Нарис неоліберальної держави: ринок праці, в’язниці та соціальна незахищеність

Вакан, Лоїк

  • 09 лютого 2013
  • 7478

Лоїк Вакан

Вперше опубліковано в: Спільне, 2010, №1: Криміналізація соціальних проблем

У «Покаранні бідних» (Wacquant 2009) я описав новий спосіб управління соціальною незахищеністю, що поєднує обмежувальну трудову політику (workfare) з експансивною карною політикою (prisonfare). Щоб розвинути запропонований раніше діагноз цієї політики, потрібно здійснити три аналітичні прориви. Вони дозволять пояснити поворот у карній політиці, який Сполучені Штати та інші розвинуті суспільства зробили на шляху до економічної дерегуляції та скорочення програм соціального захисту в останні десятиліття ХХ століття.

Перший прорив, який нам треба здійснити, полягає у відмові від теорій «злочину і кари», досі поширених в академічних і політичних дебатах про ув’язнення попри дедалі більш очевидне розлучення цієї сімейної пари. Для другого прориву потрібно заново поєднати питання соціального захисту і карної політики, оскільки ці різновиди урядових заходів стосовно бідних спільно живляться з філософії біхевіоризму й прагнуть змінювати поведінку такими засобами, як відлякування, нагляд, таврування й розмаїті санкції. Соціальний захист (welfare), перетворений на трудову політику (workfare), і позбавлена своєї виправної функції в’язниця формують тепер єдину сітку, яку накидають на одну й ту саму клієнтуру, аби зробити невидимими проблемних мешканців. З одного боку, їм відмовляють у соціальній допомозі, а з іншого — тримають під замком, штовхаючи таким чином на периферійні сектори вторинного ринку праці, що зростає. Третій прорив — подолати звичне протиставлення між матеріалістичним та символічним підходами (умовно кажучи, між Марксом і Дюркгаймом), щоб узяти до уваги водночас і інструментальні, й виражальні функції карального апарату. Взаємопереплетення контролю і комунікації, керування зневаженими категоріями людей і утвер дження соціальних кордонів дозволяє нам просте жити, як розширення і передислокація в’язниці та її інституційних відгалужень (таких як випробувальний термін, умовне звільнення, бази даних злочинів, запаморочливі проповіді про злочини та злостива культура публічного наклепу на правопорушників) надали нового вигляду суспільному символічному ландшафту та змінили саму державу.

Слід увиразнити аналітичні контури й прояснити теоретичні засновки цього дослідження карного повороту в державній політиці стосовно бідних, який відбувся в розвинутих суспільствах на початку століття. Дослідження спирається, зокрема, на праці П’єра Бурдьє про державу, Френсіс Фокс Півен і Річарда Кловарда про соціальну політику, Мішеля Фуко і Девіда Ґарленда про покарання, а також Девіда Гарві про неолібералізм. Це дасть нам змогу подати як теоретичний код соціологічний нарис цієї нечіткої та загрозливої конфігурації, що виходить за межі своїх звичних економічних характеристик.

Поєднання трудової та карної політики: теоретичне відображення

У «Злиденності світу» й інших есе П’єр Бурдьйо (Bourdieu, et al., 1999) запропонував розглядати державу не як монолітний і скоординований ансамбль, а як «бюрократичне поле» — розколотий простір сил, що змагаються за визначення і розподіл суспільних благ. Будова цього простору є результатом тривалого процесу зосередження різних форм капіталу, що діють у даній суспільній формації, особливо «юридичного капіталу як об’єктивованої та кодифікованої форми символічного капіталу», який дозволяє державі монополізувати офіційне визначення ідентичностей і керувати правосуддям. У наш час через бюрократичне поле проходять два руйнівні конфлікти. Перший — це боротьба між «вищою державною знаттю» політиків, зосереджених на просуванні ринково орієнтованих реформ, і «нижчою державною знаттю» безпосередніх виконавців, прив’язаних до традиційних місій урядування. У другому конфлікті протистоять дві «руки» держави, «ліва» і «права». Ліва рука, фемінний бік Левіафана 1, втілена в «марнотратних» міністерствах, відповідальних за «соціальні функції» (освіту, охорону здоров’я, житло, добробут і трудове законодавство), які пропонують захист і підтримку соціальним категоріям, позбавленим економічного і культурного капіталу. Права рука, маскулінний бік, відповідає за встановлення нової економічної дисципліни через скорочення бюджету, фінансові стимули й економічну дерегуляцію.

Ця концепція пропонує охопити в одній теоретичній схемі різні сектори держави, що забезпечують життєві умови та можливості нижчого класу, і дозволяє розглянути ці сектори в їхній антагоністичній кооперації, у змаганні за першість усередині бюрократичного поля. Така понятійна основа допомогла нам окреслити нинішній зсув від соціального до карного ставлення до міської маргінальності. Це дослідження заповнює прогалину в моделі Бурдьйо, залучаючи до неї поліцію, суди і в’язниці — основних діячів «правої руки» держави поряд із бюджетом та економічними урядовими структурами. Звідси випливає, що нам варто перенести карну політику з периферії до центру нашого аналізу модернізації та розгортання державних програм, покликаних упоратись із укоріненою бідністю та поглибленням нерівностей, які розрослись у поляризованому місті після відмови від фордистсько-кейнсіанського суспільного договору. Нове управління соціальною незахищеністю сформувалось у Сполучених Штатах і стало моделлю для інших розвинених країн, призвівши до зсуву від соціального до карного крила держави (про що свідчить перерозподіл громадських коштів, персоналу і дискурсивної переваги) та уможлививши колонізацію соціального сектору всеосяжною карною логікою, характерною для постреабілітаційної каральної бюрократії. Крен державної діяльності від соціальної до карної руки і супровідна «криміналізація» соціальних програм, своєю чергою, сприяє ремаскулінізації держави у відповідь на всеосяжні зміни у політичному полі, спричинені жіночим рухом та інституціалізацією соціальних прав, несумісних із товарними відносинами. Відтепер пріоритет надано обов’язкам над правами, санкціям над підтримкою, суворій риториці «громадянського обов’язку» та войовничому переутвердженню можливості держави замкнути неспокійну бідноту (одержувачів соціальної допомоги та злочинців) «у підлеглому становищі залежності й покори» перед державними управлінцями, що змальовані як мужні захисники суспільства від його некерованих членів. Усі ці пункти проголошують і підтримують перехід від привітної «держави-няні» фордистсько-кейнсіанської ери до суворої «держави-тата» доби неолібералізму.

У класичній праці «Регулювання бідних» (Piven and Cloward 1993) Френсис Фокс Півен і Ричард Кловард висунули зародкову модель управління бідністю за індустріального капіталізму. Згідно з цією моделлю, держава циклічно розширює або скорочує соціальні програми у відповідь на зростання і спади економіки, розширення і стискання ринку праці та спалахи соціального руйнування, що їх періодично запускали безробіття та злидні серед нижчого класу. Фази розширення соціальної допомоги слугують «приборканню заворушень», що загрожують встановленим ієрархіям, тоді як фази її обмеження націлені на «зміцнення трудових норм» через виштовхування одержувачів допомоги назад на ринок праці. Натомість «Покарання бідних» стверджує, що хоч ця модель добре працювала за часів фордистсько-кейнсіанської держави і здатна пояснити два головні розширення соціальної допомоги у США (під час Великої Депресії та багатих, але бурхливих 60-х), неоліберальна переробка держави зробила модель застарілою. За часів фрагментованої праці, гіпермобільного капіталу, загострених соціальних нерівностей та тривог, «центральну роль допомоги в регулюванні маргінальної робочої сили і в забезпеченні соціального порядку» було зміщено і доповнено рішучим розгортанням поліції, судів та в’язниць у нижніх шарах соціального простору. Простий нагляд лівої руки держави за біднотою змінюється подвійним регулюванням убогості спільною дією двох компонентів — соціального захисту, що перетворився на трудову політику, та наполегливої й агресивної карної бюрократії. Циклічне чергування звуження і розширення суспільної допомоги замінено безупинним звуженням соціального захисту і розширенням тюремної системи.

Це організаційне поєднання лівої і правої руки держави під егідою тієї самої дисциплінарної філософії біхевіоризму та моралізму можна зрозуміти, якщо пригадати спільні історичні витоки системи допомоги бідним і кримінального ув’язнення впродовж хаотичного переходу від феодалізму до капіталізму. Обидва типи політики винайдено в шістнадцятому столітті, аби «поглинати і регулювати маси невдоволених людей», які постраждали в процесі епохальних змін. Подібним чином, обидва типи було детально переглянуто у дві останні декади двадцятого століття у відповідь на соціально-економічні розлади, викликані неолібералізмом 2.

Інституційне поєднання державної допомоги та ув’язнення як знарядь для керування неслухняними бідними можна також зрозуміти, звернувши увагу на структурні, функціональні та культурні спільні риси системи соціального захисту і в’язниць, які є «інституціями з обробки людей», що орієнтуються на споріднені категорії проблемних мешканців. До цього слід додати трансформацію системи соціального захисту в карному напрямку й активізацію карної системи задля роботи з традиційною клієнтурою допомоги нужденним — «криміналізація» соціального захисту відповідає здеградованій «велферизації» в’язниць. Реформа цих двох сфер протягом останніх тридцяти років сприяла цементуванню їхнього організаційного сходження, хоч вони й керувалися протилежними принципами. Поступова ерозія системи соціального захисту та її перегляд на користь трудової політики в 1996 році призвели до обмеження доступу до системи, скорочення терміну перебування «на соціалці» та прискорення виходу з цієї системи, що суттєво знизило кількість одержувачів допомоги (з п’яти мільйонів сімей у 1992 році до менш ніж двох мільйонів десятиліттям пізніше). Тенденції в карній політиці були абсолютно протилежними: потрапити до в’язниці стало суттєво легше, терміни тимчасового перебування за ґратами подовжено, а вихід з-за ґратів обмежено, і як наслідок — стрімке зростання населення під замком (більш ніж на мільйон у 1990-х). Після 1988 року й особливо після скасування AFDC (допомоги родинам із залежними дітьми) у 1996 році оперативне завдання соціального захисту змістилося від пасивної «обробки людей» до активної «зміни людей». Натомість в’язниця подорожувала в іншому напрямку: від прагнення «зміни» в’язнів (згідно з філософією реабілітації, яка панувала з 1920-х до середини 1970-х) до їх «обробки» (оскільки функцію покарання звузили до відплати й нейтралізації).

Спільне історичне коріння, організаційний ізоморфізм та операційне сходження соціального і карного полюсів бюрократичного поля в Сполучених Штатах підсилюється фактом, що соціальні профілі їхніх клієнтів майже ідентичні. Одержувачі AFDC та ув’язнені живуть на 50% нижче федеральної межі бідності (половина і дві третини відповідно); серед них непропорційно представлені чорні й латиноамериканці (37% та 18% у першій категорії і 41% та 19% у другій); більшість не закінчили середню школу й обтяжені серйозними фізичними та розумовими вадами, що перешкоджають їхній участі на ринку праці (44% матерів на AFDC і 37% ув’язнених). Також вони тісно пов’язані родинними, шлюбними й соціальними зв’язками, проживають у надзвичайно бідних будинках і депресивних районах, перед ними відкриваються винятково безрадісні горизонти життя на дні класової та етнічної структури.

У «Покаранні бідних» ідеться не тільки про те, що Сполучені Штати перейшли від простого (соціального) до подвійного (соціально-карного) регулювання бідності, але також про те, що «повільний розвиток американської соціальної політики» (майстерно змальований Півен і Кловардом) перебуває у прямому причинному й функціональному зв’язку зі зростанням і унікальною гіперактивністю американської карної політики. Злиденність американської системи соціального захисту і величність американської тюремної системи у цьому столітті — це два боки тієї самої політичної медалі. Великодушність останньої прямо пропорційна скупості першої, і вона зростає тією мірою, якою обидві системи керуються моральним біхевіоризмом 3. Більше того, «болючий вплив рабства й інституціалізованого расизму на побудову американського державного устрою» досі відчутний, і не лише в «недорозвиненості» державної допомоги та «децентралізованості й фрагментованості уряду та партійної системи», що розподіляє цю допомогу вибраному сегменту нужденних, але також і в гіперрозвинутій дивовижній суворості його карного крила. Етнічно-расовий поділ і (ре)активація таврування чорних як «небезпечних» дають ключ для пояснення початкової атрофії й прискореного розпаду американської соціальної держави після епохи громадянських прав, з одного боку, і дивної легкості та прудкості, з якою каральна держава з’явилася на її руїнах, з іншого.

На противагу історичному розділенню питань праці і злочинності, якого досягнуто наприкінці дев’ятнадцятого століття, карне стримування (як державна техніка керування поглибленою міською маргінальністю) ефективно поєднало соціальну й карну політику наприкінці двадцятого століття. Воно відбиває соціальне занепокоєння, поширене у середніх і нижніх шарах соціального простору у відповідь на поляризацію оплачуваної праці та відродження нерівності, перетворюючи його на загальну ворожість до одержувачів соціальної допомоги й вуличних злочинців. Їх представляють як пару десоціалізованих і сповнених вад категорій, що підривають соціальний устрій своєю розпусною етикою та поведінкою, й тому їх слід помістити під сувору опіку. Нове управління бідністю, винайдене Сполученими Штатами для посилення нормалізації соціальної незахищеності, надає нове значення поняттю «допомоги бідним»: карне стримування пропонує допомогу не для бідних, а від бідних, змушуючи «зникнути» найбільш підривних — зі скорочуваних списків соціальної допомоги до темниць карцерів, що їх кількість зростає.

Мішель Фуко (Foucault 1995) запропонував один із найвпливовіших аналізів зростання ролі в’язниці у капіталістичній сучасності (…) Я поділяю його думку, що покаранню слід відвести привілейовану роль при вивченні сучасної влади. Хоча первісне поле покарань полягає у втіленні законного примусу, щоб відстояти основні принципи соціоморального порядку, все ж його необхідно розглядати не через вузьку і технічну призму репресії, а через звернення до поняття виробництва. Ствердне розгортання карної держави справді породило нові категорії й дискурси, адміністративні тіла й урядову політику, соціальні типи і пов’язані з ними форми знання в царинах злочинності та соціального захисту. Але далі мій аргумент різко відхиляється від погляду Фуко на появу й функціонування карного суспільства як мінімум у чотирьох аспектах.

Насамперед, Фуко помилився, передбачаючи відступ пенітенціарної системи. Дисципліна, можливо, урізноманітнилася і видозмінилася, щоб проникнути у суспільство жилавою павутиною контролю, але в’язниця не відступила зі сцени історії і не втратила свого raison d’être 4. Навпаки, ми спостерігаємо приголомшливе повернення тюремного утримання і його утвердження серед центральних місій Левіафана саме в той час, коли Фуко і його послідовники передбачали його занепад. Поворот нинішнього століття кримінолог Томас Матісен описав як третю «епоху ув’язнень» (першими двома були вибухи, пов’язані із зародженням тюремної системи у XVII столітті та її консолідацією у XIX столітті).

По-друге, хоч яким би було значення дисциплінарних технологій у вісімнадцятому столітті, їх не застосовують у величезній і ненажерливій тюремній системі нашого fin de siècle 5. Ієрархічна класифікація, детально розроблені розклади, боротьба з лінощами, спостереження зблизька і строга дисципліна тіла — ці методи кримінальної «нормалізації» стали нездійсненними на практиці через демографічний хаос, породжений перенаселенням, бюрократичною жорсткістю, виснаженням ресурсів і старанною байдужістю, якщо не ворожістю карної влади до реабілітації в’язнів. Замість дресирування («тренувань» або «приборкання») з метою продукування «слухняних і продуктивних тіл», як постулював Фуко, сучасна в’язниця спрямована на жорстоку нейтралізацію, механічну відплату і просте утримання — якщо не за планом, то по дефолту. Якщо сьогодні «інженери свідомості» і «ортопеди індивідуальності» десь і працюють у мережі дисциплінарної влади, їх, поза сумнівом, не наймають на роботу відділи відбування покарань.

По-третє, «засоби нормалізації», що кинули якір до тюремної установи, не поширені по всьому суспільству, ніби капіляри, що зрошують усе соціальне тіло. Радше навпаки, розширення кримінальної мережі за неолібералізму виявилося на диво дискримінаційним (…) і по суті спрямоване на низи соціального й фізичного простору. Адже зі зростанням кількості ув’язнених соціальна й етнічно-расова вибірковість в’язниці була збережена і навіть укріплена, що є свідченням відсутності всеохопної логіки покарання (яка наосліп перетинає соціальний порядок, щоб зігнути і зв’язати його різні складові). Навпаки, покарання є технікою, що розподіляє населення і диференціює категорії згідно зі встановленими концепціями моральної вартості, що супроводжують класові, етнічні і просторові поділи. На світанку ХХІ століття міський американський (суб)пролетаріат живе в «карному суспільстві», але середній і вищий класи, звичайно ж, ні. Так само імпорт і пристосування правоохоронних гасел і методів зі США (наприклад, політика нульової толерантності, обов’язковий мінімальний вирок або виправні табори для підлітків) у Європі випробовува ли на представниках нижчого класу й іммігрантах із занедбаних околиць — саме вони перебували в центрі паніки щодо «геттоїзації», яка рознеслася по континенту останнім десятиліттям.

Нарешті, кристалізація порнографії «закону і порядку» (law and order), тобто прискорене зростання карної діяльності (…з метою її представлення владою у ритуалізованій формі) свідчить, що новини щодо смерті «видовища шибениці» суттєво перебільшені. «Перерозподіл цілої економіки покарань» у постфордистський період призвів не до її зникнення з поля зору суспільства, як вважає Фуко, але до її інституційного переміщення, символічного розвитку і соціального поширення (за межами будь-чого, що можна було уявити, коли було видано «Наглядати і карати»). За останню чверть століття з’явилася і поширилася ціла галактика нових культурних і соціальних форм, ціла індустрія торгівлі репрезентаціями злочинців і правопорядку. Театралізація злочинності мігрувала від державних органів до комерційних ЗМІ і до політичного поля in toto 6. Вона поширилася з завершальної церемонії санкції до включення цілого кримінального ланцюга, де привілейоване місце посіли поліцейські операції у бідних районах і зіткнення в залах суду довкола адвокатів знаменитостей 7 (…)

Це приводить нас до питання політичної вигоди від покарань — теми, центральної для книги Девіда Ґарленда «Культура контролю» (Garland 2002). Його опис зв’язку між злочинністю й соціальним порядком є найбільш всеохопним і стимулюючим після досліджень Фуко. Згідно з Ґарлендом, «чіткий соціальний, економічний, і культурний устрій пізньої модерності» витворив «новий колективний досвід злочинності й незахищеності». На цей досвід влада відреагувала реакційно й відповіла подвійно, поєднавши практичну адаптацію через «превентивне партнерство» й істеричне заперечення через «карну сегрегацію». Реконфігурація контролю над злочинністю, яку ми в результаті отримали, свідчить про нездатність влади управляти індивідами й нормалізувати сучасне суспільство — ця неузгодженість увиразнила для всіх «межі суверенної держави». Для Ґарленда «культура контролю» довкола «нового кримінологічного становища», що поєднує високий рівень злочинності з визнанням обмежень карального правосуддя, водночас позначає і маскує політичний провал. Натомість, як я показую в «Покаранні бідних», карне утримання виявляється надзвичайно успішною політичною стратегією: воно не «призводить до ерозії одного з основоположних міфів модерності», нібито «суверенна держава здатна забезпечити закон і порядок», а, навпаки, надає цьому міфові друге життя.

Державні посадовці представили безпеку (sécurité, Sicherheit, sicurezza, etc.) як один зі своїх пріоритетів і цим самим зміцнили аморфне класове занепокоєння й етнічне обурення, що посилювалися (породжені відходом від фордистсько-кейнсіанської моделі), скерувавши їх на (темношкірих) вуличних злочинців, яких визначили як винних у поширенні соціального й морального безладу в місті пліч-о-пліч із розпусними адресатами соціальної допомоги. (…) Це дозволило політикам подолати дефіцит легітимності, що оточував їх щоразу при скороченні економічної підтримки і соціального захисту, які традиційно надавав Левіафан. Тож на противагу Ґарленду я стверджую, що покарання міської бідноти служи ло добрим засобом для ритуального підтвердження суверенітету держави у вузькій, театралізованій пра воохоронній сфері, яку зробили пріоритетною саме з цією метою і саме тоді, коли та ж держава визнала свою нездатність управляти потоками капіталу, тіл і знаків на своїх кордонах. (…)

«Покарання бідних» доводить, що політика проти представників нижчих класів, яких представлено як невиправних девіантних типів, що не заслуговують на допомогу, спричинена не загальними «ризиками і приводами для занепокоєння» «відкритого, пористого і мобільного суспільства незнайомців за пізньої модерності», а специфічно соціальною незахищеністю, пов’язаною з фрагментацією робочої сили, посиленням класових поділів і ерозією встановленої етнорасової ієрархії (…) Раптове розширення і узгоджене зростання кримінальної держави, починаючи з середини 1970-х, не є культурно реакційним про читанням «пізньої сучасності», а є відповіддю панівного класу, котрий прагне перевизначити межі і місії Левіафана, щоб встановити новий економічний режим, заснований на гіпермобільності капіталу гнучкості робочої сили, а також щоб подолати соціальне сум’яття на нижчих щаблях міського простору, спричинене політикою економічної дерегуляції і скороченням соціального захисту — основними будівельними блоками неолібералізму.

Соціологічна деталізація неолібералізму

Впровадження подвійного регулювання незахищених прошарків постіндустріального пролетаріату шляхом поєднання соціальної і карної політики на нижчих щаблях поляризованої класової структури є головним структурним нововведенням, що виходить за межі моделі сполучення соціального захисту та бідності, описаної Півен та Кловардом якраз тоді, коли кейнсіансько-фордистський режим почав розпадатися. Так само ми не в змозі пояснити цей хитрий інституційний винахід ані концепцією «дисциплінарного суспільства» Мішеля Фуко, ані поняттям «культури контролю» Девіда Ґарленда, адже жодна з них не враховує непередбаченої констеляції конкретних ча сових рамок, соціоетнічної диференціації й організаційних механізмів раптового повороту в карних тенденціях у завершальні десятиліття двадцятого століття. (…) Ми спостерігаємо відповідне оновлення сфери діяльності, місій і компетентності органів державної влади як щодо забезпечення соціально-економічного добробуту, так і в карному секторі. Це оновлення відбулося напрочуд швидко у Сполучених Штатах, але певною мірою має місце в усіх розвинених суспільствах, які перебувають під тиском узгодження своїх національних моделей з американським зразком.

Дослідження коренів і модальності цих процесів приводить нас до ясного формулювання двох головних теоретичних заяв. По-перше, карний апарат є основним органом держави, головним виразником її суверенітету, а також інструментом для встановлення категорій та підтримання матеріальних та символічних поділів. Крім того, він формує відносини і поведінку шляхом селективного втручання до соціального і фізичного простору. Поліція, суди і в’язниця — не лише технічні засоби для підтримування визначеного законом порядку, а й інститути з політичного виробництва дійсності шляхом нагляду за безправними соціальними категоріями і за сегрегованим простором, y якому вони проживають. По-друге, капіталістична «революція згори», яка відбувається зараз і яку зазвичай називають неолібералізмом, супроводжується збільшенням та посиленням карного сегменту бюрократичного поля. Таким чином, держава здатна стримувати соціальний неспокій, спричинений поширенням соціальної незахищеності на нижчих щаблях класової та етнічної ієрархій, а також гамувати загальне невдоволення з приводу занехаяння державою її традиційних економічних та соціальних обов’язків.

Саме неолібералізмом легко пояснюється те, що в теорії «культури контролю» Ґарленда постає як загадковий парадокс пізньої сучасності — що «в кожній сфері соціального життя сьогодні робиться ставка на контроль — за єдиним та подиву гідним винятком економіки, від дерегулювання якої більшість із сьогоднішніх ключових ризиків зазвичай і походять». Також саме неоліберальною перебудовою держави слід пояснювати різке поглиблення класової, етнічнорасової та просторової прірви, яке відзначає зсихання соціальних грудей держави та розмах її карного кулака (…) Нарешті, неолібералізм тісно пов’язаний з поширенням репресивних політичних практик на весь світ — як y соціальній, так і в карній сфері. Адже не випадково розвинуті країни, які спершу імпортували модель трудової політики як засіб для підтримання дисципліни на десоціалізованому ринку праці, а потім перейняли американські практики в галузі кримінального правосуддя, (…) найзавзятіше проводили політику економічної дерегуляції, натхненну імпортованими з США уявленнями про «вільний ринок» як порятунок від усіх бід. Натомість країни, яким вдалося зберегти сильну регуляторну державну політику протидії соціальній незахищеності, найменше прислухалися до звабливих проповідей «нульової толерантності» та «тюремної праці». Так само країни другого світу, наприклад, Бразилія, Південна Африка і Туреччина, які в дев’яностих роках перейняли суперкарні кримінальні розробки, що призвело до миттєвого злету відсотка населення у тюрмах), зробили це не тому, що вони врешті-решт досягли стадії «пізньої модерності», а через те, що вони взяли курс на послаблення контролю ринку і зменшення державних видатків у соціальній сфері. Але, щоб зрозуміти ці багаторівневі зв’язки між під несенням карального Левіафана і поширенням неолібералізму, необхідно розвинути точну і широку концепцію останнього. Замість відмови від використання поняття неолібералізму для пояснення кримінальної ескалації (як це робить Ґарленд, вважаючи його «надто специфічним» явищем), ми повинні розширити це поняття, перейшовши від економічного до соціологічного розуміння.

Неолібералізм — невловиме та суперечливе поняття, гібридний термін, незграбно підвішений між профанною мовою політичних дебатів і технічною термінологією суспільних наук. До того ж, часто це поняття вживають так, що воно позбавлене чіткого референта. Незалежно від того, чи йдеться про сингулярну чи поліморфну, еволюційну чи революційну концепцію, поширена концепція неолібералізму, по суті, є економічною: вона зосереджується на масиві дружньої для ринку політики — послаблення трудових прав, мобільність капіталу, приватизація, валютна дефляція і фінансова автономія, лібералізація торгівлі, зниження оподаткування та скорочення громадських витрат. Але ця концепція замала та неповна, та й, по суті, лише віддзеркалює тези «повчальних лекцій» захисників неолібералізму. Ми маємо сягнути за межі цього економічного ядра та розробити комплексніше поняття, яке схоплює як інституційну машинерію, так і символічні рамки, в межах яких актуалізуються неоліберальні догми.

Тепер ми можемо подати стислу соціологічну характеристику неолібералізму. Неолібералізм — це транснаціональний політичний проект, що має на меті переструктурувати «згори» зв’язок між ринком, державою і громадянами. Його сповідує новий глобальний панівний клас, що перебуває у процесі становлення — голови і старші виконавці міжнародних фірм, високопоставлені політики, державні управлінці і вищі посадовці транснаціональних організа цій (ОБСЄ, СОТ, МВФ, Світового Банку і Євросоюзу), культурно-технічні експерти, котрі їх консультують (економісти, адвокати і спеціалісти з питань комунікації) — з різних країн, але з подібним один до одного вишколом та набором ментальних категорій. Окрім повторення тез про те, що неолібералізм означає забезпечення прерогатив капіталу та ствердження ринкових відносин, соціологічне окреслення неолібералізму передбачатиме артикуляцію чотирьох інституційних логік:

1. Дерегуляція економіки, або ж ререгуляція, що має на меті просування «ринку» чи то квазіринкових механізмів як найоптимальніший засіб не лише для реалізації корпоративних стратегій та економічних транзакцій, але й для організації цілого спектру людських практик, включно з приватизацією ключових громадських послуг, — все це обґрунтовується сумнівними принципами ефективності, що передбачає свідоме уникнення питань розподілу як засобу справедливості та рівності.

2. Занепад держави загального добробуту, її згортання та переформатування в систему трудової політики, щоб дедалі інтенсивніше змушувати пригноблених до праці з мізерною оплатою. На основі квазідоговірних відносин з державою представників нижчого класу, що отримують допомогу по безробіттю, можна змусити до будь-яких робіт, а ставляться до них уже не як до громадян, а радше як до користувачів чи суб’єктів (передумовою для продовження надання допомоги є регулярна демонстрація схвалених державою моделей поведінки з боку безробітних).

3. Проникнення культури особистої відповідальності у всі сфери життя, що нав’язує «словник мотивів» — як висловився б Чарлз Райт Мілз — для конституювання власного Я (моделлю якого слугує фігура підприємця), і водночас — поширення ринків і легітимація конкуренції, де панують ухилення від корпоративних зобов’язань і державна безвідповідальність (чи різке зменшення відповідальності у сферах економіки та соціальної політики).

4. Агресивний та упереджений карний апарат, що розширюється і пронизує нижчі ділянки соціального та фізичного простору, покликаний стримувати безлад і сум’яття, породжені ствердженням соціальної незахищеності й поглибленням нерівності, але разом з тим має на меті встановити дисциплінарний нагляд над незахищеними фракціями постіндустріального пролетаріату і ствердити владу Левіафана як опору для дедалі слабшої легітимності виборних органів.

Центральний ідеологічний принцип неолібералізму — це його заклик до встановлення «малого уряду»: скорочення буцімто млявої і занадто великої кейнсіанської держави загального добробуту та її перетворення на недорогу й метку державу трудової політики, яка «інвестує» в людський капітал і «активізує» спонуки з боку суспільства та індивідуальне прагнення працювати й долучатися до громадянської участі в «партнерстві», де на чільне місце ставлять впевненість у собі, відданість оплачуваній праці та менеджеризму. У «Покаранні бідних» я показав, що на практиці неоліберальна держава не є послідовною у втіленні цих принципів: вона застосовує принцип невтручання нагорі, знімаючи обмеження для капіталу та оптимізуючи життєві шанси для власників економічного та культурного капіталу, але вперто відмовляється керуватися цим принципом щодо низів. Дійсно, коли справа доходить до стримування соціальної нестабільності (наслідку скасування державного захисту) шляхом неймовірного дисциплінування «небезпечної» робочої сили, новий Левіафан показує себе лютим і владним агресором, який не шкодує грошей. Простакуватість лібертаріанських схильностей, що виявляється в поблажли вому ставленні до вищого класу, так само дає зелене світло різкому переходу до авторитарного нагляду, коли держава намагається впливати на поведінку нижчих класів чи навіть встановити над нею диктат. «Малий уряд» в економіці постає як «великий уряд» у дворівневій побудові ринку праці та карної системи. Результатом американського експерименту у творенні першого суспільства прогресивної незахищеності стала насильницька, загарбницька карна держава, яка не є відхиленням від неолібералізму, а є одним із його основних складників.

Дивно, та цей бік неолібералізму вперто не помічають ані його апологети, ані злісні критики. Цю сліпу пляму бачимо і у знаменитому переформулюванні неоліберальних імперативів Ентоні Ґіденсом у плат формі «Нових лейбористів». У маніфесті на підтримку «Третього шляху» Ґідденс (Giddens 2000) розглядає рівень злочинності в сегрегованих робітничих районах як індикатор «громадського занепаду» і звинувачує в цьому кейнсіанську державу добробуту (а не деіндустріалізацію і скорочення соціальної допомоги): «Егалітаризм старих лівих дійсно був гарним за намірами, але, як зазначають його критики справа, це інколи призводило до збочених наслідків — скажімо, “зловживання соціальним захистом” призвелo до занепаду і злочинності у спальних районах». «Запобігання злочину та подолання страху перед злочинністю» на основі співпраці між місцевою громадою та державою є, на думку Ґідденса, вирішальним у питанні «одужання громади». Ґідденс охоче переймає міфологію «розбитих вікон» lawandorder: «Одним із найбільших відкриттів у кримінології останніх років є дослідження [sic] того, що занепад громадського життя прямо пов’язаний із криміналом. Невпорядкована поведінка сигналізує громадянам про те, що район є небезпечним». Але Ґідденс старанно обходить карний бік рівняння: «третій шлях» не містить навіть поодиноких згадок про в’язницю і прикрашає пожорсткішання законодавства і тюремний бум, що був повсюдною ознакою дерегуляції економіки та спричиненого нею погіршання добробуту 8.

Таке саме непомічання центральної ролі карних інституцій y новому управлінні соціальною незахищеністю бачимо в працях видатних критиків неолібералізму. Розлога характеристика неоліберальної держави в «Короткій історії неолібералізму» Девіда Гарві (Harvey 2007) є наочним прикладом, на якому можна добре простежити закостенілість та обмеженість традиційної політекономії покарань, що їх Гарві у своїй книзі якраз і намагався уникнути. Згідно з Гарві, неолібералізм тяжіє до збільшення ринкових транзакцій шляхом «дерегуляції, приватизації та скасування держави в різних сферах соціального забезпечення». Як і в попередні історичні періоди капіталізму, завданням Левіафана є «створення сприятливих умов для прибуткового накопичення капіталу на користь як місцевого, так і іноземного капіталу», але сьогодні побічним ефектом є поширення злочинності: «Неоліберальна держава вдаватиметься до примусу за допомогою закону й тактики поліційного нагляду (наприклад, закони, що забороняють пікети), щоб розсіювати чи стримувати колективні форми протистояння корпоративній владі… Сильна рука держави зміцнюється задля захисту корпоративних інтересів та репресування незгоди, якщо на те буде потреба. Все це аж ніяк не узгоджується з неоліберальною теорією».

Зважаючи на те, що в’язницю згадано лише кілька разів, та й те побіжно, а трудову політику не згадано взагалі, слід визнати, що нарис постання неолібералізму у Гарві є катастрофічно неповним. Його концепція неоліберальної держави виявляється на диво обмеженою, адже, по-перше, незважаючи на те, що в даному разі слід було би спробувати визначити різноманітні функції покарання за допомогою розширеного поняття виробництва, Гарві залишається відданим репресивній концепції влади. Відносячи карні інститути до категорії примусу, він ігнорує експресивну функцію та розгалуженість матеріальної дії закону та його охорони, що покликані генерувати образи контролювання й публічні категорії, розпалювати колективні емоції та акцентувати увагу на яскраво виражених соціальних поділах і добре активізувати державну бюрократію, а також формувати соціальні контакти і стратегії. Для Гарві об’єктом цієї репресивної системи є ті, хто виступає проти диктату корпорацій та «внутрішні дисидентські рухи», які кидають виклик гегемонії приватної власності та прибутку 9, тоді як первинними цілями криміналізації (як і за постфордівської доби) були незахищені групи пролетаріату, сконцентровані в занедбаних кварталах дедалі більш поляризованих міст, які, перебуваючи під постійним тиском вимог щоденного виживання, практично позбавлені можливості та бажання боротися проти диктату корпорацій.

По-третє, на думку автора «Соціальної справедливості та міста», держава втручається шляхом силового стримування лише тоді, коли неоліберальний порядок не спрацьовує, — щоби відновити економічні транзакції, відвернути загрози капіталу та розв’язати соціальну кризу. Натомість «Покарання бідних» доводить, що наявна карна діяльність держави, яка приводить до ув’язнювальної булімії у Сполучених Штатах та поліцейського безумства по всій Західній Європі, є безперервною, постійною та невід’ємною рисою неолібералізму. Ідеться не про економічні негаразди, а про успіхи, що передбачають агресивне використання поліції, судів і в’язниць на найнижчих ділянках соціального та фізичного простору. І швидкі оберти каруселі «закону і порядку» є індексами контролю над державним суверенітетом, засвідчують ствердження державного суверенітету, а не його занепад. Гарві зазначає, що скорочення держави добробуту «відкриває шлях до зубожіння дедалі більшої частини населення», а «мережа соціального захисту вироджується y цілковиту байдужість системи, яка підкреслює особисту відповідальність і засуджує жертву». Але Гарві не усвідомлює, що ці негаразди й породжені економічною дерегуляцією та скороченням держави добробуту, а також те, що з ними намагаються впоратися саме за допомогою побільшеного карного апарату, поєднаного з наглядовою трудовою політикою. Натомість Гарві вдається до легенди про «тюремно-промисловий комплекс», стверджуючи, що ув’язнення є центральним моментом капіталістичної гонитви за прибутком та накопиченням, в той час як цей дисциплінарний засіб призводить до величезних бюджетних витрат та гальмує розвиток економіки.

І насамкінець, Гарві розглядає неоконсервативне ствердження примусу і відновлення порядку як тимчасовий засіб для подолання хронічної нестабільності та функціональних провалів неолібералізму. Я ж тлумачу авторитарний моралізм як невід’ємну складову неоліберальної держави, коли вона звертає свій погляд на нижчі сходинки поляризованої класової структури. Аби мати змогу пояснити систему державного контролю над бідними, Гарві, як і Ґарланд, змушений штучно розділяти «неолібералізм» та «неоконсерватизм», адже його вузьке економістське визначення неолібералізму відтворює ідеологію самого неолібералізму та перешкоджає його соціологічному вивченню. Щоби пояснити патерналістську трансформацію системи покарань на зламі століть, ми повинні будь що позбавитися конструкту «злочин і кара» та раз і назавжди вийти з-під впливу теорії Альтюсера, чия інструменталістська концепція Левіафана і грубий поділ на ідеологічні та репресивні апарати суттєво обмежує можливості історичної антропології держави доби неолібералізму. Услід за Бурдьє ми маємо прискіпливо стежити за прихованою складністю та динамікою перебудови бюрократичного поля, а також за конститутивною силою символічних структур карної системи з тим, щоб прослідкувати складні переплетення ринку та моральної дисципліни в галузях економіки, соціального захисту та карного правосуддя

Ретельно порівнявши євгенічні заходи в 1920-х, примусові трудові табори у 1930-х і систему соціального забезпечення у 1990-х в Англії й Америці, Дезмонд Кінґ показав, що «неліберальна соціальна політика», яка прагне регулювати поведінку громадян за допомогою примусу, є «властивою ліберальній демократичній політиці» та відображає її внутрішні суперечності. Навіть якщо вони суперечать вимогам рівності й особистої свободи, такі програми періодично застосовують, бо вони ідеально підходять для увиразнення та ствердження кордонів членства у періоди сум’яття. Вони є прудкими вісниками новини про рішення державних еліт енергійно взятися за подолання нестерпних життєвих умов та вгамувати суспільне невдоволення з приводу занедбаних і девіантних елементів. Так само такі програми поширюють уявлення про іншість, що в ній матеріалізується символічна опозиція, яка цементує соціальний лад. Проте зi встановленням неоліберального режиму соціальної незахищеності, який сполучає обмежувальну систему трудової політики з карною політикою, неліберальними виявляються не ті чи інші політики держави, а са ма її архітектура. Дослідження діяльності американської карної політики щодо бідних після скасування фордистсько-кейнсіанського режиму та стрімкого за непаду чорного гетто виявляє, що неолібералізм при зводить не до скорочення державного апарату, а до встановлення держави-кентавра, ліберальної згори і патерналістської знизу, яка виступає у двох радикально відмінних амплуа внизу та згори соціальної ієрархії: миловидне і симпатичне турботливе личко звернене до середніх і вищих класів, а грізна жахлива фізіономія повернута до нижчого класу.

Насамкінець слід наголосити, що янусоликого Левіафана, який керується принципами ліберального па терналізму, споруджено не за якимось генеральним планом, вигаданим велемудрими правителями. Карне стримування як універсальний засіб у галузі регулювання міської маргінальності на початку нового століття утворило функціональну систему лише в підсумку, будучи змішаним результатом як свідомої політики, так і подальших бюрократичних допасувань, а також політики «спроб і похибок» та боротьби за електорат у точці сходження трьох відносно незалежних одне від одного потоків державних заходів: на ринку некваліфікованої праці, у сфері соціальної допомоги та в карному правосудді. Взаємодоповнюваність та зчеплення державних програм в цих трьох сферах є почасти запрограмованим, почасти привнесеним. Породжено це практичними потребами розв’язувати взаємопов’язані кризові ситуації. Формують ці програми під впливом морального біхевіоризму та спільних етнічно-расистських упереджень, що позначаються на тому, як саме їх реалізують — коли (суб)пролетарі чорношкірі з гіпергетто опиняються в найневигіднішій позиції, в точці, де сходяться дерегуляція ринку, скорочення соціальних програм та карне втручання.

Хоч якими б були модальності їх прояву, безперечно, що взаємопов’язані скупе крило соціального захисту та щедро фінансоване карне крило, очолювані моралізмом, змінили композицію бюрократичного поля в страшенно згубний для демократії спосіб. Сходячись на тих самих маргіналізованих групах і територіях, залякувальна трудова політика та нейтралізуюча в’язниця впроваджують тим самим цілковито відмінні види та досвід громадянства на різних ділянках класового й етнічного спектру. Вони не лише суперечать засадничому принципу рівності перед державою та щодня врізають права незаможних, а й підривають довіру керованих шляхом агресивного впровадження примусових програм, що ставлять за умову особисту відповідальність якраз у той момент, коли держава ліквідовує інституційну підтримку, необхідну для її прийняття, ухиляючись від власних завдань в економічній та соціальній сферах. Незахищені прошарки пролетаріату, з якого походять адресати соціальної допомоги та засуджені, вони відзначають невитравним тавром меншовартості. Одно слово, криміналізація бідності призводить до класової фрагментації суспільства, виснажує громадянську довіру внизу та підточує основи республіканського устрою. Зрештою, встановлення неоліберального режиму соціальної незахищеності демонструє, що неолібералізм за своєю природою є руйнівним для демократії.

Переклали Яна Охріменко, Петро Охотін та Анастасія Пєтушкова

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Інтерв’ю з Лоїком Ваканом. «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

Інтерв’ю з Еріком Оліном Райтом. «Криміналізація соціальних проблем — це невід’ємна риса неолібералізму»

Інтерв’ю з Юлією Нузбан. «Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ»

Віталій Атанасов. Криміналізація соціального протесту, профспілкової діяльності та лівого руху в Росії

 

Джерела:

Bourdieu, P. et al., 1999. The weight of the world. Cambridge: Polity.
Foucault, M., 1995. Discipline and punish: The birth of the prison. NY: Vintage.
Garland, D., 2002. The culture of control: Crime and social order in contemporary society. Chicago: U of Chicago Press.
Giddens, A., 2000. The third way.Oxford: Blackwell.
Harvey, D., 2007. A brief history of neoliberalism. Ox ford: Oxford UP.
Piven, F. & Cloward, R., 1993. Regulating the poor: The functions of public welfare. NY: Vintage.
Wacquant, L., 2009. Punishing the poor: The neoliberal government of social insecurity. Duke UP.

Notes:

1. Левіафан — у Біблії (Старий Заповіт, книга Йова) водяне чудовисько, величне й непереможне; тут, очевидно, йдеться про традицію вживання цього слова, що йде від Томаса Гоббса, який називав Левіафаном державу («Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської»). — Прим. пер.

2. Так, лише у 1980-х на додачу до скорочення державної допомоги Каліфорнія прийняла близько тисячі законів, які розширюють використання тюремних вироків. На державному рівні реформу 1996 року, що «поклала край соціальному захисту, яким ми його знаємо», доповнили комплексний закон про злочини 1993 року та тюремний закон «Без викрутасів» (No Frills Act) 1995 року.

3. Ті самі структурні риси американської держави — її бюрократична фрагментація й етнічно-расова упередженість, інституційне роздвоєння між універсалістським «соціальним страхуванням» і категоріальним «добробутом», спрямовані на зміцнення ринку програми допомоги, — що полегшили організовану атрофію соціального захисту у відповідь на расову кризу 1960-х і економічний безлад 1970-х, також сприяли неконтрольованій гіпертрофії покарання, що цілила на те саме вразливе населення

4. Причина існування, сенс (фр.). — Прим. пер.

5. Тут, очевидно, йдеться про кінець нашого століття; зазвичай цим тер міном позначають кінець ХІХ ст. — Прим. пер.

6. В цілому (лат.). — Прим. пер.

7. Площу де Ґрев, де, як відомо, було четвертовано царевбивця Дам’єна, витіснив не паноптикон, а придворне телебачення і численні реаліті-шоу з тематики «злочину й кари», які переповнили телевізійний ефір (Cops, 911, America’s Most Wanted, American Detective, Bounty Hunters, Inside Cell Block F тощо), не кажучи вже про використання кримінальної юстиції як корму для щоденних новин і драматичних серіалів.

8. Цей недогляд є особливо вражаючим у випадку Великобританії, адже слід зважати на те, що кількість в’язнів на душу населення в Англії та Вельсі підстрибнула з 88 арештантів на 100 000 мешканців у 1992 до 142 на 100 000 у 2004, хоча за той самий період рівень злочинності зменшився. За правління Ентоні Блера кількість засуджених у Великобританії сягнула безпрецедентного історичного максимуму (тут Блер зрівнявся з Клінтоном, спонсором «третього шляху» по той бік Атлантики).

9. Такі, як «Гілка Давидова» у Вако, учасники повстання на під тримку Родні Кінґа в ЛосАнджелесі в 1991 році та альтергло балістські активісти, що закидали камінням саміт G8 у Сіетлі в 1999