоманова не були відкинуті чи забуті, і далеко не всім молодим соціалістам українського fin de siècle світ був зав’язаний на російських тлумаченнях соціалізму. Ба більше, це стосується не лише діячів українських соціалістичних організацій, а й тих українців, що з часом перейшли до загальноросійських лівих партій і що їх нині заведено «відписувати» від українського національного руху, якщо взагалі не від української національності.

Племінниця свого дядька

Визначальний вплив Михайла Драгоманова на філософські та політичні погляди Лесі Українки визнає абсолютна більшість дослідників і коментаторів її життя та творчості, крім хіба що послідовників Дмитра Донцова. Листування Лесі Українки з Драгомановим розпочалося ще в червні 1888 року, і тривалий час їхнє знайомство було заочним з огляду на еміграцію Михайла Петровича та неможливість його повернення до Російської імперії. Якщо не рахувати зустрічі родини Косачів з Михайлом Драгомановим у Києві перед його еміграцією в лютому 1876 року, Леся вперше зустрілася з дядьком у Софії влітку 1894 року, за якийсь рік до його смерті (Косач-Кривинюк 1970: 28, 69).

Драгоманови й Косачі, 1890-ті роки

Втім, і з листування з дядьком Леся Українка мала чого навчитися. Драгоманов мав достатньо досвіду спілкування зі своїми молодшими послідовниками, і досвід цей був різний. Він бачив у своїй племінниці неабиякий потенціал і всіляко прагнув, щоб вона уникала помилок інших драгоманівців. Уже з першого листа Драгоманова до Лесі, що дійшов до нас (від 5.12.1890), він вчив її «критично дивитися на “доморощену премудрість”» (Драгоманов 1924: 189).

"Драгоманов бачив у своїй племінниці неабиякий потенціал."

Доморощеній премудрості українських гуртків, що варилися у власному соку й у російському контексті, він протиставляв ідеї європеїзму: «Нема других задач у нас, окрім тих, які єсть і в Европі; нема других способів. Ріжниця тільки в кількості, а не в яковості… А наука одна, ціль одна. Ну, і бралися би до науки, а потім і до прикладу її» (Драгоманов 1924: 195). Влучне визначення драгоманівського принципу європеїзму дав Михайло Драй-Хмара, коли відзначав у цьому понятті два виміри — «прилучення себе в широкій мірі до європейської культури» та розгляд національних справ у загальноєвропейському контексті (Драй-Хмара 1924: 28).

Леся Українка з Аріадною Драгомановою, 1895 рік

Негативне ставлення Драгоманова до «вузького націоналізму» відбилося й у його ідеї космополітизму. Драгоманов не поділяв національного нігілізму, тож його розуміння космополітизму відрізняється від узвичаєного й є ближчим до поняття універсалізму, тобто до існування певних правд і принципів, спільних для всього людства.

Для Драгоманова такі принципи існували й мали наднаціональний характер, а не безнаціональний чи протинаціональний. Саме тому драгоманівська ідея космополітизму містить рівноправну взаємодію різних націй без пригноблення розвитку одних на користь інших. Він не відкидав важливості розвитку національних культур, але водночас заперечував національну автаркію, самодостатність та ізоляціонізм. Натомість він пропонував шукати опору національних рухів у загальнолюдських принципах — от звідки походить його гасло «космополітизм в ідеях і цілях, національність у ґрунті та формі культурної праці» (Драгоманов 1894: 68).

Водночас Драгоманов обговорював з Лесею й питання соціалізму. У листах до племінниці ідеолог громадівського соціалізму висловлював своє бачення соціал-демократії: «Соціал-демократія не в кінечних ідеалах, а в організації робітників, в порушенню таких справ, як 8 годин праці, а на континенті, а надто в Німеччині ще в опозиції мілітаризму» (Драгоманов 1924: 195–196). Ця думка явно перегукується з відомою максимою Едуарда Бернштайна про кінцеву мету, яка ніщо, і рух, який усе — тим паче, що Бернштайн і Драгоманов були між собою короткий час знайомі у Швейцарії (Бернштайн 1922: 160).

Леся Українка, 1896 рік

З Лесиних же листів видно, що вона також уже тоді була знайомою на соціал-демократії, зокрема згадувала про Ерфуртську програму німецької соціал-демократії (лист Драгоманову від 5.07.1893). Варто зауважити, що перший російський переклад Ерфуртської програми було здійснено київськими марксистами під керівництвом Богдана Кістяківського й видано в Коломиї Михайлом Павликом у 1894 році (Білоус 2017: 54).

Але не варто забувати, що на відміну від соціал-демократії Драгоманов вважав опорою соціалістичного руху в українських землях передусім селянство. У листах до Лесі теж є висока оцінка політичної суб’єктності селянства, особливо за умов пасивності інших прошарків суспільства: «...хоч би душ 5 твердих та робучих, поки просвітліє в головах мужиків, в котрих і тепер — противно всім примірам історії більше світла в головах, ніж у академіків і професорів галицьких. Павлик іноді мені присила листи мужицькі — так куди до них якому-небудь Мелітону Бучинському» (Драгоманов 1924: 194).

Ілюстрація В. Василенка до поезії «Досвітні вогні»

Зі спілкування з дядьком Леся Українка засвоїла критичне ставлення до тогочасної української дійсності — як у Російській імперії, так і в Галичині. Тим паче, Лесині однолітки були схильні ідеалізувати галицькі порядки та переживати запаморочення від чужих успіхів, зокрема від тогочасної «нової ери» — політики польсько-українського компромісу початку 1890-х років.

Леся Українка ж дорогою на лікування до Відня 1891 року побувала в Галичині і на власні очі побачила галицьке політичне життя, підготовку до виборів тощо. Побачене її вразило й вселило недовіру до консервативних рецептів політичної боротьби: «Вже тая “політика”, “лояльність”, криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, “повага до народних святощів”, “уміркований лібералізм”, “національна релігійність” etc. etc. все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того “тихого болота”» (лист Драгоманову від 17.03.1891). В одній статті 1895 року українська поетеса резюмувала неприємну їй «опортуністично-раціональну» політику галицьких народовців ще й так: «…не кидайся з мотикою на сонце, не поривайся, а потихеньку та помаленьку нав’язуй зносини з правительством та сильнішими партіями» (Українка 2021: 394).

"Гурткова атмосфера до болю нагадувала атмосферу дрібних політичних сект сучасності з їхнім потужним peer pressure та любов’ю гучно «відписувати» від руху за найменше відхилення від загальної лінії."

Так само її не задовольняла й атмосфера гурткової «політичної» діяльності в Наддніпрянській Україні. По-перше, поетку гнітила розпорошеність цих гуртків та їхня вимушена конспіративність, через що результати їхньої роботи були непомітні не те що сторонньому спостерігачу та всіляким «фараонам», а й навіть членам інших гуртків: «В нас же все робиться в герметично забитих скриньках – чуєш якийсь гук, а не знаєш, до чого він, та й хто сам попаде у таку скриньку, то не дуже добре йому там буде, бо все ж і тісно, і душно, хоч, може, і скринька добра, і люди в ній не згірші» (лист до М. Драгоманова від 25.06.1893). Крім того, гурткова атмосфера до болю нагадувала атмосферу дрібних політичних сект сучасності з їхнім потужним peer pressure та любов’ю гучно «відписувати» від руху за найменше відхилення від загальної лінії. Це стосувалося як культурницьких гуртків, що гуртувалися довкола постаті Олександра Кониського, так і гуртків «політиків» (лист до М. Драгоманова від 5.04.1894). Навіть коли згодом гуртки переросли в партії, сектантська гризня нікуди не зникла, як і нелюбов Лесі Українки до неї (лист до О. Косач та М. Кривинюка від 6.12.1905).

Проте Леся Українка підтримувала тісний зв’язок із учасниками гуртків «політиків» та Миколою Ковалевським, що ними опікувався. Одна з промов цього найстаршого київського драгоманівця особливо запам’яталася Лесі Українці: «…він говорив нам, що ми повинні якомога швидше і завзятіше братись до роботи серед українського народу, підтримувати і розпалювати в ньому національне самопізнання, поки воно ще до решти не згасло, бо воно й так ледве блимає. Робота ця мала бути легальна й нелегальна, при помочі друкованого чи усного слова, при помочі всяких заходів, окрім крутійських і терористичних» (Українка 2021: 416). Саме завдяки йому, галицькому радикалу Михайлу Павлику та своєму дядькові вона долучилася до руху прихильників драгоманівського соціалізму, що діяв по обидва боки Збруча. Втім, за впливом на Лесю Українку в ідейному плані до Драгоманова не рівнялися ні Ковалевський, ні тим паче Павлик.

Пам'ятна дошка на честь Драгоманова в Софії

Найбільше вплинув на політичні погляди Лесі Українки рік життя в Болгарії з червня 1894 по липень 1895 року. Там вона нарешті особисто познайомилася з дядьком та його родиною, мала необмежений доступ до велетенської книгозбірні Драгоманова й могла вільно обговорювати з Михайлом Петровичем усі теми, що її цікавили. Той рік, що Леся провела разом із Драгомановими в «чужій та рідній хаті», діаспорний дослідник творчості Лесі Українки Петро Одарченко небезпідставно порівняв з «трьома літами» Тараса Шевченка за впливом на життя, творчість та погляди літераторки (Одарченко 1954: 41). Вона ж була єдиним свідком раптової смерті Михайла Драгоманова 8 червня 1895 року і навіть, якщо вірити Одарченкові, власноруч закрила очі померлому дядькові. Втім, сумне завершення її перебування в Софії не зменшило впливу цього періоду на ідеї Лесі Українки, а навіть у чомусь його емоційно посилило й відбилося у її прив’язаності до пам’яті свого родича.

Серед літературних творів першого періоду Лесі Українки найбільш драгоманівською була поема «Роберт Брюс, король шотландський», написана 1893 року з присвятою Михайлу Драгоманову. Ця поема є концентрованим і максимально прозорим алегоричним виразом ідей Лесиного дядька — тут і зрада національної аристократії, і «нема в нас лицарства, нема в нас панів», і здобуття волі через селянське повстання, і делегати від простого народу, що вільно погрожують королю непокорою в разі відступу від угоди з ними, а той їм не заперечує. Тим паче, саму тему цієї поеми й образ павука, що невтомно пряв нитку після кількох невдач і надихнув Роберта Брюса на продовження боротьби, запропонував Лесі Українці сам Михайло Драгоманов (лист до М. Драгоманова від 15.03.1892).

Роберт Брюс, король шотландський. Дереворит В.Василенка.

Михайло Драй-Хмара відзначав, що саме Олена Пчілка, мати поетеси, та Михайло Драгоманов мали вирішальний вплив на формування Лесиної особистості: «Коли мати вживала всіх заходів, щоб вона стала українською письменницею, то дядько її зробив те, щоб вона стала людиною й борцем» (Драй-Хмара 1924: 34).

"Лесю Українку приваблював етичний вимір громадівського соціалізму з його неприйняттям «крутійських та терористичних засобів» і пристосуванства."

 Втім, нема нічого більш хибного, ніж вважати Лесю Українку простою ретрансляторкою ідей її великого дядька. По-перше, це відгонить сексизмом. По-друге, це було не так. Рацію мав Микола Зеров, такий самий неокласик, як і Драй-Хмара, коли визначав два умовних типи українських драгоманівців і відносив Лесю Українку до другого з них: «Одні, як Павлик, цілком зосталися в полоні його [Драгоманова — М. Л.] яскравої індивідуальності, своїх власних стежок не прокидали, а якщо й різняться між собою, то тільки характером і мірою своєї участі в драгоманівському культі. Другі, як Франко, засвоїли собі тільки зерно драгоманівської науки, але зростили його по-своєму, зазнавши інших повівів та впливів, і плід дали свій власний, перейшовши в історію з власним, часом різко окресленим обличчям» (Зеров 1990: 363). Цей присуд, може, і несправедливий щодо Павлика, але цілком слушний щодо Лесі Українки, яку пам’ять про видатного родича не мала стримувати від подальшої світоглядної еволюції — сам Драгоманов був би не втішений, якби воно вийшло інакше.

Завдяки драгоманівському впливу, Леся Українка зміцнила своє критичне ставлення до консервативної та вузьконаціоналістичної політики без відкидання національної ідентичності — не без Лесиних зусиль її український літературний гурток відмовився від імені «українофілів» і став називатися попросту українцями. Водночас Лесю однозначно приваблював етичний вимір громадівського соціалізму з його неприйняттям тих самих «крутійських та терористичних засобів» і всякого пристосуванства відповідно до драгоманівського переконання, що «чиста справа потребує чистих рук». Драгоманівський варіант гетеродоксального соціалізму був хорошим підґрунтям для вивчення та засвоєння нових суспільно-політичних ідей, і без марксизму тут явно не могло обійтися.

Національна соціал-демократія

Взаємини Лесі Українки із соціал-демократією та марксизмом — тема з чималим міфотворчим потенціалом. Відомо, що Леся Українка разом із Іваном Стешенком стала засновницею та ідеологинею так званої «групи УСД», першого українського соціал-демократичного об’єднання в Російській імперії. Вона сама називала себе соціал-демократкою, про що свідчила Михайлу Драй-Хмарі її подруга Людмила Старицька-Черняхівська (Драй-Хмара 1924: 35).

А ще є поширена в лівих колах думка, що Леся Українка була авторкою першого українського перекладу «Маніфест комуністичної партії», що вийшов у Львові 1902 року. Видання було анонімним, а в одному з листів до Івана Франка Леся переймається справою видання в Галичині кількох соціалістичних текстів, поміж якими були «Маніфест» та її переклад брошури Шимона Дікштайна «Хто з чого жиє» (лист до І. Франка від 7.09.1901).

Цитата з післямови Лесі Українки до перекладу брошури Ш. Дікштайна «Хто з чого жиє». Фото: Brian Oswald

Переклад «Маніфесту» з’явився 1902 року у Львові під грифом «Видання Української соціалістичної партії», яким група УСД не користувалася, а сам текст перекладу доволі недбалий і сповнений русизмів та полонізмів — наприклад, автор називає тиждень «неділею», чого Леся ніколи не робила, бо дуже прискіпливо ставилася до мови власних текстів. Натомість у 1900–1904 роках у Наддніпрянській Україні, здебільшого на Правобережжі існувала крихітна Українська соціалістична партія Богдана Ярошевського. Це дає підстави припустити, що автором перекладу «Маніфесту» 1902 року був саме Богдан Ярошевський (Жук 1957: 228). 

Передмова ж до цього перекладу була видана лише в одному виданні творів Лесі Українки, і те в російському, до того ж у 1957 році, ще й не за автографом. Це все не заперечує того, що Леся могла перекласти «Маніфест» і дбати про його видання, але 1902 року у Львові не її переклад побачив світ, і поки ми не маємо на руках рукопису її перекладу, доти в нас немає підстав вважати інакше.

Наприкінці 1890-х років Леся Українка активно цікавилася соціал-демократією та її теоріями. У 1897 році вона штудіювала «Капітал», але залишилася ним розчарованою й не знайшла в ньому тої «строгої системи», про яку їй багато казали (лист до О. Косач від 11.09.1897). Втім, це не є аргументом проти її соціал-демократизму — чимало соціалістів не подужали «Капіталу», і ніхто їх за це від руху не відписав. Так само вона вчилася матеріалістичному розумінню історії в марксівському тлумаченні й застосуванню його на українському матеріалі та доходила до висновків про значення класового антагонізму в українській історії: «...можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: “Ми гинули не тільки від клясового антагонізму, але й від недостачі його”» (лист до М. Кривинюка від 26.11.1902).

"Леся Українка вчилася матеріалістичному розумінню історії в марксівському тлумаченні."

В інших листах, до непохитного драгоманівця Михайла Павлика, Леся вказувала, що соціал-демократія — це «занадто універсальний рух, щоб могла українська нація обійтися без нього» (лист до М. Павлика від 7.06.1899). Вона також не бачила нічого поганого в тому, що з лав радикальної партії вийшла соціал-демократична фракція й утворила свою партію — навпаки, вона це вітала, хоча до галицьких соціал-демократів у неї було чимало претензій (лист до М. Павлика від 2.03.1899).

Варто зауважити, що незадовго до цього, в 1896–1897 роках, відбулася доволі показова полеміка між Лесею Українкою та Іваном Франком. У статті «З кінцем року», з якої ця полеміка й почалася, Каменяр вдався до менторського тону щодо наддніпрянських (у його термінології — «українських») драгоманівців та знецінював їхній досвід боротьби, на що Леся Українка йому й вказувала у своїй статті. Франко нарікав, нібито українські радикали бояться нелегальної діяльності й діють «лише з дозволу начальства», ставив їм у приклад радикалів галицьких, що діють без огляду на «мачуху-конституцію» й ведуть безпосередню роботу з селянством, на яку їхнім наддніпрянськім візаві нема снаги. Зрештою, Франко зопалу схарактеризував діяльність української лівої інтелігенції як «якусь настойку на радикальних ідеях, а не дійсний радикалізм».

Поштівка, яку Леся Українка надіслала з Кимполунга до І. Франка 29.05 (11.06) 1901 р.

Зрештою, чи не найбільше її обурив закид українським радикалам, що вони нібито нічого не роблять і бояться нелегальної діяльності: якраз у 1896–1897 роках «дехто з тих товаришів оселився на дармовім мешканні “с дозволения начальства”». Ішлося про Михайла Кривинюка та Івана Стешенка, що вони якраз у 1896–1897 роках опинилися у в’язниці за участь у студентському русі. Проте ця полеміка не сильно позначилася на особистих взаєминах Лесі та Івана Франка — українська письменниця вміла відрізняти особисте від політичного, «друзів моїх друзів» та «друзів моїх ідей», як вона сама про це казала (лист до І. Франка від 14.08.1903).

Все це відбувалося в перші роки діяльності згаданої вище групи «Українська соціал-демократія». Вона була таємною й до кінця існування її так і не викрили, тому про кількісний склад групи ми маємо небагато свідчень. Ядро групи точно становили Іван Стешенко, Леся Українка, Михайло Кривинюк та Лесина рідна сестра Ольга Косач, але щодо решти людей, яких часто записують у члени групи, є вагомі сумніви (Лавріненко 1971). 

"Українська письменниця вміла відрізняти особисте від політичного, «друзів моїх друзів» та «друзів моїх ідей»."

Точна дата виникнення групи УСД невідома. Дослідники та сучасники називали різні роки — від 1893 до 1897  (Феденко 1959: 19; Тулуб 1929: 98). Найвірогідніше група виникла впродовж 1896 року, а ініціатива створити її належала Івану Стешенку — майбутньому члену Генерального Секретаріату при Центральній Раді, а тоді студенту історико-філологічного факультету Київського університету. Саме його як лідера «радикальної групи» в Українській студентській громаді Києва в середині 1890-х років згадує Олександр Моргун: «Радикальна група, лідером якої був Стешенко, почала наступ на аполітичність громади і байдужість її в соціальних питаннях, домагаючись, щоб громада в цьому відношенні набула певного обличчя» (Моргун 1963: 427–428). Стешенкові в цьому якраз протистояла група Миколи Міхновського, який вважав, що цю тему не варто було порушувати, тому теза про вплив ідей «Братства тарасівців» на групу УСД (Головченко 1996: 12), виглядає досить сумнівною. 

І.Труш. Портрет Лесі Українки. 1900 р.

З іншого боку, в 1896 році у Києві вже давно існували дві інші соціал-демократичні групи, які в тодішньому київському підпіллі називали «польська с.д. група» та «російська с.д. група». Втім, ядро першої складали литовські студенти Київського університету, а друга була заснована Богданом Кістяківським і в її діяльності активну участь брали єврейські та українські студенти того самого університету, зокрема колишній драгоманівець Павло Тучапський. Саме ці дві групи, об’єднавшись із ще однією, яка перед цим належала до Польської соціалістичної партії, утворили в 1897 році Київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу», який у 1898 році долучився до створення РСДРП (Білоус 2017: 53). У підготовці І з’їзду партії, зокрема, брав участь член «Союзу», білоруський марксист Сергій Мержинський, з яким Леся Українка підтримувала тісні стосунки. 

З огляду на такий контекст, цілком доречним виглядає припущення, що група УСД була спробою створити третю київську соціал-демократичну групу та припинити відтік української молоді до загальноросійських організацій. На відміну від інших груп, УСД не долучилася до «Союзу боротьби» та РСДРП. Її члени продовжували самостійну діяльність і більше звертали уваги на інші українські соціалістичні партії — галицьку УСДП, згадану вище УСП, що складалася з українців польської культури, та РУП, серед чотирьох співзасновників якої було два сини «культурницьких» діячів Старої громади — Дмитро Антонович і Михайло Русов.

Леся Українка. Сан-Ремо, 1902 рік

Леся Українка написала критику «Нарису програми Української партії соціалістичної», а з її листів до Михайла Кривинюка помітно, що вони уважно стежили за еволюцією та внутрішньою боротьбою в РУП. Зокрема, вона критично відгукувалася про використання газетою РУП «Гасло» як свого девізу згаданих вище слів Едуарда Бернштайна «кінцева мета — ніщо, рух — все». Певною мірою, це може свідчити про її думку щодо тодішньої боротьби в міжнародному соціалістичному русі між реформістським крилом, яке представляв Бернштайн, та революційним. Леся Українка зауважила, що «редакція зовсім не зрозуміла власне антиреволюційности Бернштайна», а згодом додала, що їй «сподобалась стаття у “Волі” [офіційному органі галицької УСДП — прим. ред.] проти бернштайніанства “Гасла”» (листи до М. Кривинюка від 14.03.1902 та від 22.04.1902). Втім, як буде видно далі, з багатьма лівими критиками Бернштайна її погляди також суттєво розходилися.

Листи Лесі Українки проливають світло й на те, як закінчилося існування групи УСД. В грудні 1905 року вона пише сестрі Ользі та Михайлу Кривинюку про перемовини УСД з РУП. Остання на своєму з’їзді перейменувалася в УСДРП і остаточно перейшла на соціал-демократичні й федералістські позиції. Але оскільки УСДРП не погоджувалася на існування у своєму складі автономних груп, УСД організовано не вступила до партії. Лише поодинокі члени УСД, зокрема Леся Українка, погодилися на незалежних засадах долучитися до видання нової соціал-демократичної газети «Праця» (лист до О. Косач та М. Кривинюка від 6.12.1905).

На жаль, з різних причин газета так і не почала виходити. Однією з них був арешт Петра Дятлова, який мав бути редактором газети. Саме цитата з його некрологу Лесі, написана на її надгробному пам’ятнику, недавно обурила «патріотичну громадськість».

Цитата на надгробному пам'ятнику Лесі Українці. Автор: Сарапулов, Wikimedia Commons

Революційна етика і дух соціалізму

В ідейному плані група УСД радше формувалася на перетині впливів марксизму та драгоманівського соціалізму. В її публікаціях уже спостерігалася й критика Драгоманова, й пошуки альтернатив. Так, одним із перших видань групи УСД була анонімна брошура «Михайло Петрович Драгоманов (український еміґрант)», надрукована 1897 року. У ній визнавали високі заслуги покійного перед українським рухом — зокрема, заклик творити окремі українські соціалістичні організації. Водночас там є й критика суспільно-політичних поглядів Драгоманова з марксистських позицій.

Автор/ка брошури, хто б її не написав/ла, вказує на селянський характер драгоманівського соціалізму й на те, що селянство з поступом капіталізму поволі втрачає свою соціальну однорідність, якщо взагалі колись її мало. У тексті брошури йдеться, що формулювання питання про «селянство взагалі» є розмитим і не принесе результату: «…сумувати про долю селянства взагалі — значить не казати нічого ясного; сучасний клясовий принцип соціології вимагає точно вказувати, інтереси якої кляси хліборобів бажає відстоювати народолюбець, бо тільки при такій умові його симпатії до хліборобів можуть мати якесь реальне значення» (цит. за Феденко 1959: 19).

Леся Українка визнавала й необхідність різної роботи за різних обставин: тоді як на селі асиміляція українців просувалася повільно й соціал-демократи могли зосередитися на власне соціалістичній пропаганді, то серед міських робітників належало вести й пропаганду національної свідомості — все задля того, «аби вони не стали чужинцями в рідній стороні тай супротив своїх же братів», тобто щоб не множити культурної прірви між містом і селом в Україні (Українка 2021: 504). В післямові до брошури «Хто з чого жиє» Леся максимально популярно висловлює ідею класової боротьби, інтернаціоналізму, робітничої самоорганізації. В ній висловлений ідеал вільної низової робітничої самоорганізації від локального до інтернаціонального рівня, який до болю нагадує ідеал драгоманівської «вільної спілки». Так само Леся Українка визнавала різні методи боротьби за права робітників: «чи просьбою, чи грозьбою (більше грозьбою, ніж просьбою), чи змовою, чи зброєю» (Українка 2021: 432–433). 

Давид Чичкан. Гривня альтернативної України

Найбільше впливи драгоманівського соціалізму збереглися в уявленнях Лесі Українки про етику політичної боротьби. Це особливо видно з її відповіді на статтю лідера галицької УСДП Миколи Ганкевича «Політика і етика». Леся заперечувала дуалістичний підхід «або опортунізм, або фанатизм» і вважала, що жодна партія та жоден мислитель не має претензії на абсолютну істину. Вона прагнула подолати такий дуалізм, і тут на допомогу їй приходили якраз ідеї Драгоманова: «На щастя, є ще дорога твердого переконання, основаного на критиці, та гаряча, ненаситна жадоба пізнавання дальшої правди» (Українка 2021: 456). Водночас вона й надалі трималася дядькового припису, що «чиста справа потребує чистих рук» і не вважала політику апріорі брудною справою — для неї характери псували політику, а не політика характери.

"Леся Українка не вважала політику апріорі брудною справою — для неї характери псували політику, а не політика характери."

Саме відраза до фанатизму та претензій на володіння абсолютною істиною й викликала Лесине несприйняття терору. Вона спокійно ставилася до революції й вважала, що масові рухи бувають як за суспільні зміни, так і проти них, наводячи приклад відповідно Французької революції та Вандейських бунтів. Письменниця їх не урівнювала, вважала придушення Французької революції гіршим за приборкання Вандеї та визнавала, що людська еволюція не відбувається однорідним темпом і не суперечить інтенсивним періодам революції (Українка 2021: 480). Водночас вона вважала, що прихильники терору фетишизували його, і це стосується як революціонерів, так і реакціонерів — і на «багряноперстого Сансона»^[1], і на Муравйова-вішателя^[2]. «І коли річ іде про те, щоб судити етику ката, то треба судити таки його катівство, а не монархічність, республіканство, аристократизм, буржуазність і т.д.» (Українка 2021: 483). З Левом Троцьким та його «Тероризмом і комунізмом» Леся Українка б не ужилася десь так само, як не ужилася б із Донцовим та його імморалізмом. 

Обкладинка окремого видання перекладу Лесі Українки брошури Ш. Дікштейна «Хто з чого живе?» (1901 р.)

Вона називала терор дегенеративною формою революції та заперечувала його з універсалістських етичних позицій. Водночас Українка не була пацифісткою чи прихильницею ненасильницького опору. У незавершеному нарисі про державний лад вона виправдовує використання сили задля оборони свободи від нападників і не вважає таку оборону порушенням нічиєї волі (Українка 2021: 427). Урівнювати жертву з катом, нападника з жертвою — це для неї було незмірно чужим.

Космополітизм в ідеях, національність у ґрунті

Щодо драгоманівського федералізму та самостійництва, то погляди Лесі Українки на взаємини українських та російських соціалістів неабияк відрізнялися від стереотипного уявлення про українських лівих як русофілів, яке, на жаль, дехто залюбки бере на себе. По-перше, вона, як і всі соціалісти, різко негативно ставилася до російського самодержавства та його репресивної політики, що чітко висловлено у рядках з її «Голосу однієї російської ув’язненої»: «Так, Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця, і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні» (Українка 2021: 402). Саме тому вона, може, не схвалювала, але точно розуміла мотивацію українських революціонерів, що йшли в загальноросійські організації боротися з самодержавством — їх мотивувала як боротьба з самодержавством, так і брак цієї боротьби з боку українського руху.

Леся Українка серед українських письменників, що зібрались у Полтаві на відкритті пам’ятника І.П.Котляревському, 1903 р.

У післямові до брошури Дікштайна Леся використовувала гасло «Робітники всіх країн, єднайтесь!». Щоправда, вона його уточнила — «Єднайтеся, як вільний з вільним, як рівний з рівним!», додаючи в іншому місці брошури такі слова: «…не перевертаючись на чужонародний стрій, та й не ворогуючи з робітниками інших народів» (Українка 2021: 433–434). Національне питання в соціал-демократії цікавило Лесю чи не найбільше, і в одному з листів до Павлика вона навіть висловлювала бажання написати про це детальний нарис, в якому особливу увагу вона надала б взаєминам між собою українських, російських, польських та інших соціал-демократичних організацій (лист до М. Павлика від 7.06.1899). В оцінці «Нарису програми УПС» вона вказувала на потенційний формат таких відносин, і він передбачав федеративний принцип організації загальнодержавної партії: «Нам здається, що таке з’єднання мало поможе нашій справі, а нам скоріш натурально бажати подекуди роз’єднання, себто розкладу на фракції, більш відповідного національним поділам російської держави» (Українка 2021: 500). 

"Леся не стояла за безумовну співпрацю з російським революційним рухом."

Леся Українка підкреслювала окремішність української організації від російської та всіх інших і вимагала, аби союз соціал-демократів задля повалення самодержавства був винятково рівноправний, без диктату однієї фракції над іншими. Коментуючи ініціативу галицької «Зорі» помирити більшовиків і меншовиків, вона писала: «Пора стати на точку, що “братні народи” просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючися до сусідської внутрішньої політики» (лист до М. Кривинюка, 3.03.1903). Навіть більше, Леся не стояла за безумовну співпрацю з російським революційним рухом і вважала, що для цієї співпраці російські революціонери мусять визнати національну й культурну окремішність українців і рахуватися з нею, а поки цього не сталося, то вона вважала нижче за власну гідність набиватися росіянам у товариші. Водночас коли представники російської революційної еміграції попросили її допомогти з перекладами, вона погодилась, але лише як незалежна перекладачка (той самий лист).

Леся Українка з родичами. Зелений Гай, літо 1906 р.

Щоб закінчити з темою національності, то Леся Українка точно знала про ідею самостійності, але не вважала її самоціллю. Вона вважала найдоцільнішим у ближчій перспективі підтримати програму федеративну, принаймні на час боротьби з самодержавством, яка має відбуватися в рамках всієї імперії спільно з соціалістами інших її народів. Тоді ж, якщо «“братерський союз”… покаже себе не дуже братерським», тобто якщо право українського народу на вільний розвиток не буде дотримане в новій федерації, то Леся Українка не заперечувала проти повноцінного державного відокремлення (Українка 2021: 502).

***

Політичні погляди Лесі Українки формувалися під найсильнішим впливом її дядька Михайла Драгоманова, від якого вона навчилася передусім критичному ставленню до української дійсності, розумінню важливості політичної діяльності, а також віднайденню балансу між національними та загальнолюдськими («космополітичними») цінностями. Такі речі, як увага до етичної компоненти політичної боротьби, яке було ядром драгоманівського соціалізму, світоглядний європеїзм та зневагу до національного ізоляціонізму Леся Українка пронесла через усю свою літературну та політичну діяльність. 

Втім, ще за дядькового життя вона вчилася й інших течій суспільно-політичної думки, не останнє місце між якими займав марксизм. І хоча називати її стовідсотковою марксисткою було б перебільшенням, та щонайменше значення класового підходу до розуміння суспільних явищ вона засвоїла з марксизму й застосовувала його до української дійсності — від розгляду актуальної політики до питань історії та літератури. При цьому її марксизм не був догматичним і суто реформістським — до революції Леся ставилася спокійно, без фанатизму й без страху. 

О. Кульчицька. Леся Українка. Плакат. 1920 р.

Звісно, впливи на світогляд Лесі Українки не обмежувалися лише Драгомановим та Марксом — у її статті «Утопія в белетристиці» явно простежуються впливи й Фрідріха Ніцше, й Жоржа Сореля з його революційним міфом. Втім, це якраз робить честь Лесі, її принциповості, всебічному розвитку та критичному мисленню, бо і марксизм, і драгоманівство оригінально є саме про них, а не про некритичне звеличення чи про догматизм. 

Політичний світогляд Лесі Українки був драгоманівським у своїй основі, але марксизм у ньому мирно ужився з громадівським соціалізмом та українськими національними прагненнями. Приклад поглядів Лесі Українки доводить, по-перше, що марксизм і думка Драгоманова могли бути суміщені, по-друге, що далеко не вся українська соціал-демократія початку ХХ століття була вторинним продуктом російської й не могла дати собі ради з національним питанням.

Сьогодні непоодинокі автори применшують захоплення тогочасної української інтелігенції соціалізмом, подають його як данину світоглядній моді чи фазу молодіжного бунтарства та максималізму, як вияв буцімто юності й недосвідченості як самих цих діячів, так і українського руху загалом. Втім, для Лесі Українки соціалістичні погляди були надбанням світової культури, яке належало застосувати для розуміння українських реалій та зміни їх на краще. На відміну від багатьох сучасних коментаторів, вона не протиставляла національну ідентичність та соціалізм — як драгоманівський, так і соціал-демократичний. Протиставляти два важливих для Лесі ідеали, підносити один і замовчувати інший — означає закриватися від тих досвітніх вогнів, що їх запалювала Леся Українка та її однодумці, які прагнули й соціального, й національного визволення.