Проблема «асоціалів» у Нацистській Німеччині

  • 25 червня 2014
  • 2039

Анастасія Рябчук

Вперше опубліковано в: Спільне, №5, 2012: Політекономія расизму

Бездомні, жебраки, повії, вуличні хулігани та інші маргінальні групи у багатьох суспільствах сприймаються як потенційні злочинці чи загроза громадському порядку, як девіанти (яких слід покарати) чи психічно хворі люди (яких слід ізолювати від суспільства). У нацистській Німеччині таке негативне сприйняття міських маргіналів трансформувалося у жорстоку політику боротьби з «асоціалами», які «своєю поведінкою, навіть якщо вона не включала кримінальних дій, виказували своє небажання адаптуватися до життя спільноти» (Black, 2002: 144).

Про категорію «асоціалів» читаємо в «Законі про запобігання потомству з вродженими вадами» (липень 1933 року) і «Законі проти природжених злочинців». У 1934 році Управління нацистської расової політики спільно з Гестапо почало складати «каталог асоціалів» (Milton, 1997: 165), а Кримінальна поліція проводила рейди і збирала з вулиць бездомних і жебраків — скажімо, у Захсенхаузені в листопаді 1938 року було арештовано 4887 «дармоїдів» (Arbeitscheue) (Black, 2002: 141). Як зазначає Мілтон, з метою запобігання злочинності (vorbeugende Verbrechensbekaempfung) «асоцiалів» арештовували і відсилали в концтабори, нашиваючи на їхній тюремний одяг чорні трикутники:

Закон поширював дію запобіжного арешту на всіх осіб асоціальної поведінки, загрозливої для суспільного блага, незалежно від того, чи мали ці особи кримінальне минуле. Він застосовувався до кочових і безробітних циган, асоціалів, безробітних, злочинців-рецидивістів, бездомних, жебраків і євреїв, яких раніше вже засуджували до тюремного ув’язнення на термін більше 30 днів (що могло включати, наприклад, покарання за порушення правил дорожнього руху). Арешти, які проводила кримінальна поліція (Кріпо), а не Гестапо, забезпечували зростаючу систему концтаборів рабською працею (Milton, 1997: 168).

 

1

 

Цікаво відзначити накладання етнічних і соціальних категорій (наприклад, циган і асоціалів чи бездомних) у нацистській расистській політиці. Хоча нацисти пропонували «вирішення циганського питання, виходячи з його расового характеру», але в категорію циган включили окрім «чистокровних циган» також «циган змішаного расового походження» (Zigeunermischlinge) і, що найцікавіше — кочовиків «нециганської крові, що поводяться як цигани» (Bruce, 2001: 40). Остання категорія є поведінковою, а не расовою і до неї можна зарахувати більшість жебраків і волоцюг. Визначення циган як людей, котрі «живуть майже винятково за рахунок жебрацтва і крадіжок», також вказує на співіснування расових і соціальних факторів при визначенні «нижчих» груп.

В рецензії на книгу Гюнтера Леві «Нацистське переслідування циган» Пітер Блек резюмує, що за браку будь-якої наукової бази для визначення «циганської крові» (до того ж, за нацистським визначенням, цигани належали до «вищої», арійської раси, і навіть існували спроби створити для «чистокровних» циган резервації для збереження і дослідження їхньої культури та побуту), нацисти «звернулися до єдиного базису, який у них був: соціальної поведінки»:

Нацисти прагнули створити утопію, в якій усі форми злочинів, справжніх чи уявних, реальних чи потенційних, і всі форми того, що сприймалося як соціальна девіація, мусили зникнути (Black, 2002: 144).

 

3

 

Так сталось і з «асоціалами»: у 1936 році було створено Дослідницький інститут расової гігієни і демографічної біології, який очолив Роберт Ріттер. Одним із завдань цього інституту було довести, що кримінальна й асоціальна поведінка є спадковою. Але більшість бездомних, жебраків та інших «асоціалів» арештовували саме за їхню поведінку, а діагнози шукали і приписували вже постфактум і без жодних медичних підстав.

Непослідовність нацистської логіки знищення на основі поєднання соціальних і расових критеріїв (у випадку «асоціалів» чи пацієнтів, визначених як «інваліди» чи «психічно хворі») також помітна в програмі евтаназії (що діяла з 1939 року і була офіційно призупинена влітку 1941 року, хоч лікарі продовжували таємні «милосердні вбивства» і після цієї заборони (Burleigh, 1994).

 

5

 

Цю програму іноді виправдовували принципами євгеніки і расової чистоти, а іноді — економічними міркуваннями: знищення «непотрібних їдунів», «життів, позбавлених цінності» (lebensunwertes Leben) чи співчуттям до невиліковно хворих (звідси і назва — Акція Милосердне вбивство, Aktion Gnadentod) — хоча більшість жертв евтаназії, як пише Галлагер «не були невиліковно хворими, не страждали від нестерпного болю і зовсім не прагнули померти» (Gallagher, 1997: 207). Як зазначає Блейзер (Blaser, 2001: 36), питання інтеграції в економічну систему і знищення «непродуктивних» членів суспільства, а також високі медичні витрати на лікування хронічних хворих, були ключовими і в рішенні про евтаназію психічно хворих, котрі були одними з перших жертв нацистського режиму. Серед жертв евтаназії опинились і бездомні та жебраки, чиї життя були «позбавленими цінності», адже вони не робили продуктивного внеску в суспільство:

Рішення про евтаназію могло бути прийнятим лише після дослідження заповненого опитувальника за медичною справою кожного пацієнта, але діагнози (безумство, розумова відсталість, параліч або хронічні захворювання) і питання опитувальника (чи були у пацієнта родичі, які страждають на недоумство?) були такими розпливчастими і загальними, що, опираючись на них, неможливо було зробити жодного серйозного висновку про стан пацієнта, не кажучи вже про підтвердження расового походження. В результаті стало можливим додаткове широко розповсюджене, неорганізоване і досить довільне умертвіння в рамках програми «евтаназії» таких груп як «асоціали», «некеровані діти», «гомосексуалісти», «політичні злочинці» чи «дармоїди» (Gallagher, 1997: 213).
 

4

 

Мілтон підсумовує: нацистські расові теорії, що служили основою програм знищення асоціалів, не були «ані раціональними, ані послідовними». Замість монолітної нацистської ідеології ми бачимо повсякденні, не завжди скоординовані дії партійних бюрократів, лікарів, расових «вчених»:

Гітлер встановлював політичні цілі, тоді як управлінці середньої ланки визначали і здійснювали політичні кроки. Гітлер був одержимий ідеєю расової чистоти і мав намір очистити генофонд німецької нації, вимагаючи виключення з нього всіх расово-чужих і генетично неповноцінних. І вже у співпраці з ученими-євгеніками нацистська партія і урядові бюрократи визначали групи осіб, що підлягають знищенню (Milton, 1997: 177).

Важливо відмітити, що звичайні німецькі громадяни досить холодно ставились до тих соціальних груп, які нацисти ярликували «асоціалами», і навіть підтримували деякі репресивні заходи (Gellately and Stolzfus, 2001). Лікарі переконували їх, що медична допомога має йти передовсім тим, кого можна повернути до продуктивного здоров’я, а не хронічним хворим (Gallagher, 1997: 209), а вчителі на уроках математики просили дітей розгадати такі задачі як «скільки будинків можна збудувати замість психіатричної лікарні» чи «скільки кредитів можна дати молодим сім’ям за ті гроші, що тратяться на інвалідів, злочинців і божевільних» (ibid.: 216). Таким чином, як зауважує Галагер, медики на службі у Третього Райху продовжували вікову традицію поділу нужденних на тих, хто «заслуговує» чи «не заслуговує» на допомогу, хоча цей принцип є чужим медичній етиці допомоги всім нужденним. Алі Ґьотц (Goetz, 2007) у книзі Hitler’s Beneficiaries впевнено показує, що більшості населення, яке не потрапляло під визначення «асоціалів» чи «нижчих рас», режим обіцяв суттєві привілеї і соціальну допомогу. Нацистські партійні діячі ставили за мету включити біля 90% населення в партійні організації — всіх, за винятком «людей нижчих рас, асоціальних чи антинімецьких елементів, недостойних членства» (Unger, 1971: 126).

 

6

 

Відмова Федерального суду Західної Німеччини у 1956 році виплачувати компенсацію циганам, що постраждали від нацистського режиму, пояснювалася тим, що йшлося нібито не про «переслідування на ґрунті раси, релігії чи ідеології», а про «асоціальну поведінку», проти якої існували закони і перед приходом до влади нацистів. Згадаймо, до прикладу, про баварські та прусські закони (від 16 липня 1926 і 3 листопада 1927 року відповідно) про «боротьбу з циганами, волоцюгами і дармоїдами» (Gesetz zur Bekaempfung von Zigeuner, Landfahrern und Arbeitsscheuren), чи про концтабір для циган-кочівників, відкритий міською радою Франкфурта-на-Майні у 1929 році (Hancock, 1997). До приходу до влади нацистів були поширені також і ідеї про необхідність стерилізації з метою расової гігієни або ж евтаназії людей, чиє життя «позбавлене цінності» (lebensunwertiges Leben), про що, наприклад, писали у 1920 році німецький психіатр Альфред Хохе і юрист Карл Біндінг у праці «Знищення життя, позбавленого цінності» (Gallagher, 1997: 215).

 

7

 

Державна політика переслідування циган продовжувалася і після завершення Другої світової війни. Колишній «Центральний офіс для боротьби з циганською загрозою» було переведено до Мюнхена, де він продовжив свою роботу аж до 1970 року. І лише у 1980 році потерпілим в часи нацизму циганам таки призначили матеріальну компенсацію в розмірі трьох тисяч євро. Про компенсацію для жебраків, бездомних та інших «асоціалів» навіть не йшлося — ймовірно, що з тієї ж причини, з якої влада відмовилася визнати нацистську антициганську політику, мотивуючи відмову наявністю репресивних заходів щодо «асоціальної поведінки» і в донацистський період. Дійсно, така політика існувала і раніше, і пізніше, і в «тоталітарних», і в «демократичних» суспільствах. До прикладу, у Швеції стерилізація психічно хворих і асоціалів проводилась аж до 1970 року (Broberg and Roll-Hansen, 2005), у США принципи євгеніки довгий час користувались популярністю в кримінології, а правоохоронні органи Донецька напередодні Євро-2012 «всього» за сорок тисяч гривень з бюджету міста намірялася відселити двісті бездомних на територію колишньої військової частини між Донецьком і Макіївкою, створивши там «табір праці і відпочинку — як було раніше». Саме тому так важливо не забувати про нацистський досвід і про те, які політичні рішення є логічним наслідком расистської боротьби з «асоціалами».

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

 1939-1945: ПІРАТИ ЕДЕЛЬВЕЙСА

ЗАГАЛЬНІ МІРКУВАННЯ ПРО ДЕРЖАВУ НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ (Нікос Пуланцас)

Генрі Форд і «Світове єврейсьво» (Міхаель Леві й Елені Варікас)

НЕГАТИВНАЯ ФАБРИКА ОСВЕНЦИМ (Роберт Курц)

НАУКА И ЭТИКА, или МОГУТ ЛИ УЧЕНЫЕ ИЗБЕЖАТЬ КСЕНОФОБИИ (Виктор Шнирельман)

Посилання

Black, P., 2002. Book review for: Guenther Lewy. The Nazi Persecutions of the Gypsies. Oxford: Oxford University Press. 2000. In: Central European History. Vol.35, No.1. pp.140-144.

Blaser, A., 2001. Always the first to go: people with disabilities. In: Kimenyi A. and Scott O.L. (eds) Anatomy of Genocide: State-sponsored mass killings in the twentieth century. Lewiston: The Edwin Mellen Press. pp.25-38.

Bruce, D., 2001. In through the gates and and out through the chimney: Gypsies and the Holocaust. In: Kimenyi A. and Scott O.L. (eds) Anatomy of Genocide: State-sponsored mass killings in the twentieth century. Lewiston: The Edwin Mellen Press. pp.39-48.

Burleigh, M., 1994. Death and Deliverance: «Euthanasia» in Germany c. 1900-1945. Cambridge: Cambridge University Press.

Gallagher, H.G., 1997. Holocaust: The Genocide of Disabled Peoples. In: Totten, S. and Parsons, W. (eds) Century of Genocide. NY and London: Routledge. pp.207-232.

Gellately, R. and Stolzfus N. (eds), 2001. Social Outsiders in Nazi Germany. Princeton: Princeton University Press.

Goetz, A., 2007. Hitler’s Beneficiaries: Plunder, Racial War, and the Nazi Welfare State. NY: Metropolitan Books.

Hancock, I., 1997. The roots of antigypsyism: to the Holocaust and after. In: Colijn G.J. & Sachs Littell M. (eds.) Confronting the Holocaust: A Mandate for the 21st Century. University Press of America. pp. 19-49.

Milton, S., 1997. Holocaust: The Gypsies. In: Totten, S. and Parsons, W. (eds) Century of Genocide. NY and London: Routledge. pp.163-204.

Unger, A.L., 1971. Propaganda and Welfare in Nazi Germany. In: Journal of Social History. Vol.4, No.2. рp.125-140.

Архівні фото з концтаборів для асоціалів взято з книги: Ayaß, W., 1995. ‘Asoziale’ im Nationalsozialismus, Stuttgart: Klett-Cotta.

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери