Міхаель Гайнрих
Максимізація прибутку та конкуренція завжди спричинюватимуть кризи, подібні до нинішньої. Націоналізація лише змінює дієвців, не зачіпаючи структури.
Не тільки політики, а й економісти сушать голову над фінансовою кризою. Моделі неокласичної економічної теорії, що панує в університетах та комісіях радників, узагалі не знають криз. Мовляв, коли й доходить до «пошкоджень», то лише через зовнішні втручання до ринку. Тому неокласики з року в рік розхвалювали такий ефективний ринок, який, варто лиш залишити його в спокої, вирішить усі наші проблеми – від безробіття до видатків на пенсії й охорону здоров’я.
Останнім часом виступи радикальних прихильників ринку стали явищем рідкісним. Так, відомий за незліченними ток-шоу Ганс-Вернер Зин (Hans-Werner Sinn) – той самий чоловік, якому раніше навіть незначні вимоги підвищення зарплати з боку профспілок видавалися занадто високими – стверджує, що він завжди був за регулювання фінансового сектору і що, крім того, зараз виявляються взнаки недоліки зарплатної політики, які є причиною слабкого внутрішнього ринку.
У кейнсіанців з цим трохи краще. Вони й раніше завжди вказували на межі ринку та наголошували, що пониження зарплати не веде автоматично до повної зайнятості. Капіталізм, із їхнього погляду, завжди викликатиме безробіття, оскільки інвестицій, як правило, не вистачатиме, аби зайняти всю робочу силу. З непохитною вірою в можливості державних дій вони вимагали від держави спротиву кризам шляхом стимулювання інвестицій та кон’юнктурних програм.
Хто економічні кризи не ігнорував і не обмежував до ролі принципово піддатних контролю порушень, так це Карл Маркс. Не дивно, що на нього знову звернули увагу. Хоча його «Капіталові» вже понад 140 років, Маркс аналізував не тільки англійський капіталізм свого часу. Він, наголошував Маркс, лише править йому за «ілюстрацію» «теоретичного аналізу». Він хотів представити не певну фазу розвитку капіталізму, а його засадничі структури та механізми.
Щоправда, ідеї Маркса потрібно відрізняти від значних спрощень, які можна знайти як у деяких марксистів, так і в багатьох його критиків. Часто підхід Маркса зводять до теорії трудової вартості та експлуатації, ігноруючи його дослідження грошей і кредиту. При цьому трудову теорію вартості вже було розроблено класичною школою Адама Сміта та Давіда Рикардо, на підставі якої рикардіанські соціалісти, наприклад, сформулювали теорію експлуатації.
В усіх цих теоріях Маркс критикував те, що вони досліджують лише стосунки обміну, але не характер праці, що «створює вартість». Сам він запитував про тип суспільного зв’язку в суспільстві, що базується на товарному обміні. Адже виробники (як одноосібні продуценти, так і цілі підприємства) сутнісно залежать один від одного, тоді як виробництво відбувається «приватно», тобто незалежно від інших. Лише постфактум, на ринку, стає зрозумілим, наскільки це приватне виробництво визнається як складова сукупної суспільної праці, – залежно від попиту на його продукти.
Там, де класичні й неокласичні економісти аргументують, звертаючись до впливу пропозиції та попиту, Маркс спочатку стверджує, що суб’єкти обміну вступають у зв’язок один з одним лише через їхні продукти й що суспільний характер їхньої праці виявляється тільки в якості предметних властивостей обмінюваних товарів. Наділені цими суспільними властивостями, товари ведуть власне життя, від якого залежать люди: продуценти змушені пасивно слідкувати за динамікою цін, акціонери безпорадно дивляться на обвали курсів, так ніби йдеться про природні події.
Це унезалежнення суспільних відносин, що його Маркс аналізує під назвою «фетишизму», він прослідковує в трьох томах «Капіталу» в усіх його відгалуженнях і відкриває цілу низку «мистифікованих» та «зміщених» форм. У панівній економічній науці несвідомо репродукують мову про «обставини», що випливають із цих «зміщених» форм («Ринок вимагає…», «Глобалізація передбачає…»).
Всебічно товари можна пов’язати лише через гроші. Маркс наголошує засадничу відмінність між опосередкованою грішми циркуляцією товарів та обміном продуктами: за безпосереднього обміну товару А на товар Б продаж А ідентичний купівлі Б. За обміну, опосередкованого грішми, із продажу не випливає автоматично застосування взятих грошей задля купівлі. Ланцюг циркуляції може уриватися. Із опосередкуванням грішми дано «можливість кризи». Натомість неокласика редукує гроші до простої одиниці підрахунку. Де-факто вона виходить із обміну, не опосередкованого грішми, а потім «доводить», що в цьому фантастичному світі не може бути криз.
До того ж, капітал – це не проста сума вартості, а вартість, яка зростає сама, приносить надлишкову вартість – через експлуатацію людської робочої сили. Це збільшення не знає внутрішньої границі, воно безмежне. Тиск конкуренції змушує окремих капіталістів приймати цю безмежність, при цьому не так важить, чи є вони особисто такими вже жадібними.
Безпосередні виробники, робітники та робітниці, у цьому виробництві, спрямованому на щораз більше примноження вартості, є фактором видатків, які треба обмежити, тоді як продуктивність цього фактору завжди треба збільшувати. Ця обставина має просто-таки руйнівні наслідки для робочої сили (а також для природи), вона ж утворює суттєву причину схильності капіталістичного способу виробництва до криз.
Перманентному нарощуванню продуктивності, яке здебільшого вимагає розширювати виробництво, суперечить тенденція до обмеження можливостей споживання, оскільки з міркувань економії розмір зарплат і кількість зайнятих мають залишатися низькими. Це як ніби натискати одночасно на газ і на гальма, це не може тривати постійно. Не зовнішні перешкоди, а мета капіталістичного виробництва, постійне збільшення капіталу, лежить в основі сповненого кризами розвитку капіталізму.
Мейнстримові економісти та їхні ліві критики часто виходять із того, що в капіталістичному виробництві та на фінансових ринках ідеться про геть різні світи. Тут солідне виробництво, там легковажна спекуляція. Але при цьому забувають, що капіталістичне виробництво також ґрунтується на спекуляції: наприклад, виробник автомобілів спекулює на тому, що дорогі поїдачі бензину знайдуть достатньо споживачів, – ця спекуляція може виявитися провальною так само, як і спекуляція на зростанні курсу акцій.
Недостатнім є й поширене зараз пояснення криз, нібито фінансові ринки суть утворення, що зовні відповідають типові капіталістичного виробництва, але через надмірну кількість спекуляцій та завелику схильність банків і фондів до ризику можуть завдавати суттєвої шкоди.
На такі пояснення Маркс відповідає, що зріле капіталістичне виробництво взагалі неможливе без розвинутої системи кредитування. Те, що часто кажуть про ринок предметів споживання – «Автомобілі не можуть купувати автомобілі», – можна перенести й на сектор засобів виробництва: «Машини не купують машин». Як робоча сила потребує зарплати, аби забезпечувати достатній попит на предмети споживання, так і капіталістичні підприємства потребують доходів із продажу, аби мати змогу купувати. В економіці, що стрімко зростає, принаймні частину цих доходів треб позичати в формі кредитів. Зріла капіталістична економіка можлива лише за щораз більших кредитних зв’язків. Але розвинута кредитна система функціонує лише тоді, коли сам кредит, тобто гарантовані борги, стають товаром, яким можна торгувати, коли існують фінансові ринки.
Ці фінансові товари (акції, облігації, опціони тощо) Маркс влучно називає «фіктивним капіталом». Якщо «індустріальний капітал» витрачають на засоби виробництва та зарплату, виробляючи продукти чи послуги, які потім можна продати й отримати з того прибуток, «фіктивний капітал» являє собою не справжній, наявний десь капітал, а всього лише претензію на певні виплати: для облігацій – претензію на виплату відсотків і боргів, для акцій – на виплату дивідендів.
У біржових курсах ці претензії «оцінюються». Якщо очікувана прибутковість підприємства зростає, росте й курс акцій. Очікування можуть змінитися упродовж щонайкоротшого часу, тому курси також можуть підскочувати чи падати настільки швидко. Тож фіктивний капітал веде своє власне життя, що завжди залишається пов’язаним з індустріальним капіталом, але не як відображення його нинішнього становища, а як вираз очікувань його майбутнього розвитку.
З цього видно, що фінансові ринки мають мало спільного з казино, як часто припускають у буцімто правильній вимозі «прикрити казино». У казино імовірності та ризики добре відомі. Фінансові ринки не є настільки прозорими. Насамперед ігри в казино мають нульовий результат: виграшеві одного гравця відповідає рівний цьому прибуткові програш інших гравців. У казино сума грошей не змінюється, а тільки перерозподіляється.
З біржовими курсами все інакше. Якщо вчора я за 100 євро придбав акцію, яка сьогодні коштує 110 євро, то вартість моєї власності виросла на 10 євро, притому що ніхто не втратив 10 євро. У курсах ідеться спочатку лише про балансову вартість; якщо всі власники акцій спробують перевести отримані завдяки курсу прибутки в гроші, курс відразу впаде. Проте ці зростання курсу мають цілком реальні наслідки. Власники акцій менше економлять і більше споживають, що веде до збільшення попиту і змушує підприємства розширювати виробництво або збільшувати ціни. Але насамперед акції, які зросли в курсі, можна позичати в більшому обсязі, що часто використовують для купівлі нових акцій. Це і є ті важелі, що забезпечують таку запаморочливу прибутковість вкладеного в цінні папери капіталу й такі високі курси акцій.
Видається, нібито світ капіталу в повному порядку, і чимало економістів намагалися «довести» це за допомогою нових математичних моделей обрахування ризиків. Але якщо забагато власників акцій захочуть перевести балансову вартість своїх акцій у тверді гроші, для чого є чимало спонук, весь процес перегортається. Значна частина «вартості» фіктивного капіталу перетворюється на ніщо, власники акцій програють без того, щоби хтось інший вигравав. До того ж, банки вимагають повернення кредитів, не покритих через зниження акцій. Краху зазнають також акціонери та банк, якщо він повинен списати забагато кредитів.
Час нічого не змінив у засадничому характері проаналізованого Марксом фіктивного капіталу. Щоправда, в рази збільшилася кількість форм цього капіталу. Віддавна існують не тільки претензії на виплати, а й виведені з них претензії («деривати»), тобто претензії на інші претензії на виплати. Ланцюги претензій можна як завгодно подовжувати та ускладнювати, у зв’язку з чим оцінка паперу залежить від багатьох чинників.
До того ж, протягом останніх трьох десятиріч фінансові ринки росли значно швидше за виробництво. Цей величезний ріст є, серед іншого, наслідком величезних же процесів перерозподілу в розвинутих капіталістичних країнах. Якщо реальні зарплати, починаючи з 80-х років, зростали лише помірно, прибутки підприємств і дохід із одноосібної праці виросли дуже значно. Водночас багато порогових країн і країн розвитку стали експортерами чистого капіталу. У формі виплат відсотків і боргів вони експортували до розвинутих країн більше капіталу, ніж отримували звідти в формі прямих інвестицій і так званої допомоги на розвиток. Дедалі більша частка прибутків підприємств, зростаючого доходу заможних груп населення і забраного в країнах третього світу капіталу перетікала в фінансові ринки, що з 70-х років зазнавали дерегуляції.
Тож коли вимагають, аби банки та фінансові інституції зосередилися на їхньому «властивому» завданні, а саме забезпечувати підприємства капіталом, і не вдаватися до надмірних спекуляцій, не помічають головного. Завдання банківської системи полягає в забезпечуванні капіталом не більше, ніж мета автопрому полягає в тому, аби забезпечувати мобільність. Обидві галузі намагаються організувати свою діяльність так, аби максимізувати прибуток – і лише тим вони можуть забезпечити власне економічне виживання.
Занадто недалекоглядною є й вимога націоналізації банківського сектору. Якщо тільки державний банк не підтримується грішми платників податків, навряд чи він може поводитися на капіталістичному ринкові якось інакше, ніж банк приватний. Якщо за допомогою націоналізованої банківської системи намагаються спрямувати капіталістичне виробництво в суспільно корисні галузі або принаймні зробити його менш схильним до криз, то тим самим втручаються до капіталістичного характеру цього виробництва. Націоналізація деяких ключових галузей промисловості (дискусію про яке починав президент Франції Ніколя Саркозі) змінила б небагато.
На відміну від багатьох марксистів, Маркс не мав наївної довіри до націоналізації. Зміна правил гри вимагає не лише зробити виробництво підзвітним суспільному контролю (а це є щось інше, ніж державний контроль) – насамперед треба наново визначити цілі та засоби виробництва. Поки панують максимізація прибутку та конкуренція, ми завжди матимемо кризи, подібні до нинішньої.
Переклад з нім. Олексія Вєдрова за публікацією taz.de