Про війну в секторі Газа (з роздумами про Рим і Париж)

3431

Було б дивно протистояти чомусь, не розуміючи, про що саме йдеться чи не спромігшись точно це щось описати. Ще дивніше було б вважати, що будь-який акт осуду потребує відмови від розуміння через побоювання релятивізації ситуації чи притлумлення нашої здатності до судження.

Джудіт Батлер[1]

Газа є територією, яка пережила різні періоди війни та окупації в останні десятиліття, і яка, строго кажучи, з червня 2007 року перебуває в облозі ізраїльських сил (підтримуваних Єгиптом). Збройні сили обложенців, ХАМАС та його союзники, здійснили — як це називають при облозі — вилазку,  під час якої скоїли умисні і незаперечні воєнні злочини. Ізраїльтяни прямо заявили про намір вчинити воєнні злочини і розпочали каральну операцію. Очевидно, це не перші воєнні злочини в історії тривалої ізраїльсько-палестино-арабської війни, але вперше за весь час кількість ізраїльських жертв стала такою високою[2].

Останніми місяцями ми стали свідками військових операцій високої інтенсивності. Вони супроводжуються численними воєнними злочинами і характерні тим, що їх цілком можна було би передбачити. Це видно на прикладі сектора Газа[3] після того, як було покінчено з мирним процесом у 2006 році, так було і в Україні (після зіткнень 2014 року) або в Нагірному Карабасі (після сутичок 2016 року). Наші уряди не можуть вдавати, що всі ці військові операції стали для них несподіванкою — а ми й поготів.

Так звана «дискусія» у Франції, зокрема стосовно нинішнього епізоду цієї війни, вочевидь зводиться до вживання терміну «терорист». Це вкрай розмите поняття майже завжди використовувалося для дискредитації однієї з воюючих сторін: як правило, окупантами, щоб знеславити спротив окупованих, або домінуючою стороною для того, щоб підірвати довіру до опонентів (і не лише такими диктаторами, яким є сьогодні Путін — пригадаймо безголові вихватки Дарманена проти так званих «екотерористів»). Звісно, ще з давніх-давен існують терористичні методи, тобто жорстокі дії, спрямовані в основному проти цивільного населення (від окремих вбивств до масованих бомбардувань), що мають на меті здійснити психологічний і політичний вплив на супротивника за допомогою терору, незалежно від переслідування тих чи інших військових інтересів. 

 

сектор газа

Табір біженців на ринку Нусейрат у центрі сектора Газа, 19 жовтня 2023 року. Фото: AP

 

Вдаватися до поняття тероризму як до політичної категорії — зазвичай проблематичний крок, окрім тих випадків, коли потрібно дискредитувати ворога, виключити його з усіх можливих полів дискусії чи переговорів. Надто тенденційні та упереджені «списки терористичних організацій», створені Сполученими Штатами чи Європейським Союзом, таким чином, дозволяють де-факто виключити певні сили із правового поля. Дуже прикро, коли виявляється, що вони є важливими співрозмовниками, навіть союзниками, такими як Організація визволення Палестини (ОВП) або Робітнича партія курдистану (РПК) та її сирійське відгалуження.

Про злочини, посилаючись на Римський статут

Але що обговорюють, вдаючись до правових чи псевдоправових термінів, в той час, коли триває людська трагедія? Політику — і у них, і у нас теж…

Отже, наступ обложенців сам по собі не є «терористичним актом», як ізраїльські лідери майже завжди називають всю діяльність палестинського опору (зокрема її культурну чи правову складову). ХАМАС (палестинська філія «Братів-мусульман») або «Ісламський джихад», як і інші палестинці, чинили кровопролитні дії проти цивільних осіб, вдаючись, як правило, до нападів смертників. З цього приводу хотілося б згадати особистий досвід: близько двадцяти років тому «мирний процес» був уже серйозно підірваний (ізраїльськими урядовцями, американцями, бездіяльністю європейців та арабів), але низові ініціативи намагалися його відродити[4]. Під час ізраїльсько-палестинської зустрічі з цього приводу в присутності деяких європейських активістів, включно зі мною, палестинці принесли ізраїльтянам «свої вибачення перед цивільними жертвами» за напади смертників, здійснені у той час ХАМАСом. У відповідь на ці вибачення один з учасників зустрічі, ізраїльський адмірал Амі Аялон[5], одразу ж зауважив:

«Вам не потрібно вибачатися, палестинський опір використовує ті засоби, які у нього є, у нас є ракети та бомбардувальники, які мають порівнюваний ефект із більшими жертвами серед цивільного населення». «Що ми дійсно повинні зробити, — додав він, — так це відновити мирний процес», і уточнив, що «якщо ми не досягнемо успіху в наступні кілька років, тоді мрія мого батька і моя власна — створення єврейської демократичної держави в Палестині — зазнає краху. Єврейська держава буде, але вона буде фашистською».

Будьмо послідовні щодо злочинних дій. Ми можемо — як це зокрема роблю я, а тим паче більшість моїх палестинських друзів — виступати проти консервативних політичних, стратегічних і культурних поглядів ХАМАСу та його збройної боротьби, як за формою, так і за змістом. Побіжно зазначимо, що виставляння ісламістської організації — ХАМАС, у нашому разі — як докорінно терористичної також має на меті зрівняти її з джихадистами (такими як ІДІЛ та Аль-Каїда), тоді як ХАМАС є політичним вираженням вкоріненого соціального руху, і ані його військова гілка, ані «Ісламський джихад» не проводили збройних акцій за межами Палестини. Ми можемо — як це зокрема роблю я і більшість моїх ізраїльських друзів — виступати проти політики ізраїльського уряду загалом, а не лише проти тієї, яку здійснюють крайні праві (Лікуд) та їхні расистські союзники. Ми завжди повинні засуджувати злочини і щосили намагатися їм запобігти.

Однак, деякі політичні стратегії є криміногенними за своєю природою. Можна вважати, що Росія та Україна мають спільне майбутнє, але заклики до знищення України як такої вочевидь є проявом злочинної логіки; можна вважати, що Нагірний Карабах юридично є азербайджанським, але коли його вірменське населення називають тарганами, це вочевидь є підготовкою етнічної чистки, себто ідентифікованим злочинним актом. Вважати, що держава Ізраїль і єврейські жителі Палестини мають право на безпеку і свободу, відмовляючи в цьому праві арабським громадянам, які проживають на тій же території, є неодмінною ознакою того ж злочинного ухилу.

 

лікарня в газі

Місце вибуху в лікарні Аль-Ахлі у Газі, 18 жовтня 2023 рік. Фото: AP

 

Поняття воєнного злочину було юридично закріплено Женевськими конвенціями 1864 року та доповнювалося в рамках ООН до 1949 року. Його поглиблює та уточнює Римський статут Міжнародного кримінального суду 1998 року (цей текст і цю інституцію намагалися оскаржити чи навіть скасувати деякі держави, як-от Сполучені Штати, Саудівська Аравія, Ізраїль, Росія тощо). Йдеться про злочини, вчинені умисно: зачепити під час воєнних дій лікарню, школу, електростанцію, групу беззбройних цивільних чи журналістів тощо вважається супутніми втратами, навмисне ж влучання у подібні цілі є воєнним злочином. У справах про воєнні злочини існує строк давності, тоді як злочини проти людяності строку давності не мають. Останнє поняття, запроваджене у Нюрнберзі у 1946 році, включає в себе злочин геноциду. Злочин проти людяності — це навмисний широкомасштабний або систематичний напад на населення у його сукупності. Тому ми можемо правомірно припустити вчинення злочину проти людяності, коли агресор знищує або навмисно намагається знищити всі лікарні країни (як Саудівська Аравія в Ємені), всю життєво важливу енергетичну інфраструктуру (як Ізраїль в Лівані, Росія в Україні, Сполучені Штати в Іраку), сукупне населення території (намір, що оголосив Ізраїль щодо північної частини сектора Газа на момент написання цих рядків), перетворення населення в рабство (як чинить Талібан щодо афганських жінок), депортація або загроза депортації населення (як це робить Росія в Україні, Ізраїль на Західному березі річки Йордан) тощо.

Міжнародний кримінальний суд ООН судить окремих осіб, він має (дуже відносні) засоби дії і може самостійно вжити судових заходів у разі підозри у вчиненні злочину, що він частково зробив щодо Росії та Ізраїлю. Без жодних сумнівів, саме через це деяким схильним до агресії урядам та державам, а особливо їхнім лідерам, вкрай не подобається діяльність цього суду. Тоді як з Міжнародним судом ООН можна домовитися, бо він, у свою чергу, судить держави виключно за їх зверненням і не має засобів для виконання своїх рішень, якщо такі приймаються, без втручання з боку Ради Безпеки, тобто на практиці — в жодних серйозних випадках.

 

Міжнародний суд ООН

Засідання Міжнародного суду ООН. Фото: eurointegration.com.ua

 

Діяльність Міжнародного кримінального суду (МКС) з моменту його заснування в 2002 році не обходилася без численної критики (через упередженість, бюрократію, терміни розгляду тощо), але численні держави атакують і підважують насправді не ці недоліки МКС, а сам принцип і зміст його Статуту як інструменту права. У випадку з Палестиною не тільки ізраїльтяни хочуть за будь-яку ціну уникнути звинувачення своїх громадян, але й американці, хоча вони не є учасниками МКС, а також європейці включно з Францією, які зробили все, щоб Палестина не була визнана як сторона-учасниця на підставі того, що вона «не є повноправним членом ООН». Тим не менше, представникам палестинської влади (яких також майже не існує на практиці, але це інша тема) таки вдалося отримати доступ у 2015 році, і лише у 2021 році МКС, попри тиск США та Європи, визнав себе компетентним розслідувати справи щодо Західного берега Йордану, Східного Єрусалиму і Гази!

Зауважимо побіжно, що в компетенцію МКС, отже, входить розслідування справи воєнних злочинів ХАМАСу у жовтні 2023 року. Але якщо це відбуватиметься без розгляду ізраїльських воєнних злочинів, ефект «подвійних стандартів» буде катастрофічним. Це дискредитує саму ідею міжнародного правосуддя, на превелике задоволення арабських автократів, принципово ворожих, як і ізраїльські правителі, міжнародному праву; американців, які підтримують його, поки це не стосується їх самих; а також і європейців, для яких лицемірство в цій царині стало правилом.

Трагедія в Палестині та Ізраїлі, патетична психодрама у Франції

Ми побачили, що європейці аж ніяк не відіграють тієї позитивної ролі, яку вони іноді собі приписують у просуванні «справедливого та тривалого миру» в регіоні. Натомість останніми роками вони, на жаль, у власний спосіб доклалися до знищення мирного процесу, який виявився неефективним з самого початку, оскільки не був заснований на принципі правової рівності між палестинцями й ізраїльтянами.

Європейці вже давно стали килимком, об який лідери Близького Сходу можуть витирати ноги: вони забезпечують основну частину фінансування життєво важливої​ інфраструктури в секторі Газа та на Західному березі річки Йордан — тих, за які згідно з міжнародним правом має відповідати «країна-окупант», і які ізраїльтяни намагаються регулярно знищувати. Вони щосили підтримують «палестинську владу», у якої від повноважень залишилась хіба лише назва і яку відкидає переважна більшість палестинців через її корумпованість і співпрацю в галузі безпеки з Ізраїлем заради збереження «мирного процесу», згаслого щонайменше вже як п’ятнадцять років. Вони йдуть на численні поступки перед місцевими реакційними лідерами, нафтомонархами, військовими кастами і корумпованими ізраїльськиими екстремістами чи фанатиками. Французькі лідери, раніше дещо уважніші за інших до долі палестинців, тепер, за час президентств Саркозі, Олланда та Макрона, перемістилися радше в авангард цього регресу. Регресу, останнім проявом якого є явне прагнення певних урядів та адміністрацій згорнути європейську допомогу палестинському населенню, тобто дослівно «припинити постачання ресурсів».

 

Макрон, Саркозі, Олланд

Франсуа Олланд спостерігає, як Ніколя Саркозі потискає руку президенту Франції Емманюелю Макрону. Фото: Reuters

 

Масові вбивства, вчинені угрупуваннями ХАМАСу, у Франції послужили приводом для внутрішньополітичної операції, наслідки якої, безсумнівно, будуть катастрофічними, попри віддаленість від трагедії в Палестині. Політичні, академічні та медійні авторитети використовують моторошну логіку колишнього прем’єр-міністра-блазня Мануеля Вальса, згідно з якою «пояснити — означає вибачити», щоб дискредитувати будь-які голоси, які намагаються контекстуалізувати насильство, пояснити еволюцію нинішньої ізраїльсько-палестинської війни і наголосити на необхідності дотримуватися права на рівну безпеку для всіх як беззастережну умову для припинення цієї війни та встановлення миру. Усе це одразу прирівнюється до виправдання тероризму. Це супроводжується огидною політиканською кампанією, спрямованою на розділення та послаблення лівої опозиції у Франції: так, прем’єр-міністерка Елізабет Борн поспішила висловитися про «антисемітизм, закамуфльований під антисіонізм» Франції Нескореної (Ля Франс Інсуміз, ЛФІ) та її «вихід із республіканської коаліції», таким чином приєднавшись до правого ксенофоба Еріка Сйотті. Вона поспішно засудила тих екологів чи соціалістів, які не брали участі у так званій антитерористичній демонстрації нібито на знак солідарності з ізраїльськими жертвами, а насправді у багато в чому подібній до відверто антипалестинського та ісламофобського хрестового походу під прикриттям боротьби з ісламізмом і «права Ізраїлю захищати себе», що зводиться до права ізраїльських лідерів атакувати.

Тим не менше, Франція Нескорена, ці соціалісти й екологи — усі засудили дії ХАМАСу проти цивільних як воєнні злочини. Дарма, нашим лідерам-макроністам та їхнім тимчасовим союзникам не йдеться про те, щоб домогтися засудження виконавців цих злочинів шляхом дійсного впровадження механізмів міжнародного права, на що великі держави, особливо європейські, мають засоби, адже це б означало дійсне застосування цього права також і щодо ізраїльських злочинів, починаючи з тих, які відбуваються зараз і які ніхто не спробував зупинити, таким чином виправдовуючи принцип таліону.

 

мітинг в Парижі

Мітинг на підтримку Ізраїлю в Парижі. Фото: з відкритих джерел

 

Демонстрації на підтримку ізраїльтян (що для багатьох учасників означало підтримку ізраїльського уряду) у Франції були дозволені без проблем, в той час як демонстрації за справедливий і тривалий мир, представлені як пропалестинські, були заборонені. Франція стала єдиною країною Західної Європи та Північної Америки, яка застосувала цю заборону. Це стало чітким підтвердженням існування «подвійних стандартів», шокуючим для значної частини громадської думки та катастрофічним для тих груп населення (здебільшого північноафриканського походження, але не винятково), які й до того зазнавали тиску «подвійних стандартів» у своєму повсякденному житті. Підтвердженням, яке у когось неодмінно переросте у почуття образи і підштовхне до соціального, політичного і культурного «дисидентства», а для деяких індивідів стане поштовхом до злочинних дій, таким чином підживлюючи заворожене коло насильства в нашій країні.

Наші активістські кола, де мала б панувати міжнародна солідарність, реагують схвильовано, при цьому вступаючи між собою у більш-менш гострі та ірраціональні сварки. Здається, нас більше цікавить те, що слід «засуджувати», аніж те, що ми повинні відстоювати чи вимагати від наших держав і те, що ми можемо зробити. У всякому разі, це не те, що ми зараз обговорюємо.

Когось здивує, що цей текст, написаний людиною, яка вважає себе активістом міжнародної солідарності, приділяє так багато уваги категоріям права, припускає, що рішення могло би бути правовим, а не політичним, наївно сподіваючись, що інстанції ООН, включно з Міжнародним кримінальним судом, можуть вплинути на ситуацію. Перевага права полягає в тому, що воно дозволяє нам чітко називати речі, говорити не про «абстрактні цінності», а про конкретні практики та дії реальних осіб. Справедливість важлива, тому що, окрім необхідності діяти, щоб покласти край поточній фазі різанини та бойових дій (і отримати чергове припинення вогню), ми всі знаємо, що немає миру без справедливості, без загального дотримання прав для усіх без винятку.

Виявом конкретної солідарності є і буде надання допомоги постраждалим. Як і в усіх поточних конфліктах, як і в Україні чи Вірменії (і Росії та Азербайджані), необхідно дослухатися до закликів та вимог тих жінок і чоловіків, які борються за свободу і за мир до їхніх рухів й організацій на місцях. Як-от, Альтернативний інформаційний центр (AIC), Асоціація громадянських прав в Ізраїлі (ACRI), організація Бецелем, Комітет проти тортур в Ізраїлі (PCATI), Центр із захисту прав арабів в Ізраїлі (Адалах), палестинський правозахисний центр Аль-Мезан, Аль-Хак і Палестинський центр прав людини (PCHR), Центр досліджень прав людини в Рамаллі (RCHRS), наші друзі в Театрі свободи в Дженіні (розтрощений ізраїльською армією кілька тижнів тому) тощо.

І робити це зараз.

14 жовтня 2023 року

Примітки

  1. ^ https://aoc.media/opinion/2023/10/12/condamner-la-violence/ Джудіт Батлер — американська філософ-феміністка, чиєю найвідомішою працею є «Гендерний клопіт» (1990), опублікований французькою у видавництві La Découverte у 2005 році.
  2. ^ Позбавивши життя щонайменше 1400 людей, переважно мирних жителів, ХАМАС отримав те, чого шукав: символічну «перемогу», оскільки з 1948 року це найбільша кількість вбитих ізраїльтян. Цей зловісний і злочинний «успіх» надає йому, на жаль, значного авторитету серед пригніченого населення не лише в Палестині, що є запорукою його подальшого існування, скільки б його членів не було ліквідовано. Ізраїльські ультраправі та радикально праві лідери не приховували свого наміру помститися у загрозливому співвідношенні 1 до 10, яке задає темп масовим убивствам в регіоні: чи сягнуть вони 14 000 смертей палестинців? Ізраїльські правоцентристи та європейські лідери, схоже, не переймаються, ігноруючи тривожні сигнали, про які сповіщає, наприклад, ізраїльський правозахисний рух Бецелем.
  3. ^ Ізраїльська армія, яка вважалася непереможною, зокрема завдяки своїй здатності до електронної розвідки та контролю, була де-факто розбита Хезболлою на півдні Лівану в 2006 році. Ізраїльський Генеральний штаб і ультраправий уряд були цього разу «заскочені зненацька» наступальною здатністю ХАМАС з тих же самих причин – через ілюзію володіння ситуацією завдяки техніці й власну ідеологічну зарозумілість.
  4. ^ Йдеться про Женевську ініціативу 2003 року, спрямовану на те, щоб символічно завершити мирні переговори в Осло за участі колишніх переговорників Йосі Беліна від Ізраїля та Ясера Абеда Рабо від Палестини, а також про петицію «Голос народів», ініційовану палестинцем Саре Нуссейбе та ізраїльтянином Амі Аялоном.
  5. ^ Амі Аялон, на той час колишній командувач морського флоту Ізраїлю і колишній директор Шін Бет (внутрішньої розвідки Ізраїлю).

Автор: Бернар Дреано

Переклад з французької: Ірина Собченко

Обкладинка: Катерина Грицева
 

Поділитись