Загальні міркування про державу надзвичайного стану

Пуланзас, Нікос

  • 25 лютого 2014
  • 5267

Нікос Пуланзас

І. Форми державного втручання

Надзвичайна форма капіталістичної Держави все ще належить до капіталістичного типу Держави — не тільки з точки зору державної влади, але й за інституційними формами; це також стосується і фашистської Держави як капіталістичної Держави надзвичайного стану. Вона має особливості капіталістичного типу Держави: відносне відокремлення економіки від політики й відносну автономію Держави від панівних класів і фракцій.

Через період та кризу, яким відповідає Держава надзвичайного стану, вона зазвичай втручається в економіку характерним чином, пристосовуючи та підлаштовуючи систему до усуспільнення продуктивних сил. Втручання фашистської Держави в економіку є надзвичайно важливим 1. З цієї точки зору вона має спільні риси з інтервенціоністськими формами Держави (з Державою монополістичного капіталізму) в тих суспільних формаціях, що не перебувають у стані політичної кризи. Вирізняє Державу надзвичайоного стану не так обсяг її втручання, як форми втручання, до яких вона вдається.

Відносна автономія Держави надзвичайного стану від панівних класів і фракцій є особливо важливою та значущою внаслідок політичної кризи, якій вона відповідає. Держава надзвичайного стану потребує цієї відносної автономії для реорганізації гегемонії та владного блоку, але в контексті політичної кризи її опорні класи також надзвичайно часто виступають як суспільні сили. Підстави для відносної автономії фашистської Держави і способи її функціонування вже були зазначені. В інших формах надзвичайного режиму ця автономія може бути наслідком нормального або катастрофічного балансу сил, властивого окремим типам політичних криз (наприклад, бонапартизму).

 

ІІ. Модифікації у відносинах між репресивним апаратом та ідеологічними апаратами

Відповідно до реорганізації всього державного апарату (державної системи), Держава надзвичайного стану передбачає радикальні зміни в ідеологічних державних апаратах та їхніх взаємовідносинах із репресивним державним апаратом. Фашистська Держава є дуже хорошим прикладом цього.

Це життєво важливий аспект, і це не просто збіг, що автори, які говорять про «тоталітаризм», перетворюють цей аспект на центральну тему 2. Вони стверджують, що «тоталітарна» Держава (наприклад, фашистська) «сутнісно», вроджено відмінна від Держави «інституційного плюралізму». За плюралізму є інститути й організації, автономні від Держави, з одного боку, та від окремих членів громадянського суспільства — з іншого. Ці «проміжні органи» між Державою та індивідом гарантують свободу, що, звісно, вимірюється за критеріями автономії індивіда від Держави. До таких «автономних», «вільних» інститутів, ймовірно, належать партії, профспілки, культурні інституції, школи, церква та навіть різноманітні місцеві об’єднання, спортивні клуби тощо. Сучасна форма цієї ідеології сягає корінням Веблена і навіть самого Дюркгейма. Вслід за Арендт, дослідники «тоталітаризму» продовжують серію робіт про «масове суспільство», у яких вишукують завчені кореляції між схильністю до тоталітаризму та відсутністю в цих «масових суспільствах» згаданих проміжних органів між Державою та «атомами» суспільства.

Згідно з ними, тоталітарну Державу характеризує той факт, що всі інститути належать до Держави, що все соціальне життя взяте під її контроль, і тому немає «автономних» інститутів між Державою та індивідом.

Тут ми мусимо зупинитися і пригадати, що вже було раніше сказано про ідеологічні державні апарати. Ці «інститути» є повною мірою державними апаратами, якою б не була форма Держави. Іншими словами, відмінність між фашистською Державою (Державою надзвичайного стану) та іншими формами капіталістичної Держави полягає зовсім не в тому, що в одному з випадків інститути належать державній системі, а в іншому — вони незалежні чи «автономні». Насправді, всупереч усій надто очевидній апологетиці ідеологів тоталітаризму, фашистська Держава споріднена з іншими формами капіталістичної Держави саме тому, що вона сама є капіталістичною Державою. Більше того, якщо ми пригадаємо сказане раніше, капіталістична Держава надзвичайного стану, зокрема і фашистська Держава, через те, що вона є кризовою і тому дуже специфічною формою капіталістичної Держави, також розкриває деякі аспекти реального функціонування капіталістичної Держави як такої — іноді, щоправда, за контрастом.

Це аж ніяк не означає, що немає ключових відмінностей, притаманних формі Держави надзвичайного стану. Вони зазвичай проявляються на юридичному рівні (тобто у відносинах між «публічним» та «приватним») через формальне приписування публічного статусу ідеологічним апаратам Держави надзвичайного стану.

Що це означає насправді? Розрізнення між публічним та приватним статусом супроводжує відносну автономію ідеологічних апаратів всередині самої державної системи. Зміни в цьому сенсі у Державі надзвичайного стану (особливо в фашистській Державі) позначають різні обсяги обмежень чи навіть пригнічення відносної автономії ідеологічних апаратів — тієї відносної автономії, яку вони мають в інших формах Держави. Це означає, що змінюються всі відносини між репресивним державним апаратом та ідеологічними державними апаратами.

А. Це обмеження, типове для Держави надзвичайного стану, походить перш за все від відносин класової влади та від реорганізації гегемонії, що відбувається за умов політичної кризи.

Відносна автономія ідеологічних апаратів у інших формах капіталістичної Держави завдячує, серед інших, таким чинникам:

а) у межах владного блоку владу утримують і інші класи або фракції, окрім гегемонних класу або фракції;

б) у мас є канали самовираження через апарати (партії, профспілки тощо).

За умов Держави надзвичайного стану визначальна роль Держави в реорганізації гегемонії передбачає:

а) визначальне обмеження «розподілу» влади всередині апаратів;

б) жорсткий контроль над усією державною системою з боку однієї з її «гілок» чи одного з апаратів, що перебуває в руках класу чи класової фракції, яка бореться за встановлення своєї гегемонії 3.

Б. Але ці характерні обмеження відносної автономії ідеологічних апаратів Держави надзвичайного стану завдячують ідеологічній кризі, яка супроводжує політичну кризу, і, таким чином, специфічному втручанню в ідеологію, що зосереджує та підвищує насильство проти народних класів.

1. Перший елемент, на якому треба наголосити, полягає в тому, що підвищення ролі фізичного насильства вимагає особливого ідеологічного втручання для легітимації цього насильства. Я піду ще далі: інші форми капіталістичної Держави мають «конституційний» юридичний арсенал, що дозволяє широке використання фізичних репресій під час критичних ситуацій у класовій боротьбі, і «демократії» чудово це вміють. Але ці форми Держави часто не дозволяють використання ідеологічного втручання задля виправдання такого насильства через відносну автономію ідеологічних державних апаратів. Отже, до форми надзвичайного стану доводиться звертатись не так через те, що наявні юридичні правила забороняють насильство, як тому, що в інших формах Держави неможливим є ідеологічне втручання, що супроводжувало би насильство.

2. Однак сам по собі цей чинник не пояснює характерного обмеження автономії ідеологічних апаратів у Державі надзвичайного стану. Не можна забувати, що це ідеологічне втручання стає необхідним, коли панівна ідеологія перебуває у кризі: тоді Державі надзвичайного стану доводиться грати роль власне в організації панівної ідеології. Поєднання цих двох чинників і пояснює обмеження, яке тут розглядається.

В інших формах Держави ідеологію виробляють всередині ідеологічних апаратів «виразники органічної ідеології» 4 панівних класів завдяки своїй здатності представляти ці класи та просувається за допомогою цих апаратів. Однак у всіх формах Держави державні апарати «приховують» власну внутрішню ідеологію. Але в тих формах Держави, що не відповідають політичній та ідеологічній кризі, ця внутрішня ідеологія нерідко відчутно відрізняється від панівної ідеології: наприклад, державна «бюрократія», армія, церква та система освіти мають власні внутрішні ідеології.

Причини цього такі:

а) порушення зв’язку між цими апаратами як місцем протиріч між різними ідеологіями та ідеологічними підсистемами;

б) протиріччя всередині цих апаратів між (і) соціальними категоріями «виразників органічної ідеології», що організують гегемонію у прямому відношенні до («органічного» у грамшіанському сенсі) представництва гегемонного класу або фракції; та (іі) тими, хто підкорюється іншим ідеологіям.

Це порушення зв’язку між панівною ідеологією та інтегральною ідеологією апаратів виражає ідеологічні протиріччя, які, разом із порушеннями зв’язків у державній владі, надають ідеологічним апаратам Держави відносної автономії.

У випадку форми Держави надзвичайного стану ідеологічна та політична криза призводить до того, що гегемонний клас або фракція втрачає прямі зв’язки зі своїми політичними та ідеологічними представниками. Внутрішня ідеологія державних апаратів зустрічається тут із панівною ідеологією формації. «Ідеологічні виразники» гегемонного класу або фракції ідентифікують себе з внутрішньою ідеологією апаратів, виключаючи інші ідеології. Водночас державні апарати як ціле підпорядковані своїй внутрішній ідеології, що співпадає з панівною ідеологією — ідеологією панівної ланки чи державного апарату. «Мілітаризація» суспільства та апаратів відбувається, коли панівною є армія, «бюрократизація» — коли панівною є адміністрація, а «клерикалізація» — коли таким апаратом є церква.

Таким чином, ця конкретна функція Держави надзвичайного стану є необхідним засобом реорганізації гегемонії. Але вона, у свою чергу, призводить до (і) більшого чи меншого обмеження відносної автономії ідеологічних державних апаратів від репресивного державного апарату та (іі) до обмеження відносної автономії ідеологічних державних апаратів один від одного.

Навіть у цьому випадку фашистська Держава має спільні риси з іншими інтервенціоністськими формами Держави, не відповідними політичній кризі. Через ту стадію, до якої вона належить, у цій державній формі відбуваються одночасно розширення ролі ідеологічних державних апаратів та зменшення їхньої відносної автономії внаслідок непереборного політичного панування монополістичного капіталу.

 

ІІІ. Зсув панівної ланки чи апарату

Таким чином, форму Держави надзвичайного стану характеризує певне співвідношення між ідеологічними державними апаратами та репресивним державним апаратом. Це не означає, що репресивний державний апарат просто панує над ідеологічними апаратами, — всупереч наївній ідеї про те, що Державу надзвичайного стану характеризує виключно зростання фізичного насильства, частиною якого є підпорядкування ідеологічних апаратів репресивному державному апарату.

Форму Держави надзвичайного стану зазвичай позначає відродження організованого фізичного насильства. Але тотальна реорганізація Держави призводить до нового співвідношення між репресивним та ідеологічними апаратами, і саме це є важливим у даному випадку. У цьому співвідношенні панування репресивного або ідеологічних апаратів визначає форму режиму Держави надзвичайного стану. Фактично, в залежності від співвідношення сил та розподілу класової влади всередині державної системи панівна позиція може належати (а) репресивному державному апарату та одній із його ланок — армії у військових диктатурах, державній адміністрації в бонапартизмі, політичній поліції у розвиненій фашистській Державі; або (б) ідеологічному державному апарату — наприклад, партії у початковому періоді фашистського правління або церкві у «клерикально-військовій» диктатурі на зразок режиму Дольфуса в Австрії.

Але можна виокремити дві основні спільні риси форми Держави надзвичайного стану:

1. В інших формах капіталістичної Держави репресивний державний апарат відіграє провідну роль щодо ідеологічних державних апаратів — очевидно це чи ні. Це  особливо ясно у випадку політичних партій, які в цих формах Держави є перш за все приводними ременями, підпорядкованими репресивному державному апарату у якості ідеологічних державних апаратів. У цих Державах, у яких розробка та розповсюдження ідеології відбувається «нормальним» чином, центральне ядро Держави справді панує в Державі. Це одна з причин того, чому класики марксизму зосереджувалися на її аналізі.

У випадку форми Держави надзвичайного стану ми бачимо:

а) перевертання відношення сил всередині владного блоку, особливу роль у якому беруть на себе за кризової кон’юнктури суспільні сили, що представляють опорні класи Держави, чиї ідеологічні апарати є найсильнішими;

б) зазначену нову роль Держави, що полягає в реорганізації гегемонії.

У випадку Держави надзвичайного стану реорганізація державної системи може іноді зайти так далеко, що ідеологічний апарат починає панувати у всій державній системі.

2. У випадку Держави надзвичайного стану — навіть у тих формах режиму, у яких панує ланка репресивного апарату — реорганізація всієї державної системи має специфічні наслідки, якщо взяти до уваги нове співвідношення між ідеологічними апаратами та державним апаратом у строгому сенсі. Репресивний та ідеологічні державні апарати відрізняються один від одного за своїми провідними аспектами — придушенням та ідеологією відповідно.

У випадку Держави надзвичайного стану:

а) Реорганізація державної системи може навіть модифікувати провідний аспект ланки чи апарату, як у певних випадках військової диктатури або бонапартизму, де провідний аспект (армії та адміністрації відповідно) стає ідеологічним; політична поліція відіграє аналогічну роль у певні періоди фашизму. Іншими словами, ці апарати успішно міняються місцями.

б) Навіть коли ланка репресивного апарату є панівною в Державі надзвичайного стану без зміни її провідного аспекту, її панування завжди доповнюється піднесенням її «вторинного» ідеологічного аспекту 5.

 

IV. Модифікації в судовій системі: регулювання й обмеження

Держава надзвичайного стану характерним чином модифікує правову систему, що нерідко позначається через розмежування між «правовою Державою» та «поліцейською Державою».

Але, знову-таки, розмежування треба робити, особливо у випадку фашистської Держави, бо головним підходом до аналізу фашистської (або «тоталітарної») Держави є її протиставлення «ліберальній Державі». Це абсолютно неправильно, адже ліберальна Держава — це лише форма Держави, що відповідає капіталізму вільної конкуренції. Ми маємо встановити:

а) Що в цьому плані вирізняє Державу надзвичайного стану на фоні інших форм капіталістичної Держави, включно з ліберальною Державою та формами інтервенціоністської Держави, що не відповідає умовам політичної кризи. Це вимагає визначення спільних форм правових систем в інших, ніж Держава надзвичайного стану, формах капіталістичної Держави.

б) Якими є основні модифікації в правовій системі, що позначають відмінність між ліберальними та інтервенціоністськими формами Держави відповідно до різних стадій капіталізму, яким вони відповідають. У цьому плані фашистська Держава має спільні риси з формою інтервенціоністської Держави, які разом належать до однієї стадії розвитку.

Ця тема величезна, і я змушений бути схематичним. По-перше, необхідно наголосити на подвійній ролі права, яку марксистська класика (зокрема, Марксова «Критика Готської програми») описово розглядає через відносне розмежування між «правом» та «Державою». З одного боку, правова система по-своєму санкціонує відносини власності та обміну, і таким чином допомагає забезпечити відтворення виробничих відносин. З іншого боку, вона має безпосередню політичну роль: вона прямо задіяна в політичній класовій боротьбі. Саме в останньому розумінні право є важливим для аналізу Держави надзвичайного стану і фашистської Держави зокрема.

У цьому сенсі капіталістична правова система увіковічує та санкціонує політичне класове панування, використовуючи певні методи у залежності від класової боротьби. Ідеологічно маскуючи класове панування, право виконує цю роль двома шляхами:

1. Право регулює використання політичної влади державними апаратами та доступ до них за допомогою системи загальних формальних, абстрактних, суворо регламентованих норм, явною метою яких є передбачуваність. За наявності владного блоку, що складається з різних класів та класових фракцій, право регулює їхні відносини з державними апаратами, організуючи гегемонію одного класу чи фракції над рештою. Таким чином, право дозволяє змінювати співвідношення сил всередині владного альянсу, не торкаючись того, що Ленін називав державною оболонкою. Іншими словами, правова система закладає власні правила трансформації — це одне з головних завдань конституції.

Проте тоді як право організує владну гру в панівних класах, воно також організує її і в підкорених класах. Воно унеможливлює прихід до влади цих класів у відповідності з правовими нормами, одночасно створюючи для них ілюзію такої можливості. Частково це тому, що таке класове право (або право класової боротьби) також визначає форми, через які здійснюється влада над масами: організоване фізичне насильство здійснюється відповідно до його правил. Зазвичай державний апарат підпорядковується законам, які він сам видає.

2. Право встановлює обмеження на використання державної влади, тобто втручання державних апаратів. Буржуазні автори теоретизували це як роль права у проведенні демаркаційної лінії між індивідом (та його «суб’єктивними», «природними», «невідчужуваними» тощо правами) та Державою. Правильно було би сказати, що ці обмеження набувають форми демаркаційної лінії між «приватним» та «публічним», але вони виражають співвідношення сил, яке також є класовими відносинами. Обмеження, встановлені правом, таким чином, також виражають обмеження влади класового панування боротьбою мас.

Для панівних класів і класових фракцій правові обмеження виражають співвідношення сил усередині владного блоку. Вони зазвичай мають форму обмежень відповідних втручань різноманітних державних апаратів, у яких панують різні класи або фракції; звідси походить проблема знайомого нам розмежування на «три влади» (виконавчу, законодавчу та судову).

Функціонування правової системи має прямі наслідки для функціонування судової гілки державного апарату. Справа не в тому, що ця гілка є «незалежною» від інших гілок, а в тому, що її головний спосіб здійснення класового панування полягає в застосуванні права: вона змушена «поважати» правові норми та обмеження, «щоб їх поважали інші».

У Державі надзвичайного стану форми, у яких право функціонує в політичному плані, відрізняються більшою чи меншою мірою:

1. Коротко кажучи, право більше не регулює: панує свавілля. Для Держави надзвичайного стану типово навіть не те, що вона порушує власні правила, а те, що вона навіть не складає правил власного функціонування. Вона не має системи, тобто їй не вистачає здатності передбучувати власні трансформації. Це найбільш очевидно у випадку фашистської Держави з її «волею» лідера.

Коли регулювання немає, це можливо лише тому, що юридично можна врегулювати співвідношення сил, яке має певний рівень стабільності в іншому місці, там, де відбувається справжня гра. Політична криза, якій відповідає Держава надзвичайного стану, іноді має риси «рівного балансу» основних сил, що само по собі є нестабільною та вразливою ситуацією. Кожна політична криза демонструє нестабільність гегемонії та зсуви у співвідношенні сил всередині владного блоку.

Брак регулювання має свої підстави. Держава надзвичайного стану прагне за умов цієї кон’юнктури рестабілізувати ситуацію шляхом реорганізації співвідношення сил. Вона озброює себе засобами для втручання з цією метою та певною «свободою дій» перед лицем сил, із якими вона мусить мати справу. Зокрема, типова обмеженість передбачуваності з боку класів та фракцій владного блоку є важливим стратегічним чинником підвищення відносної автономії, якої Держава надзвичайного стану потребує задля реорганізації гегемонії.

2. Право також перестає обмежувати. У цьому сенсі і лише в цьому можливо говорити про «необмежене» використання влади, оскільки навіть за цієї державної форми владу гегемонного класу чи фракції обмежує влада інших сегментів владного блоку, а також робітничий клас та класи, що його підтримують.

Втім, важливо зазначити, що ці обмеження не прописані в законі. Право більше не утворює в принципі розмежування між «приватним» та «публічним»: фактично все потрапляє до сфери державного втручання. Більше того, це також стосується типових розмежувань між сферами втручання різних державних апаратів (я повернуся до цього пізніше) та розмиття їхніх відповідних обмежень. Цей брак юридичних обмежень завдячує як конкретному способу, в який Держава надзвичайного стану втручається, коли гегемонія є нестабільною, так і її ролі в підвищенні насильства щодо мас.

Усе це впливає на судову владу. Ця гілка державного апарату прямо підпорядковується панівній гілці чи апарату, не просто або не лише через чистки та політичне захоплення (це відбувається в будь-якій капіталістичній Державі), а через трансформацію самого права.

Повертаючись до головного аспекту правової системи, роль права головним чином полягає в «приватному праві», у:

а) санкціонуванні виробничих відносин у правових формах власності;

б) організації сфери обігу капіталу та товарів — «контрактному» та «торговельному» праві;

в) регулюванні форм державного втручання в сферу економіки.

У цьому плані є помітні відмінності між правовими системами конкурентного та монополістичного капіталізму. Ці відмінності між «приватним правом» ліберальної Держави та «приватним правом» фашистської Держави походять перш за все від відмінностей у стадіях розвитку капіталістичних формацій — вони не пов’язані з тим, що фашистська Держава належить до форми Держави надзвичайного стану. У цьому сенсі право у фашистській Державі має ті самі засадничі риси, що і в інтервенціоністській державній формі, — відмінності між ними є вторинними та стосуються переважно трудового законодавства. Це найбільше вражає у випадку націонал-соціалізму, який, як свого часу показали Нойман та Маркузе 6, загалом зберіг законодавство Веймарської республіки, що було першою правовою системою  імперіалістичної країни, яка перейшла до стадії монополістичного капіталізму.

Можна навіть сказати, що Держава надзвичайного стану загалом переважно залишає недоторканим той аспект права, що регулює економічні підвалини капіталістичної системи, і, по суті, лише здійснює деякі прості модифікації, що їх вимагає стадія, на якій перебуває система. Якщо звернутись до іншого показового прикладу, Луї Бонапарт зробив не що інше, як зберіг та розвинув Цивільний кодекс.

 

V. Значущість модифікацій у виборчому принципі. Про однопартійну систему

Інша важлива характеристика форми Держави надзвичайного стану полягає в модифікації методу представництва та класової організації; це стосується політичних партій та їхньої ролі в ідеологічних державних апаратах.

В інших формах капіталістичної Держави ідеологічне та політичне функціонування класової індоктринації та організації надає політичним партіям специфічної ролі. Ці організуючі інституції та конкретні форми «приводних ременів» неможливо використовувати за умов Держави надзвичайного стану. Не випадково ця форма Держави відповідає кризі партійного представництва як серед панівних класів, так і, різною мірою, серед підкорених класів. Роль політичних партій або зміщується до інших ідеологічних державних апаратів чи навіть до гілок репресивного державного апарату, або їх заміщує, як у випадку фашизму, одна конкретна партія. Роль цієї партії в реорганізації всієї державної системи сильно відрізняється від ролі «традиційних» партій у класичній «представницькій» Державі.

Цю ситуацію визначає призупинення виборчого принципу — типової основи класового представництва в капіталістичній системі. Це призупинення, а також необхідність звернутися до форми Держави надзвичайного стану, не пов’язані з тим, що робітничий клас та маси можуть отримати владу «електоральним шляхом». Щодо мас, виборча система по суті є засобом ідеологічної індоктринації, і призупинення виборчої системи у Державі надзвичайного стану є таким чином рисою політичної кризи та супутніх наслідків нездатності класичних політичних партій здійснювати ідеологічну індоктринацію.

1. Втім, оскільки політичні партії є хорошим способом організації, для владного блоку виборча система є також засобом циркуляції влади у відповідності до співвідношення сил всередині владного альянсу. Іншими словами, це форма політичної організації цього альянсу: трансформація виборчої системи та виборчих законів є прикладом цього 7. Виборча система просто забезпечує певну циркуляцію влади у владному блоці, всередині державних апаратів та через політичні партії.

Призупинення виборчого принципу в Державі надзвичайного стану має таким чином конкретну мету: за кон’юнктурних умов кризи гегемонії, повного розладу владного блоку та кризи партійного представництва реорганізація співвідношення сил всередині державної системи покладається безпосередньо на інші, ніж «традиційні» партії, апарати.

Знову-таки, автори, які пишуть про тоталітаризм, втрачають орієнтири 8, коли визначають специфіку Держави надзвичайного стану за формальним розмежуванням між «однопартійними» та «багатопартійними режимами». Згідно з ними, за умов «однопартійності» Держава надзвичайного стану усуває «вільну конкуренцію» за «доступ до влади». Насправді це не є сутнісною відмінністю між Державою надзвичайного стану та іншими формами капіталістичної Держави; такі концепції помиляються щодо обох типів Держави. Насправді ситуація така:

а) У «нормальних» формах капіталістичної Держави, за умов виборчої системи, політичні партії є державними апаратами. Таким чином, для робітничого класу та мас ніколи немає «вільної конкуренції». Це очевидно, тому йдемо далі: «вільної конкуренції» за доступ до влади через множинність політичних партій не існує навіть для самого владного блоку в «нормальних» державних формах. Владний блок організує свою владу в державній системі через всі державні апарати (адміністрацію, судову систему, армію, ідеологічні апарати), і політичні партії є лише частиною цього процесу. Іншими словами, навіть у «нормальних» формах капіталістичної Держави роль партій у циркуляції влади є більш чи менш обмеженою; її й надалі визначає влада гегемонного класу чи фракції в державній системі в цілому.

б) Ця конкуренція, тобто протиріччя між панівними класами та фракціями, продовжує існувати навіть у Державі надзвичайного стану, але в іншій формі. Зокрема, Держава надзвичайного стану не усуває з влади всіх інших, окрім гегемонного, сегментів владного блоку 9.

2. Тим не менш, у призупиненні виборчого принципу є другий аспект, якого не можна відкидати. За самою своєю природою ідеологічні державні апарати відображають класову боротьбу. Базуючись на виборчому принципі, вони надають масам певних можливостей для дії — можливостей, на яких завжди наголошував Ленін. Не можна забувати, що загальне виборче право як таке само було перемогою робітничого класу та мас над панівними класами. Держава надзвичайного стану намагається придушити ці можливості для дії.

Призупинення виборів впливає на всі ідеологічні апарати Держави надзвичайного стану. Циркуляція всередині апаратів зазвичай відбувається шляхом кооптації чи призначення згори — звідси виникає бюрократизація, типова для форми Держави надзвичайного стану.

Наступним вражаючим наслідком є корпоративістські форми представництва. Вони забезпечують форми прямого представництва, типові для ситуацій, коли владний блок політично дезорганізований, коли роль політичних партій урізає пряма організуюча роль інших державних апаратів, і коли маси характерним чином підкорені панівній ідеології.

Ліберальна та інтервенціоністська форма Держави також відрізняються в цьому плані: в інтервенціоністській Державі виконавча влада переважає над законодавчою, значення «парламентської демократії» занепадає тощо. За межами суто юридичного рівня, відмінності у співвідношенні між «виконавчою» та «законодавчою» владою, по суті, співпадають з модифікаціями в функціонуванні політичних партій у контексті всебічної модифікації функціонування ідеологічних державних апаратів. Існують наслідкові модифікації в засобах представництва через ускладнення, з якими монополістичний капітал стикається в організації своєї гегемонії через парламент; наприклад, можуть розквітати корпоративістські форми. Таким чином, фашистська Держава має спільні риси з інтервенціоністською Державою, бо вони обидві зародилися на тій самій стадії. Її визначальними рисами є розрив із класовим представництвом за допомогою партій та призупинення виборчого принципу.

Це не означає, що Держава надзвичайного стану як форма капіталістичної Держави не потребує легітимації. Важливою рисою Держави надзвичайного стану є її звернення до плебісцитів та референдумів із метою легітимації; за контрастом із «харизматичною» легітимністю, це залежить від специфічної ідеології «народного суверенітету».

 

VI. Рівень бюрократизації

Держава надзвичайного стану є помітно «забюрократизованою». Я не буду спеціально зупинятися на цьому пункті 10, а лише зазначу, що її «бюрократизованість» переважно стосується того факту, що функціонування державного апарату підпорядковане його власній внутрішній ідеології. Ця внутрішня ідеологія тісно пов’язана із дрібнобуржуазною ідеологічною підсистемою та є результатом впливу на державний апарат дрібної буржуазії як опорного класу. Таким чином, кожна капіталістична Держава певною мірою перебуває під впливом процесу бюрократизації.

Рівень бюрократизації особливо високий у Державі надзвичайного стану через:

а) роль соціальної сили, яку часто виконують опорні класи, зокрема дрібна буржуазія — ці сили не тільки проникають у державні апарати у великій кількості, «роздуваючи» їх у «монструозне» та «паразитарне» утворення, але й справляють сильний вплив на внутрішню ідеологію цих державних апаратів;

б) загальне припинення виборів.

Однак слід зазначити, що ступінь бюрократизації варіюється в залежності від (i) форми режиму Держави надзвичайного стану та етапів, через які вона проходить; (ii) різноманітних модифікацій у співвідношенні сил, апаратів тощо.

 

VII. Централізм і внутрішні протиріччя: паралельні мережі та приводні ремені

Насамкінець, навіть у рамках апаратів Держави надзвичайного стану класова боротьба не виражається в той самий спосіб, як в інших капіталістичних державних формах.

Насправді реорганізація державної системи в рамках сильної Держави дуже часто набувала форми «централізації» влади. Але це твердження є слушним лише тоді, коли маються на увазі значні обмеження відносної автономії державних апаратів і нові відносини панування між ними. Протиріччя та тертя між гілками влади й державними апаратами зберігаються в Державі надзвичайного стану, але в інших формах. Це відбувається тому, що класова боротьба триває в рамках цієї форми Держави. Але недостатню успішність Держави надзвичайного стану в приборканні класової боротьби не можна переоцінювати.

Класова боротьба в Державі надзвичайного стану може бути пов’язаною з (i) модифікаціями державної системи, які, у свою чергу, віддзеркалюють певні риси політичної кризи; (ii) реорганізацією гегемонії та відносин між силами в рамках нестабільного та політично дезорганізованого владного блоку; (iii) підйомом опорних класів, особливо дрібної буржуазії, як соціальної сили; (iv) зі станом рівноваги між двома головними силами, який іноді може бути певною особливістю політичної кризи.

В інших капіталістичних державних формах класові протиріччя та циркуляція влади всередині владного блоку зазвичай керуються правилами, які більш-менш строго визначають відповідні сфери компетенції різних гілок влади та апаратів. Ці сфери зазвичай взаємно виключають одна одну. Влада переважно організується через спеціалізацію апаратів; це є однією з причин «розподілу» владних повноважень у «представницькій» Державі.

Навпаки, у Державі надзвичайного стану в тій чи іншій мірі помітне характерне дублювання паралельних мереж влади та приводних ременів, тобто гілок влади та апаратів Держави, відносини між якими не є такими явними. Це явище особливо помітне у фашистській Державі. Дублювання надає специфічного вираження протиріччю всередині державної системи: на зміну протиріччям між гілками влади та апаратами приходять гострі протиріччя всередині кожного апарату та гілки влади. Панівні гілки влади або апарати, такі як армія, керівна партія або політична поліція, самі страждають від гострих протиріч, але намагаються посилити свій вплив шляхом проникнення в інші гілки та апарати. Ці «внутрішні протиріччя» Держави надзвичайного стану є вираженням класової боротьби, яка ведеться за межами єдиного централізованого фасаду. Вони приймають форму закулісних воєн між певними «командами» та «групами впливу».

Не варто недооцінювати «внутрішніх протиріч» Держави надзвичайного стану. Вони є вираженням часто дуже потужних коливань державної системи, які не можна пояснити, застосовуючи моделі інших капіталістичних державних форм до Держави надзвичайного стану, в якій ці протиріччя більше не є вторинними. Держава надзвичайного стану, як і будь-яка інша капіталістична Держава, — це колос на глиняних ногах.

Тим не менш, ця характерна риса Держави надзвичайного стану, яка також є результатом певної кон’юнктури класової боротьби та нової форми її вираження в Державі, надає Державі надзвичайного стану і можливість ефективно нейтралізувати класові протиріччя та виконувати свою особливу роль в реорганізації гегемонії та класових відносин. Ці функції реалізуються шляхом:

а) дублювання паралельних владних структур та приводних ременів, які дуже швидко витісняють справжню передачу влади. У Державі надзвичайного стану постійно відбуваються зміни — якщо не в центрах реальної та формальної влади, то щонайменше в її реальних та формальних приводних ременях.

б) особливого становища державних апаратів, яке сприяє ефективному контролю в умовах домінування одного з них. Водночас «кристалізація» відносин між цими апаратами може бути небезпечною для гегемонії класу або фракції, яку забезпечує сильна Держава.

в) організація влади у такий спосіб також дозволяє Державі надзвичайного стану виконувати особливу інтервенційну роль, чого вимагає кризова кон’юнктура. Ця роль полягає у змішуванні різних класів та фракцій класу через паралельні, накладені зверху канали і в реорганізації класової гегемонії завдяки цьому.

г) насамкінець, це приховане дублювання виконує ідеологічну роль, яку раніше виконувала електоральна система. Ця роль полягає у приховуванні від мас, а також від інших груп всередині владного блоку, того, який клас або фракція має реальну гегемонію.

Що стосується робітничого класу та мас, цей тип владної організації дозволяє Державі надзвичайного стану вести позиційну війну проти свого класового ворога. Через обмеження відносної автономії ідеологічних державних апаратів (яке, в свою чергу, було результатом тих можливостей для дії, які раніше давала ця відносна автономія), класовий ворог не може бути прямо визначений як ізольована, «відносно автономна» хвороба. Ця хвороба може заразити державний апарат в багатьох точках, як у випадку «єдиної» партії чи «єдиної» профспілки за фашизму. Слід додати, що в такому випадку опорні класи відіграють особливу роль як соціальні сили всередині державних апаратів та гілок влади.

Дублювання та перетин державних апаратів є відповіддю на ці нові ризики, особливо сильні в Державі надзвичайного стану. Зокрема, ці тенденції є противагою бюрократизації, яка завжди загрожує поглинути державу надзвичайного стану. Дублювання та перетин різних гілок влади й апаратів призводить до продукування «авторитарних» відносин, яким підкорюється кожен член державних апаратів. Це призводить до підриву суто вертикальних та ієрархічних відносин всередині кожного з цих апаратів, які характерні для бюрократизації. Головним прикладом цього явища є «принцип лідерства» у фашистській Державі, згідно з яким кожен член державного апарату підпорядкований «лідеру» та, залежно від обставин, його представнику, — а не тому, хто стоїть вище в ієрархії. Це надає йому простір для більшої мобільності дій.

Перекладено за: Poulantzas N. Fascism and Dictatorship. London: Verso, 1974. Pp. 313-330.

Переклали Юрій Дергунов і Кирило Гольцман

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

 

КОНТРОЛЬОВАНЕ МІСТО НА ЗАХОДІ (Олексій Вєдров)

ГЛОБАЛЬНИЙ КАПІТАЛІЗМ ТА ФАШИЗМ ХХІ СТОЛІТТЯ (Вільям Робінсон)

«СВОБОДНЫЕ» ЛЮДИ В «СВОБОДНОЙ» СТРАНЕ (Роза Вексельберг)

НЕОЛИБЕРАЛЬНЫЕ ИЗМЕНЕНИЯ В СПОСОБЕ ПРОИЗВОДСТВА И ПРАВАЯ ПОЛИТИКА ПРИ ДЕФИЦИТЕ РЕПРЕЗЕНТАЦИИ (Кристина Кайндль)

Notes:

1. Тут я не розглядатиму детально це питання, бо його вичерпно обговорює Беттельхейм: P. Sweezy and C. Bettelheim. On the Transition to Socialism. New York and London, 1971.

2. Це особливо доречно у випадках: H. Arendt, The Origins of Totalitarianism; W. Kornhauser, The Politics of Mass Society; збірки C. Friedrich, Totalitarianism та ін.

3. Тут є позірно парадоксальна риса. Державу надзвичайного стану характеризує одночасно зростання автономії від гегемонного класу або фракції та обмеження відносної автономії ідеологічних державних апаратів. Цей парадокс підкреслював Маркс у своїй роботі про бонапартизм: що більша відносна автономія Держави від гегемонного класу або фракції, то сильніша її внутрішня «централізація». Але це парадоксально лише на поверховий погляд: така відносна автономія від гегемонного класу чи фракції необхідна саме для того, щоб Держава могла встановити свою гегемонію шляхом реорганізації та консолідації владного блоку. За умов кризової кон’юнктури це передбачає обмеження чи радикальний контроль над владною «грою», яку раніше санкціонувала відносна автономія ідеологічних державних апаратів. Класові протиріччя всередині Держави надзвичайного стану — протиріччя, на яких вона фактично ґрунтується — набувають інших форм.

4. Враховуючи ідеологічні конотації звичайного вжитку поняття «інтелектуал», його треба вживати вкрай обережно. Ось чому я віддаю перевагу більш вузькому поняттю «виразник ідеології».

5. Коли Комінтерн говорив про державні апарати у випадку фашизму, він зазвичай мав на увазі зростання «фізичного насильства» або «відкритий тероризм» (Дімітров). Таким чином, на рівні апаратів, фашизм визначається перш за все негативно: щось змінилося, бо тепер насильства більше. Дімітров цитує Сталіна, для якого «буржуазія більше не здатна здійснювати владу старими парламентськими методами або методами буржуазної демократії і змушена звертатися до терористичних методів управління». Звісно, Комінтерн наполягав увесь час на ідеологічній ролі фашизму. Клара Цеткін зазначала, що лише соціал-демократи визначають фашизм як «тільки насильство». Проте надзвичайно типово, що навіть коли Комінтерн наголошував на ідеологічній ролі фашизму, це рідко супроводжувалось аналізом «фашистської ідеології» у конкретному дослідженні ідеологічного апарату. В офіційних документах є лише розсіяні ремарки, переважно про роль церкви. Єдине, на що звертали увагу, це «ставлення» «членів» апаратів до фашизму.

6. F. Neumann, ‘Der Funktionswandel des Gesetzes im Recht der bürgerlichen Gesellschaft’, передруковано у Democratischer und autoritärer Staat, 1967, pp. 31ff; H. Marcuse, ‘The Struggle against Liberalism in the Totalitarian View of the State’, передруковано у Negations, London, 1968.

7. Коли ми говоримо, що «буржуазні» політичні партії мають переважно ідеологічну роль, це не означає, що вони не мають організаційної ролі в контексті класів та фракцій, які вони представляють, навіть якщо зазвичай вона є вторинною. Ці партії не організують класи та фракції, які вони представляють, аналогічно до робітничих партій (спершу соціалістичних, потім комуністичних). Це сам репресивний державний апарат (армія, адміністрація, уряд, тощо), а також інші, ніж політичні партії, ідеологічні державні апарати, зазвичай виступають «політичними організаторами» владного блоку. Див. нижче, прим. 9.

8. Зокрема, R. Aron, Démocratie et totalitarisme.

9. Особливо цікавими є позиції Сьомого з’їзду Комінтерну та самого Дімітрова щодо «політичних партій» та «буржуазних партій» зокрема. Дімітров — саме тому, що він не розглядав політичні партії як ідеологічні державні апарати одночасно й переоцінив їхню «організаційну» роль для фракцій буржуазії, — думав, що вони були єдиною мережею, через яку влада могла циркулювати між фракціями. Це проступає в його аналізі «протиріч фашизму»: «Фашизм бере на себе подолання розбіжностей у буржуазному таборі, але він робить ці антагонізми ще гострішими. Фашизм намагається встановити свою політичну монополію, насильницьки знищуючи інші політичні партії. Але … фашистська партія не може поставити собі за мету подолання класів та класових протиріч. Вона припиняє легальне існування буржуазних політичних партій. Але деякі з них продовжують існувати нелегально … політична монополія капіталізму приречена на те, щоб вибухнути». Очевидно, для Дімітрова заборона «буржуазних партій» означала, що всі фракції буржуазії, окрім «найбільш націоналістичного та реакційного» великого капіталу (фашистської партії) були виключені з влади, оскільки вони не могли би брати участь у здійсненні влади інакше, ніж через свої партії — єдиний доступний для них спосіб організації. Тобто він міркує так: а) заборона інших буржуазних партій з боку фашизму означає виключення інших фракцій буржуазії з державної влади; б) ця ситуація не може тривати довго через «внутрішні протиріччя». Комінтернівська концепція непролетарських партій має глибокі корені. Можна сказати, що Комінтерн мав помилкове та механістичне розуміння ленінської теорії робітничої партії та без застережень застосовував його до інших суспільних сил. Він не міг побачити, що ці інші суспільні сили можуть організовуватися через інші державні апарати. Хіба сама більшовистська партія, заборонивши всі інші політичні партії в СРСР, виключила можливість реорганізації буржуазії як суспільної сили?

  1. Більш докладний аналіз див. у N. Poulantzas, Political Power and Social Classes, pp. 325 ff.

Рекомендовані