Костянтин Задирака
Минулого тижня український парламент з другої спроби спромігся ухвалити два закони, які стосуються найважливішої, хоча і дещо витісненої з фокусу уваги, суспільно-політичної теми — війни на Донбасі. Був ухвалений закон №7163, який в медіа називають законом «Про реінтеграцію Донбасу», та закон № 7164 про подовження терміну дії особливого статусу для окремих районів Донецької та Луганської областей. Ці закони і процес їхнього ухвалення є цікавим прикладом політики центрального уряду та його союзників/опонентів щодо війни.
Закон №7163 має офіційну назву «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» і розлого, на 15 сторінок, переформатування офіційного дискурсу відносно війни. Поруч зі скромним та стриманим поняттям «антитерористичної операції» додається поняття «російської агресії», з усіма наслідками цієї зміни. Ворог визначається вже не як «терористи» чи «незаконні збройні формування», а як «адміністрації», хоча й «окупаційні», та «збройні формування Російської Федерації». Неоголошена війна переходить у статус «напів-оголошеної».
Невідомо, чому цей закон називали і називають законом про реінтеграцію Донбасу. Власне про реінтеграцію там немає майже нічого. Там є про створення Об’єднаного оперативного штабу Збройних Сил України, на який покладатимуться широкі обов’язки та повноваження, пов’язані з відновленням державного суверенітету, але як саме будуть здійснюватися ці обов’язки написано мало. Враховуючи загальний войовничий тон документа і заяви Пашинського під час його розробки про «Хорватський сценарій», можна зробити висновок, що головний засіб реінтеграції тут — військове вирішення донбаського питання.
Закон №7163 проголосували в першому читанні, тобто наразі ще невідомо, чи буде він ухвалений остаточно і в якому вигляді. А ось закон який голосували у п’ятницю одразу після нього, №7164, був ухвалений в цілому, негайно підписаний головою Верховної Ради та відправлений на підпис президенту. Цей закон набагато менший, всього дві сторінки та два пункти, початково взагалі один, другий додали в процесі боїв з опозицією. Закон називається «Про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей» і єдиний його пункт передбачав подовження терміну дії закону про особливий порядок місцевого самоврядування, ухваленого в 2014 році після підписання перших Мінських угод.
Цей закон про особливий порядок самоврядування був ухвалений за зачиненими дверима Верховної Ради, на фоні страшної поразки українських військ під Іловайськом, численних свідоцтв безпосереднього втручання Росії в війну та побоювань втратити ще більше, ніж окремі райони Донецької та Луганської областей. Мінські угоди були компромісним рішенням і ухвалений закон був частиною цього компромісу, поступкою з боку центрального українського уряду. Зрозуміло, що «патріоти» та прихильники війни до переможного (або ні) кінця, сприймали і продовжують сприймати цей закон та Мінські угоди загалом як зраду, і протестують проти кожної спроби його подовжити чи ввести до законодавства його норми іншим шляхом.
В 2015 році, коли «особливий статус», пробували голосувати в рамках децентралізаційної реформи, під час сутичок під Верховною Радою загинуло 4 нацгвардійців. В цьому році обмежилися пікетуванням будівлі Ради та сутичками між депутатами. Результатом сутичок стало введення до закону, за пропозицією «Народного Фронту», другого пункту, який обмежує введення в дію «особливого статусу» тільки після виведення з Донбасу «усіх незаконних збройних формувань, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України» (порівняйте з формулюваннями закону №7164).
Таким чином, президенту та владній коаліції вдалося провести через парламент гірку таблетку поступок заради миру в солодкій для «патріотів» оболонці войовничості, непоступливості та, основне, офіційне визнання Росії агресором, чого від влади вони вимагали вже давно. Взагалі-то це мав бути один закон, але «Народний Фронт» не забажав доєднуватися до «зради», та виділив законопроект «про реінтеграцію» окремо. Хоча опозиція у вигляді «Самопомічі», «Батьківщини» та низки інших депутатів, серед яких особливо виділився «свободівець» Юрій Левченко зі своєю димовою шашкою, намірів влади не сприйняла і протестувала проти законів як могла. Навіть проти «солодкого» закону «про реінтеграцію», через те що в ньому містилися згадка (одна) про Мінські угоди. Згадку, за ініціативи, знову ж таки, «Народного Фронту», пообіцяли прибрати.
Загалом, роль «Народного Фронту» та його персоналій у цих подіях напрочуд цікава. Можна дуже добре простежити як намагання другої за значенням партії влади цю саму владу зберегти, так і копнути свого старшого партнера. «Народний Фронт» зробив усе, щоб виглядати в очах громадськості непримиренним захисником України від «зради» й російської агресії та відмежуватися від президента, але разом із тим і жваво взяв участь у проштовхуванні пакета законів в цілому, оскільки очільники «Фронту» розуміють роль цих законів та їхню важливість для глобальної ситуації навколо України.
Адже швидкість їхнього ухвалення обумовлена винятково важливим фактором. В суботу в Белграді відбулася зустріч Курта Волкера, спецпредставника Держдепартаменту США з питань України, з Владиславом Сурковим, сірим кардиналом Кремля та повіреним Путіна в українських справах. До цих переговорів Україна мала засвідчити свою прихильність Мінському процесу та готовність вирішувати конфлікт мирно. Можна лише уявити собі настрій президента Порошенка та його команди після провалу голосування в четвер, та обсяг роботи, пророблений для того, щоб закони були все ж таки проглосовані в п’ятницю. Вірніше, закон, в однині, тому що західних партнерів та їхню дипломатію цікавив лише закон про продовження терміну дії «особливого самоврядування», його оболонка у вигляді іншого закону не особливо цікава навіть Росії, яку там прямо звинуватили в військовій агресії.
Владислав Сурков і Курт Волкер
Отже, ухвалення закону №7164 було питанням життя та смерті для Порошенка, як для відповідального представника держави, але і для «Народного Фронту» теж, оскільки наслідки відмови від співпраці з Заходом для владної коаліції передбачити важко. Це зайвий раз доводить присутність у Верховній Раді як Петра Порошенка, так і Арсенія Яценюка, який особисто контролював ухвалення законів. Водночас, народно-фронтівці, як уже зазначалося, чітко відмежувалися від президента і вставили в закони пару шпильок, зокрема з прибранням Мінських угод з закону про «реінтеграцію» та про виведення збройних формувань в законі про «особливий порядок». Зайве свідчення наявності протиріч у владі після гострих виступів людей Арсена Авакова щодо вибухів в Калинівці.
Окремо стоїть фігура Олександра Турчинова. Є свідчення про те, що весь закон №7163 був написаний секретарем РНБО для себе і під себе. Справді, якщо відкинути риторичні зміни, запроваджені документом, то по факту в ньому залишаться положення про створення Об’єднаного штабу і запровадження широких повноважень для його голови, особливо у випадку оголошення воєнного стану. Якщо вірити стенограмі засідання РНБО від 28 лютого 2014 року, то Турчинов є одним із небагатьох наділених державною владою прихильників воєнного стану та військового вирішення конфлікту. Очевидно, що в ролі голови новоствореного штабу Турчинов бачить саме себе. Важко сказати, для чого йому ця посада. Чи то для того, щоб і далі здобувати очки прихильності серед любителів побрязкати зброєю, чи то він і справді бачить себе в ролі великого полководця, здатного відбити російську агресію і встановити в Донецьку український прапор.
Інший момент ухвалення законів — роль ситуативних партнерів у нинішній коаліції. Після розколу постмайданного політичного табору, БПП та «Народний Фронт» можуть складати парламентську коаліцію суто арифметично. В реальності завжди потрібні голоси «на стороні». В даному випадку за закон Турчинова проголосували «Воля народу» та «Радикальна партія» Олега Ляшка. За закон про «особливий порядок самоврядування» частину голосів дали «Відродження», та ж таки «Воля народу» і дев’ять голосів дав «Опозиційний блок». Менше ніж міг би, але в них свої проблеми.
Що ж до опонентів законів, то антипорошенківський фронт «Самопомічі» та «Батьківщини» поки що тримається непохитно. Вони намагаються атакувати владу за будь-якої можливості, неважливо, чи мирні кроки здійснює влада, чи войовничі. Тому вони разом із депутатами «свободівцями» протестували проти обох законопроектів, звинувачуючи владу в порушенні конституції, і таки зірвавши голосування в четвер. У п’ятницю депутати від влади завбачливо заблокували доступ до трибуни самі, й опонентам не залишалося нічого іншого, крім як нагадувати про себе запаленням димових шашок. Цікаво також, що депутати з групи «єврооптимістів», Найєм, Лещенко та Заліщук, за закони також не голосували.
Врешті-решт, закони проголосовано, і в суботу Волкер із Сурковим зустрічалися вже в умовах дипломатичної визначеності, якщо можна вживати це слово стосовно українського питання. Спецпредставник Державного департаменту висловив задоволення ухваленими законами, оцінивши їх як «жорсткі кроки до миру», маючи на увазі, вочевидь, лише закон про подовження статусу окремих районів. Про другий закон не було сказано нічого, цілком можливо, що про нього Волкер і не знає. Основне завдання було досягнуто, і це головне. З російського ж боку, «вуста Путіна» Дмитро Пєсков висловив незадоволення з приводу окремих положень закону «про реінтеграцію», оскільки вони, на його думку, входять у протиріччя з Мінським процесом, але загалом не надав йому багато уваги, позитивно відмітивши натомість інший ухвалений закон.
Про що конкретно розмовляли Волкер і Сурков знають лише вони та їхні шефи. Зустріч проходила за закритими дверима, жодних прес-конференцій не було. Сурков лише повідомив про «конструктивний характер» переговорів і сказав, що обговорювався проект резолюції ООН щодо Донбасу, який подала Росія. Тобто говорили про миротворців, а ухвалений закон дозволяв підвести офіційну базу під можливий статус територій у випадку, якщо миротворча місія все ж таки буде введена.
Таким чином, всі залишилися більш-менш задоволені. Західні партнери отримали ґрунт для подальших переговорів, Росія отримала заспокоєння у вигляді продовження терміну дії вигідного для неї закону, Порошенко виконав завдання партнерів і отримав вірогідне продовження дипломатичної та економічної підтримки в майбутньому, «Народний Фронт» отримав те саме, плюс вигляд захисників суверенітету. Опозиція, звичайно, невдоволена, особливо ультраправі. Голова «Азову» та «Національного Корпусу» Андрій Білецький вже пообіцяв владі помсту на 14 та 17 жовтня, коли в опозиції заплановані широкомасштабні акції протесту.
Загострення риторики щодо питання Донбасу очевидне. За відсутності активних зрушень на фронті, політики — як опозиційні, так і провладні, вправляються в словесних атаках на ворогів, зовнішніх і внутрішніх. Проте чи переросте риторика в справжню відмову від Мінського процесу й міжнародного врегулювання конфлікту? На даний момент це доволі сумнівно, але «партія війни», зокрема Турчинов, грають на довгу перспективу. І чи є в їхніх діях щось крім бравади зможе показати лише час.