Наш час — період стрімкої ескалації «заморожених» військових конфліктів. Україна, Палестина, Ємен, Вірменія, Судан — місця, де здавалося, що статус-кво закріпився навічно, а натомість «червоні лінії» руйнуються, а разом з ними оживають лінії фронтів. Протягом декількох днів, внаслідок агресії та окупації, цілі народи опиняються в ситуації гуманітарної катастрофи та загрози втрати політичної суб'єктності. І чим більше на мапі світу нових точок нестабільності, тим більше сумнівів викликає стабільна кволість ООН: чи можливо в принципі реформувати та врятувати міжнародну систему безпеки від остаточного колапсу.
Сьогодні вже небагато тих, хто наважаться заявити, що глобалізація під прапором американської гегемонії створила фундамент для подолання імперіалістичних амбіцій великих держав. Навпаки, вона посилила суперечності та зробила наслідки війн більш руйнівними. Кожна нова ескалація відлунюється по світу: дестабілізує ринки, ламає логістичні маршрути, спричиняє хвилі масових міграцій, інфляцію, перетікання ресурсів у ВПК і політичні кризи.
На цьому тлі перед прогресивними, лівими рухами постають гігантські завдання, не співставні з їхньою реальною політичною вагою. Що робити з ООН? Як пригнобленим вийти із пастки залежності від інтересів великих геополітичних гравців? Як об’єднати лівицю, припинити суперечки щодо того, «який імперіаліст прогресивніший» та вибудовувати глобальний антиімперіалістичний рух? Врешті-решт, що необхідно зробити, аби наш світ перестав бути місцем панування «права сильного»?
Своїми роздумами щодо цих питань та сучасних конфліктів поділилися учасники й учасниці панельної дискусії в рамках конференції «Фоєрбах 11», що цьогоріч приходила під загальною темою «Діалоги периферій». У дискусії взяли участь: палестинська політологиня Дана Ель Курд; колишня співробітниця ООН в Індонезії та Таїланді Челсі Нґок Мін Нґуєн; публіцист, редактор із Тайваню Браян Хіое; український соціальний антрополог Володимир Артюх.
Модерувала дискусію історикиня та активістка Ганна Перехода.
Світ, що розпадається: ситуація на Близькому Сході, у Південно-Східній Азії та російсько-українська війна
Ескалація військових конфліктів сьогодні — це не випадковість, а тенденція. Вона є результатом невдалої політики інтервенціонізму, яка часто лише поглиблювала поляризацію та вибух насильства. На думку політологині Дани Ель Курд, поточна війна в Газі — наслідок передусім американської політики, яка повністю ігнорує наміри Ізраїлю анексувати палестинську територію та позбавити місцеве населення їхнього права на самовизначення.
Внаслідок втручання США у політичні процеси на території Палестини відбувається загострення внутрішніх конфліктів, підвищується рівень криміналізації та репресій, а палестинцям нав'язуються нереалістичні умови мирних домовленостей з Ізраїлем без урахування їхніх інтересів. Окрім цього, катастрофічність ситуації посилюється втручанням в регіоні інших імперіалістичних держав, а саме Росії й Ірану. Дослідниця висловила думку, що Захід, намагаючись локалізувати конфлікт, а не припинити його, цілковито підтримав одну сторону — Ізраїль, позбавивши іншу переговорної сили. Перемовини відбувалися лише заради збереження статус-кво, без їх розширення та включення представників громадянського суспільства.
Схожа ситуація спостерігається навколо Тайваню. Ця країна є одним зі світових центрів виробництва напівпровідників та фактично знаходиться між молотом і ковадлом — США та Китаєм, які ведуть між собою технологічну війну. За словами публіциста Браяна Хіое, ці наддержави активно впливають на тайванські вибори, лобіюють свої інтереси, а також використовують економічні важелі впливу.
Хоча Сполучені Штати постачають Тайваню зброю та заявляють, що не допустять окупації держави, публіцист додає, що американські урядовці «хотіли б, щоб Тайвань просто зник», оскільки саме його існування створює для них проблеми. Водночас Китай активно погрожує Тайваню: проводить військові навчання біля його берегів, порушує повітряний простір, перешкоджає візитам тайванців до членів їхніх сімей на території КНР. Усе це створює підґрунтя для спекуляцій правих сил, як американських, так і тайванських. Хіое зазначив, що позиції лівого руху в країні доволі слабкі. Сильна залежність від американської та китайської зовнішньої політики є також причиною, чому попри тривалі дискусії острівна держава все ще офіційно не проголосила свою незалежність від Китаю.
В'єтнам, що географічно знаходиться недалеко від Тайваню, також є об'єктом зазіхань Китаю. Між обома державами існує суперечка щодо територіальних меж у Південнокитайському морі, де знаходяться великі родовища нафти. У травні 2023 року китайські військові судна місяць намагалися блокувати води в'єтнамської спеціальної економічної зони, в якій, зокрема, працюють російські державні енергетичні корпорації. За словами колишньої співробітниці ООН Челсі Нґок Мін Нґуєн, через агресивні дії Китаю і тривале перебування під американськими санкціями, В'єтнам вимушений орієнтуватися на Росію, яка є стратегічним військовим та економічним партнером країни ще з часів «Холодної війни». Ця залежність і є причиною, чому в'єтнамський уряд зберігає нейтралітет у російсько-українській війні, попри те, що за словами Нґуєн, громадянське суспільство у цій країні переважно підтримує Україну.
В цілому, глобальна динаміка демонструє, що американська гегемонія перебуває у серйозній кризі. За словами Володимира Артюха, нелогічні й непослідовні військові та політичні втручання США останніх десятиліть, зокрема в Іраці та Афганістані, призвели лише до обмежених успіхів, не посилили глобальний порядок, а тільки сприяли його фрагментації. Криза американської еліти, проблеми всередині Сполучених Штатів посилюють апетити інших гравців — уряди країн з імперіалістичними амбіціями відчувають слабкість домінуючих держав, вони переоцінюють власні сили й починають війни, розраховуючи на швидкий успіх і встановлення нового статус-кво.
Російсько-українська війна — яскравий приклад цього. Поточна патова ситуація на фронті й відсутність значних ресурсів у України, які б дали змогу змінити ситуацію на свою користь, тісно пов'язана з внутрішньою ситуацією в Америці, яка не сприяє отриманню необхідної військової підтримки. Артюх зазначає:
«На цьому етапі війни трагедія американоцентризму сильно впливає на ситуацію. Зрозуміло, що у США немає чіткого плану продовження підтримки України, бачення того, як ця підтримка має розвиватися. Ми не знаємо, чи хтось сформує цей план до настання критичного моменту. Зараз фактично усі рішення перекладаються на український уряд, на українське військове керівництво, що також є проблемою з перспективи українського політичного контексту. Тобто ми маємо силу-силенну провалів, які поглиблюють кризові ситуації в різних країнах. Ми бачили подібну динаміку раніше: наприклад, між Ізраїлем і США, де відсутність стабільної влади та належного планування намагаються залатати військовим втручанням, без стратегії на майбутнє».
Іншими словами, немає підстав для оптимістичних прогнозів і сподівань на деескалацію найближчим часом. Світ фрагментується та останніми роками, за словами Нґуєн, характеризується посиленням націоналістичних настроїв у міжнародній політиці. Глобальний Південь не є рівноправним учасником демократичних процесів, на його голос не зважають — за словами Ель Курд та Хіое, все залежить від рішень великих гравців, у яких немає реальної політичної волі, щоб спинити війни.
Немає підстав для оптимізму й у випадку України. На думку Володимира Артюха, домовленості про припинення вогню між Росією та Україною мають невеликі шанси, бо російська еліта все ще впевнена, що може виграти війну і «остаточно розв'язати українське питання». Амбіції російської еліти, на думку дослідника, набагато більші ніж просто втримати владу. За словами Челсі Нґок Мін Нґуєн, ситуація України схожа на ситуацію В’єтнаму часів Холодної війни: виснажливий конфлікт з великим геополітичним гравцем. На її думку, Україна має задуматися над пошуком альтернативних інструментів забезпечення свого суверенітету, інакше вона опиниться у пастці маневрів Росії та Заходу.
Місце ООН в сучасній кризі світової безпеки
Криза американської гегемонії — не єдина причина нового витка ескалацій. Іншим фактором, чому війни стають «звичними» і ніхто не може зупинити імперіалістичну агресію, є криза сучасної системи міжнародної безпеки, побудованої довкола Організації Об'єднаних Націй.
Як зазначає Челсі Нґок Мін Нґуєн, було кілька спроб реформувати ООН. У 2015 році Франція та Мексика виступили з ініціативою, щоб право вето країн Ради Безпеки ООН не поширювалося на випадки, які стосується злочинів проти людяності, воєнних злочинів, геноциду. Ініціативу підтримали близько ста країн-членів організації, але через опір Великобританії та США вона провалилася. Інша спроба реформувати ООН стосувалася збільшення кількості постійних членів Радбезу: висувалися пропозиції надання такого статусу Індії та Бразилії. Проте ця ініціатива зіштовхнулася з опором з боку інших членів цього органу, зокрема Китаю, з яким Індія має територіальні суперечки і конкурує за лідерство в регіоні.
Де-факто, в ООН стикаються суперечливі інтереси великих держав, чиє протистояння не дає організації ефективно функціонувати. Яскравим прикладом цього, на думку Нґуєн, є нездатність Організації зупинити війну в Газі. Зокрема, США заблокували у Радбезі резолюцію, яку висунула Бразилія і яку підтримали Франція та Японія — резолюція закликала Ізраїль припинити військову операцію та забезпечити гуманітарні коридори. У результаті, як додали Ель Курд та Хіое, принципи міжнародної безпеки, встановлені після Другої світової війни, використовуються дуже вибірково, а такі країни як Тайвань чи Палестина не отримують достатньої міжнародної допомоги.
Стагнація ООН посилює апетити імперіалістичних держав, зокрема Росії, яка, за словами Артюха, декларує месіанську ціль змінити міжнародний порядок. Російська держава, на думку дослідника, фактично відтворює політику США в Афганістані й Іраку та намагається претендувати на роль глобального суверена, більш «справедливого», ніж Сполучені Штати. Однак наслідки втручання Росії не менш катастрофічні.
Попри це, на думку Нґуєн, зараз механізм ООН є єдиним, який дає змогу країнам Глобального Півдня заявити про себе як про жертву агресії. Саме міжнародне право надає постколоніальним країнам легітимність у конфліктах з великими державами. Зокрема, В'єтнам, сперечаючись з Китаєм щодо територіальних вод, зі зрозумілих причин уникає військового рішення, натомість надаючи перевагу апеляції до міжнародних інституцій. Нґуєн наголошує:
«Поза системою ООН у палестинців немає інших механізмів реалізувати своє право на самовизначення та державність. Те саме стосується й України: попри обмежену гуманітарну допомогу, система ООН це єдиний, конкретний спосіб заявити про себе як про жертву агресії Росії».
Безвладні й атомізовані: лівиця у пастці логіки Realpolitik
Кволість ООН, очевидно, вимагає розбудови альтернатив, які б сприяли становленню справедливого миру без імперіалізму. Але на цьому шляху ліві зіштовхуються з гігантськими перепонами, головна з яких — відсутність політичної влади. Як зауважує Челсі Нґок Мін Нґуєн:
«Якщо ми говоримо про перспективи прогресивних змін, то, я гадаю, проблема для лівих це не лише брак бачення, а також реальність — реальність, у якій неможливо реалізувати конкретне бачення на міжнародному рівні. Потрібно мати політичну владу, потрібно представництво через політичні партії, потрібні уряди, які могли б реалізувати альтернативне бачення».
Однак, йдучи у міжнародну політику, ліві, як зазначає колишня співробітниця ООН, часто потрапляють у пастку «realpolitik»: у реальність, де доля твоєї держави залежить від результатів протистояння імперіалістичних блоків. Багато лівих та урядовців країн Глобального Півдня підтримали Асада, виходячи з цинічних геополітичних розрахунків, що підтримка сирійського диктатора підриває монополярність, встановлену США. На жаль, констатує Нґуєн, серед країн так званого Третього світу немає дійсно прогресивних лідерів, здатних розірвати порочне коло залежності. Самі ж ліві постійно розколюються після кожної нової ескалації, і це, як зазначив Володимир Артюх, катастрофічно впливає на їхню здатність глобально й системно аналізувати військову ситуацію. Артюх підсумовує:
«Я бачу навколо жахливу фрагментацію лівих, яка відбувається після кожного конфлікту. Це також стосується основних інтелектуалів у світі, які також фрагментовані, їхні думки розділяються. Ми втрачаємо можливість не те що запропонувати бачення, але навіть мінімальний аналіз ситуацій. Наш аналіз не має бути обмеженим, це не має бути аналіз конкретних людей, які просто висловлюють свою думку — це має бути генерування нових знань. На рівні дослідників, викладачів, альтернативних платформ інтелектуалів я бачу брак аналізу, який би мав належний масштаб».
Водночас, додає Дана Ель Курд, авторитарні режими, навпаки, все більш консолідуються, співпрацюють і переймають досвід один одного.
Інша проблема, з якою стикаються ліві — це атомізованість і брак інформації серед широких мас, через що важко розбудувати інтернаціональну солідарність між жертвами імперіалізму. До прикладу, в Україні, як зазначає Артюх, зовсім відсутні політичні дебати щодо війни в Газі: український уряд офіційно підтримує Ізраїль і публічний дискурс слідує цьому курсу. Причина цьому, зокрема, в уявленні українського суспільства про оборону України, її місце у світі та «цивілізаційну» динаміку в цілому. Для багатьох українців Ізраїль є успішною «цивілізованою» країною, яка десятиліттями обороняється від «не цивілізованого», «агресивного» арабського світу. Зруйнувати подібні стереотипи дуже важко, але враховуючи подібність української та палестинської ситуації, тут, на думку Ель Курд, у діячів громадського суспільства є поле для маневру.
Попри фрагментацію, брак системного аналізу, відсутність влади, дослідниця не вважає, що прогресивним силам немає чого запропонувати. Вона підкреслює:
«Ви не повинні щось вигадувати. Спитайте українців, чого вони прагнуть, запитайте палестинців, чого вони прагнуть. Це і буде прогресивна політика».
Іншими словами, альтернативи є, і їх озвучують постраждалі від імперіалізму народи. Те, чим ліві мають займатися зараз, — це зробити сильними й гучними голоси пригноблених і тих, кому загрожує імперіалістична агресія.
***
Як нагадує історикиня Ганна Перехода, один український дипломат заявляв, що чим більше союзники вкладаються в підтримку України, тим більше інтереси союзників стають інтересами України, а інтереси України — інтересами союзників. Навряд чи він мав на увазі, що інтересом України тепер є будівництво стіни на кордоні з Мексикою, яке вимагають частина республіканців в Конгресі в обмін на розблокування допомоги. Залежність від підтримки країн НАТО сильно обмежує можливості українського спротиву. Переоцінка українським керівництвом сили і політичної волі Заходу допомагати у протистоянні з Росією призвела до нинішньої пастки «позиційної війни», з якої незрозуміло як виходити. І в складну геополітичну ситуацію потрапив не лише народ України, а й народи Тайваню, В'єтнаму, Палестини, Вірменії та багатьох інших держав.
Слід констатувати: світ імперіалізму, світ кволих міжнародних організацій існує і його неможливо змінити у близькому майбутньому. Для того, щоб альтернативи, які просуваються лівими силами, стали реальними, лівим необхідний як мінімум системний аналіз глобальних процесів (котрий відсутній через розкол інтелектуалів), як максимум — вагома політична суб'єктність.
Парадокс у тому, що на локальному рівні ліві зазвичай розуміють проблеми та уявляють, як їх визначити, забезпечивши репрезентацію пригноблених. Проте бракує розуміння й, що головніше, інфраструктури, які б уможливили створення засад для глобальних антиімперіалістичних трансформацій. У таких умовах, коли прогресивні альтернативі сили слабкі та безпорадні, сподівання, що війни найближчим часом припиняться і не будуть поновлюватися, — залишається фантастикою.
Добре, що ми говоримо і визнаємо свою слабкість. Добре, що ми розуміємо, що необхідно провести гігантську, титанічну роботу, щоб змінити цей світ. Тепер треба цю роботу почати та довести до кінця.
Міжнародна (не)безпека: солідарність у світі, що розпадається
-1_category.png)
