Їжа — основа, яка має бути доступна всім

2769

Хто приходить поїсти на «Годівничку» на вулиці у Львові? Різні люди: від переселенців до працівниць громадського туалету на ринку. Одна година роботи активісток — десятки людей, ситуацій та історій.

«Годівничка» — проєкт, народжений у Львові. Тут вже існують подібні місця роздачі їжі потребуючим, але зі своїми нюансами: десь треба прочитати молитву перед прийомом їжі, а десь годують тільки переселенців. Хотілося зробити щось універсальне, що підійде абсолютно всім, незалежно від наявності документів, прописки, віку, політичних чи релігійних поглядів. Так і з’явилася ідея «Годівнички», до якої, як пташки, спочатку прилітають повари з контейнерами їжі, а потім злітаються люди. 

Страви готуються без м’яса, риби, яєць, молочних продуктів. Абсолютно все проходить термообробку. Такий підхід зменшує ризики, що щось піде не так. Роздача відбувається кожної неділі о 12-й дня. Страви різноманітні — вже був борщ, сочевичний суп, плов із нуту, гречана каша з грибами, лобіо. Обов’язково заварюється чай. Загалом приходить до 50 людей, на свята менше. 

Я декілька разів брала участь в підготовці та роздачі їжі. Це завжди надихаючий процес, бо люди радісні і вдячні — вдосталь діляться втіхою з нами, а ми, звісно, з ними. Тут відбувається багато ситуацій: від веселих до трагічних. Дещо мені вдалося підгледіти та записати.

Засновники «Годівнички» у Львові: Іванка, Рукола, феміністична організація БІЛКІС.

Всі описані люди та їхні слова живі й справжні. Мета цього тексту-спостереження не спотворити цих людей, або виставити їх в поганому світлі, а навпаки — показати їхню справжність, щирість та відкритість. Передати все, що відбувалося реалістично, без однозначних висновків.

Їжа — базова потреба кожної людини, як дихати, пити воду, ходити, говорити, читати, висловлювати думки та емоції. Незважаючи на кольорове різноманіття продуктів у магазинах, їжа все ще не стала доступною для багатьох людей, які не можуть забезпечити себе достатнім харчуванням з певних причин. Дехто через війну, хтось через вік або погане здоров'я не працює чи отримує маленьку пенсію; дехто має інвалідність, а хтось давно живе на вулиці.

Я хочу познайомити вас з деякими героями «Годівнички» та занурити в атмосферу, яка панує під час роздачі їжі. Весь процес займає близько години: їжу розбирають швидко, метушливі рухи рук та тарілок змінюються на повільні жести й слова подяки. Але за ці коротких 60 хвилин відбувається так багато всього, на що не вистачає ані зору, ані слуху.

Поїсти приходять дуже різні люди. Біля звичайної п'ятиповерхівки на «Годівничку» вже за півгодини до її відкриття збирається велика черга. Тут ми маємо можливість потурбуватися про людей у найпростіший спосіб: нагодувавши їх.

Сьогодні в меню навариста гречка з грибами та запашний чай зі спеціями. Все безкоштовно, передбачена добавка. Багато людей їдять жадібно, прямо тут, нікуди не відходять і навіть не присідають на лавку.

Справний мужчина тягне своє пластикове відерце, де ще повно каші, за добавкою. Можливо, йому лячно, що наїстися так і не вдасться, або ж причина в бажанні взяти якомога більше, поки дають. Цей страх ми побачимо не раз.

Бабусина рука тремтить і тягнеться до нас зі стаканчиком. Жінці ніяково, вона навіть соромиться попросити каші, тільки чай. Але потім виправляється і просить насипати їй і гречки також, у цей же стаканчик.

 

годівничка

Ілюстрації Катерини Прудської

 

Інша бабуся, дуже худенька, запросила одразу літр гречки в скляну банку, яку принесла з собою, і задалася ціллю з'їсти все одразу. Під кінець її трапези я почула цікавий діалог між нею та її подругою:

 

годівничка

Ілюстрації Катерини Прудської

 

Потроху у «Годівнички» з'являються фанати:

— Оце в нас комунізм зʼявився! Дочекалися!

— А ви не можете ще по четвергам приходити?

— Якщо б ви кожен день оце годували, ми б тілько до вас ходили!

Під фразою «тілько до вас» криються цікаві деталі, тому що у Львові є й інші пункти годування потребуючих. На залізничному вокзалі, наприклад, годують переселенців. На Пороховій вежі годує організація, однією з вимог якої є читання молитви перед роздачею їжі. У місцевих давно сформувався свій рейтинг подібних місць.

 

годівничка

Ілюстрації Катерини Прудської

 

Поступово черга рідіє. Хтось вже два рази отримав добавку і пішов займатися власними справами. Зайшли двоє молодиків дивного вигляду і взяли чай. Бабусі пліткують про своє. А ми взяли по порції і пішли до людей, які теж потребують смачного обіду — це працівниці ринку, і вони не можуть залишити свої робочі місця. Одна з них працює в громадському туалеті, десь в риночному закутку.

— Це ви! А я тільки-но про вас подумала! — радісна жінка простягає руки за тарілкою крізь маленьке віконечко. Її робочий день закінчується нескоро, а гарячі обіди — лише в мріях.

Поки ми обходили ринок, наші косинки замайоріли то там, то сям, врізалися у памʼять місцевих. Повертаємось назад. Біля «Годівнички» майже нікого не лишилося, всі розійшлися. Стоїть лише одна порція каші, яку наша подруга тримає для тих, хто запізнюється. І нарешті така «клієнтка» знаходиться. Білява жінка просить порцію для подруги-пенсіонерки, яка живе сама і вже не встає з ліжка. Біля її ніг поважно крутиться товста собака Боня.

Підходить бабуся в темній хустці і дякує за їжу. Каже, що їй навіть забагато, але смачно. Дві жінки з Маріуполя теж прийшли до нас, обідають у кутку і питають, що це за організація:

— Та яка організація — «Годівничка» та і все, — посміхаємося. Люди часто не вірять, що щось безкоштовне може бути некомерційним.

Переговоривши зі всіма потроху, збираємось. Закриваємо баняки, скручуємо пакет зі сміттям і виливаємо залишки чаю тим, хто ще лишився. Ми теж зголодніли і хочемо додому, де нас теж чекає порція гречки. Аж раптом...

— Дівчата, я зайшла, а вона лежить! Син її каже — померла!

— Як це?

— Та не знаю я! Я ж їй от тільки кашу понесла, думала погодую трохи, а вона померла. Вона ж всього на сім років старша! Молода ще!

До нас підбігає та сама жінка, яка брала кашу для хворої подруги. Вона розгублена, ніби поки не знає, які емоції відчувати. Починають підходити інші бабусі, сходяться довкола неї. Жінка гучно кричить сусідам:

— Гей, Таня померла!

— Хто?

— Та Таня, кажу!

Ми озираємось на цей крик і кожен думає про щось своє. А Таня померла.

Їжа — така проста річ. Комусь її багато, комусь замало. Комусь просто не віриться, що вона може бути безкоштовною, що її може вистачати кожному. Комусь одна тарілка гарячої їжі може повернути віру в життя та людей, а хтось може не дожити до цієї тарілки якісь півгодини. Світ буремний, але іноді зайва ложка каші допомагає зорієнтуватися в цьому світі і трохи сповільнити його жорстоку буремність.

Авторка: Ганна Невідома

Ілюстраторка: Катерина Прудська

Засновники «Годівнички» у Львові: Іванка, Рукола, феміністична організація БІЛКІС


 

Поділитись