Мовчання та пристосування: відповідь українських селян на захоплення землі та експансію агробізнесу

Наталя Мамонова

Повсюди у світі селяни об’єднуються в суспільні рухи, щоб протистояти захопленню землі та захищати свої права на достатній рівень життя, зокрема право на харчування та право на землю. Сільське населення ж пострадянських держав, таких як Україна, досі відкрито не виступало проти експансії великого аграрного виробництва, а дискусії навколо прав селян не ведуться взагалі.

У цій статті розглядається реакція українських селян на захоплення землі та розширення агробізнесу. Обговорюється пострадянський контекст, форми залучення сільського населення в земельних угодах, відсутність сільських акцій протесту та мобілізації населення, а також перспективи дрібного сільського господарства в країні^[1].

Захоплення землі та відсутність спротиву серед сільського населення

Світовий банк нещодавно включив Україні до переліку країн — багатих на ресурси та фінансово бідних —  з розповсюдженою практикою захоплення землі. Україна володіє понад 25% світового обсягу найбагатших та плодючих ґрунтів, чорнозему. Колись її вважали житницею Радянського Союзу. Після розпаду СРСР в 1991 році в Україні провели земельну реформу, що мала скасувати систему колгоспів та розподілити їхні землі між селянами задля розвитку приватного господарства. Втім, оскільки всі інші важливі фактори (такі як капітал, інновації, первинні та вторинні ринки, законодавче регулювання) зникли разом із колективним господарством, сільське населення не мало змоги ефективно використовувати свої землі. Натомість, відбулася концентрація землі спершу в руках сільських еліт, а згодом — великих українських та іноземних інвесторів, мотивованих загальним підйомом на світових продовольчих ринках та глобальною земельною гонкою початку 2000-х. На сьогодні 60% українських сільськогосподарських земель контролює великий агробізнес, масштаб та обсяг якого порівняний із найбільшими латифундіями^[2] в Бразилії та Аргентині (Lapa, Lissitsa and Tovstopyat 2008). Продаж сільськогосподарської землі в Україні заборонений до січня 2016 року^[3][4]. Таким чином, агропромислові підприємства винаймають землю у селян (найчастіше — за невигідну для них ціну) або ж вдаються до тіньових схем заволодіння землею.

"Сільська місцевість в Україні сьогодні також страждає через масовий виїзд молодих та дієздатних жителів до міст, а люди похилого віку залишаються."

Подібна експансія практики привласнення землі та агробізнесу не зустрічала відкритого спротиву серед сільського населення. Замість цього багато українських селян здають виділену їм землю в оренду підприємствам, а самі обробляють невеликі господарські ділянки (в середньому розміром 0,4 га). Сільські хатні господарства складають лише 12% від українських господарських земель, але виробляють 52,7% вітчизняної сільськогосподарської валової продукції. Так, вони приносять 98% від загального врожаю картоплі, 86% овочів, 85% фруктів та 81% молока^[5]. Український уряд переважно ігнорує важливість народного господарства в межах державної політики в цій сфері, а просуває агробізнес. Наприклад, 2016 року 60% державних субсидій для сільського господарства виділили великому бізнесу (Лапа 2012). Водночас сільське населення перебуває на межі бідності, адже 44% людей отримують дохід нижче прожиткового мінімуму, а 7% страждає від недоїдання (Vlasenko 2008).

Відсутність відкритого протесту серед пострадянського населення нерідко пояснюють 70 роками соціалізму, коли висловлення незгоди з діями влади каралося, а за серйозний протест відправляли на виправні роботи до ГУЛАГу. Сільська місцевість в Україні сьогодні також страждає через масовий виїзд молодих та дієздатних жителів до міст, а люди похилого віку залишаються. Понад 24% українських селян старіше 60 років. І хоча ці фактори важливі, ми висловимо припущення, що головними причинами цього «мовчання» є:

1) збереження подвійної аграрної системи та відсутність умов для комерціалізації сімейного сільського господарства;

2) часткове залучення сільських господарств до земельних угод та розвитку великого аграрного виробництва;

3) адаптивність селянського фермерства, яка дозволяє йому виживати в несприятливому середовищі.

Селяни та масштабне освоєння землі

Попри постсоціалістичний перерозподіл землі, в Україні досі панує двоїста «радянська» аграрна система: колишні колективні господарства поступово перетворилися на великі аграрні підприємства, а сільські мешканці продовжують вести натуральне господарство на своїх ділянках, але мають менше можливостей для найманої праці у сфері аграрного виробництва. Захоплення землі відбулося без фізичного переміщення сільського населення.

Коли великі компанії зайшли до українського села у 2000-х роках, його соціально-економічний стан був злиденним. Деколективізаційні процеси 90-х років призвели до:

1) 40% безробіття у селі;

2) зникнення офіційної та неофіційної підтримки домашніх господарств (раніше домашнім господарствам дозволялося користуватися такими об’єктами колективної власності, як пасовища, устаткування та ресурси; крадіжки з колективних ланів були соціально прийнятними);

3) погіршення сільської інфраструктури, утримання якої офіційно входило до обов’язків колгоспів.

Вітчизняний та іноземний аграрний бізнес пожвавив великомасштабне сільськогосподарське виробництво, зробивши Україну одним із провідних світових агропродовольчих експортерів. Нові агрокомпанії разом із землею перейняли й певні соціальні функції колгоспів. Крім цього, великі аграрні підприємства й надалі запобігають саботажу на полях, що перебувають під їхнім контролем. Інші ж функції випливають з чинного українського законодавства, яке забороняє компаніям володіти землею. Оскільки агробізнесу доводиться винаймати землю у селян, він частково залучає сільське населення до розподілу результатів розвитку великого аграрного виробництва. Договори оренди передбачають невеликі (натуральні) виплати власникам земель майже без будь-якої можливості видозміни або припинення договору. Втім, ці платежі —  важливий додатковий дохід для багатьох сільських господарств.

Замала кількість програм розвитку дрібного аграрного виробництва, розповсюджена корупція та неадекватна політика влади знеохочують селян від комерційного використання власних земельних наділів. Ба більше, через соціалістичну традицію промислового сільського господарства чимало українських селян вважають себе передусім робітниками, а не власниками земельних угідь, які, на їхню думку, треба обробляти колективно. Ці фактори зумовлюють більшу схильність селян працювати за зарплатню в аграрній компанії, ніж створювати окремі сімейні ферми. Згідно з оглядом фермерського господарства, що провела Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО) у 2005 році, 96% українських селян не бажали починати власний фермерський бізнес, 20% опитаних працювали за наймом, а 26% висловили бажання мати оплачувану роботу в аграрній сфері (Lerman 2006). Сільські робітники також отримують певні додаткові послуги від роботодавців (знижки на сільськогосподарські ресурси та продукцію, допомога в обробці землі тощо). Сільські сім’ї, в яких хоча би одна людина працює в аграрній компанії, мають найменший ризик зубожіння.

Однак до великого аграрного виробництва залучені далеко не всі, а рівень сільського безробіття залишається високим. У 2004 році 10% працездатних селян були безробітними^[6]. Деякі селянські господарства не отримують орендної платні. До них належать ті, хто не отримав земельних наділів під час розподілу, наприклад сільські вчителі, медичний персонал, працівники пошти, а також ті, хто продав свою землю на початку 90-х років. Крім того, через експансію великого агробізнесу переживає скрутні часи невелика група комерційних фермерів. Великий агробізнес контролює продовольчі ринки, виробничо-збутові ланцюги створення вартості та розподіл земель сільськогосподарського призначення, а також отримує більшість державних субсидій. Усе це залишає фермерським сім’ям дуже мало можливостей для успішного розвитку.

Пристосування та виживання селянських господарств

Пристосованість сільських господарств — інший фактор, що пояснює відсутність сільських протестів проти захоплення земель та великого аграрного виробництва. Селяни здатні пристосовувати власне виробництво таким чином, аби воно не перетиналося з інтересами великого агробізнесу. Після розпаду Радянського Союзу обсяги селянського виробництва виросли більш ніж вдвічі. До 1991 року селяни виробляли майже все, чого вони потребували, зокрема пшеницю та інші злаки. Згодом через експансію агробізнесу селянам довелося змінити свою виробничу стратегію. Агробізнес зацікавлений в експортноорієнтованому виробництві монокультур (насамперед пшениці, ячменю та кукурудзи) та уникають таких часо- і працезатратних продовольчих товарів, як картопля, овочі, фрукти, м’ясо та молочні продукти. Селяни зайняли цю ринкову нішу та наростили виробництво продукції. Сьогодні селянські господарства покривають власні потреби в цих продуктах, а надлишок продають на внутрішньому ринку. Така ринкова сегментація сприяє хиткому співіснуванню великого аграрного бізнесу та приватного фермерства.

Та якщо інтереси селян та агробізнесу зіштовхуються, останній вдається до хижої політики знищення конкурентів. Чинна державна програма з підтримки індустріалізації виробництва молока та м’яса привабила до цього сектору агробізнес за кошт  скорочення долі селянських господарств. Останні просто не в змозі задовольнити нові вимоги до утримання та забою свійських тварин, а щорічні епідемії свинячого грипу призводять до масового забою свиней. Селяни вбачають в цьому війну проти них.

Окрім того, в Україні нема організованої системи селянських ринків продовольства. Більшу частину зібраної картоплі, фруктів та овочів селяни продають на імпровізованих ринках або ж на узбіччях доріг. Молочні продукти та м’ясо потребують сертифікації та мають продаватися лише на офіційних ринках, недоступних та занадто дорогих для селян — або ж викуповуються посередниками чи заводами, що їх переробляють. Але закупівельні ціни настільки низькі, що нерідко не покривають навіть виробничих витрат. Через відсутність дієздатних механізмів захисту дрібних фермерів та суттєво монополізований і криміналізований посередницький бізнес (особливо із закупівлі молока) селяни не можуть досягти вищої ціни. У 2012 році в декількох регіонах України велика кількість селян вийшла до будівель місцевих адміністрацій протестувати проти низьких закупівельних цін на молоко. Втім, змінити стан речей їм не вдалося. Деякі демонстранти отримували погрози, деяких перевіряла міліція, а хтось навіть зазнав судових переслідувань. У підсумку люди залишилися впевненим в існуванні «молочної мафії» та змови між державою та агробізнесом.

Незважаючи на хижацьку поведінку великого аграрного бізнесу та державну політику з «модернізації» аграрного сектору на індустріальний лад,  селянські господарства й далі показують неабияку здатність виживати в скрутні часи. І хоча економічна криза 2007—2008 років та громадянська війна, яка триває з 2014 року, спричинили серйозні труднощі для багатьох агробізнесменів, селянам вдалося диверсифікувати свою діяльність та майже досягти продовольчої самодостатності. Життєздатність селянського способу виробництва визначається використанням сімейної праці та власних ресурсів, неформальною мережею розповсюдження продукції та традиційними формами обробки землі, що не потребують значних затрат або передового устаткування. Селяни застосовують ручну працю й використовують переважно органічні добрива. Крім того, суспільні зв’язки та взаємна підтримка відіграють важливу роль у розподілі врожаю та організації збуту.

"Мешканці українських сіл вважають свою фермерську діяльність не альтернативою агропромисловості, а радше доповненням до неї."

Теоретики й практики часто звертаються до екоефективного дрібного виробництва продовольства, що існує за кордоном, як до альтернативи контролю корпорацій над харчуванням^[7]. Однак в сучасному пострадянському селі такий дискурс повністю відсутній. Мешканці українських сіл вважають свою фермерську діяльність не альтернативою агропромисловості, а радше доповненням до неї. Сільські громадські організації, що могли б захищати права людей, малі за чисельністю та не мають широкої підтримки серед місцевого населення (Visser and Mamonova 2011).

Сьогодні в академічних та політичних колах точаться дискусії про те, чи залишиться пострадянська двоїста аграрна система стабільною або ж  перетвориться на монополістичну аграрну модель (Mamonova 2012). До моменту зняття мораторію на продаж землі великий агробізнес так само користуватиметься селянськими землями. Втім, в рамках програми інтеграції з Європейським Союзом очікується лібералізація ринку землі. Під час цього процесу Європа та український уряд мають спільно стати на захист дрібних виробників та визнати їхній важливий внесок у ринкову доступність максимально широкого асортименту продовольчих продуктів. Це захистило б права як виробника, так і споживача.

Додаток

Лібералізація українського ринку землі: загроза праву на харчування

Крістіна Планк

Питання про створення ринку землі знову опинилося в центрі обговорення українських політиків.  Мораторій, який діятиме до січня 2016 року, забороняє продаж та купівлю аграрних земель. Але нинішній уряд готується до відкриття ринку землі за підтримки ЄС, як було зазначено у статті вище. Оскільки приватизація аграрної землі — непопулярна тема серед сільського населення України, процес лібералізації вже неодноразово відкладався^[8].

Згідно з опитуванням центру Разумкова, у 2011 році ідея приватної власності на землю не мала підтримки виразної більшості громадян. 37,8% висловилися на користь приватної власності на землі, тоді як 34,4% були проти, а 27,9% не змогли дати чіткої відповіді. Основними причинами незгоди стали уявлення, що «земля має лишатися у державній або муніципальній власності» і що «землю скуплять олігархи та депутати» (Mishenko 2012). Ці побоювання поділяє й директор Державної архітектурно-будівельної інспекції Максим Мартинюк, який передбачає в разі скасування мораторію на початку 2016 року «катастрофічні» суспільні наслідки та втрату фермерами засобів до існування (Кухар 2015). У результаті моніторингу імплементації Добровільних керівних принципів відповідального управління володінням і користуванням земельними, рибними і лісовими ресурсами, розроблених ФАО, для запобігання зазначеним негативним наслідкам було запропоноване «поступове» зняття мораторію (Tonchovska 2014)^[9]. Запровадження комп’ютеризованої системи управління земельними ресурсами забезпечило б прозорість та знизило витрати на реєстрацію землі (Tonchovska et al. 2014). Однак через економічну кризу та громадянську війну більшість українців все одно не матимуть можливості придбати відносно дешеву землю.

"Не випадково саме аграрний комітет є найпопулярнішим комітетом в українському парламенті, а нові олігархи найчастіше з’являються  в аграрному секторі."

Хоча панівна еліта прагне отримати якомога більшу вигоду від українського чорнозему, цей важливий національний ресурс досі не був офіційно поділений між олігархами та міжнародними інвесторами. Колись вже відбувалися протести проти намагань президента Віктора Януковича та його «сім’ї» застовпити цей бізнес на майбутнє для себе. Нині прийшла черга нового  президента, Петра Порошенка, набивати в аграрному секторі власні кишені. Порошенко, відомий також як «шоколадний король», досі не продав власний бізнес, незважаючи на обіцянки при вступі на посаду. Протягом 2014 року площа земельних угідь агрохолдингу Порошенка «Агропродінвест», який постачає цукровий буряк для кондитерської фабрики «Рошен», зросла втричі (Самаєва 2015). Не випадково саме аграрний комітет є найпопулярнішим комітетом в українському парламенті, а нові олігархи найчастіше з’являються  в аграрному секторі (Leshchenko 2015).

У зв’язку із «західним поворотом» уряду в Україні пожвавилися дискусії навколо впровадження прозорості, залучення прямих іноземних інвестицій та належного забезпечення майнових прав у цьому секторі. Наприклад, у 2014 році в рамках партнерської програми ЄС задля підтримки лібералізації ринку землі була запущена ініціатива  з поширення прикладів європейського «передового досвіду» (EUUKRAINECOOP 2014). Однак «західний поворот» не обов’язково веде до демократизації господарювання та управління ресурсами, а натомість може просто впустити до країни агроінвесторів з ЄС та США (Word, Martin-Prével and Mousseau, F., 2014). Подібний перехід від національної до підпорядкованої інтересам західного капіталу стратегії вже можна було спостерігати після Помаранчевої революції 2004 року ((Plank 2014).

Відсутність підтримки дрібних виробників з боку міжнародних фінансових інституцій, таких як Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), чітко вказує на існування в країні переваг для національного та закордонного агробізнесу. ЄБРР відкрито визнає, що в рамках його системи кредитування в іноземній валюті фінансування дрібних виробників майже неможливе (EUUKRAINECOOP 2015). Угода про асоціацію з ЄС також дозволяє агробізнесу переорієнтуватися на Україну як на багату ресурсами територію (Becker 2014).

Лібералізація земельного ринку може вступити в протиріччя зі статтею 48 Конституції України, якою передбачається, що «кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (Конституція України). Сучасні тенденції розвитку України підривають право громадян на достатнє харчування. Отже, на тлі змін у відносинах між національною та міжнародними елітами, концентрація землі буде шкодити населенню України, допоки структура влади в країні не зазнає докорінних змін.

Переклав Олександр Кінаш за публікацією: Mamonova, N., 2015. "Quietness And Adaptability: Ukrainian Peasants’ Responses To Land Grabbing And Agribusiness Expansion". In: Right to Food and Nutrition Watch, 7.

Наукова редактура Максима Казакова

Читайте також:

Мораторій і концентрація земель: якою має бути справедлива земельна політика (Михайло Амосов)

Посилання

Конституція України, 1996, стаття 48. Доступно за посиланням: [link].

Кухар, М., 2015. «Максим Мартынюк: Госгеокадастр должен заниматься учетом земель, а не их распределением». В: ZN.UA. Доступ за посиланням: [link].

Лапа, В, 2012. Голова «Українського клубу аграрного бізнесу». Інтерв’ю з автором, Київ, 22 липня.

Самаєва, Ю., 2015. «Навстречу Агроколониализму». В: ZN.UA. Доступ за посиланням: [link].

Becker, J., 2014. “Untergeordnete Integration: Das Assoziationsabkommen zwischen der EU und der Ukraine”. In: Kurswechse, 3, pp. 76–82.

EUUKRAINECOOP, 2014. “EU Helps Create Ukrainian Agricultural Lands Market”. In: EU Co-Operation News—Newsletter of the Delegation of the European Union to Ukraine, September 9, 2014. Available at: [link].

EUUKRAINECOOP, 2015. “EBRD Official: ‘We Invest €1 billion to Ukraine Every Year’”. In: EU Co-Operation News—Newsletter of the Delegation of the European Union to Ukraine, January 29, 2015. Available at: [link].

Euromemorandum, 2015. What future for the European Union— Stagnation and polarisation or new foundations? Available at: [link].

Lapa, V., Lissitsa A. and Tovstopyat, A., 2008. “Super-Large Farms in Ukraine and Land Market”. In: IAMO Forum, Germany, June 25–27.

Lerman, Z. et al., 2006. Ukraine after 2000: A Fundamental Change in Land and Farm Policy? Rome: FAO. Available 22.02.19 at: [link].

Leshchenko, S., 2015. “Ukraine Between Corruption and Reform”. In: Lecture at the Institute for Human Sciences (IWM), Vienna, May 7, 2015. Доступ за посиланням: [link].

Mamonova, N., 2012. Challenging the Dominant Assumptions About Peasants’ Responses to Land Grabbing: A Study of Diverse Political Reactions from Below on the Example of Ukraine. Cornell University, Ithaca, October 17–19.

Mishenko, M., 2012. “Public Opinion on Land Policy and Land Reform in Ukraine”. In: National Security & Defence Journal 1:130 (2012): 3–20; p. 12. Available at: [link].

Plank, C., 2013. “Land Grabs in the Black Earth: Ukrainian Oligarchs and International Investors”. In: In Land Concentration, Land Grabbing and People’s Struggles in Europe, edited by Jennifer Franco and Saturnino M. Borras Jr., 184–190. Amsterdam: Transnational Institute.

Plank, C., 2014. “Ukraine: Die Politische Ökonomie der Oligarchen”. In: Z. Zeitschrift Marxistische Erneuerung, pp. 44–52.

Tonchovska, R. et al., 2014. “Standards for Land Tenure and Administration”. In: Geospatial World—The Geospatial Industry Magazine 9:4, pp. 37—39. Available at: [link].

Tonchovska, R. and Egiashvili, D., 2014. “Using Existing Land Governance Assessment Tools for Monitoring Voluntary Guidelines Implementation at the National Level”. Paper presented at the 2014 World Bank Conference on Land and Poverty, Washington DC, March 24–27. Доступно за посиланням: [link].

Visser, O. and Mamonova, N., 2011. Large-Scale Land Acquisitions in the Former Soviet Union. A Study of Rural Social Movements and Land Conflicts in Russia and Ukraine. IS Land Academy.

Visser O. et al., 2015. “‘Quiet Food Sovereignty’ as Food Sovereignty without a Movement? Insights from Postsocialist Russia.” In: Globalizations 12:4, pp. 513—528.

Word, J., Martin-Prével, A. and Mousseau, F., 2014. Walking on the West Side: The World Bank and the IMF in the Ukraine Conflict. Oakland: Oakland Institute. Available at: [link].