Саміра Аббасова
Що таке мистецтво? Проституція.
Шарль Бодлер
Повія. Шлюха. Продажна й брудна жінка. Суспільство навішало багато ярликів на представниць «найдавнішої професії», однак так було не завжди. У цій статті йтиметься про інші образи проституйованої жінки. У мене немає мети легітимізувати цю діяльність чи, навпаки, засудити її. Я ставлю за ціль прослідкувати образ проститутки від найдавніших часів до сучасності крізь призму візуального мистецтва, ніби побачити її у своєрідному дзеркалі. Тут ідеться про іншу проституцію, яка існувала не тільки в бруді та пияцтві, а поруч з тим, що прийнято вважати «високим» і цінним.
Почнемо з того, що проституція існувала завжди. В часи єгипетських фараонів повії здебільшого були музиками й танцівницями, адже талант допомагав утримати клієнтів не тільки приємною зовнішністю. Часто цю роль виконували жриці храмів. Як описував Геродот, в єгипетському місті Бубаст під час свята на честь богині Ісіди, однієї з головних богинь, ці жриці влаштовували оргії, кількість учасників якої могла сягати до півмільйона.
Один із перших міфічних образів проститутки зустрічається в шумерській міфології. За легендою, жриця храму, спільниця правителя Гільгамеша Шамхат зваблює його ворога, напівдикого богатиря Енкіду. Вона просвітлює його, цивілізує, навчає носити одяг та їсти хліб. Після шести днів та семи ночей з Шамхат Енкіду приходить до Гільгамеша людиною, позбавленою звірячої натури.
В Античній Греції проституція також не табуювалася, а борделі знаходилися прямо в центрі міста. Серед них існувала чітка ієрархія. Проституки-порнаї (саме від них пішов сучасний термін «порно») були на найнижчому шаблі. Здебільшого це були рабині, які жили в борделях, а їхні послуги коштували недорого. Трохи вище за статусом були вільні проститутки, різні за своїм походженням. Саме вони вигадали перші рекламні трюки. Збереглися їхні сандалії, на підошвах яких було витиснено «Слідуй за мною».
"Гетери були єдиною категорією жіночого населення, яка могла дозволити собі фінансову незалежність."
Найвищий соціальний статус мали гетери, які багато в чому нагадували японських гейш. Вони були високоосвіченими та зналися на мистецтві, тому їхні послуги не обмежувалися сексуальним характером і рідко були одноразовими. Гетери були єдиною категорією жіночого населення, яка могла дозволити собі фінансову незалежність (крім мешканок Спарти), власне управління своїми справами та навіть політичну діяльність. Наприклад, Аспасія, коханка Перікла, у своєму будинку зустрічалася з художниками, поетами та філософами, вела з ними бесіду на рівних. Плутарх пише, що навіть Сократ ходив на ці бесіди послухати її думки.
Інша відома гетера Фріна стала натурницею для «Афродіти Кнідської» у виконанні скульптора Праксітеля. Після цього вона була звинувачена в безбожжі та постала перед судом. Її «адвокатом» на засіданні виступив відомий оратор Гіперід. Коли його промова не надто вразила суддів, Фріна скинула одяг, і краса її тіла настільки вразила присутніх, що гетера була виправдана. Адже грецькі уявлення про естетику стверджували, що недосконала душа не могла існувати в настільки прекрасному тілі.
«Афродіта Кнідська», копія
З поширенням християнства ставлення до проституйованої жінки змінилося, а отже — й змінився її образ у мистецтві. Вільна, висока проституція, культ гетер лишився для Сходу, а на Заході здебільшого існувала бордельна культура, окрім прошарку елітної проституції. Однак про це пізніше. Образ проститутки звели до образу Марії Магдалини, колишньої грішниці, послідовниці Ісуса Христа, яка обов’язково кається у своєму колишньому способі життя. І ця тенденція надовго запанувала в європейському мистецтві.
Пітер Пауль Рубенс. «Бенкет у домі Симона Фарисея», бл.1618 року
Святий Миколай рятує трьох молодих жінок, які стоять на колінах перед ним, від проституції, даючи придане їхньому батькові, що стоїть поряд з ним. 1779 рік
Офорт, надрукований на синьому папері в альбомі.
Print made by Joseph Fratrel
Щоправда, ідеал церкви, яка бореться з проституцією, був доволі лицемірним. За віднайденими записами встановлено, що 20% клієнтури борделів у французькому місті Діжоні складали священики. Проституція існувала, таким чином, як необхідне зло, спосіб «зберегти честь» одружених жінок, запобігти зрадам, слідкувати за масштабами позашлюбних зв’язків. Тома Аквінський вважав, що проституція подібна до каналізації: «Якщо її заборонити, місто наповниться брудом». Вона була не легітимна в очах суспільства, однак вигідна з погляду прибутку для можновладців. Адже борделі ніколи не були приватними, вони належали місту, князю, а іноді й церкві. Ціна на інтимні послуги була доволі низькою, тому послугами бордельних жінок користувалася абсолютна більшість чоловіків.
"20% клієнтури борделів у французькому місті Діжоні складали священики."
Їх зневажали, однак, у світській культурі зображували в образі рожевощоких веселунок, схильних до пияцтва та незліченних гулянь.
Ян Вермер, «Звідниця», 1656 рік
Тільки у XVI столітті через поширення епідемії сифілісу починається реальне засудження й табуювання діяльності проституток. Їхній образ відтепер часто пов’язують зі смертю.
Смерть і проститутка — After Sebald Beham. Date 1522—1550
Винятковою у цьому плані є робота Ганса Гольбейна (Молодшого) «Лаїс Коринфська» (1526), на якій художник зобразив жінку в образі розкішної гетери античних часів. Перед нею лежать гроші, що натякає на «сороміцький» рід її заняття з одного боку, а з іншого боку — на її фінансову незалежність. Достеменно невідомо, чому Гольбейн вирішив намалювати цю картину, враховуючи скандальність цього образу серед тогочасної релігійної традиції зображення проститутки.
Ганс Гольбейн. «Лаїс Коринфська», 1526 рік
Хоча, по суті, Ганс Гольбейн просто показав об’єктивну реальність. Поруч з бідною проституцією на вузеньких брудних вулицях сірих середньовічних міст у палацах вельмож завжди існувала естетична проституція. В Італії таких жінок називали «Meretrices honestae», вони мали хорошу освіту й належали до найвищих прошарків суспільства. Так звані чесні куртизанки жили на утриманні в одного або кількох багатих чоловіків. Ці жінки, як і грецькі гетери, самостійно керували своїми справами, користуючись фінансовою та сексуальною свободою. Така проституція досягла своєї максимальної точки розвитку в епоху Ренесансу, коли повністю перестала супроводжуватися жодним моральним тиском із боку суспільства.
Особливо відомими були венеційські куртизанки, наприклад Вероніка Франко. У своєму салоні вона приймала найвидатніших митців і мислителів, довгий час була коханкою художника Якопо Тінторетто. Коли Франко переїжджала в новий будинок, щоразу більший та розкішніший, про неї писали: «Коли ця нова Аспазія змінює житло, її переїзд радше нагадує переїзд королеви, а посланці розносили звістку про її приїзд та від’їзд». Така соціальна роль була настільки вигідною, що часом жінки вельможного походження самі обирали такий шлях, а матері виховували доньок з метою зробити з них «чесних» проституток.
У XVIII столітті після часткового поширення презервативів, відносного регулювання епідемій венеричних захворювань та стихання Реформації звичайні проститутки також відчули певне полегшення. Вони навіть створюють цехові організації з метою відстоювати свої права. Так, повія мала право не приймати клієнтів під час менструації, її не можна було насильно утримувати в борделі, вона навіть мала певний захист від надмірної експлуатації господаря. В мистецтво ж повертається образ грайливої, рожевощокої повії, усе життя якої — суцільна розвага.
Проститутка заманює підстаркуватого чоловіка в будинок з назвою «Добрий та лагідний норов». 24 березня 1773 р.
Hand-coloured mezzotint Print made by John Raphael Smith
A St Giles's Beautysatirical print. 1784 рік
Print made by Pieter Schenk
After Jacob Toorenvliet Date 1675—1719
Явище репресій та тиску на повій нижчого соціального рівня досі траплялося. В Росії проституція була заборонена законом з 1649 року. Однак будь-які заходи з обмеження цієї діяльності виявлялися безрезультатними, тому 1844 року були видані чіткі й суворі правила діяльності борделів, які діяли аж до початку XX століття.
"Мане підіймає проститутку до рівня богині кохання, чим публіка була неймовірно обурена."
Щоправда, в XIX столітті поширення буржуазної моралі, а також той факт, що буржуа частіше мали коханок, ніж користувалися послугами повій, призвели до того, що проституція знову відійшла в тінь. Хоча цього разу це лише додало їй поетичності та зацікавило митців.
По-перше, художники та скульптори зверталися до повій як до натурниць. Пересічні жінки не могли позувати оголеними через загрозу повністю втратити репутацію. Так, світська спільнота пережила кілька дуже гучних скандалів. Найвідоміший стався у 1863 році, коли Едуард Мане представив публіці свою «Олімпію». Її прообразом стала картина Тіціана «Венера Урбінська», але позувала для художника звичайна повія, чого він особливо й не приховував. Символічно це має неймовірне значення: Мане підіймає проститутку до рівня богині кохання, чим публіка була неймовірно обурена.
Едуард Мане, «Олімпія», 1863.
Інший художник, якого ми радше знаємо завдяки його балеринам, Едгар Дега, окрім танцівниць малював і повій. Він просиджував у борделях годинами, спостерігаючи за найменшими деталями. Дега, що властиво для нього, частіше зображував побутові моменти, ніж поетизував проституток.
Едгар Дега, «Свято у господарки», 1877
Схожі естетичні погляди мав Анрі Тулуз-Лотрек. Для нього повії були більш ніж сексуальним задоволенням за гроші. Річ у тім, що Лотрек з дитинства хворів на рідкісне генетичне захворювання (його батьки були двоюрідним братом і сестрою), яке не дозволяло нормально розвиватися кісткам. Його зріст складав 152 сантиметри, скелет був неймовірно крихкий. Стосунки з жінками видавалися вкрай малоймовірними. Лотрек буквально жив у борделі й спілкування з розкутими повіями було для нього чимось на зразок сучасної сурогатної терапії (коли після кількадесяти сеансів розмов з кваліфікованим психологом, клієнт вступає з ним у сексуальні стосунки, щоб подолати психологічні проблеми, пов’язані з сексуальністю; детальніше дивіться фільм Бена Льюїна «Сурогат»). За легендою, коли він нарешті переїхав у бордель на постійне місце проживання, то вигукнув: «Нарешті я вдома!» На жаль, його коханка Руда Роза пізніше заразила його сифілісом.
Анрі де Тулуз-Лотрек, «Роза ля Руж», 1886—1887
Анрі де Тулуз-Лотрек, «В Салоні на вулиці де Мулен», 1894
Пабло Пікассо також надихався повіями. Його легендарні «Авіньйонські дівчата» були натхненні барселонськими борделями. Цікаво, спочатку художник хотів зобразити шість жіночих фігур, а на другому плані мали виднітися студенти медичного факультету, які оглядали проституток у борделях. Таким чином, спотворені обличчя жінок — це їхній страх перед хворобами. Страх перед смертю, бо вони приречені, вони — жертви.
Пабло Пікассо, «Авіньйонські дівчата», 1907.
Сцена медогляду є і у Лотрека. Часом це було доволі принизливим процесом, тому жінки на його картині втомлені, можливо, навіть не стільки клієнтами, скільки бюрократами та інспекторами.
Анрі де Тулуз-Лотрек, «Медична інспекція», 1894
Рідко згадується те, що Ван Гог півтора року жив з проституткою Сін. Про неї він писав, що вони несуть важкий тягар життя разом, і це подвоєне нещастя перетворюється в щастя для них. Саме Сін він намалював на картині «Скорбота».
Вінсент Ван Гог, «Скорбота», 1882
Одним словом, проституція в картинах імпресіоністів — це поширена тенденція, яка кидала виклик суспільству й переосмислювала образ цих жінок. Саме вони чи не вперше переосмислили кліше «щасливої шлюшки», розкривши реальне обличчя масової проституції, небезпечної венеричними захворюваннями, надмірним пияцтвом та загрозою насилля.
"Перші еротичні фотографії почали розповсюджуватися всередині XIX століття."
Лише пізніше, вже у другій половині XX століття, мистецтво знову повернеться до ідеї проституції як економічної необхідності, а не вільного вибору, зокрема, у кінематографі. Наприклад, класична картина бельгійського режисера Шанталя Акерман «Жанна Дільман» розкриє історію пересічної повії через повільне зображення її повсякденного життя як матері-вдови, чиїм єдиним доходом є продаж власного тіла.
Водночас образ розкішної, сексуально розкутої куртизанки завжди був і буде, як дві реальності, що спокійно співіснують. Чи не найліпше він втілився в мистецтві фотографії, адже саме повії стали першими моделями в стилі ню. Перші еротичні фотографії почали розповсюджуватися всередині XIX століття. Саме так зароджувалася порнографія.
Скандальної популярності набула панорама Оскара Густава Рейландера «Два шляхи життя» (1857). Шотландська Спільнота Фотографії відмовилася її експонувати, а на інших виставках ліву частину роботи прикрили тканиною. Мистецьке товариство сперечалося про те, чи можна сприймати оголену натуру на фото так само, як у живописі.
Оскар Густав Рейландер, «Два шляхи життя», 1857
Латиський художник Яніс Розенталс використовував фото як етюди до своїх картин. Нині його картини часто експонуються в супроводі з цими етюдами.
Яніс Розенталіс. Фотографія натурниці до картини «Радісні діти», 1901
Яніс Розенталіс. «Радісні діти», 1901
Найвідоміші гетери рідко позували оголеними, але часто ставали моделями під час зародження художньої фотографії. Чи не найвідомішою моделлю тих часів стала Клео де Мерод, французька танцівниця й куртизанка (згідно з плітками паризької публіки, хоча сама вона подібні зв’язки з чоловіками заперечувала, відстоювала це в суді, і жодних доведених фактів щодо цього дійсно немає). Сімона де Бовуар називала її найприкметнішою «гетерою» тих часів. Мерод також отримала прізвисько «Мадонна фотокарток», оскільки кількість тогочасних листівок, марок та іншої друкованої продукції з її фото просто неймовірна. Це й не дивно, бо у 1986 році її було обрано «царицею краси» серед 130 інших сучасниць. Її писали Дега, Тулуз-Лотрек, Болдіні, Фрідріх Август фон Каульбах, Франц фон Ленбах, фотографували Леопольд Ройтлінгер, Фелікс Надар и його син Поль.
Тож повія — образ багатогранний і дуже суперечливий. Виміряти проституцію, явище, яке існувало завжди, від найдавніших часів і до сьогодні, такими вузькими категоріями як «жертва» або ж навпаки «куртизанка» неможливо. І не варто. Бо поруч з їхньою бідністю завжди було багатство, поруч з насиллям — сексуальна свобода, а поруч з буденністю — мистецтво.
