Віталій Дудін
Свобода слова – це, передусім, свобода критики. Саме їй, на думку частини українських журналістів, загрожує законопроєкт «Про медіа». Нещодавно з’явилася нова версія документу. В ній низка скандальних положень, таких як обов’язкова реєстрація онлайн-медіа та можливість блокувати сайти, були видалені під тиском громадськості. Але документ все одно звужує право громадян на отримання інформації, а роботу журналістів суттєво ускладнює. У цій статті ми аналізуємо законопроєкт та його загрози.
В одні руки
Перший заступник голови профільного комітету Верховної Ради й один із натхненників реформи Микита Потураєв запевняє, що в новій редакції законопроєкту для телебачення, радіо та друкованих ЗМІ не змінюється майже нічого, окрім того, що їхню діяльність тепер регулюватиме Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення (Нацрада). Відшукати радикальні новації на 192 сторінках законопроєкту, дійсно, важко. Але концентрація регуляторних повноважень в руках одного органу помітна одразу. Передусім, журналісти звертають увагу на те, що Нацрада буде «опікуватися» не лише радіо й телебаченням, а також й інтернет-ЗМІ.
Нацрада зможе формувати «Перелік осіб, які створюють загрозу національному медіапростору України»[1]. До нього включатимуть осіб, проти яких відкрито кримінальне провадження про вчинення злочинів проти основ національної безпеки, миру, людства та міжнародного правопорядку. Фахівці Головного науково-експертного управління Верховної Ради (ГНЕУ) зазначили, що це суперечить презумпції невинуватості. Справді, кримінальне провадження ще не означає доведення вини.
"Нацрада буде «опікуватися» не лише радіо й телебаченням, а також й інтернет-ЗМІ."
Із законопроєкту було вилучено запровадження штрафів у розмірі до 170 тисяч гривень за діяльність у сфері медіа без реєстрації. Але штрафні повноваження у Нацради все одно залишаться. Для онлайн-медіа дрібні порушення обійдуться у 5 розмірів мінімальних зарплат (сьогодні це 23,5 тис. грн), значні — від 5 до 10 (23,5—47 тис. грн), а грубі — до 15 мінімальних зарплат (70,5 тис. грн). Для аудіовізуальних ЗМІ максимальний розмір штрафу може становити 75 мінімальних зарплат (352,5 тис. грн). Важливо відзначити, що рішення про штрафи мають силу виконавчого документа[2]. Отже, на їх підставі можна без рішення суду стягувати відповідні суми. І це не єдине, що справді лякає в законопроєкті.
Іменем добра
«Ми повинні лізти туди, де є ризики, які становлять загрозу для населення, дітей. В той контент, де потрібне втручання держави», — так описують свою позицію прихильники законопроєкту. Стаття 5 проєкту серед засад державної політики у сфері медіа називає «захист користувачів інформації, особливо дітей, від шкідливого впливу інформації». Прикметно, що мова йде не про захист від впливу інформації, шкідливої для морального або психічного здоров’я. Ознайомлення з подальшим змістом проєкту дозволяє заявити, що ця обмовка не є випадковою.
Стаття 36 містить розгорнутий перелік видів контенту, поширювати який медіа заборонено. Виправдання й пропагування злочинів теж є порушенням. Критерії такої інформації розробляє Нацрада разом з органом спільного регулювання. До затвердження цих критеріїв Нацрада може сама визнавати поширення якої інформації є незаконним (ч. 2 ст. 36 Проєкту).
Проте перелік інформації, яка може нашкодити неповнолітнім, є ще більш широким (ст. 42). Яскравим прикладом є «позитивна оцінка злочинного діяння або ідеалізація злочинця». Теоретично навіть історичний сюжет про ту чи іншу постать, яка використовувала насильницькі методи, може створити проблеми для ЗМІ.
Вихід в онлайн
За розробкою законопроєкту чимало хто побачив спробу встановити контроль за блогерами, які складають певну конкуренцію «великим» медіа. Державу відверто не влаштовує ситуація, коли вона не може нанести удару у відповідь.
"За розробкою законопроєкту чимало хто побачив спробу встановити контроль за блогерами."
У кінцевій редакції законопроєкту змінились навіть базові терміни. Так, медіа визначається як засіб поширення масової інформації у будь-якій формі, яке періодично чи регулярно виходить у світ під редакційним контролем та постійною назвою в якості індивідуалізуючої ознаки. При цьому онлайн-медіа — це медіа, що регулярно поширює інформацію в текстовій, аудіо, візуальній чи іншій формі в електронному (цифровому) вигляді за допомогою мережі Інтернет на власному вебсайті або сторінці на платформі спільного доступу до інформації, крім медіа, які віднесені цим законом до аудіовізуальних медіа.
При цьому автори вважають, що зробили «велику поступку громадськості», зробивши в останній версії законопроєкту реєстрацію онлайн-медіа добровільною (ч. 3 ст. 63 Проєкту).
Кінець епохи офшорів
Автори законопроєкту позиціонують себе як прихильники вільного й конкурентного медіаринку. Але в деяких випадках переважають явно інші міркування. Так, у ч. 3 ст. 21 Проєкту з’явилася норма, яка забороняє бути власниками аудіовізуальних медіа державним органам іноземних держав, міжнародним організаціям, а також юридичним особам, заснованим такими суб’єктами. Втім, на відносинах власності слід зупинитися детальніше.
Не може бути суб’єктом у сфері медіа юридична особа, в якої структура власності та контролю є непрозорою, відповідно до цього закону (ч. 4 ст. 25 Проєкту). Така ідея, звісно, не може не викликати ентузіазму. Виникла вона не на рівному місці. Попередня реформа 2013 року, яка запроваджувала підвищені вимоги до прозорості власності, не виправдала очікувань. «Насправді офшорні компанії не були вилучені з корпоративних структур українських телеканалів внаслідок дії закону», — так критикував її у своєму звіті Freedom House за 2013 рік.
Згідно з проєктом, структура власності суб’єкта у сфері медіа є прозорою, якщо одночасно виконуються такі вимоги:
1. відомості про структуру власності суб’єкта дають змогу встановити всіх «основних» власників;
2. серед власників відсутні трасти (страхові фонди);
3. серед власників відсутні юридичні особи, зареєстровані в офшорних зонах, перелік яких затверджений урядом.
Найбільший інтерес викликають положення про офшорні зони, але їхня ефективність сумнівна. По-перше, до офшорних зон не віднесені ні Кіпр, ні Нідерланди. По-друге, офшорні компанії зможуть правомірно володіти частками, меншими за істотну (10%). По-третє, на приведення структури власності до «стану прозорості» надаватимуть строк тривалістю не менше 60 днів[3].
Тому цей закон буде доволі драконівським до журналістів і водночас лояльним до олігархів.
Заборонені агітприйоми
Цікавими є поправки до Виборчого кодексу України. Тепер Нацрада буде контролювати передвиборчу агітацію й зможе припинити поширення агітації, якщо вона оплачена не з виборчих фондів (ст. 51).
"За розповсюдження матеріалів, що містять заклики до вчинення певних протиправних дій та посягання на права і свободи людини, відповідатиме не лише кандидат, а й медіа."
Революційною стала ідея — поширити вимоги виборчого законодавства України щодо матеріалів передвиборчої агітації, які розповсюджуються в мережі Інтернет (ч. 11 ст. 51 Виборчого кодексу). У випадку виявлення порушень Нацрада звертається до відповідного власника платформи спільного доступу до інформації для вжиття заходів щодо припинення порушення, зокрема шляхом обмеження доступу до такої агітації до кінця виборчого процесу (!). Отже, поширення будь-яких матеріалів у соцмережах можна буде обмежити в Інтернеті до кінця кампанії (а не, скажімо, до моменту усунення порушень).
Відповідно до ч. 3 ст. 57 Кодексу, буде заборонено під час агітації:
• подавати відомості або закликати до дій, які можуть спричинити порушення законодавства, завдають чи можуть завдати шкоди здоров’ю або життю людей та/чи довкіллю, а також спонукають до нехтування засобами безпеки (останнє може розумітися дуже широко);
• використовувати засоби й технології, які діють на підсвідомість виборців (як довести кандидату, що його агітація не має гіпнотичного впливу?).
За це виборча комісія може винести суб’єктам виборчого процесу попередження. Відзначимо, що за розповсюдження матеріалів, що містять заклики до вчинення певних протиправних дій та посягання на права і свободи людини, відповідатиме не лише кандидат, а й медіа (ч. 19 ст. 57). Народні депутати, напевно, так хотіли запобігти поширенню ворожнечі. Але чи не буде визнано таким заклик позбавляти олігархів незаконно набутої власності?
Страшний і швидкий суд
Дружні до влади медіа розповідають про те, що Нацрада не зможе блокувати сайти. Це може зробити тільки суд, кажуть вони. Але судова процедура прописана вкрай спірно.
Санкціями за порушення вимог законодавства та/або умов ліцензії є, наприклад, заборона поширення онлайн-медіа на території України (п. 4 ч. 3 ст. 99 Проєкту). Спори стосовно контролю за медіа розглядаються лише окружним адмінсудом Києва і в скорочені строки (протягом 2 днів після подачі позову Нацрадою, якщо буде доведена нагальна необхідність).
«В разі, якщо неможливо ідентифікувати особу, яка порушує законодавство у сфері засобів медіа, суд вправі за заявою державного органу, який здійснює державне регулювання у сфері медіа, встановити факт порушення та вжити заходів, визначених законодавством» (ч. 8 ст. 289-2 КАСУ). Це означає можливість вирішення питання без участі осіб, інтереси яких зачіпаються судовим рішенням.
Нацрада зможе також вимагати блокування сайтів без суду (п. 14 ч. 1 ст. 90 Проєкту). Так, вона «звертається до власників платформ спільного доступу до інформації з вимогами обмежити доступ до користувацької інформації, яка порушує вимоги законодавства України».
Закони воєнного часу
Один із гучних аргументів за оновлення регулювання — захист від російського впливу. Розділ IX «Обмеження пов’язані зі збройною агресією» в доопрацьованому Проєкті збережено, але він зазнав суттєвих змін.
Чи не найбільш суперечливою була норма ч. 3 ст. 118 Проєкту № 2693: «Забороняється позитивне висвітлення діяльності органів влади держави-агресора (держави-окупанта). Інформація про їх діяльність має подаватися за дотримання принципів об'єктивності та збалансованості». Нова норма сформульована обережніше: «Забороняється виключно позитивне висвітлення діяльності органів влади держави-агресора (держави-окупанта) з метою їх популяризації. Інформація про їх діяльність має подаватися за дотримання принципів достовірності та збалансованості» (ч. 2 ст. 119 Проєкту № 2693-д). Норма закону зазнала низку редакційних уточнень, але чи стала вона ясною? Принцип «об’єктивності» при висвітленні діяльності органів держави-агресора кудись подівся. Теоретично будь-яке згадування Росії (а мова саме про неї) може бути визнане таким, що сприяє її популяризації. Чи можна наводити дані міжнародних рейтингів, які свідчать, скажімо, про ефективнішу боротьбу держави-агресора з корупцією? Твердження про те, що російська армія сильніша за українську, є популяризацією силового апарату РФ чи ні? А оцінювати наявність ознак і критеріїв «програм, що містять популяризацію», пропонується на підставі... Закону України «Про кінематографію».
Підпасти під санкції можна також за «недостовірні матеріали щодо збройної агресії та діянь держави-агресора ...» (ч. 1 ст. 119 Проєкту). Не виключено, що під такою «дезінформацією» буде розумітися будь-яка «неправильна» оцінка конфлікту або дій влади.
"Теоретично будь-яке згадування Росії може бути визнане таким, що сприяє її популяризації."
Певні акценти владі довелося змінювати не тому, що вони були надто «драконівськими» до ЗМІ, а через те, що вони могли ускладнити інформаційну роботу всередині України. Спочатку пропонувалося заборонити бути суб’єктом медіа в Україні «фізичній особі, яка є громадянином держави-агресора». Тепер мова йде про «фізичну особу, яка є громадянином держави-агресора (держави-окупанта) за виключенням осіб, що мають дозвіл на тимчасове або постійне проживання в Україні»[4]. Інакше низка відомих журналістів із російськими паспортами просто не могли би тут працювати. Цікаво, яку позицію займе Нацрада відносно осіб, які мають більш ніж одне громадянство?
Журналісти в рамках
Доволі прогресивною є норма про те, що співавтором інтерв’ю виступає особа, яка його дала. Теоретично це відкриє можливість публікувати інтерв’ю без погодження.
"Нових соціальних пільг журналісти не отримають. Але щедрі гарантії закріплять для тих, хто журналістів контролює."
Та журналістам як представникам «вільної професії» буде важко змиритися з іншими положеннями. Усім, хто матиме сміливість й надалі працювати у ЗМІ, слід звернути увагу на поправки до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». Його доповнять статтею 11-1 «Права та обов’язки журналіста». Так, журналіст буде зобов’язаний подавати для поширення достовірну інформацію та дотримуватись вимог Кодексу етики українського журналіста. З нового визначення поняття «журналіст» виключено положення про те, що він може виконувати обов’язки в штаті або на позаштатних засадах. Разом із тим додано норму про те, що його статус має підтверджуватися документом. Це вказує на посилення регулювання.
Нових соціальних пільг журналісти не отримають. Але щедрі гарантії закріплять для тих, хто журналістів контролює, зокрема, для членів Нацради. Наприклад, її керівник буде отримувати зарплатню в не менше ніж 200 тисяч гривень на місяць.
Краштест для медіаспільноти
Порушення свободи слова існує в різних формах. Цензура (попереднє узгодження змісту інформації до її публікації) — лише одне з них. Проте свободі слова загрожує й встановлення рамок, за порушення яких будуть карати ЗМІ. Закон «Про медіа» небезпечний тим, що він змусить утримуватися від реалізації свободи слова через побоювання несприятливих наслідків. Частина журналістів будуть несвідомо вдаватися до самоцензури й не висвітлювати гострі теми. Можливі штрафи будуть однаковими для великих і маленьких медіа. Олігархічні медіаімперії знайдуть гроші сплатити їх, чого не можна сказати про більш незалежні ЗМІ.
Отже, незважаючи на усунення найбільш одіозних положень, закон «Про медіа» може звузити простір свободи слова й стане перевіркою для професійної солідарності журналістів.
Головна ілюстрація: Eva Bee/Index on Censorship
Читайте також:
Війна на Донбасі та свобода дискусії (Тарас Білоус)
Игры в российскую пропаганду, или Как украинцев лишили «другого» мнения (Дарія Черніна)