За часи незалежності в українській освіті відбулося багато яскравих змін та нововведень, але не всі вони принесли однозначно позитивний результат. Через кризові явища в 1990-х, адаптацію у 2000-х і зміни ідеологічних орієнтирів у другій половині 2010-х ми досі шукаємо відповідь на питання, чого хочемо досягти в цій сфері. Попри декларований потяг до прогресивних змін, реформування освіти в Україні не позбавлене дискримінаційних елементів. Ми спробували розібратися, до чого призвели основні зміни в українській освіті, які відбулися за 30 років незалежності.
Самоідентифікація та страйки вчителів
Реформувати освіту в Україні почали ще до проголошення незалежності. 25 травня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила рамковий закон «Про освіту». Він працюватиме протягом наступних 26 років, а головною метою документа буде національна самоідентифікація в галузі освіти.
На допомогу закону прийшла Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»), схвалена на І Всеукраїнському з’їзді працівників освіти 1992 року й затверджена постановою Кабміну 1993-го. Автори документу визнавали, що «існуюча в Україні система освіти перебуває в стані, що не задовольняє вимог, які постають перед нею в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу». Саме це, як стверджувалось у програмі, необхідно, щоб увійти у ХХІ століття з адекватною та сучасною системою освіти.
Ці документи здебільшого апелюють до національної свідомості й необхідності розвитку власної української освіти після розпаду СРСР. Але на практиці все було набагато складніше.
У 1993—1994 роках в Україні був серйозний кадровий голод — не вистачало тисяч учителів. Потрібні були нові підручники, адаптовані до нових реалій. Видавництва не встигали з друком, і у школах була суттєва нестача книг для навчання. Економічна криза, інституційна слабкість та неефективність фінансової системи призводили до великої заборгованості перед освітянами в 1995—1999 роках і страйків учителів.
Наприклад, у кінці лютого 1997 року страйкували вчителі в Херсоні. Їм обіцяли виплатити зарплату за листопад-грудень до 1 березня. У травні 1999 року протестували вчителі Тернопільщини: замість 11 мільйонів гривень з держбюджету на зарплату освітянам виділили лише 1 мільйон. Педагогів заспокоювали тим, що уряд оформить бюджетні борги через векселі.
Весною 1999 року страйкували вже 1600 педагогів 41 загальноосвітньої школи у трьох регіонах України. До занять не змогли приступити майже 20 тисяч учнів в Закарпатській, Миколаївській і Чернігівській областях. На 23 квітня 1999 року загальна заборгованість по зарплаті вчителям становила 435,8 мільйона грн, або 2,6 місячних фондів оплати праці. Це велетенські кошти, якщо враховувати, що середня зарплата у квітні 1999 року становила 165,53 грн.
На жаль, вчителі вимушені страйкувати й дотепер. 2 вересня 2021 року 900 вчителів у 20 школах Долинської міської громади в Івано-Франківській області вимагали повернути зарплатні борги. Вони прийшли на робоче місце, але не проводили уроків. Цю ситуацію спричинив різкий ріст фінансового навантаження на громаду через децентралізацію: до міста приєднали 21 село з 18 школами, а коштів на їхнє забезпечення місцевий бюджет не мав.
Страйк учителів на Долинщині
Масові акції протесту освітян восени у Києві — також звичне явище, коли вони намагаються добитись підвищень зарплатні напередодні затвердження бюджету на наступний рік.
Економічні реалії
Заборгованість по зарплаті вчителям — не єдиний наслідок економічних проблем у 90-х роках. Страждала й матеріально-технічна база: нестача парт, відповідних до зросту учнів, і навіть найелементарнішого — крейди та роздаткових матеріалів. Погіршувалося й харчування в школах.
Водночас рівень фінансування освіти у відсотках від ВВП залишався достатньо високим. На початку 1990-х частка видатків на освіту складала 5,6% ВВП, у 1999 році — 4,3%, у 2010-му — 8,4%. За останні роки рівень фінансування освіти в Україні коливався від 5,4% у 2016 році до 6% у 2019-му. На 2022 рік в бюджеті закладено 153,7 мільярда грн на освіту. Щоправда, більшість цих коштів (108 мільярдів) йде на зарплату вчителям, а не розвиток освітнього процесу.
Посадовці кажуть, що видатки зведеного бюджету на освіту заплановані на рівні 7% ВВП. Але навіть у такому разі показник все одно не дотягує до рівня, вказаного в першому законі «Про освіту», — не менше ніж 10 % національного доходу. У новому законі цю планку зменшили якраз до 7% від ВВП.
На початок 1990-х років в Україні було понад 22 тисячі закладів загальної середньої освіти, а у 2020/21 — уже 14,9. Очевидно, так позначається «оптимізація» мережі, зважаючи, що ця статистика не враховує навчальні заклади на тимчасово окупованих територіях.
Зменшувалася й кількість учнів і педагогів. На початку 1990-х учнів було трохи більше ніж 7 мільйонів, а у 2020/21 навчальному році — 4,2 мільйона. Кількість вчителів знизилася з 596 тисяч у 1995/96 навчальному році до 440 тисяч у 2020/21.
Здавалося б, зменшення кількості учнів і вчителів в системі й сталий рівень фінансування мали б позначитися на якості освіти. Але цього не відбулося.
«Токсичне ЗНО»
Іще в 1990-х в Україні були спроби пожвавити й урізноманітнити середню освіту, з’являлися нові програми для більш гармонійного інтелектуального розвитку дитини. Попри те, що Україна уже мала б увійти в ХХІ століття із сучасною освітою, саме на цей період прийшовся початок активних змін у вітчизняній освіті.
З вересня 2000 року в школах запровадили 12-бальну систему оцінювання знань. Це в Міністерстві освіти пояснювали необхідністю об’єктивного оцінювання в основній і старшій школах: «При оцінюванні вчитель має враховувати рівень досягнень учня, а не ступінь його невдач, до чого вчителя, як правило, спонукала чотирибальна система».
У 2002 році впроваджують 12-річну систему навчання. Це пояснюється необхідністю знизити навантаження на учнів для вивчення складних програм. Але у 2010 році знову повернеться 11-річна система, тому що попередня виявилася надто витратною.
Але найбільшою подією 2000-х років в українській освіті стало впровадження Зовнішнього незалежного оцінювання для вступу у вищі навчальні заклади. Ним могли скористатися як випускники шкіл, так і дорослі, котрі бажали здобувати вищу освіту. Тепер замість іспитів у вишах необхідно було скласти тест із певних предметів. Набравши високий бал, можна було потрапити в бажаний виш. Проходження ЗНО стало обов’язковою умовою вступу до вишу з 2008 року.
Головним завданням ЗНО було прибрати корупцію під час вступу випускників шкіл до вищих навчальних закладів. Із цим завданням тести переважно впоралися, але виникли побічні ефекти. За останні роки ЗНО давало доволі скандальні результати.
Наприклад, у 2021 році ЗНО з математики не склали 31,11% учасників, з історії України — 18%, з англійської мови — 10,68%, з іспанської — 15,79%, з фізики — 8,33%, з хімії — майже 10%.
Великий резонанс викликав результат тестів із математики. Їх не склала третина учасників, хоча абітурієнтам надавалися навіть довідкові матеріали з необхідними формулами, якими можна було користуватися під час виконання завдань. Не були важкими й самі завдання: подолати пороговий бал (10 із 67 за 210 хвилин) не видавалося складною задачею.
«Висновок філолога з власного досвіду: тест із математики дуже простий, — писав на своїй сторінці у Facebook освітній омбудсмен Сергій Горбачов, який вирішив поекспериментувати й пройти тест з математики самотужки. — Якщо мати елементарні навички логічного мислення й мінімальну просторову уяву, взагалі нічого складного для достатнього результату. Але маємо що маємо: з математикою у нас — біда-біда. І найстрашніше не те, що ми ось зараз отримали такий результат. Жахає те, що нам взагалі достеменно невідомо, де саме починається оцей системний гаплик. Бо освітні оцінювання в Україні знаходяться на початковому етапі: грошей на це в бюджеті немає».
В Українському центрі оцінювання якості освіти (УЦОЯО) пояснювали такі результати тим, що цього року значно збільшилася кількість охочих складати ЗНО з цього предмету — 291 789 проти 186 072 в минулому. Не всі учасники ЗНО були мотивовані на результат і мали намір використати його для вступу у виш. Крім того, зазначили в УЦОЯО, ЗНО не є мірилом якості освіти.
Сам принцип тестів на ЗНО змінив систему підготовки до екзаменів: потрібно не розуміти предмет, а завчати фактаж. ЗНО відкрило можливість для вчителів додаткового заробітку репетиторством при невисоких зарплатах, а сім’ї, які хочуть, щоб дитина навчалась у вищій школі, змусило збільшувати витрати на освіту.
«ЗНО стає токсичним для української освіти, — написав на своїй сторінці у Facebook екс-директор УЦОЯО Ігор Лікарчук, котрий стояв у витоків впровадження ЗНО. — Коли у 2007-2008 роках ми запроваджували ЗНО, то ніхто й уявити не міг, що через 10-15 років у багатьох школах підготовка, а фактично – натягування до ЗНО, стане основним у так званому освітньому процесі, а систематичне виконання навчальних програм, засвоєння знань, формування навичок і компетенцій – будуть вторинними».
Наслідки нововведення були прогнозованими, але зараз ніхто не збирається виправляти вади. Навпаки, у Міністерстві й УЦОЯО дуже вправно знаходять аргументи, чому ЗНО з того чи іншого предмета не змогла скласти суттєва кількість учасників. Здається, і чиновникам, і громадянам достатньо того, що ЗНО дещо допомогло боротися з корупцією — та не більше.
Згідно з результатами опитування фонду «Демократичні ініціативи», за останній рік кількість противників ЗНО збільшилась. У 2020 році проти нього висловлювалися 14%, у 2021-му таких стало вже 23%. Водночас 74% опитаних погодилися, що ЗНО сприяє рівності учасників під час вступу. 58% дотримуються думки, що ЗНО зменшує рівень корупції, але 34% не згодні з тим, що ЗНО справляється з цим.
Дискримінація й ігри
Восени 2017 року було оновлено базове законодавство й ухвалено рамковий закон «Про освіту». Головною його новацією стало введення поняття «освітньої послуги», що передбачає зміну принципів фінансування галузі за моделлю «гроші ходять за учнем» і комерціалізацію освіти. Закон також змінював пропорції викладання мовами національних меншин. Це викликало міжнародні скандали, зокрема з Угорщиною. Але найбільшою проблемою стало питання оплати праці вчителів.
Частина друга статті 61 цього закону передбачає, що посадовий оклад педагогічного працівника найнижчої кваліфікаційної категорії має становити чотири прожиткових мінімуми на працездатну особу, а з 2023 року — три мінімальні заробітні плати.
На невиконанні цієї статті закону кожен рік наголошують освітянські професійні спілки. Зараз мінімальна зарплата вчителя становить 9572 грн, натомість Єдина тарифна сітка станом на 1 грудня передбачає найнижчу зарплату педагога — 5505 грн, що нижче навіть за мінімальну заробітну плату (6500 грн).
На початку 2020 року Верховна Рада ухвалила «Закон про повну загальну середню освіту». Він став іще суперечливішим, ніж базовий закон. За ним передбачалися явно деструктивні процеси в середній освіті:
► припинення безстрокових договорів з педагогічними працівниками, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія, і укладення з ними договорів від одного до трьох років;
► реорганізація або ліквідація до 1 липня 2022 року санаторних шкіл або санаторних шкіл-інтернатів;
► обмеження на створення ліцеїв (навчання 10-11 класів) у містах із населенням менше ніж 50 тисяч.
Це зменшило б фізичний доступ учнів до цих закладів освіти й обмежило б можливості отримати повну середню освіту. Згодом останню норму скасували, але кожен із перелічених пунктів підкреслює явний дискримінаційний характер ухваленого закону. Наприклад, переведення вчителів пенсійного віку на короткострокові договори — відверта дискримінація за віком.
З початком напрацювання нового законодавства про освіту починає змінюватися її змістовна й ідеологічна складова. Ключовою реформою стає «Нова українська школа» (НУШ). Основний її напрямок — давати не тільки конкретні знання, але й уміння застосовувати їх у повсякденному житті. Орієнтація не на заучування інформації, а на так звані компетентності. Декларувалося, що мета НУШ — «виховати інноватора та громадянина, який уміє ухвалювати відповідальні рішення та дотримується прав людини». Впроваджується все з початкової школи.
Перед початком навчального року 2016/17, за рік до старту НУШ, Міносвіти випустило рекомендації до навчального процесу в молодших класах. Скасовувалося знання напам’ять таблиці множення, кількісний показник темпу читання, написання творів. Рекомендувалося писати не ручкою, а олівцем тощо. Фактично відбувалося розвантаження шкільної програми, відхід від традиційних способів контролю результатів навчання й перехід до ігрових принципів роботи. Велика увага надавалася психологічному комфорту навчання для дитини. Можливо, це принесло або принесе в майбутньому свої плоди.
Окрім усього іншого, реформа НУШ передбачає оновлення матеріально-технічної бази навчання. Щороку в бюджеті Міністерства освіти на це передбачається близько 1–1,5 мільярда грн, що є маловідчутною часткою на тлі загальних видатків (1–1,5%).
Реформа НУШ стартувала в умовах не найкращих показників успішності українських учнів. Згідно з результатами авторитетного дослідження PISA-2018 серед 15-річних школярів, 25,9% підлітків погано розуміли прочитане, 36% не досягали базового рівня знань із математики, у 26,4% виникли проблеми з природничими науками.
Випробування «дистанційкою»
Система освіти в Україні виявилася недостатньо гнучкою в умовах несподіваних викликів. Пандемія коронавірусу та карантин навесні 2020 року показали, що, попри реформи, освітній процес може відбуватися тільки в традиційних умовах. Телевізійні уроки не виявилися ефективними, ба більше — спричинили скандал через грубі помилки вчителів у викладеному матеріалі. Дистанційне навчання збільшило навантаження на вчителів і батьків. А держава не зробила нічого, щоб забезпечити вчителів і учнів комп’ютерами й зв’язком. У держбюджеті на 2021 рік було передбачено близько 1 млрд грн на закупівлю 60 тисяч ноутбуків для вчителів. А президент України Володимир Зеленський заявив, що до 2023 року ноутбук буде в кожного вчителя, хоча комп’ютери у них мали би бути уже давно. Неготовність до нових форм навчання показала справжній рівень української освіти.
Вимушені обмеження в освіті спричинили й економічні втрати. Як зазначав керівник практики з питань освіти в Європі та Центральній Азії Світового банку Гаррі Патрінос, 4 місяці закритих шкіл в Україні у 2020 році — це 8% втрати навчання, зростання кількості неуспішних студентів та учнів на 10% і втрата 0,5% ВВП.
Недосконалість дистанційного навчання підтвердила й громадська думка. В опитуваннях з цього питання більшість респондентів погоджувалася, що дистанційна освіта знижує рівень навчання. Згідно з дослідженням Київського міжнародного інституту соціології в серпні 2021 року, 51 % учнів в Україні негативно оцінили дистанційне навчання. 57 % зауважили, що рівень викладання онлайн нижче, ніж у класі.
***
Українська середня освіта зайшла в стан затяжної реформи. Орієнтири нібито визначені, але вони достатньо вузькі й не дають відповіді на питання, що ми хочемо отримати в результаті. В умовах відсутності молодіжної політики ця сфера починає відігравати роль елемента, який більше не вчить, а відволікає й стримує молодь від маргіналізації та асоціальної поведінки.
Освіта в Україні потребує суттєвого збільшення фінансування. Ситуація, коли більша частина державних коштів іде на зарплати вчителів, які навіть за цих обставин є недостатніми, і зовсім незначна частина — на розвиток власне матеріально-навчальної бази, є неприпустимою.
Однак розвиток освіти диктує розвиток держави й суспільства. Українська освіта має будуватися з урахуванням потреб та інтересів усіх учасників, повинна орієнтуватися на гарантовану Конституцією безоплатність, а не допомогу із сімейних бюджетів, що заохочує її комерціалізацію.
