Політична екологія між експертократією та самообмеженням

Діку Говарду

Передмова редакції

Андре Ґорц — один із найвизначніших соціалістичних інтелектуалів другої половини ХХ століття. На початку 1970-х він одним із перших поєднав ліву критику капіталізму з уявленнями про природні межі зростання світової економіки, увівши термін «антизростання». Проте екологічне мислення Ґорца не вичерпується тезами про неможливість необмеженого зростання на планеті з обмеженими ресурсами, несумісність капіталізму з обмеженням зростання тощо. Він запропонував ширше трактування екологічного руху — як захисту не лише природних екосистем, а й людського середовища існування в соціальному розумінні, і застерігав від «експертократичних» підходів до здійснення еколого-економічної політики. Ще одне ключове поняття для Ґорца — автономія особистості. Він розумів політику як пошук динамічного балансу між суспільними потребами й правом кожної людини вільно розпоряджатися своїм часом та здібностями. Автоматизацію праці Ґорц розглядав як нагоду скоротити час, потрібний для роботи з відтворення суспільства («гетернономної праці»), і, відповідно, як можливість вивільнення часу для людської самореалізації («автономної діяльності»), не обов’язково підпорядкованої логіці суспільної необхідності.

Пропонований есей Андре Ґорца порушує окреслені вище питання, доповнюючи їх історичним оглядом трансформації виробничих відносин — від цехового до промислового виробництва. Із цією зміною, що супроводжувалася зміною співвідношення класових сил не на користь безпосередніх виробників, принцип достатності поступово витіснявся продуктивістськими ідеалами. Ґорц закликає до перевинайдення етики самообмеження, здатної поєднати матеріальні потреби, екологічні міркування й право кожної людини на автономну діяльність.

Залежно від того, чи маємо справу з науковою чи політичною екологію, йдеться про два різні, хоча й взаємопов’язані підходи. Я почну не з взаємозв’язку, а з відмінності між ними. Адже важливо не допустити, щоб політичний підхід подавався як «абсолютно необхідний» висновок, що нібито випливає з «наукового аналізу», і щоб сцієнтистський антиполітичний догматизм — що у вигляді «діамату» намагався представити політичні практики й концепції як науково доведену необхідність, заперечуючи тим самим їхній специфічно політичний характер — був відтворений у новій формі.

Молодий Андре Ґорц

Екологія як наука розглядає цивілізацію у взаємодії з земною екосистемою, тобто з тим, що становить природну основу, не(від)творюваний контекст людської діяльності. На відміну від промислових систем, природна екосистема має здатність до самовідновлення та самореорганізації, зумовлену надзвичайною різноманітністю та складністю, і яка в свою чергу дозволяє їй саморегулюватися та еволюціонувати в напрямку зростання складності та різноманітності. Технології, покликані раціоналізувати та підпорядковувати природу, зробити її передбачуваною та обчислюваною, підривають цю здатність до саморегенерації та самоорганізації. Едгар Морен пише: «Наш технологічний вплив порушує не лише біологічні цикли, але й первинні хімічні ланцюги. У відповідь на це, ми розробляємо технології контролю, які борються з наслідками цих бід, одночасно загострюючи їхні причини»^[1].

Експертократія

Тут можливі два підходи. Перший, заснований на науковому вивченні екосистеми, має на меті науково встановити, які технології та який рівень забруднення екологічно допустимі — тобто такі умови та межі, в рамках яких розвиток промислової техносфери може продовжуватися, не підриваючи здатності екосистеми до самовідновлення. Цей підхід фундаментально не пориває з індустріалізмом та гегемонією інструментального розуму. Він визнає потребу в обмеженні розграбування природних ресурсів і заміні його раціональним довгостроковим управлінням повітрям, водою, ґрунтами, лісами й океанами. Це, своєю чергою, передбачає політику скорочення відходів, їх переробку та впровадження технологій, які не руйнують довкілля.

Отже, на відміну від політичної екології, політика «збереження довкілля» не прагне врегулювати відносини з природою або «примиритися» з нею. Вона зосереджена на управлінні природою — як у сенсі [фр. терміну ménager] «керування» (management), так і в сенсі «обережного ставлення» (ménagement), — враховуючи необхідність збереження принаймні її базової спроможності до самовідтворення. Виходячи з цього, можна вивести певні заходи, яких необхідно вжити в інтересах людства в цілому і до дотримання яких урядам доведеться примушувати економічних агентів та індивідуальних споживачів.

Увага держави до екологічних викликів набуватиме вигляду заборон, адміністративних норм, податків, субсидій та штрафів. Це спричинить посилення гетерорегуляції суспільного функціонування, яке має стати більш-менш «екологічно сумісним», незалежно від намірів самих соціальних акторів. «Регуляторні медіуми», такі як адміністративна влада та цінова система, спрямовуватимуть поведінку споживачів та рішення інвесторів на метy, яку їм не обовʼязково схвалювати чи навіть розуміти. Це стане можливим, якщо адміністрації вдасться використати індивідуальні мотивації та інтереси задля досягнення результатів, чужих самим діючим особам. На думку прибічників фіскальної та монетарної гетерорегуляції, її перевага — в можливості досягти екологічної сумісності без зміни менталітету, системи цінностей, мотивації та економічних інтересів соціальних акторів. Навпаки, саме спираючись на ці мотивації та інтереси і маніпулюючи ними, можна досягти цієї мети. Однак такий підхід передбачатиме розширення того, що Габермас назвав «колонізацією життєсвіту», тобто використання управлінцями системи особистих мотивацій індивідів, аби змусити їх продукувати результати, що не відповідають жодному з їхніх власних намірів.

Уряд України пропонує фізичним особам кредити під 0% для встановлення сонячних панелей за умови, що надлишки спрямовуватимуться на потреби державної економіки

У контексті індустріалізму та логіки ринку врахування екологічних викликів означає розширення техно-бюрократичної влади. Проте такий підхід базується на типово антиполітичній домодерній концепції. Він ліквідує автономію політики і замінює її на експертократію, надаючи державі та державним експертам право визначати зміст загального інтересу і способи підпорядкування йому індивідів. Загальне тут відокремлюється від часткового; вищі інтереси людства — від свободи й здатності індивіда до автономного судження. Однак, як показав Дік Говард^[2], політичне (le politique) від початку визначається своєю біполярною структурою: воно є і має бути нічим іншим, як публічним опосередкуванням — постійним посередництвом між правами індивіда, які ґрунтуються на його автономії, та інтересами суспільства в цілому, які є одночасно і джерелом цих прав, і їхньою умовою. Будь-яка спроба зняти напругу між цими двома полюсами є запереченням як політичного, так і модерності; і це, звісно, насамперед стосується експертократій, які відмовляють індивідам у здатності до судження й підпорядковують їх «просвітленій» владі, що нібито представляє вищі інтереси та цілі, які вони не здатні зрозуміти.

Із цим пов’язана двозначність екологічного імперативу: щойно його бере на озброєння влада, він стає інструментом посилення контролю над повсякденним життям і соціальним середовищем — і таким чином вступає в конфлікт із первинними устремліннями самого екологічного руху як руху політико-культурного. Внутрішній розкол між технократичним та радикально-демократичним крилом у цьому русі має свої глибокі причини.

Первинний сенс екологічного руху

Екологічний рух зародився задовго до того, як погіршення стану довкілля та якості життя стало питанням виживання людства. Він виник як стихійний протест проти руйнування повсякденної культури економічними та адміністративними апаратами влади. Під «повсякденною культурою» я маю на увазі всі інтуїтивні вернакулярні навички (у розумінні, яке надавав цьому терміну Іван Ілліч), звички, норми і моделі поведінки, які сприймаються як належне та дозволяють людям тлумачити, розуміти й приймати своє місце в навколишньому світі.

«Природа», яку цей рух закликає захищати, — це не природа натуралістів чи наукової екології. Це, радше, довкілля, яке здається «природним», оскільки його структури й функціонування зрозумілі на інтуїтивному рівні; воно відповідає потребі розвитку сенсорних та моторних здібностей; його звична конфігурація дозволяє людям орієнтуватися, взаємодіяти і «спонтанно» комунікувати завдяки навичкам, яких їх ніколи не вчили формально.

Отже, первинне значення «захисту природи» — це захист життєсвіту, під яким мається на увазі світ, де результати діяльності відповідають намірам, тобто соціальні індивіди здатні бачити, розуміти й контролювати наслідки власних дій.

Практика традиційних повитух як приклад вернакулярного знання, що ґрунтується на місцевих звичаях та довірі до громади. Картина: Народження Діви Марії. Олійний живопис, Луїс де Моралес, Музей Прадо

Але чим складнішим стає суспільство, тим менш інтуїтивно зрозумілим стає його функціонування. Обсяг знань, задіяних у виробництві, управлінні, торгівлі та праві, значно перевищує можливості будь-якої окремої людини чи групи: кожна володіє лише частковими, спеціалізованими знаннями. Заздалегідь визначені організаційні процедури та апарати координують і поєднують ці знання, щоб досягти результату, який перевищує прагнення окремих індивідів. Отже, складне суспільство нагадує велику машину; як соціальне ціле — це система, функціонування якої вимагає функційно спеціалізованих індивідів, подібно до органів тіла чи деталей механізму. Якими б складними і науковими вони не були, спеціалізовані знання, що відповідають системним вимогам соціального цілого, вже не містять достатніх культурних ресурсів, щоб дозволити індивідам орієнтуватися у світі, надавати сенс своїм діям або розуміти значення того, до чого вони докладають зусиль. Система витісняє і маргіналізує життєсвіт — тобто світ, доступний для інтуїтивного розуміння й практико-сенсорного сприйняття. Вона позбавляє людей можливості мати світ і поділяти його одне з одним. Саме проти різних форм цієї експропріації поступово організовувався опір.

Перші прояви майбутнього екологічного руху^[3] в Північній Америці, а згодом і в Європі, були спрямовані проти мегатехнологій, на користь яких приватна промисловість та/або державні адміністрації позбавляли громадян їхнього життєвого середовища. Це середовище спотворювали, механізували, заливали бетоном і колонізували в інтересах промислової мегамашини. Вона відчужувала населення від того, що залишилося від їхнього «природного» середовища, завдавала їм шкоди і, що ще суттєвіше, конфісковувала суспільне надбання від імені технічних апаратів, які символізували порушення капіталом і державою права індивідів самим визначати, як їм жити разом, виробляти і споживати.

Демонстрація проти ядерної енергетики у Гаррісбурзі, штат Пенсільванія, у 1979 році після аварія на АЕС Три-Майл-Айленд

Це порушення було особливо кричущим у сфері ядерної енергетики: програма будівництва АЕС ґрунтувалася на політичних та економічних рішеннях, представлених як технічно раціональні та суспільно необхідні. Спираючись на очікування дуже стрімкого зростання енергетичних потреб, вона надавала перевагу максимальній концентрації найтяжчої техніки для їх задоволення, створила цілий прошарок технічного персоналу, зобов’язаного дотримуватися професійної таємниці та квазівійськової дисципліни. Одним словом, ця програма зробила оцінку потреб і способів їх задоволення прерогативою касти експертів, які прикриваються високим рівнем знань, нібито недоступним для населення. Програма будівництва АЕС взяла громадян під свою опіку заради прибутків найбільш капіталістичних галузей промисловості, виправдовуючи, у такий спосіб, розширення сфери панування державного апарату^[4]. Той самий тип опіки існує в більш розсіяному вигляді в усіх галузях, де професіоналізація — і пов’язані з нею юридична формалізація та спеціалізація — знецінює вернакулярні знання та знищує здатність індивідів відповідати за самих себе. Це ті «інвалідуючі професії» (disabling professions), які засуджував Іван Ілліч^[5].

Протидія такому знищенню здатності брати за себе відповідальність — тобто екзистенційної автономії індивідів і груп чи спільнот — є основою специфічних складових екологічного руху. Йдеться, зокрема, про мережі само- та взаємодопомоги з-поміж людей з інвалідністю, рухи за альтернативну медицину, за право на аборт, за право померти «з гідністю», за збережння мов, культур, регіонів і т.д. Глибинною мотивацією всіх цих ініціатив є захист «життєсвіту» від панування експертів, від кількісної та грошової оцінки, від підміни автономії та самовизначення індивідів ринковими, клієнтелістськими та залежними відносинами.

Принаймні на перший погляд, цей рух був суто «культурним». Оскільки політичні партії були насамперед зацікавлені в управлінні системою в інтересах своєї електоральної клієнтури, екологічний рух, мабуть, здавався їм антиполітичним. Його метою було «змінити життя» — вивести його з-під влади системи та її управлінців, намагаючись відвоювати у системи простір автономії та живої соціальності.

Однак у 1972 році ці, здавалося б, суто культурні вимоги здобули об’єктивне підґрунтя — спочатку завдяки звіту групи британських науковців «План виживання», а невдовзі й звіту «Межі зростання» (Limits to Growth), підготовленому на замовлення Римського клубу. Неприпустимість подальшого зростання промислової економіки, деструктивність капіталістичної моделі розвитку і споживання, розрив зв’язку між «більше» й «краще» вказували на необхідність радикальних змін у технологіях, цілях виробництва, а отже, і способі життя. Отож, «культурні» вимоги екологічного руху тепер об’єктивно ґрунтувалися на нагальній, науково доведеній необхідності розриву з панівним індустріалізмом та його релігією зростання. Екологізм зміг перетворитися на політичний рух, оскільки захист життєсвіту був уже не просто частковим і локальним прагненням, а виявився справою загального значення — відповідю на інтереси людства і живого світу загалом.

Однак зворотне твердження не працює: як ми бачили, врахування екологічних інтересів людства не обов’язково набуває бажаної, з точки зору індивідів, форми захисту життєсвіту, чи — тим паче — його відвоювання. Воно може навпаки набути технократичної форми посилення тиску та маніпуляцій, що здійснюються адміністративною підсистемою. Неможливо будувати політику на необхідності або на науці, не заперечуючи при цьому її специфічну автономію і не встановлюючи «необхідну» «наукову» диктатуру, яка є однаково тоталітарною, як коли вона посилається на вимоги екосистеми, так і коли вона посилається (як це робив «діамат») на «закони діалектичного матеріалізму».

Жінки та діти корінних народів тохолобале сидять біля своїх будинків у селі сапатистів, яке повернуло ці землі у 1996 році. Раніше вони належали власнику великого ранчо. Фото: Тім Руссо

Отже, проблема, з якою стикається політична екологія, полягає в тому, як вимоги екосистеми можуть на практиці стати предметом суджень автономних індивідів, які переслідують власні цілі в своєму життєсвіті. Це проблема ретроактивного повʼязання необхідності та нормативності, або, якщо бажаєте, перетворення об’єктивної необхідності на таку нормативну поведінку, яка відповідає життєвим потребам — потребам, що, в свою чергу, формують об’єктивну необхідність. Це не що інше, як проблема демократії.

Самообмеження

У Маркса ця проблема мала вирішення, оскільки індустріалізм, на його думку, мав створити об’єктивні умови та суб’єктивну спроможність для загального самоврядування. Він мав привести до (комуністичного) суспільства, в якому «суспільна людина, об’єднані виробники раціонально регулюють свій обмін з природою і підпорядковують цей обмін колективному контролю, замість того, щоб він сліпо панував над ними; вони здійснюють його з найменшою витратою зусиль і в найгідніших умовах, що відповідають їхній людській природі. Але необхідність лишається. І царство свободи може бути побудоване лише на царстві необхідності»^[6]. Іншими словами, об’єднані виробники визнають необхідність, керуючись подвійною нормативною вимогою: з одного боку — найменші зусилля і найбільше задоволення від праці; з іншого — зрозуміле кожному раціональне управління «обміном з природою». Така раціональність передбачає як дбайливе ставлення до екосистеми, так і використання засобів виробництва у такий спосіб, аби об’єднані виробники могли їх контролювати, тобто самостійно ними управляти, а не перебувати під пануванням їхніх гігантських масштабів і складності.

У контексті самоврядування свобода ґрунтуватиметься на здатності «об’єднаних виробників» знаходити баланс між кількістю та якістю роботи, необхідної для виробництва одиниці продукції різними засобами та методами; а також між обсягом потреб чи бажань, які вони хочуть задовольнити, і кількістю зусиль, яку вони готові докласти. Цей баланс, заснований на спільних життєвих нормах, призведе, наприклад, до того, що люди працюватимуть спокійніше і з більшим задоволенням (більш «відповідно до людської природи») ціною зниження продуктивності; він також призведе до обмеження потреб і бажань задля зменшення потрібних для цього зусиль. На практиці норма, згідно з якою рівень зусиль визначається бажаним рівнем задоволення, а рівень задоволення — тими зусиллями, на які людина погоджується, є нормою достатності.

Однак через самообмеження потреб та докладених до цього зусиль, встановлення норми достатності є несумісним з пошуком максимальної продуктивності, яка є суттю економічної раціональності та раціоналізації. Власне, в докапіталістичних суспільствах економічна раціональність так і не змогла реалізуватися у повній мірі. Вона завжди стримувалася і обмежувалася (була embedded за висловом Карла Полані) домовленостями між виробниками й торгівцями, щоб не допустити вільної конкуренції на вільних ринках. Цю раціональність неможливо було нав’язати виробникам, доки вони залишалися власниками своїх засобів виробництва, а отже, могли самостійно визначати інтенсивність, тривалість і години своєї праці. Занепад натурального господарства та розширення виробництва на ринок нічого не змінили: цехові гільдії диктували купцям єдині ціни на визначені категорії товарів і суворо забороняли будь-які форми конкуренції. Відносини між виробниками й торгівцями були незмінно договірними, а самі торгівці користувалися захистом від конкуренції на вільному ринку. Норма достатності — достатній дохід ремісника й достатній прибуток купця — була настільки глибоко вкорінена в традиційний спосіб життя, що неможливо було змусити робітників працювати більше або довше, пообіцявши їм вищий дохід. Робітник не запитував себе, — пише Макс Вебер, — «скільки я можу заробити щоденно при максимальній продуктивності моєї праці — питання ставилось по-іншому: скільки мені треба працювати, щоб заробити ті ж самі 2,5 марки, що їх я отримував дотепер, задовольняючи ними мої традиційні потреби?»^[7].

У першому томі «Капіталу» Маркс цитує велику кількість джерел, які засвідчують надзвичайні труднощі, з якими стикалися власники мануфактур і перших «автоматичних фабрик», щоб домогтися від робітників регулярної й постійної роботи, день за днем і тиждень за тижнем. Для цього недостатньо було лише позбавити їх власності на засоби виробництва, як це робили власники мануфактур; зруйнувавши ремісничу промисловість, необхідно було також зменшити оплату праці за одиницю продукції, щоб змусити робітників працювати більше, аби отримувати достатньо; а для цього необхідно було позбавити їх контролю над засобами виробництва та впровадити таку організацію й розподіл праці, за яких характер, кількість та інтенсивність роботи були б продиктовані їм як неминучі вимоги, викарбувані в самій матерії.

Мурали промисловості Детройта Дієго Рівери

Механізація стала найефективнішим засобом досягнення цієї мети: вона замінила засоби виробництва, якими орудували робітники, на машину, «що приводиться в рух автоматом, такою рушійною силою, яка сама себе приводить у рух […] Машина в жодному відношенні не виступає як засіб праці окремого робітника […] Діяльність робітника, яка зводиться до простої абстракції діяльності, всебічно визначається й регулюється рухом машин […] Наука, яка примушує неживі члени системи машин за посередництва її конструкції діяти цілеспрямовано як автомат, не існує у свідомості робітника, а за посередництвом машини впливає на нього як чужа йому сила, як сила самої машини… Привласнення живої праці за допомогою уречевленої праці […] яке закладено в понятті капіталу, — у виробництві, заснованому на машинах, покладено як характер самого процесу виробництва». Окремий робітник є «не більш ніж живим придатком цієї машини», «спроможність окремого робітника створювати вартість, наближається до нуля […] у виробі також зникає будь-яке відношення до безпосередньої потреби виробника, а відтак — до безпосередньої споживчої вартості»^[8].

Це можна найкраще сформулювати так: робітник втрачає здатність привласнювати знаряддя праці, а це відокремлення робітника від знаряддя виробництва і від продукту, а отже й від самої праці, яка тепер існує зовні як німа вимога, втілене в матеріальній організації виробництва — виконувати кількісно визначені, наперед задані та строго запрограмовані завдання.

Лише на основі цього потрійного відчуження виробництво може вирватися з-під контролю безпосередніх виробників, тобто звільнитися від взаємозв’язку між їхніми потребами та бажаннями, кількістю зусиль, які вони готові докласти для їхнього задоволення, а також інтенсивністю, тривалістю та якістю цих зусиль^[9].

І саме це потрійне відчуження призвело до дедалі вужчої функційної спеціалізації, накопичення та поєднання в рамках одного виробничого процесу маси технічних та наукових знань з різнорідних дисциплін, не здатних до комунікації та координації між собою, і виробнича організація яких потребувала квазівійськового апарату й пірамідальної структури.

Індустріалізація, тобто накопичення капіталу, стала можливою лише на цій основі. Лише відірвавши безпосередніх виробників від засобів і результатів виробництва, можна було змусити їх виробляти надлишки, що перевищують їхні потреби, і використовувати ці «економічні надлишки» для примноження засобів виробництва та збільшення їхньої потужності. Якщо б засоби промислового виробництва від початку розроблялися об’єднаними виробниками, підприємства залишалися б під їхнім контролем, а вони, у свою чергу, продовжували б самообмежувати як свої потреби, так і характер та інтенсивність своєї праці. Відтак індустріалізація не призвела б до концентрації підприємств, масштаби й складність яких позбавили виробників здатності ними управляти. Економічний розвиток не перевищив би певного рівня, конкуренцію стримували б, а норму достатності й надалі регулював би «обмін з природою».

Знищивши владу прямих виробників над процесом виробництва та його результатами, капітал остаточно звільнив виробництво від реальних потреб людей і отримав змогу обирати і створювати як потреби, так і способи їх задоволення, керуючись критерієм найбільшої прибутковості. Таким чином, виробництво стало передусім засобом для зростання капіталу; воно служить насамперед «потребам» капіталу, а людським потребам — лише тією мірою, якою капітал потребує споживачів для свого виробництва. Однак ці потреби вже не є «природними», спонтанно відчутими бажаннями — навпаки, вони створюються згідно з потребою капіталу в прибутковості. Капітал використовує ці потреби для власного зростання, що, своєю чергою, вимагає постійного зростання потреб. Отже, модель споживання розвиненого капіталізму є результатом внутрішньої вимоги капіталу створювати якнайбільше потреб і задовольняти їх за допомогою якомога більшого потоку товарів. Прагнення максимальної ефективності у збільшенні капіталу вимагає водночас максимальної неефективності у задоволенні потреб — тобто максимального марнотратства.

Приблизно третина всієї їжі, виробленої у світі для споживання людиною, щороку втрачається або марнується

Така автономізація виробництва була б набагато складнішою, якби робітники мали змогу регулювати свій робочий час залежно від необхідного їм доходу. Зі зростанням продуктивності та заробітної плати дедалі більша частка працездатного населення обрала б, або могла б обрати, працювати менше і самообмежити зростання свого споживання. Цю тенденцію фактично підтверджує практика періодичної роботи або три-чотириденного робочого тижня, яка існувала в часи розквіту анархо-синдикалізму в паризькій металургійній промисловості завдяки «простим сублімам» та «справжнім сублімам», про яких згадував Пуло^[10]. Щоб протистояти цьому відродженню самообмеження відповідно до норми достатності, в Англії у 1910 році було запроваджено суворе регулювання умов найму: на роботу брали лише тих, хто зобов’язувався працювати повний робочий день. Зробивши повну зайнятість обовʼязковою умовою найму, капітал не лише закріпив своє панування над робочою силою та забезпечив передбачуваність обсягів виробництва і вартості робочої сили, але й розширив контроль над способом життя робітників, у якому залишилося місце лише для функціональної, оплачуваної праці на службі капіталу з одного боку, та споживання на користь капіталу — з іншого.

Соціальний індивід був змушений визначати себе як робітник-споживач, як «клієнт» капіталу, оскільки він залежав і від отримуваної ним заробітної плати, і від придбаних товарів. Він не мав виробляти те, що споживає, і не міг споживати те, що виробляє; його соціальне чи публічне існування було повністю опосередковане капіталом: позаробочий час мав залишатися часом приватного існування, розваг, відпочинку, дозвілля. Роботодавці завжди чинили найбільший опір вимогам скорочення робочого дня. Вони надавали перевагу довшим оплачуваним відпусткам. Адже відпустка — це насамперед запрограмована перерва в професійному житті, час для чистого споживання, яке ніяк не інтегрується в повсякденність, не збагачує її новими вимірами, не надає їй більшої автономії чи змісту, відмінного від професійного.

Самообмеження як соціальний проєкт

У складних індустріальних суспільствах неможливо досягти екологічно сумісної реструктуризації виробництва і споживання, просто надавши працівникам право на самообмеження своїх зусиль, тобто можливість вибирати робочий час — право на «обраний час». Не існує очевидної кореляції між обсягом виробництва та робочим часом. Оскільки автоматизація знищила цей зв’язок, створивши умови для виробництва дедалі більших багатств з дедалі меншими затратами праці, «праця перестає бути мірилом багатства, а робочий час — мірилом праці» (Маркс). До того ж, скорочення обсягу необхідної праці не приносить користі всьому потенційно працездатному населенню і не дає свободи або надії на більшу автономію ані зайнятим, ані безробітним. Нарешті, не існує жодної загальноприйнятої норми достатності, яка могла б слугувати орієнтиром для самообмеження. І все ж самообмеження залишається єдиним неавторитарним та демократичним шляхом до екосумісної індустріальної цивілізації.

Утім, труднощі, з якими ми стикаємося, не є принципово нездоланними. По суті, це означає, що капіталізм знищив усе те, що в традиції, в способі життя, в повсякденній цивілізації могло б слугувати фундаментом для спільної норми достатності; і що він водночас знищив можливість доступу до кращого й вільнішого життя завдяки вибору працювати та споживати менше. Те, що було знищено, можна відновити. Однак це відновлення не може ґрунтуватися на традиції або на нинішніх кореляціях — його необхідно запровадити. Це справа політики, а точніше — екополітики та екосоціального проєкту.

Плакат з пропозицією встановлення 4-денного робочого тижня. Фото: Фабіан Зоммер

Фундаментальне значення екосоціальної політики, яку німецькі^[11] та європейські «зелені» активно обговорювали у 1980-х роках і яка тепер зароджується у французькій політичній екології^[12], полягає у політичному оновленні звʼязку між скороченням роботи та споживання, з одного боку, і зростанням автономії та екзистенційної безпеки — з іншого. Тобто йдеться про інституційну гарантію того, що загальне скорочення робочого часу принесе всім ті вигоди, які раніше були досяжні лише індивідуальними зусиллями: вільніше, спокійніше і багатше життя. Відтак самообмеження перетворюється з індивідуального вибору на суспільний проєкт. За відсутності традиційного підґрунтя норма достатності має визначатися політичним шляхом.

Не вдаючись у подробиці питань, які я вже обговорював в інших місцях, зазначу лише, що екосоціальна політика насамперед покликана гарантувати достатній дохід — незалежно від тривалості робочого часу (який може лише скорочуватися), а можливо, й незалежо від самої праці. Йдеться про перерозподіл суспільно необхідної праці так, аби кожна людина могла працювати — працювати краще і менше. А також — про створення простору автономії, де вивільнений час можна буде використовувати на власний розсуд: зокрема, для самостійного виробництва благ і послуг, які зменшать залежність від ринку та професійної чи адміністративної опіки, а також для відновлення структур солідарності й живої соціальності — через мережі взаємодопомоги, обміну послугами та неформальних кооперативів. Вивільнення часу, визволення від гетерономної, функційно спеціалізованої праці слід розглядати як комплексну політику, яка потребує переосмислення архітектури та міського планування, громадської інфраструктури й послуг, а також відносин між містом і селом з метою декомпартменталізації (тобто усунення штучних розмежувань — ред.) сфер життя й діяльності та заохочення самоорганізованого обміну^[13].

Отже, політична екологія використовує екологічно необхідні зміни у способах виробництва та споживання як важіль для нормативно бажаних змін у нашому способі життя та суспільних відносинах. Захист життєвого середовища в екологічному значенні та відтворення життєсвіту обумовлюють і підтримують одне одного. Вони вимагають звільнення життя і життєвого середовища з-під диктату економіки й розширення тих сфер людської діяльності, в яких не діє економічна раціональність. Насправді ця вимога така ж давня, як і сама цивілізація. Від анонімного рікардійця, чий памфлет 1821 року любив цитувати Маркс, до Кейнса і Леонтьєва — всі великі теоретики модерної економіки вважали, що «справжньою мірою багатства» є час, вільний (disposable time) для діяльності, «яка вартує для самої себе як самоціль» (die sich als Selbstzweck gilt, за висловом Маркса в «Grundrisse»).

Люди на дозвіллі займаються спільним городництвом. Фото: Джефф Мерц

Іншими словами, економічна діяльність має сенс лише тоді, коли вона служить іншим цілям. Це повʼязано з тим, що економіка є типовою формою «когнітивно-інструментального розуму», тобто наукою, яка вираховує ефективність засобів і обирає найдієвіші з них для досягнення мети. Вона непридатна для цілей, які не відрізняються від застосованих засобів, і не здатна самостійно визначати цілі. Коли ж мета не задана, економіка обирає ті цілі, для досягнення яких у неї є найефективніші засоби: вона перетворює на мету розширення сфери, де може бути застосована її раціональність, і прагне підпорядкувати цій логіці усі інші сфери — включно з життям та його природними основами.

Це домінування економічної раціональності над усіма іншими формами раціональності є сутністю капіталізму. Надайте йому повну свободу дій, і він зрештою призведе до вимирання життя, а отже, й самого капіталізму. Якщо капіталізм і має якусь логіку, то це — створення умов власного знищення. І під знищенням капіталізму слід розуміти не просто відмову від економічно раціонального управління компаніями — тобто від прагнення до максимального прибутку на одиницю постійного й оборотного капіталу, — а відмову від самого критерію максимального прибутку, навіть у процесі управління та створення компаній, на користь критеріїв іншого типу. Коли ці критерії переважатимуть у суспільних рішеннях та індивідуальній поведінці, а економічна раціональність відіграватиме підлеглу роль, слугуючи позаекономічним цілям, — це означатиме, що суспільство подолало капіталізм і заснувало іншу цивілізацію. 

На питання про соціальні сили, здатні здійснити ці трансформації, неможливо відповісти в межах класичного класового аналізу. Не існує якогось головного фронту, на якому можна було б здобути вирішальну перемогу в класових протистояннях. Або, якщо завгодно, фронт пролягає всюди, оскільки влада капіталу поширюється на всі сфери життя. До цього слід додати, що «зміна менталітету», або «зміна цінностей» (Wertewandel), як називають це німці, пронизує всі класи та суспільні прошарки, включно з робітничим класом і правлячою верхівкою панівного класу. Звісно, існують і «зелені» профспілки та профспілкові діячі (зокрема у Нідерландах і Великій Британії), проте у традиційному робітничому класі все ще переважає індустріальна ідеологія зростання й компенсаційного споживання. Водночас чимало найманих працівників кажуть, що надають перевагу більшій кількості вільного часу, а не вищій заробітній платі, і переважна більшість, зокрема менеджери, вважає вільний час важливішим за професійну діяльність. Для значної частини людей робота — незалежно від рівня кваліфікації — повʼязана з надто вузькою спеціалізацією та надто бідними культурними ресурсами, щоби наповнити життя сенсом. Нарешті, серед підприємців і менеджерів існує прогресивний прошарок, який робить ставку на екологічну трансформацію промисловості та моделі розвитку — не лише для того, щоб першими зайняти перспективні ринкові ніші, але й тому, що усвідомлює: північна модель індустріалізації та споживання не може бути ані збережена, ані тим паче експортована на Південь, а за відсутності екологічної трансформації, порушення природних циклів, цивілізацій і суспільств призведе до занурення людства у стан варварства. Обмежені стихійні лиха, що сповіщають про наближення великих катастроф, можуть виявитися достатніми, аби прискорити наявні соціокультурні перетворення і схилити суспільства до політичної екології.