Влад Бурний
Інтернет створив небачену досі можливість будь-кому в будь-якій точці світу доторкнутися до знань, які людство накопичувало тисячоліттями. Філософські трактати, наукові диспути й найновіші теорії — все, за бажання, отримує користувач всесвітньої павутини. На перший погляд це звучить як безсумнівне благо. Проте ні для кого не секрет, що одночасно з можливостями Інтернет несе в собі багато загроз і вже сформував великий список проблем, актуальність яких важко перебільшити. Одній із таких присвячено статтю.
Я не буду вдаватися в нудні подробиці й розповідати читачеві про етимологію слова «плагіат» й історію цього явища, але важливо з’ясувати, що ми під цим словом розуміємо. Вважаю подане нижче визначення таким, що повністю відповідає темі статті: «Недозволене запозичення, відтворення чужого літературного, художнього або наукового твору (чи його частини) під своїм іменем або псевдонімом, несумісне ані з творчою діяльністю, ані з нормами права й закону, що охороняє авторське право» (Святоцький 2000). Варто додати й деякі коментарі до визначення плагіату: 1) «Головною ознакою плагіату є саме присвоєння авторства, тоді як неправомірне копіювання, використання й публікація творів є іншим видом порушенням авторського права — “піратством”»; 2) «Поряд із фабрикацією та фальсифікацією даних, плагіат є різновидом наукового шахрайства. Це явище не лише порушує авторські права, а й значною мірою підриває авторитет науковців, знижує довіру до науки» (ДНУ ім. О. Гончара: 5). У цій роботі для автора важливі два основні питання: 1) чому студенти вдаються до «копіпасту» під час виконання завдань; 2) які є шляхи вирішення цієї проблеми. Ми маємо зрозуміти причину відсутності в молодих людей мотивації до самостійного виконання робіт, а також виокремити «больові точки» сучасної системи освіти в нашій країні.
Плагіат зумовлює зниження якості навчального процесу, поширення серед студентів не креативного, а механічного підходу до виконання завдань. Це в свою чергу призводить до того, що значна кількість «спеціалістів» не мають жодного підтвердження своїх знань і навичок, окрім диплома, а це негативно позначається на загальному рівні кваліфікації вітчизняних працівників і заважає розвитку суспільства в усіх напрямах. Нині в Україні не існує правових механізмів урегулювання практик студентського плагіату (Круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент»: мал. 14). Тому автор вважає проблему актуальною й такою, що потребує якнайскорішого вирішення.
Слово до роздумів замість вступу
Насамперед ми маємо визначитися, кого звинувачуємо в існуванні плагіату в університетах: самих студентів чи викладачів? Чи ж цей негативний феномен є результатом поганого функціонування освітньої системи, і перші два фігуранти тут зовсім ні до чого? Мабуть, кожному з них належить своя частка провини. Якщо система освіти не заохочує студентів самостійно виконувати роботи, то проблема полягає у сформованій ієрархії цінностей. Важливо, насамперед, не забороняти студентові вдаватися до плагіату, а дати розуміння корисності навчання, незалежного мислення й узагалі здобуття знань у тій чи іншій сфері. Під час мого спілкування зі студентами та викладачами, незважаючи на різні пояснення явища «копіпасту», для всіх було спільним використання одного конкретного аргументу (якщо дозволите мені самостійно його сформулювати): «корінь проблеми лежить дуже глибоко і сягає не тільки навчального процесу, а й соціально-політичної системи загалом». Наприклад, якщо студент отримує вищу освіту лише для статусу (адже «без папірця зараз нікуди»), то чому він має соромитися використовувати найшвидші й найлегші шляхи до отримання диплома? У такій ситуації студент навчається не для себе, а для свого майбутнього роботодавця. Якщо ринок праці (який є дзеркалом культурної та політичної бази цінностей у суспільстві) не поважає індивіда, бо категорично вимагає ВО навіть за наявності здібностей у тій чи іншій сфері, то чому індивід має поважати навчальний процес і заклад, що в цій ситуації виступає не як спосіб набуття певних знань і навичок, а лише як своєрідний принтер для друку корисних папірців. Для підтвердження пропоную перейти від міркувань до сухої статистики та діалогів із викладачами й студентами.
Ситуація з плагіатом серед студентів України приблизно збігається з ситуацією на теренах СНД (для прикладу я обрав дані, що стосуються ВНЗ Російської Федерації, бо в мережі є достатньо матеріалів від тамтешніх дослідників цього явища). Тож я наведу статистику, взяту з трьох джерел:
1. Результати власного опитування українських студентів,
2. Результати досліджень російських ВНЗ,
3. Дані за різними регіонами світу.
Почну з останнього. В опитуваннях, проведених у різних західних країнах, у використанні хоча б якогось виду плагіату зізнавалися від 25 до 45% студентів, а в постійному й системному плагіаті — від 5 до 30% (Голунов: 244). У 2002 році в США було проведено опитування 3600 науковців і 4600 дослідників, які нещодавно захистили дисертації (їхні проекти було підтримано NIH). 33% респондентів зізналися, що за 3 роки не раз вдавалися до недобросовісної поведінки (Юдин: 58). Керівник російського проекту «Антиплагіат» Юрій Чехович стверджує, що за результатами іншого дослідження, також проведеного в США, 74% студентів говорили про власне регулярне списування (Россия Сегодня). У звіті «Цифрова революція і вища освіта», за опитуванням 2011 року, вказано, що 55% керівників коледжів у Сполучених Штатах заявляють про збільшення кількості випадків плагіату в студентських роботах за останні 10 років (Финикова, Артюхова: 111). Є вірогідність, що дані трохи занижено, адже респонденти могли бути не цілком відвертими через почуття сорому чи страху перед дисциплінарним покаранням. Серед студентів азійських країн ситуація дещо відрізняється. Дослідження, проведене серед 235 ВНЗ Тайваню, засвідчило, що про плагіат у своїх роботах говорили 73,6% опитуваних, які навчаються англійською мовою, і 61,2% серед студентів, що навчаються китайською. Азійських студентів було 75% серед студентів новозеландського університету Вайкато, покараних за використання чужих матеріалів (дані за 2005 рік) (Голунов 2009: 245).
Ті дані, які ми маємо з невеликої кількості досліджень явища плагіату в Росії, свідчать, що серед студентів столичних університетів до нього вдавалися більше як половина опитуваних, а в регіональних вищих навчальних закладах — близько 80% (Голунов 2009: 250). Голунов С. В. зазначає, що в 2008 році самостійно проводив дослідження студентських робіт у одному з регіональних вишів Росії серед студентів 2-4 курсу й завважив плагіат у 70% випадків. (Голунов 2009: 250)
Окремо розглянемо ситуацію, характерну для ВНЗ України. У 2015 році було проведено круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент» за участі представників окремих університетів та освітніх організацій. На цій події було представлено результати всеукраїнського дослідження, у якому взяли участь 1928 студентів та 374 викладачі з 25 ВНЗ України. Результати були такі:
1) понад 90% студентів вдаються до плагіату в тій чи іншій формі, і усвідомлення недобросовісності своїх вчинків не зупиняє їх (Круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент»: мал. 14);
2) найпоширенішою формую плагіату є переписування тексту з джерела власними словами без посилання на джерело, до чого вдається 49%, а найменш поширеною — приєднання до групової роботи без авторської участі в написанні тексту (Круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент»: мал. 12);
3) ствердно на питання «Чи інформують вас у вашому ВНЗ про основні критерії виявлення плагіату?» відповіли 53% студентів, а 76% викладачів заявили, що інформують своїх студентів щодо плагіату (Круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент»: мал. 17).
Я додатково провів анкетування серед студентів кількох столичних університетів (КМА, КНУ, КНУКіМ, КНЕУ, НАУ). Даних щодо регіональних ВНЗ, на жаль, зібрати не вдалося, але проблеми, що існують у столичних університетах і коледжах, у регіональних університетах іще масштабніші. У опитуванні взяли участь 20 студентів, це маленька невипадкова вибірка, а тому результати не претендують на репрезентативність.
Рис 1. Ставлення до плагіату українських студентів (власні розрахунки)
Серед студентів, які заперечно відповіли на питання «Чи вважаєте ви плагіат чимось неправильним, себто таким, за що має бути соромно?», існують різні пояснення. Було сказано про те, що на самостійне написання робіт їм банально не вистачає часу (як правило, через необхідність заробляти гроші). Дехто вважає, що «цей час можна використати на щось більш корисне». Але загалом свою відповідь вони аргументували тим, що не мали інтересу до написання більшості запропонованих їм робіт.
Східноукраїнський фонд соціальних досліджень, у свою чергу, сформував такий список основних причин поширеності плагіату в українських ВНЗ:
1) Необхідність виконання великого обсягу письмових робіт протягом навчального року / семестру;
2) узвичаєність дії, що пов’язано з умовами підготовки письмових робіт у школі;
3) низький рівень мотивації викладачів;
4) брак чітких та універсальних форм оцінювання оригінальності тексту, а також її зв’язку з оцінкою письмової роботи;
5) середовище та культура вітчизняної академічної спільноти толерантно ставиться до явища плагіату, який фактично є її атрибутивною характеристикою (Круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент»: мал. 21).
Вищевказана інформація стосується студентів. Наступним кроком у нашій роботі має стати «погляд з другого боку барикад». Ми дізналися, які заходи застосовують українські виші для боротьби з шахрайством у написанні робіт, яке програмне забезпечення може допомогти їм у цій справі в майбутньому, а також згадали про претендентів на вручення сумнівної нагороди «Академічна негідність року».
Я пропоную ознайомитися з опитуванням, яке провів сервіс пошуку плагіату Unplag серед дев’яноста вишів України III-IV рівнів акредитації. Його метою було вивчити ставлення українських ВНЗ до плагіату та їхні способи боротьби з цим явищем. Отже, 60 із 90 ВНЗ заявили, що в їхніх стінах використовується програмне забезпечення для виявлення плагіату. 82% застосовують дисциплінарні покарання за таке шахрайство. (7% відповісти відмовилися). Серед дисциплінарних покарань було названо такі:
Рис. 2 Використання в українських ВНЗ дисциплінарних покарань за плагіат (дані Unplag)
З діаграми ми бачимо, що більшість ВНЗ ведуть політику боротьби з плагіатом, застосовуючи різні дисциплінарні покарання. Важко сказати, чи справді реалії відповідають заявам представників університетів. У будь-якому разі, глобальність цієї проблеми в стінах українських ВНЗ свідчить про низьку ефективність такої боротьби. Тут варто зауважити, що, як правило, контроль плагіату в університетах переважно стосується дипломних робіт, тоді як перевірка інших видів робіт перекладається на плечі окремих викладачів. А саме в таких роботах, відповідно, плагіат зустрічається найчастіше. Як показують дані опитування, 78 із 90 представників університетів відповіли, що Інтернет є й головним джерелом інформації для написання робіт, і джерелом плагіату (лише 1 відповів, що Інтернет таким не є, а 11 на це питання відповідати відмовилися). Разом із тим, 59% заявили, що вбачають у програмному забезпечені перспективу, яка зможе суттєво знизити рівень плагіату в університетах. Таке бачення шляхів вирішення проблеми залишає поза увагою комплексність її причин (які ми сформулюємо нижче). Однак програмне забезпечення (таке як Advego Plagiatus чи Anti-Plagiarism) справді може стати одним із методів боротьби з цим негативним явищем.
Коли я згадую про глобальність цієї проблеми, то ось що маю на увазі: «На номінацію “Плагіатор року” було висунуто таких кандидатів:
1. Катерина Кириленко — завідувач кафедри філософії КНУКіМ, докт. пед. наук, доцент, дружина віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка.
2. Лілія Гриневич — міністр освіти і науки України, канд. пед. наук.
3. Руслан Гурак — голова Державної інспекції навчальних закладів, член НАЗЯВО, канд. юрид. наук.
4. Станіслав Ніколаєнко — екс-міністр освіти і науки України, член-кореспондент НАПНУ, ректор НУБіП, докт. пед. наук, професор.
5. Олександр Волосовець — член-кореспондент НАМН, завідувач кафедри педіатрії №2 НМУ імені О. О. Богомольця, член НАЗЯВО, докт. мед. наук, професор.
6. Володимир Пашков — екс-ректор ЗОІППО.
7. Родина Демченків (Володимир — батько та сини Сергій і Максим), а також Анжела Лященко і Хатуна Гурчіані — фігуранти “фабрики дисертацій”».
Це цитата зі статті, яка вийшла з нагоди вручення відзнаки «Академічна негідність року» від активістів антиплагіатної ініціативи «Дисергейт». І перед нами лише частина високопосадовців, «верхівка айсберга», як зазначили члени тієї ж ініціативної групи. Про що це нам говорить? Ця система освіти потребує докорінних змін, у тому числі й кадрових. Студенти, власне, є найнижчою ланкою функціонування структури освіти й у більшості своїй грають за «прийнятими правилами», що їх встановлюють ті самі бюрократи. А останні самі не завжди розуміють першочергового призначення сфери, у якій вони зайняті.
Тому давайте остаточно сформуємо список факторів, які створюють проблему плагіату, та визначимо можливі шляхи її вирішення.
1. Нерозуміння призначення освітнього процесу серед студентів і його недосконалість
Справді, складається таке враження, що більшість студентів банально не розуміють, навіщо вони прийшли до ВНЗ. Для них це лише спосіб отримати диплом, папірець і статус, який допоможе їм влаштуватися на роботу. За словами викладача кафедри соціології КПІ Володимира Іщенка, «часто студенти використовують плагіат не тільки в письмових роботах, а також у доповідях, навіть не намагаючись прочитати запропоновану їм літературу, вбивають у гугл якесь ключове слово і переказують перший-ліпший треш, який викинув пошуковик. Навіть у своїх Power-Point презентаціях вони можуть копіювати інформацію цілими абзацами, а потім зачитувати те, що скопіювали, перед аудиторією».
Але, на мою думку, буде неправильно звинувачувати в цьому саму молодь. На таке ставлення до освітнього процесу в них є причини, основні серед яких економічна та аксіологічна. Сучасний стан економіки України спонукає молодих людей обирати заняття не близьке по духу, а таке, що принесе більше грошей (звичайно, декому таланить поєднати обидві умови, але такі випадки трапляються справді рідко). А часом, навіть якщо потрапив на омріяний факультет і навчається на омріяній спеціальності, студент стикається із застарілою, сухою й непрактичною формою навчання, повною механічної роботи і непотрібних предметів. У багатьох все це швидко відбиває бажання до навчання й до праці в майбутньому за обраною спеціальністю. До слова, як показує статистика, «на першому курсі студенти керуються переважно бажанням отримати знання, але згодом мотивація перебування у ВНЗ змінюється на користь формальних атрибуцій» (Круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент»: мал. 7). Я згадував ще у вступі, що університет має заохочувати студентів до навчання, формувати в них бажання висловлювати власні думки й самостійного виконувати роботи, досліджувати те чи інше питання, що стосується їхнього фаху. На мою думку, для цього необхідно змінити сам освітній процес, зробити його нестандартним, наповнити творчими й практичними завданнями, що будуть розвивати систему мислення студента й дозволять йому набути необхідних у майбутньому навичок.
Аксіологічна проблема полягає в тому, що в суспільстві, здається, панує думка про необхідність займатися не тим, що дає задоволення й реалізує внутрішній потенціал, а тим, що веде до статусу й прибутку. Із цього випливає поява різнобарвних списків «престижних» і «НЕ-престижних професій». Батьки часто з дитинства налаштовують, а іноді й силоміць спонукають своїх дітей вибирати «статусні» професії, як-от адвокат, економіст чи журналіст. Рідко вони готові сказати синам і донькам: «Займайся тим, до чого прагне твоє серце», або «Якщо ти хочеш бути філософом — то вперед, це твоє життя і твій вибір». Це притупляє здібність молоді до самовираження, формування незалежного світобачення, і, до речі, може проявлятися потім у нездатності до самостійного виконання робіт — адже з дитинства вони звикають, що хтось мислить і обирає за них. Але це скоріше питання сфери психології, тому залишмо його для спеціалістів. Водночас саме́ питання перегляду цінностей у суспільстві є занадто комплексним і потребує широких змін на рівні культури й політики, але було б неправильно не згадати про нього.
2. Слабка мотивація викладачів
Той рівень зарплатні, який наразі мають викладачі в університетах, не відповідає ні їхньому рівню освіти, ні психологічному навантаженню, з яким вони стикаються. Це негативно впливає на мотивацію викладачів — і займатися своїми фаховими обов’язками, і боротися з негативними явищами в освітньому процесі, серед яких і плагіат. Для виявлення плагіату треба виділити окремий час, за який викладач не отримає ніяких надбавок. Простіше кажучи, більшість викладачів не бачать сенсу зайвий раз напружуватися за таку мізерну ставку, це логічно зумовлює відсутність мотивації викладацького складу до творчого формування навчального процесу й також призводить до загострення проблеми плагіату. Цю думку підтверджує й викладач КПІ Володимир Іщенко: «Не дуже зрозуміло, чому студенти не хочуть скористатися тими можливостями й часом, які їм дає університет, для того, щоб ці навики (самостійного аналізу — ред.) розвинути. Вірогідно, це пов’язано з тим, що багато викладачів цього навіть не вимагають, що випливає з низької мотивації останніх через низький рівень заробітної плати. Вони навіть не намагаються виділити час для перевірки роботи на плагіат, хоча для цього насправді не потрібні якісь спеціальні програми, а досить буде правильно скористатися гулом».
З проблеми недостатньої оплати проростає і явище корупції серед викладацького складу переважної більшості українських університетів. І це також формує серед студентства розуміння освітнього процесу не як простору, де люди обмінюються знаннями, всебічно розвиваються і стають професіоналами у своїй справі, а як ринку, де завжди можна «купити» знання і різними способами «домовитися» задля такого необхідного (справді настільки?) папірця. На питання підняття заробітної плати викладачів також впливає багато факторів: від економіки до політики, і навряд чи ситуація може суттєво змінитися у найближчий час. Проте ми все одно не маємо заплющувати очі на ці проблеми, і за кожної можливості слід виступати за структурні зміни — і в політиці, і в економіці, адже вади системи освіти у країні шкодять не лише сучасникам — вони позначаться й на житті майбутнього покоління молоді. Також нам варто замислитися над іншими способами мотивації викладачів. Якими саме — це тема окремої статті, що стане продовженням цієї.
3. Застарілі методи
Час іде, змінюється суспільна думка, трансформується саме суспільство, з’являються нові технології, а з ними і нові способи здобуття знань. І освітня система має адаптуватися до цих змін. Навіть більше, вона має стати їхнім авангардом. Саме з університетського простору мають виходити нові ініціативи, тут повинні випробовуватися й застосовуватися нові підходи в різних сферах, зокрема в питаннях інформаційної безпеки. Студенти, разом із викладачами, мають не розповідати про створене — вони самі мають створювати. Банальні реферати чи сухі доповіді, де студент може просто прочитати зібрану інформацію, без власного аналізу, мають відійти в минуле. Освітній процес потребує раціональності, динамічності й нестандартності. Наприклад, Володимир Іщенко пропонує реферати замінювати на більш творчі завдання: «”Реферат” йому (студентові — ред.) навряд чи знадобиться. А, наприклад, якась спроба невеликого дослідження — знадобиться обов’язково, якщо професія, що її здобуває студент, орієнтована на випуск аналітиків. Самостійне написання есе також знадобиться, бо це гарна можливість викласти свої думки щодо спірного питання. Я повторюся: завдання мають бути максимально продуманими і практичними, спрямованими на набування здібностей, які студентові знадобляться в майбутньому».
Звідки чекати змін? Якщо питання не вирішується згори, то студенти і прогресивні викладачі мають брати справу в свої руки. Вдихнути життя у закостенілу систему освіти допоможе створення всередині університетів ініціативних груп, які будуть пропонувати своїм факультетам, кафедрам і окремим викладачам нові формати проведення лекцій, семінарів і зустрічей. Звичайно, кожен університет є частиною системи освіти України з усіма її вадами. Окремий ВНЗ повинен намагатися самостійно формувати політику освітнього процесу в своїх стінах, ставити ті чи інші вимоги й перед тими, хто в ньому навчається, і перед тими, хто викладає. Але якщо адміністрація університету не хоче змінювати ситуацію, що склалася, а саме так буває у більшості випадків, — то активні студенти й викладачі мають створювати власні ініціативи та намагатися застосовувати їх на практиці. Навіть незважаючи на всі обмежувані заходи з боку керівництва того чи іншого ВНЗ. Тобто, зміни мають іти знизу. Кооперація між викладацьким складом і студентством, постійна комунікація та прагнення до реформ зможуть стати ключем до вирішення цієї проблеми, навіть усупереч деструктивній політиці держави й адміністрації університету.
Висновок
Явище плагіату в Україні є системним, на нього впливає велика кількість факторів — від економічних та політичних до культурних. У найближчому часі важко сподіватися на радикальні зміни ситуації. Так само марно сподіватися на серйозні реформи згори. Наразі перед активними студентами і їхніми наставниками стоїть завдання тільки зменшити гостроту цієї проблеми. Виступаючи за структурні зміни та виявляючи активність на місцях, можна суттєво наблизитися до вирішення питання плагіату. Незважаючи на дуже складні умови та відсутність серйозних кроків, спрямованих на стимулювання структурних змін, із боку держави, ініціативність, відповідальність і творчий підхід мають стати супутниками і студентства, і викладачів, інакше проблема плагіату й не підкріплених знаннями «папірців» залишиться хронічною для української системи освіти на довгі роки.
Післямова
По коментар щодо проблеми плагіату серед студентів ми звернулися до кандидата соціологічних наук, викладача кафедри соціології КПІ Володимира Іщенка.
В. Б.: Наскільки складна, на ваш погляд, ситуація з плагіатом серед українських вишів? Чи справді до шахрайства вдається більшість, чи все не так погано?
В. І.: Моє особисте враження, що окрім кількох вишів, таких як Києво-Могилянська академія та Український Католицький університет, і окремих факультетів чи кафедр у інших вишах, наші університети мають великі проблеми з явищем плагіату. Не обов’язково у формі банального копіпасту, це може бути й скомпільована чи примітивно завантажена з мережі робота. Напевно, головний негативний аспект цього питання — те, що вдаючись до плагіату, студенти навіть не замислюються, правильно це чи ні.
В. Б.: Тобто, просто копіюють інформацію, навіть не витрачаючи часу на її розуміння?
В. І.: Це навіть не просто копіювання інформації… Насправді студенти банально не звикли писати роботи самостійно, про що свідчить переважна кількість робіт. Вони не звикли трансформути свої самостійні думки в самостійно написаний текст.
В. Б.: Що ви можете сказати про вплив цього явища на загальний рівень студентства?
В. І.: Звичайно, це має надзвичайно негативний вплив. Якщо університети видають дипломи людям, не навченим самостійно мислити, а отже й самостійно аналізувати те чи інше явище, доносити свої думки в письмовій і усній формі, — то сенс такої освіти втрачається зовсім. На мою думку, це базовий рівень того, чого має навчити університет.
Часто студенти використовують плагіат не тільки в письмових роботах, а також у доповідях, навіть не намагаючись прочитати запропоновану їм літературу, — а вбивають у гугл якесь ключове слово й переказують перший-ліпший треш, який викинув пошуковик. Навіть у своїх Power-Point презентаціях вони можуть копіювати інформацію цілими абзацами, а потім зачитувати те, що скопіювали, перед аудиторією. Якщо поставити їм питання, що стосується їхньої теми, але не прозвучало в матеріалі, який вони підготували, то доповідач навіть не зможе відповісти, не намагатиметься знайти відповідь у тексті. Це дуже погано.
В. Б.: Які існують способи заохотити студентів, щоб у них з’явилося прагнення мати власну точку зору щодо кожного питання, в тому числі й тих тем, на які вони пишуть роботи?
В. І.: Це гарне питання, але дуже складне. Можливо, починати треба навіть зі структури української економіки. Чи достатньо в ній робочих місць, які потребують самостійного мислення? Здається, що попит на таких спеціалістів існує, бо, наприклад, ті самі соціологи, які отримали освіту на слабких профільних кафедрах, отримають роботу кодувальника чи інтерв’ювера, та надалі не зможуть будувати кар’єру і просунутися вище від простих технічних завдань, не маючи навичок самостійного аналізу. Не дуже зрозуміло, чому студенти не хочуть скористатися тими можливостями й часом, які їм дає університет, аби ці навички розвинути. Вірогідно, це пов’язано з тим, що багато викладачів такого навіть не вимагають, а це зумовлено низькою мотивацією останніх через низький рівень заробітної плати. Вони навіть не намагаються виділити час на перевірку роботи на плагіат, хоча для цього насправді не потрібні якісь спеціальні програми, а досить правильно скористатися гулом. Та навіть цього більшість викладачів не роблять. Це окреме питання, і як його вирішувати — проблема комплексна. Якщо підняти вимоги до студентів, то не факт, що сама система освіти до цього буде готова і що їх підвищення можливо буде реалізувати на всіх курсах одразу. Тобто, такі ініціативи ставлять питання про перегляд навчальних планів, про зваженіше планування навантаження для студентів. Також є проблема в самих форматах завдань. На мою думку, немає сенсу загадувати написати якийсь простий «реферат» («реферат» у тому сенсі, в якому він розповсюджений у більшості українських університетів); письмове завдання має бути максимально конкретним. Треба, наприклад, пропонувати студентам писати есе чи дослідження на нестандартні теми, які логічно спонукатимуть їх до формування самостійної відповіді. У соціальних науках, наприклад, таких питань є достатньо. У будь-якому випадку запропоновані зміни будуть своєрідною комбінацією «батога та пряника». Завдання має бути цікавим, а до плагіату викладачі мусять виявляти нульову толерантність. Роботи з плагіатом у будь-якому форматі просто не можна приймати.
В. Б.: Можливо, викладачі мають змінити формат семінарів? Зробити менше вищезгаданих «рефератів», а більше обговорень в аудиторії, де кожен зможе в діалогах і суперечках сформувати та висловити власну, самостійну думку.
В. І.: Так, це також складова проблеми зі зміною формату роботи й завдань для курсу. Останні мають не просто передавати чужі думки, а й розвивати, вимагати від студента набувати навичок, які знадобляться йому в майбутньому. «Реферат» йому навряд чи знадобиться. А, наприклад, якась спроба невеликого дослідження — знадобиться обов’язково, якщо професія, що її здобуває студент, орієнтована на випуск аналітиків. Самостійне написання есе також знадобиться, бо це гарна можливість викласти свої думки щодо спірного питання. Я повторюся: завдання мають бути максимально продуманими й практичними, спрямованими на набуття здібностей, які студентові знадобляться в майбутньому.
В. Б.: Зараз набувають популярності невеликі фірми, які виконують на замовлення різні види робіт для студентів: від рефератів до повноцінних курсових. На вашу думку, яким чином можливо вирішити цю проблему?
В. І.: Це також дуже цікаве питання, яке потребує ширшого дослідження. Складається враження, що це явище стало повноцінним ринком. Я підозрюю, що більшість таких робіт написано на дуже низькому рівні. І тому вже сама зміна вимог для студентів щодо написання тих чи інших робіт може завдати шкоди цьому бізнесу, це логічно. Наприклад, запровадження тих самих нестандартних форматів, про які ми згадували вище, серйозно ускладнить таким фірмам їхню «працю». Звичайно, вони зможуть адаптуватися, але ціна на такі послуги також зросте. І якщо ці зміни у вимогах не вирішать проблему повністю, то хоча б суттєво вплинуть на її систематичність та частоту студентських звернень до таких фірм, адже через високу ціну більшість студентів банально не зможуть собі цього дозволити, тож компанії будуть втрачати основну частину своїх замовлень. Стандартні роботи — основна частина таких замовлень, і тому зміна формату робіт на менш шаблонний, такий, що потребує творчої праці й дослідження, буде ударом по цьому різновиду підприємницької діяльності.
В. Б.: Дякую. І останнє питання: які ваші прогнози щодо проблеми плагіату в Україні? Чи зміниться ситуація в найближчому майбутньому?
В. І.: Знову ж таки, оскільки проблема є комплексною, то навряд чи ситуація радикально зміниться в найближчому майбутньому. Для цього необхідні суттєві зміни і в освітньому процесі, і, можливо, у структурі економіки. Тобто, якщо ми говоримо, що проблема плагіату пов’язана з низькою мотивацію викладачів, структурою навчальних планів та неправильним підходом самих студентів до освіти, то всі ці речі дуже довго будуть змінюватися.
Посилання
Голунов, С. В., 2009. «Студенческий плагиат как вызов системе высшего образования в России и за рубежом». В: Cyberleninka. Доступ 20.12.16.
Дзеркало тижня. Плагіат у науці.«Плагіатором року» визнали Катерину Кириленко, «Посіпакою року» — Лілію Гриневич. Доступ 20.12.16.
ДНУ ім. О. Гончара, 2013. Плагіат у студентських роботах: методи виявлення і запобігання: методичний посібник. Доступ 20.12.16.
Круглий стіл «Академічна чесність як системна проблема вищої освіти України: університет, викладач, студент», 2015. Доступ 20.12.16.
Россия Сегодня. Plagium Vulgaris: как предотвратить плагиат в науке. Доступ 20.12.16.
Святоцький, О.Д., 2000. Інтелектуальна власність. Словник-довідник. Том 1.
Фінікова Т.В., Артюхова А.Є. (ред.), 2016. Академічна чесність як основа сталого розвитку університету. Доступ 20.12.16.
Юдин, Б. Г. Добросовестность в научных исследованиях. Доступ 20.12.16.
STUDWAY. Плагіат в українських ВНЗ: результати опитування. Доступ 20.12.16