Не пройти мне ответом
Там, где пули вопрос,
Где каждый шаг — миллиметром,
Время — пять папирос.
Мертвый город хоронит
Свои голоса.
Потерялись и бродят
Между стен небеса.
Вогонь. Вогонь усюди. Розривом гранати відриває руку одному з бійців. «Лікаря!» — лунає у натовпі. За барикади виходити не можна — занадто небезпечно, та все одно біжу туди, лишивши групу позаду. Швидко джгут на руку, пораненого з розірваним животом, з якого кишки лізуть, кладемо на м’які носилки і бігом звідти. Чутно, як осколки від гранати б’ють по рюкзаку. Дихаю. Значить все нормально, не поранило, а це на даний момент головне. Швидко наближаюся до барикади. Лунають постріли, хтось упав.
— Куди?! За барикади! Швидко! — кричу на одного зі своїх.
— Там же поранений!
— Який в біса поранений!
Постріл. Хлопець падає замертво. І його вже не врятувати. Куля прошила його наскрізь, навіть попри бронежилет. Раптом в очах темніє, і стікаючи кров’ю, з останніх сил, я даю останні команди: «Всі назад! Відступаємо! Лишаюся, мене не чіпайте! Йдіть без мене». Кінцівки німіють. Невагомість і якась дивна прохолода наповнює пальці ніг.
Прокинувся в холодному поті. «Невже я вдома?» — подумалось одразу. Помічаю переляканий погляд малої сестри та мами. Знову війна приснилася. Знову ті події, які на все життя закарбувалися у пам’яті. Надто важко звикнути до спокійної домашньої обстановки, до мирного життя.
Яке було число — одразу і не сказати. Мабуть, 18 лютого. Саме так. Якраз перед тим вийшов на ніч у мобільну бригаду. Ніч — спокійна, та відомо, що в обід відбуватимуться сутички. Як виявилося, не в обід, а з самого ранку.
Ну, ось. Почалася хода до Верховної ради. Ми в бойовій готовності сидимо в Українському домі. Чекаємо. Коли дійшли звістки про початок бойових дій, одразу розбилися на бригади. Частина пішла в один бік — на Інститутську, інша — на Грушевського. Майдан іще тільки прокидається, співають пісні, якісь пляски, мало чи не дискотека. А там, нагорі, йдуть сутички. Поранені, обпечені газом люди потребують допомоги. Палають автомобілі, стрілянина гумовими кулями. На даху одного з будинків в урядовому кварталі засів беркутівець. Він влучно спрямовує вогонь по людях. Тим часом я вже займаюся перев’язкою пораненого. Ноги осколками бідоласі побило сильно. І ось нам віддано наказ — прориватися до Маріїнського парку, в Будинок офіцерів. Доводиться обходити з боку Груші.
Дивували події на самому Майдані Незалежності — наче взагалі нічого не відбувається. Якісь люди туди-сюди ходять, хтось спросоння не може очі розкрити… Тут навіть вибухів не чутно! На Грушевського так само. Щоправда, тут знають про бойові дії. І в повній готовності. Кілька сотень туди-сюди ходять. Та й усе. Нічого цікавого. По дорозі до Маріїнки — так само. Хіба що натовп тітушок згори спостерігають.
Маріїнка. Йдуть бої, тільки-но швидка когось забрала. На фронті без особливих зрушень. Усе як завжди. Туди каміння, звідти гранати, кулі. З-за спин щитоносців-ВВшників тітушки також каміння запускають. У бій іде все, що під руки потрапляє. На цей раз у противника з’явилися нові сили — тітушки (не те щоб нові, однак на передовій раніше їх не було). В Будинку офіцерів розгорнули медпункт. Один із вояк, далеко не майор за званням одразу заявив: «Значить так, тут на першому поверсі буде медпункт, далі я ставлю тут військову охорону, щоб ніхто не сувався на інші поверхи. Тут лишаються лише медики та поранені, всі інші — геть звідси!» Як не крути, було приємно це чути. Однак невдовзі особисто я лишаю ці місця. Там, на Грушевського, потрібні обстріляні люди, котрі можуть і організувати перев’язочний пункт, і відійти грамотно, не розгубивши людей. Тут же поки що медиків вистачає.
Грушевського. Тут усе спокійно. Однак блиск касок і перегрупування противника насторожує. Підігнали додаткову броньовану машину з водометом. Отже, тут теж щось почнеться. Палають шини, іноді вибухають гранати. Та в цілому все спокійно. Раптом починають з’являтися поранені. Вони прямують обхідною дорогою від Маріїнського парку. Кажуть, що вони розбиті. Били тітушки разом із беркутнею. Один із постраждалих, якому розбили голову, стверджував що тітушки — «баби». Навіть не чоловіки, жінки та дівчата!
Ну, ось, почалося. Масивне закидування гранатами. Відносимо пораненого за пораненим. Газ! «Включитися в апарати!» — вигукую, надіваючи панорамну маску. Перша барикада впала. Там уже беркут. Відступаємо. Паніка охоплює натовп. Раптом чується крик: «Назад! На барикади!» Тож зупиняю і свою бригаду. Видно, як на останній барикаді розгортається сутичка. Один із бійців падає. Його — під руки і вперед. Вибух гранати на якусь мить оглушив ударною хвилею. Та все одно — вперед. Туди, на Майдан. Там безпечніше.
Відступаємо. Позаду на схилі блищать шоломи. Попереду — барикади. Та до них ще потрібно добратися. Шум у вухах потрошку проходить. Пораненого — у профспілки, а самі — до барикад. Стоїмо так, щоб гранатою не заділо. Далі все просто — пораненого перев’язати, промити очі — і стоїмо. Нагорі бійці кидають з мосту коктейлі молотова у натовп, стріляють. Все. Облога. Вечором зі сцени повідомляють: «Всі, хто бажає залишити Майдан незалежності, йдіть до Головпоштампту». Та я все ж лишаюсь. Тут моя допомога вкрай потрібна.
Профспілки. Третій поверх. Перебрав аптечку, трошки відпочив, і вперед — у «поле». Стали між наметами, відловлюємо людей, організували рухому перев’язочну. Руки, ноги… Голова. Одному мало чи не штучне дихання робили. Потік постійний. Неподалік горять намети. До болі знайомий запах сльозогінного газу час від часу проганяє сльозу. Невдовзі відчувається й запах гарі та обпікаюче тепло. І воно не дивно, адже поруч яскравим факелом палає намет, вітер жене вогонь прямо на нас. Все. Перебазовуємося. Неподалік від входу в будинок профспілок — наша нова точка. Це хоч і не передова, де кров, кров і ще раз кров, помножена на м’ясо. Та постійна напруга. Та й тут м’яса з кров’ю вистачає, якщо чесно. Щойно вибухнула граната, і одному мужику відірвало руку, вспороло осколком бік. Його так і понесли — окремо руку, окремо його, окремо його кишки. Потім запалали профспілки. Що було далі — всім відомо. Трупи, трупи, трупи.
Все перемішалося в один день. Атака на Грушевського, підпал БТРів під час штурму, відхід спецпризначенців назад. А також захоплення полонених ВВшників. Стрілянина. Оце було по-справжньому. Гори вбитих, до яких снайпери не давали підійти. Поранена Леська Жуковська… Дивом врятувалася дівчинка. Її лікарі буквально з того світу дістали. Одного пораненого 40 хвилин на штучному диханні тримали серед живих. Та втримати так і не вдалося. Помирає на руках. Жодна падлюка не допомогла. Червоний хрест так і не добрався за ним. Одурманені кров’ю бійці з дерев’яними щитами та камінням виступали проти автоматів. У них не було жодних шансів вижити! Лягали один за одним. І до них не добратися. Особливо медикам. Стало відомо зі слів полонених, що за одного убитого медика — 500 доларів платять. А ми робили все, що могли. Як це все скінчилося — мало хто розповість. М’ясорубка того дня дивом зупинилася.
Хтось каже, що ми, медики — святі. Та це не так. Ми не можемо оживити мертвих. Хтось називає нас білими ангелами. Та це теж брехня адже ми не завжди можемо винести життя із пекла кривавої бійні. Герої? Ні, ми не герої. Просто люди.
P.S. Сьогодні, після всіх подій, чекаємо на заслужену нагороду — репресії.
