Універсальність палестинської справи

  • 29 листопада 2013
  • 1980
Універсальність палестинської справи

Етьєн Балібар

З яких причин ми підтримуємо палестинську справу, одну з тих, що дозволяє, на наш погляд, посприяти гідності та відповідальності політичного дискурсу? Я відповім лишень від свого імені, але в перспективі широкого збігу розмаїтих думок, ідучи навіть далі тих, хто виступає за «справедливий мир» на Близькому Сході. Я висуну припущення, що ця справа — універсальна. Але не завдяки своїй очевидності: не тому лишень, що в історії і в політиці очевидності немає, а тому, що (день у день констатуючи занадто сильне занурення у конфлікт, щоб зберігати нейтральність і достатнє відсторонення для тверезої оцінки явищ) ми повинні принаймні зрозуміти, що проблеми, які пручаються «об’єктивному» сприйняттю ізраїльсько-палестинського конфлікту, становлять частину проблем також і для розв’язання конфлікту.

У термінах правосуддя та права цей конфлікт не носить абсолютної демаркації (мова не йде про війну «хороших» проти «поганих»), однак являє собою серйозне порушення рівноваги, що безупинно загострюється. Ізраїль, одна з найпотужніших військових сил світу, тісно пов’язана з американською надмогутністю і, володіючи усіма сучасними військовими засобами, говорить, що діє лише заради захисту свого цивільного населення. Ізраїльтяни мають історичні причини завжди колективно почувати себе, в певному сенсі, під «відстроченою» загрозою. Але наразі саме палестинці борються за виживання як народ.

Вийшовши, з одного боку, з тих, хто пережив найбільший у сучасній історії геноцид, і для яких міжнародне співтовариство визнало право утворення нації на місці Землі обітованої давніх юдеїв (до чого додалася добровільна чи вимушена єврейська еміграція з арабських та інших країн світу), ізраїльтяни зіштовхнулися з ворожим середовищем, яке заперечувало їхнє право на мешкання. Перевертаючи ситуацію, вони перейшли від захисту до завоювання.

Починаючи від розв’язаної арабськими країнами війни 1948 року, яку Ізраїль використав як привід для етнічних чисток (їхній масштаб тоді ніхто не оцінив), від конфліктів, що приносили йому переможний результат, Ізраїль долучився до когорти домінуючих держав. У 1967 році він захопив і колонізував 22% історичних територій Палестини, створюючи, всупереч міжнародному праву, дедалі більш незворотній прецедент доконаного факту. Логічним завершенням (яке хтось визнає, а хтось заперечує) стало або ж перетворення палестинців на підданих великої «єврейської держави», або ж масове виселення палестинського населення, або ж поєднання двох чинників.

Відтоді третина палестинців у вигнанні проживають переважно в злиденних умовах біженців, тимчасом як держава Ізраїль не визнає хоч яке-небудь право на повернення додому, а країни арабського світу не розглядають можливості інтеграції для надання їм права бути громадянами. «Зайвий» народ, національне самоусвідомлення якого відбулося внаслідок колективної катастрофи, вони все ще очікують на те, що міжнародне співтовариство дотримає обіцянки дати їм можливість здобути незалежність у формі життєздатної держави. Натомість їм нав’язали номінальну державу, вважаючи при цьому, що весь народ несе колективну відповідальність за будь-які загрози для безпеки їхніх сусідів.

Спостерігачі відзначили, що в умовах окупації палестинське громадянське суспільство виказало вражаючу здатність до опору: палестинці обробляють землі, забезпечують освіту і здоров’я, дають світові артистів і письменників, підтримують родинні та професійні стосунки. Від часів другої інтифади урядові та армії Ізраїлю вдавалося чинити їм перешкоди, систематично руйнуючи інфраструктуру та необхідні засоби для життєзабезпечення, чинячи смертоносний державний терор, що без розбору падав як на бойовиків, так і на мирне населення, паралізуючи адміністративні центри, захоплюючи землі, розмежовуючи території. Удаючи, ніби шукають «прийнятних співрозмовників», вони систематично нагнітали ідеологічні розколи всередині палестинського суспільства та підштовхували до міжкланового розбрату, який, звичайно, існував і без них. Надходить момент, коли незалежність обох держав, передбачена міжнародними домовленостями, стає нездійсненною, що спричиняє драматичні наслідки для всіх, — також і для Ізраїлю.

Чи заперечення самої наявності палестинського народу (від Накби до напівзбудованого муру) виправдовує всі форми опору, а тим більше звернений проти ізраїльського мирного населення тероризм, до якого мають стосунок різноманітні ісламські чи неісламські організації? Треба поставити це питання не тільки для того, щоб «відповісти» на аргументацію Ізраїлю та його захисників, а й з глибших причин. І не тільки в моральних, але й у політичних термінах.

Можна пояснити тероризм зневірою та безсиллям, або ідеологією, або прямою реакцією на державний терор. У будь-якому разі він матиме катастрофічні наслідки для боротьби палестинського народу. По-перше, він точно відповідає ізраїльській стратегії руйнування палестинського суспільства, дозволяючи безупинно здіймати рівень насильства проти нього, навіть якщо цей підйом треба дуже дорого оплачувати життями і ресурсами. Ось чому не треба дивуватися, що уряд Ізраїлю підтримує відповідні умови й постійно провокує ескалацію насильства своїми вчинками. По-друге, всередині ізраїльського суспільства він паралізує більшість сил, що могли би діяти на скасування завойовницької політики. Також він унеможливлює ухвалення тимчасової угоди щодо примирення двох народів; а це, як з одного, так з іншого боку, тільки призводить до поширення нігілізму. Нарешті, серед частини палестинського населення (особливо серед молоді) він насаджує жертовні ідеї героїзму та бачення життєвих цінностей виключно в світлі друг-ворог. Усі історичні приклади доводять, що таке ставлення на досить тривалий час обертається знищенням цивілізованих стосунків.

З огляду на право та правосуддя, звернення частини палестинського суспільства до терористичного насильства проти насильства колоніального нічого не змінює в неврівноваженій ситуації: воно не дає Ізраїлю жодного права нищити свого ворога під приводом власного захисту. Є небезпека, що таке насильство відкладає на невизначений термін можливість перемоги над окупантом або робить цю можливість безпредметною. Отож воно глибоко самогубне. Палестинському народові належить розв’язати цю проблему. З цього не можна виснувати, що міжнародне співтовариство, не відчуваючи своєї відповідальності, мусить лише чекати на створення нової розстановки сил, за якої «зброя слабких» більше не буде єдино можливим засобом.

Однак ці проблеми повністю змінили свою природу і властивість після 11 вересня 2001 року і воєн в Афганістані та Іраку. Відповідно до обставин, ізраїльська колонізація та палестинська опозиція, ілюструючи на власному прикладі «закон найгіршого варіанту», опинилися втягненими у глобальну економіку насильства, що прагнула повсюдно нав’язати логіку протистояння поміж «силами Добра» і «силами Зла», воднораз руйнуючи властиве їхньому конфліктові політичне значення.

Звідси постає нова нерівновага, в якій парадоксальним чином будь-хто стає дзеркальним відображенням іншого. Ізраїль завжди прирівнював озброєну боротьбу палестинців до діяльності «міжнародного тероризму», тим самим угадуючи наперед «глобалізацію терору», до якого залучені одночасно й ісламські фундаменталісти, і Сполучені Штати. Зі свого боку, палестинці, споконвіку солідарні з подеколи зрадливим арабським світом, інколи схильні ідеалізувати тих, у кому вони вбачають найзапекліших ворогів їхніх власних ворогів (учора то був Саддам Хусейн, завтра, можливо, Усамма Бен Ладен чи хто там стане на його місце). Сприйняття ґрунтується на глобальній сутичці між двома ворожими поміж собою світами — Сходом і Заходом. Для такої візії ізраїльсько-палестинський конфлікт — лише одна ланка, й він може бути розв’язаний унаслідок повної «перемоги» одного чи іншого табору. Тож безпосередні учасники драми позбавлені будь-якої здатності на ініціативу, окрім як накручувати спіраль взаємних «контртерористичних» випадів.

Така тенденція руйнівна для палестинців, і хоч багато з них усіма силами їй пручається, її подають як «священні війни», насправді їм не властиві, а жертв визначають як вияв місцевого обурення. Вона також дуже непокоїть державу Ізраїль, достатньо їй лишень уявити себе фортецею в безкінечному стані облоги посеред арабського світу. Немало ізраїльських громадян це відчувають чи передчувають, але не усвідомлюють усіх можливих наслідків. Зрештою, вона становить небезпеку для всього світу, який спостерігає у концентрованому образі ізраїльсько-палестинського конфлікту розпалення «конфлікту цивілізацій», що втягує в себе й спотворює усі проблеми території, суверенітету й громадянства, колонізації та деколонізації, багатства й бідності, релігійного суперництва і культурної відмінності. Ось чому в інтересах усіх (а особливо тих країн, які належать до одного геополітичного простору) спробувати, якщо є ще час, відкрити шлях для рішень, заснованих на правах народів на життя й безпеку, на виправлення несправедливих дій.

Часто чуємо слова, нібито підтримка палестинської справи може поставити під сумнів легітимність ізраїльської держави. Так само як застосування тероризму як засобу для спротиву не усуває справедливості палестинської справи, несправедливість ізраїльської політики не ставить під сумнів легітимність існування Ізраїлю як політично «суверенної» цілості (з чого зовсім ніяк не завбачені ані територіальне обґрунтування цього суверенітету, ані місцеві чи регіональні рамки, в яких ізраїльтяни могли би прийняти його обмеження заради забезпечення прийдешніх умов демократичного існування їхньої держави).

Але два факти послаблюють цю легітимність, якщо навіть не роблять її сумнівною в очах більшої частини світу. Один факт стосується визначення Ізраїлю як «єврейської держави». Адже ця держава не тільки не припиняє поширюватися на шкоду палестинцям, але в межах своїх кордонів вона нав’язує їм статус громадян другої зони, позбавлених великої кількості прав і виключених із символічної рівності, порівняно зі «справжніми» ізраїльтянами,  у володінні їхньою спільною землею. Другий факт стосується того, що легітимність Ізраїлю як сучасної держави не може (як юридично, так і морально) ґрунтуватись ані на міфі про сакральне походження, ані на перетворенні масового знищення, жертвами якого були батьки єврейських мешканців, в «суверенне право», яке підносило би їх вище закону націй, ані на тріумфуючій силі. Тут необхідне визнання оточуючих народів, і насамперед народу, який вони «пересунули» в процесі зовсім особливої колонізації.

Ось чому ізраїльтяни потребують суверенітету палестинців не менше, ніж самі палестинці. Більше того, їхній суверенітет пов’язаний із суверенітетом палестинців. Звичайно, це визнання арабський світ спершу заперечував, і дехто (серед них багато палестинців) і далі так робить. Однак якщо Ізраїль завершить руйнування Палестини й місцевого населення, таке визнання стане остаточно неможливим, і Ізраїль ніколи не буде державою «як інші».

Що можуть вдіяти зовнішні країни для впливу на конфлікт, чиє перетворення на глобальну ставку загрожує їхній власній безпеці? Звичайно, лише наявні супротивники можуть віднайти дієве врегулювання, засноване на правосудді та історії. Згідно з цими засновками, відкриті усі формули майбутнього, і ми, зовнішні «свідки» чи «друзі», не маємо права постановляти, що є поворотним, а що ні, на схилку півстолітньої боротьби між національними проектами двох проживаючих на одній землі народів. Та їхня конфронтація, як ніколи раніше, більше не точиться в закритому просторі. За посередництва союзників, у вияві інтересів, ідеологічному резонансі, через родинні стосунки, культуру чи релігію палестинці та ізраїльтяни присутні в житті зовнішнього світу. Й багато інших країн мають стосунок до життя обох суспільств, долучаючись до програми гуманітарної чи військової допомоги, інвестицій та наукового співробітництва, підтримки населення, дипломатії…

Якщо ніхто не вірить, що врегулювання може бути уладнане ззовні, так само ніхто не думає, що можна обійтися без міжнародного посередництва. Без Об’єднаних Націй, що користуються своїм історичним кредитом довіри, без Америки, від якої багато що залежить, без Європи чи арабського світу. Не будемо очікувати змін у позиції Сполучених Штатів, чий президент Буш у присутності Шарона нагадав і наголосив на підтримці ізраїльської експансії, що опинилась у лещатах драматичних подій на Близькому Сході та зовнішньополітичних ризикованих змін. Європа посідає ключову позицію, та не тільки, щоб підняти ціну своїй точці зору іншими засобами крім слів, але й щоб дати можливість участі арабських країн у перемовах. Жодна «дорожня карта» не може обійтись без такого демократичного врівноваження, від якого залежить довіра палестинців, залучення всього регіону та нейтралізація логіки «зіткнення цивілізацій». Жодна переговорна процедура неможлива, якщо «посередники» виступають протекторами загарбників.

Отож треба, щоб наші публічні голоси прозвучали на повну силу. Й хай це відбувається як на принциповому підґрунті, виказуючи непримиренність щодо минулих фактів та невідкладних потреб теперішнього часу, так і на правовому полі вищих перспектив, які не виникають самі собою. Задля цього треба, щоб вони виявились спроможними (що ще менше постає саме собою) змінити спільнотні й символічні форми солідарності та ідентифікації на інструменти дієздатності осмислення та ініціативи. Вони не можуть чесно втримати рівними терези важелів між нерівними діями, але ж — у той час, коли вони дадуть почути сильний голос, щоб світ прийшов на допомогу пригніченій Палестині — потрібно, щоб вони здійняли цю справу на висоту універсальності. Чи вже занадто пізно, щоб цього домогтися? Так, пізно, але іншого шляху немає.

Перекладено за виданням: Etienne Balibar. Universalité de la cause palestinienne // LE MONDE DIPLOMATIQUE, mai 2004, pages 26–27.

Переклав Андрій Рєпа

Читайте також:

Коли говорите про Газу, не туліть до купи ще й Другу світову війну (Роберт Фіск)

«Я звинувачую»: Дрейфус у наш час (Жаклін Роуз)

Восточный евреи в Израиле (Артем Кирпиченок)

 

 

Рекомендовані

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери