Право на їжу: продовольчий суверенітет, війна та довкілля

3743
Валерій Петров
Статті автора

Одним із наслідків повномасштабного вторгнення Росії в Україну стало загострення ситуації з продовольчою безпекою в усьому світі. Країни периферії, що залежать від імпорту продовольчих товарів з України та Росії, опинилися під загрозою голоду. Також на продовольчу безпеку впливає глобальна криза довкілля, яка непередбачувано позначається на продуктивності виробництва у сфері сільського господарства. Все це разом оприявнює зв’язок між війною, екологією, споживанням і нерівностями, які продукує глобальна капіталістична система розподілу товарів. Ці та інші кризові процеси підштовхують до пошуків виходу із залежних відносин і формування продовольчого суверенітету. 

Аналізуючи причини глобальної нестачі продовольства, ми неминуче торкаємося питань про право на володіння та користування землею, екологічних наслідків продовольчої системи, розбудови ланцюгів виробництва та розподілу, споживання та політик формування цін на продукти харчування. 

Своїми роздумами й аналізом цих питань поділилися учасники й учасниці конференції «Фоєрбах 11: Діалоги периферій» — дослідниця Інституту Сільських і Регіональних Досліджень (Ruralis) в Норвегії Наталія Мамонова, фермер та активіст із Лівану Серж Харфуш, дослідник Інституту економічної справедливості в Південній Африканській Республіці Андрю Бенні та палестинський правозахисник і директор Союзу аграрницьких комітетів Фуад Абу Саїф. Модерувала дискусію дослідниця і мисткиня Ірина Замуруєва

«Тихий» продовольчий суверенітет України на тлі російсько-української війни

Згідно з визначенням міжнародної організації «Via Campesina», продовольчий суверенітет — це право на здорову їжу, що відповідає місцевій культурі та вирощена екологічно сталими методами з використанням самостійно обраних продовольчої та сільськогосподарської систем. На відміну від продовольчої безпеки, яка охоплює лише доступ до продуктів харчування, продовольчий суверенітет порушує питання можливості їх автономного виробництва та розподілу для забезпечення населення їжею. Поняття продовольчого суверенітету є доволі новим, але в той же час практики його втілення мають столітні традиції.

На думку дослідниці Інституту Сільських і Регіональних Досліджень Наталії Мамонової, на тлі російсько-української війни укріплення продовольчого суверенітету України є чільним завданням. Так, Наталія навела дослідження, які показують, що сьогодні одне із трьох домогосподарств в Україні є незахищеним у питанні продовольчої безпеки, а на сході країни цей рівень навіть вищий.

 

фермер

Працівник ферми перевіряє вологість зерна під час збирання літньої пшениці у Фастівському районі Київської області, 24 липня 2023 року. Фото: Ендрю Кравченко / Bloomberg через Getty Images

 

Дискурс продовольчого суверенітету в Україні є малорозвиненим. Водночас, протягом десятиліть у країні формувалося те, що дослідниця називає «тихим» продовольчим суверенітетом: ще з часів пізнього Радянського Союзу чимало мешканців сіл — нерідко і містяни — забезпечували себе завдяки власним земельним ділянкам. У кризові часи це сприяло забезпеченню мінімально необхідної кількості продовольства в країні. Наталія зазначає, що:

«Продовольче самозабезпечення має давню історію в українському суспільстві, але головна його особливість полягає в тому, що розмова про нього не супроводжується розмовою про права і дискурсом про соціальну мобілізацію навколо теми їжі. Українці не говорять про свої продовольчі практики як про фундаментальне право і не залучаються до громадських рухів навколо цих питань. Це не розглядається як щось особливе».

На жаль, події Євромайдану та Угода про асоціацію України з ЄС не спричинили переосмислення ролі продовольчого суверенітету. Ця тема стала особливо гострою після початку повномасштабної війни з Росією та наступних серйозних зрушення у сільському господарстві. Обстріли та мінування пошкодили і знищили велику частину сільськогосподарської інфраструктури та полів, від чого особливо постраждали великі аграрні підприємства, що спеціалізуються на експорті зерна. Заразом дрібні виробники швидко адаптувалися до нових умов і переорієнтували виробництво продуктів харчування для потреб своїх сімей, громад і військових.

 

зерносховище

Наслідки влучання російського БпЛА по зерносховищу у порту на Дунаї, Одеська область, 16 серпня 2023 року. Фото: Одеська ОВА / Telegram

 

Російське вторгнення 2022 року спровокувало виникнення стихійної масової солідарності, коли люди допомагали одне одному і самостійно вирощували їжу як у містах, так і в селах. Між виробниками і споживачами їжі вибудовувалися альтернативні неформальні мережі, які дозволили забезпечувати нагальні потреби постраждалого населення, тим самим підтримувати діяльність дрібних сільських господарств. Більш детально про це можна дізнатись із дослідження Наталії та її колег.

Ініціативи на кшталт «Садів перемоги», створені за зразком західних рухів протягом двох світових воєн, допомагають людям вирощувати продукти харчування, а також піднімають дух і плекають надію на світле майбутнє. Такі прецеденти можуть сигналізувати зародження більш свідомого руху за продовольчий суверенітет, що зокрема проявляється у підтримці дрібних фермерів, які годують населення країни екологічно чистою їжею. За словами Наталії Мамонової, сьогодні в Україні ключову роль у забезпеченні продовольства відіграє дрібне сільське господарство:

«Згідно з довоєнними дослідженнями, дрібні українські господарства виробляли приблизно 95% картоплі, 85% овочів, 85% олії, ягід, 75% молока і 35% м’яса від загальної кількості виробленої продукції. Але держава часто ігнорує важливу роль цих господарств у внутрішній продовольчій безпеці, натомість віддає пріоритет великому промисловому експортноорієнтованому аграрництву».

 

посібник

Збірка DIY-ідей для розвитку міських садів і городів, випущена за партнерства ініціативи «Сади Перемоги». Фото: Facebook Плато / Plato

 

Слід наголосити, що одним із засадничих принципів продовольчого суверенітету в Україні є насіннєвий суверенітет. Повномасштабна війна показала, що дрібні сільськогосподарські виробники часто зіштовхуються з браком насіння. Те насіння, яке вони отримують від компаній-виробників, — запатентоване, тобто непридатне для розмноження, отже, його потрібно регулярно купувати. Одним з таких великих виробників є агрохолдинг «Монсанто». Сьогодні ця корпорація роздає насіння сільськогосподарським виробникам безкоштовно, але, на думку Мамонової, є підстави вважати, що за цим благодійним жестом ховається намагання розширити сферу свого впливу, «підсаджуючи на гачок» патентованого насіння чимраз більшу кількість отримувачів допомоги. Так, великий транснаціональний бізнес використовує поточний момент для того, аби посилити свій вплив і контроль над ринком. 

Подолання імпортозалежності через відновлення традиційних практик сільського господарства — досвід Лівану

Процеси, які розгорталися в Лівані від проголошення незалежності у 1943 році і до 1970-х років можна також охарактеризувати як встановлення «тихого» продовольчого суверенітету. У цей період країна була переважно сільськогосподарською, а селяни забезпечували себе продовольством самостійно. Швидка індустріалізація і вбудовування країни в систему глобальної економіки наступними роками спричинили ситуацію, коли основні потужності аграрного виробництва сконцентрувалися в руках кількох великих експортноорієнтованих корпорацій і олігархічної еліти. Населення країни зростало, тим самим Ліван дедалі більше залежав від імпорту продуктів харчування. За словами Сержа Харфуша, ліванського фермера-активіста та співзасновника фермерської ініціативи «Наше насіння»:

«У певний момент ми імпортували 90% нашої їжі. В імпорті пшениці ми дуже залежали і від Росії, і від України. Із близько 600 тис. тонн зерна, яке споживалося населенням щороку, майже 80% — з-за кордону. Тож різниця між необхідними масштабами виробництва та можливостями їх покрити самостійно були надзвичайно великими».

 

серж

Серж Харфуш тримає в руках насіння. Фото: Áine Donnellan для Mongabay

 

Ситуація почала змінюватися в період з 2019 по 2023 рік, коли питання продовольчого суверенітету повернулося і навіть стало мейнстрімом. На думку Сержа, вирішальну роль в цьому зіграли три основних фактори.

По-перше, 17 жовтня 2019 року в Лівані сталася революція. Перед суспільством постали надзвичайні виклики, до вирішення яких залучалися широкі маси населення. Одним із таких питань була проблема браку їжі чи відсутність доступу до неї. 

По-друге, цей період також відзначився економічним колапсом і знеціненням національної валюти. До 2019 року долар і євро коштували близько 1500 ліванських фунтів, а сьогодні коштують більше 90 000. Девальвація національної валюти показала, наскільки імпортозалежною є країна і наскільки її продовольча безпека залежить від зовнішніх факторів. 

По-третє, продовольчій безпеці країни загрожує гібридно-олігархічний режим управління, де кілька людей захопили майже всі сектори економіки. Так, наприклад, імпорт їжі повністю контролюється лише однією компанією. У період нестабільності власники продовольчих фірм вирішили скористатися моментом, щоб заробити на державних субсидіях і на спекуляціях цінами для населення.

Усе це показало, наскільки важливо для країни мати принаймні базове виробництво власного продовольства, аби в часи нестабільності уникнути загрози голоду. Привернення уваги до концепту продовольчого суверенітету було нерозривно пов’язане з бажанням людей мати автономність і можливість керувати власним майбутнім. Початок революції показав, що першим пріоритетом людей було повернення контролю над своїм життям, а другим — відновлення виробництва та розподілу їжі. 

 

серж

Серж Харфуш. Фото: Áine Donnellan для Mongabay

 

Ще серйознішу роль, аніж у випадку України, для встановлення продовольчого суверенітету Лівану відіграє доступ до розмножуваного насіння (breeding seeds). Подібно до України, великі агрохолдинги поширюють поміж фермерів безкоштовне патентоване насіння, яке потім пропонують купувати за гроші. Унаслідок цього великі корпорації починають домінувати на ринку, а дрібні виробники опиняються в ситуації, коли вони змушені платити за доступ до засобів виробництва — самого насіння. Мова йде не тільки про стерильні види насіння (sterile plants), але й про потребу у добривах тощо. Через це дрібні фермери потрапляють у залежність від іноземної валюти й іноземних систем виробництва, і таким чином опиняються у зачарованому колі. Створюється ризик потрапити в ситуації, коли від голоду їх рятуватиме лише невеликий шматок землі біля дому. 

Першим кроком для подолання цих обставин Серж бачить створення доступного фонду насіння ендемічних видів сільськогосподарських рослин. Наступний пріоритет — забезпечення доступу населення до знання про сталі методи обробки землі та про виробництво продуктів харчування. Нарешті, вирішальним є питання доступу до землі та води.

У цьому контексті започаткована у 2016 році асоціація «Наше насіння» — альтернативний переклад з арабської «Наше коріння» — поставила собі за мету повернути ендемічні види, які раніше росли в регіоні. Насіння привозили з Іраку та роздавали селянам, аби уникнути залежності від патентів великих корпорацій. Із часом ініціатива розрослася і зайнялась також відновленням традиційних практик агроекології та виробництва насіння. Цей підхід допоміг знайти вирішення багатьох пов’язаних проблем, зокрема деградації ґрунту, забруднення пестицидами та хімічними речовинами. Для забезпечення продовольчого суверенітету селянам необхідне власне насіння, яке вони могли б вирощувати на своїй землі, самостійно передавати і розширювати виробництва, таким чином вибудовуючи цілісну систему виробництва їжі. Серж Харфуш розповів, що відновлення знань про традиційні способи рільництва було одним із центральних завдань для активістів і активісток:

«Після революції ми усвідомили: потрібно поширювати знання. Буквально за 2-3 покоління було повністю втрачене давнє знання про те, як самостійно обробляти землю та працювати з [ендемічним] посівним матеріалом. Потрібно було відновити це знання і повернути його людям, і все це під час великого хаосу в суспільстві».

Активісти почали їздити по країні у пошуках сіл, де люди зберігали традиції самостійного виробництва насіння й посівного матеріалу, виготовлення власної їжі. Здобуті знання поширювалися серед населення з метою підвищити його здатність самостійно виробляти продукти харчування.

 

серж

Серж Харфуш тримає в руках рослину. Фото: Áine Donnellan для Mongabay

 

Колоніальна спадщина, кліматична криза й інші виклики для продовольчого суверенітету в Південній Африці

Оскільки африканський континент сильно залежить від імпорту пшениці, продовольча криза, спричинена блокуванням Росією українських портів, особливо гостро вдарила по країнах регіону. Андрю Бенні, дослідник систем кліматичної політики та економічної справедливості в Південно-Африканській Республіці, підкреслює вплив війни в Україні на загрозу голоду в Субсахарській Африці. Утім, за словами науковця, основна причина кризи — структура глобальної економіки, в яку вбудовані африканські країни і яка працювала не на їхню користь навіть до початку російсько-української війни.

Головною ціллю світової системи торгівлі їжею є отримання прибутку. Через це будь-яке глобальне зростання цін на продукти харчування ускладнює їх імпорт у країни Африки, а отже, загрожує потенційним голодом. Африканські країни змушені платити за їжу більше, водночас такі країни як США отримують з цього додатковий прибуток. Тобто залежність від імпорту їжі підриває суверенітет африканських країн і збільшує ймовірність виникнення в них голоду. Чому так сталося, що африканські країни стали імпортувати істотну частку свого продовольства? За словами Андрю Бенні:

«Потрібно розуміти, що система виробництва їжі в африканських країнах була створена за колоніальних часів. Тому, коли ми говоримо, що африканські країни “недорозвинені”, треба пам’ятати, що це сталося з вини колоніалізму».

Саме тому сьогодні для багатьох африканських країн як ніколи гостро стоїть питання продовольчого суверенітету і справедливого розподілу їжі. Так, наприклад, в ПАР існує досить розвинена й індустріалізована система виробництва продуктів харчування, але через спадок апартеїду і колоніалізму, а також через те, що продовольча індустрія знаходиться під контролем невеликої кількості компаній, чверть мешканців країни не мають доступу до їжі. ПАР може виробляти достатньо продуктів для задоволення внутрішніх потреб, але більша частина виробленого експортується.

 

пар

Африканці займаються очищенням та пакуванням кукурудзи. Фото: Wikimedia

 

Зі свого боку, система землевласності Південно-Африканської Республіки нерівномірна і має яскравий класовий та расовий характер. Більшість фермерів у країні білі, саме вони виробляють основну частину сільськогосподарської продукції. При цьому 2,5 млн чорношкірих землеробів мають доступ лише до 20% водних ресурсів і змушені обробляти непропорційно малий наділ. Через це рівень соціальної нерівності у країні чи не найвищий у світі. Водночас рівень залученості робітників сільського господарства до профспілок та інших об’єднань нині є рекордно низьким і сягає всього 27% в порівнянні з 70% в дев'яностих роках XX століття.

Не можна не згадати і про екологію. За словами дослідника:

«Основою виробництва енергії в ПАР є вугілля, і тому вона завдає суттєвої шкоди клімату. Заразом Африка — це, по суті, центр зміни клімату, вона більше за все страждає від нього. Так, скажімо, у ПАР ми вже маємо потепління на 4°C, а це дуже негативно впливає як на людей, так і на тварин і середовище загалом».

Ключовим для досягнення продовольчого суверенітету та запобігання екологічної кризи, за словами Андрю Бенні, є розв’язання проблем соціальної справедливості. Розробляючи стратегії екологічної модернізації агросектору, уряд Республіки насамперед зацікавлений у задоволенні потреб ринку, а отже, не враховує соціальних структур, зокрема умови праці, технічну організацію праці на фермах тощо. Перспективним напрямком вирішення кризи продовольства може бути створення і посилення зв’язків між різними учасниками виробничої галузі: дрібними фермерами, робітниками, споживачами сільгосппродукції. Залучення до соціального діалогу максимально широкого кола учасників процесу виробництва допоможе узгодити ключові аспекти трансформації системи так, аби вона працювала на користь усіх.

Приклад ПАР показує, що боротьбу за продовольчий суверенітет слід бачити нерозривно пов’язаною з боротьбою в ширшому контексті: за соціальну справедливість і рівність.

 

жінка

Лунгелені Сібія вирощує місцеві коренеплоди в Південній Африці (Swayimana). Фото: adaptation-fund.org

 

Боротьба за продовольчий суверенітет Палестини як опір окупації Ізраїлю 

Палестинський правозахисник і директор Союзу аграрницьких комітетів (САК) Фуад Абу Саїф розповів про тісний зв’язок між продовольчими безпекою та суверенітетом для палестинців. Для них досягнення продовольчого суверенітету споріднене з опором окупації, натомість продовольча безпека, як правило, досягається гуманітарною допомогою ззовні. 

Окупація, апартеїд і фактичний геноцид палестинського населення з боку влади Ізраїлю загострюють питання доступу палестинців до їжі. В умовах облоги сектора Гази, яка триває вже багато років і за останні місяці 2023 року переросла в повномасштабний гарячий конфлікт, не тільки продовольча безпека, але й життя мільйонів палестинців знаходиться під постійною загрозою. За словами Фуада Абу Саїфа:

«Під бомбардуваннями у секторі Гази опинилися жінки і діти, тут здійснюються напади на лікарні та житлові будинки, цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури. Міністр оборони Ізраїлю офіційно заявив, що вони відрізали постачання води, електрики, їжі для сектору Гази, тобто порушується заборона на використання голоду як інструменту війни».

Ще однією з практик Ізраїлю, яку застосовують для встановлення жорсткого контролю над мешканцями сектора Гази, є позбавлення палестинців доступу до сільськогосподарських земель. Палестинці, що перебувають на територіях, оголошених Ізраїлем зоною бойових дій, зокрема на територіях сектора Гази, не мають доступу до своїх земельних ділянок, рільництво яких забороняється. Руйнування продовольчої безпеки використовуються як інструмент ведення війни: без доступу до виробництва їжі немає можливості вести боротьбу проти окупантів. 

На Західному березі ситуація з продовольством дещо відмінна від обставин сектора Гази. Палестинці, що проживають там, мають можливість вирощувати власну їжу, однак ізраїльська влада намагається всіляко перешкоджати цьому. Там влада облаштовує свої поселення та встановлює КПП, обмежуючи переміщення в просторі. Водночас відбувається широкомасштабна конфіскація земель корінного населення на користь поселенців.

 

їжа Палестина

Палестинські діти чекають, щоб отримати їжу, приготовану волонтерами, південь сектора Гази, 5 березня 2024. Фото: Mohammed Salem / Reuters

 

Насіннєвий суверенітет є важливим інструментом протидії поглибленню залежності від окупаційного режиму. На думку правозахисника: 

«Насіння — це основа продовольчого суверенітету, тому слід завжди брати до уваги, чи можемо ми його самостійно виробляти. Так, наприклад, у 2003 році на Західному березі ми побачили наступну ситуацію: великі аграрні компанії, що мали зв’язки з Ізраїлем, намагалися викупити насіння у місцевих фермерів. Це було насіння, яке вироблялося на місцях і було важливою складовою місцевих продовольчих традицій».

У цьому контексті одним із пріоритетів САК було створення сховища насіння. В результаті роботи, яка почалася ще в 2010 році, було зібрано насіння кількох десятків різновидів культур, адаптованих до палестинського клімату і придатних до культивації там. Це насіння роздається фермерам, аби вони могли використовувати його у своїх регіонах, на своїх земельних ділянках.

Ще одним прикладом адаптації продовольчої системи Палестини до режиму окупації є використання населенням присадибних ділянок і городів. Цієї практики недостатньо, щоб покрити всі потреби в продовольстві, але вона є прикладом низового активізму, що сприяє становленню власного продовольчого суверенітету. 

Через обмеження, накладені окупаційною владою на доступ до водних ресурсів, палестинці намагаються створити свою систему виробництва їжі так, аби вона не покладалася на зрошування. Для цього використовується місцеве насіння, адаптоване під посушливий клімат, а також конструюються механізми збору дощової води. Утім, через зміни клімату зимовий період зміщується, а рівень опадів падає. Отож, унеможливлюються навіть такі нетривкі способи постачання води.

Окупація і війна, обмежений доступ до їжі та ресурсів, — усе це реальність Палестини. Встановлення продовольчої безпеки в таких умовах стає пріоритетом, а розбудова продовольчого суверенітету — запорукою продовження спротиву окупаційному режиму. Важливим елементом цієї боротьби є кооперативний підхід до виробництва сільськогосподарської продукції, до якого закликає і Фуад Абу Саїф. Використовуючи ті обмежені ресурси, до яких є доступ в умовах окупації, кооперація дозволяє створювати мережі підтримки між людьми й організувати більш суспільно-орієнтоване виробництво аграрних товарів.


 

***

Говорячи про війну, навколишнє середовище, право на їжу та потребу в соціальній справедливості, ми маємо розглядати ці питання як взаємопов’язані. Як наочно показують приклади України та Палестини, питання продовольчого суверенітету — це також питання боротьби проти імперіалістичних агресій та запорука опору окупації. Активістські рухи в Лівані і Південно-Африканській Республіці виявляють, що питання доступу до землі та можливість працювати на ній стосуються протидії неоліберальним політикам, сприянню рівності, ведення боротьби за екологічні реформи і гідні умови праці. 

Боротьба за здорову, культурно-відповідну і екологічно-чисту їжу — це невід’ємна складова ширшої боротьби за становлення справедливої, екологічної та соціально-орієнтованої світової системи виробництва та розподілу ресурсів. Для досягнення цієї мети потрібно підтримувати низову солідарність і кооперацію на місцях, а також сприяти прагненню народів до визволення від колоніальної залежності, зокрема через забезпечення продовольчого суверенітету.

 

Право на їжу: продовольчий суверенітет, війна та довкілля

 

Автор: Валерій Петров

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись